поліетиленові крила янголів тріпотять узбіччями на шляху до містечок із назвами-обертами колеса сансари де люди горять до ламкого гербарію лікарських трав які мертвозонням і дивом зцілюють випадкових туристів і півник немов гамлет піщанський не знає проганяти ранковим кличем привидів ввібраних забутими землями чи дослухатись до їхнього шепотіння до їхнього часу де півника карбували символом на флюгерах і брамах десь між лісосмугами крадеться потяг і його ритм нагадує кулеметний блюз проти кого триває війна переселень куди націлені темні дула тамбурів що перони порожні немов усесвіт який поглинає сенси в холоді орбіт змілів берег великодній до рудих барж і куці вулички переливають святість там час влив гіркий полин у вухо боже завершивши виставу й епоху хаток лише трансформатор мовить каштану як гербарій меліси втихомирив пісок

після свят селами блукають незнайомці і відновлюють собі історію архітектури і комунікаційних споруд а в містах навідуються до туристичних принад які ніби ось-ось зникнуть перейдуть на поштівки обробленим зображенням і адресатом буде жінка яка у волосся заплела не одну річку і її усмішка вартуватиме цілого потопу після свят старослов’янська висить у повітрі і пахне мокрими стінами найбільшого врожаю ампіру яке виправдання знаходять для зниклих імперій п’яними сільськими вечорами коли бігали дивитись на молодість або на хитрий механізм якими карали чи містами де ловили сюжети для куцих картин а за межами фарб непомітно дощило після свят підлога вокзалу липка від лікеру і втомлений пасажир нашіптує мені його історію «ось тут колись зупинився імператор і наказав збудувати церкву я освятив паски а тепер вертаю до коханої бо на мені водонепроникний плащ і великодній кошик чимось нагадує ковчег ноя»

післявеликодня ніч це білі простирадла вишневого цвіту опалого з дерев яким пощастило рости в безлюдному селі поміж покинутих ковчегів-хаток ще років тридцять тому ці вулиці тонули в бебі-бумі і чередах корів і підліткові руки хвацько виламували вишняки для імітації фехтування поміж скіфами і персами і переможці гнали стада на луки де жуки-олені чекали на опівнічний вуличний ліхтар однак від історії залишились міста гамірні і перенаселені і достатньо чутливі як залапаний екран смартфону де повного обгорілого взуття і черепів роздертих собаками собак і котів де післявеликодня ніч це перший вірш в якому багато шаманства і вина дарує прощення і холодні озера в які пірнаєш з головою і торкаєшся ніжного намулу ніби вишневого цвіту ти заперечиш мов я не раз це писав але вишневий цвіт має глибоке коріння яке лоскоче серце країни що сміх бджіл землі дощів і битого скла всьому цьому необхідне трактування ніби вивільняти тепло із котла я...

мені більше не потрібно море достатньо світлини із завмерлою безкрайньою водою яка збурена у гніві як безпорадна матір коли на її очах кривдять дітей я думаю про цілі народи і щастя коли океани оберігали їхніх богів і не існувало фотографій тільки бережно переносили зоряне небо на камінь мовляв світ не більшає лише прибережними хвилями достатньо дощу прийти в місто і море віддзеркалюється в кожному хто тонутиме мурахою і комфорт під рекламними брендами і марками затягуватиме пам’ять в дренажі а я думатиму що не був на морі і шукатиму альтернативні шляхи для подорожі і цінності повітря в якому ще розсипано стільки зірок і молочний шлях немов паща риби яку викинув на берег дефолт мені більше не потрібно море із хвилями і радіоефірами покінчено вони лише цятками жевріють на згарищі уяви яка щовесни тулиться до зоряного неба і розмотує клубок світу море за морем народ за народом місто за містом що ниткою я рухаюсь наосліп во...

благословіть великий простір бо зерно падає із мільйона долонь благословіть чутливе серце бо воно здіймає океан надії благословіть розмноження і ріст бо все мінливе і наші обличчя чимось унікальні лише за самоти благословіть річковий берег бо його лінія як солодка тиша благословіть ранкову дорогу бо нею вертатимуть втомлені благословіть черствий хліб бо він рятує нещасних істот коли людство в полоні свят благословіть смужки сліз на лиці бо вони виловлюють із часу мить благословіть вечірні човни бо вони принесуть нам забуття благословіть невтомну ластівку бо пташка повертається у дім і поглинає змучене небо поглинає циклони врожаї драконів пам’ять сузір’я мусони хмари комети ностальгію вічність і сезони сходяться в двобої чорне і біле літо і зима сон і земля її крила все ще удають висоту натомість розрізають пузо барабану

ввечері розганяю полум’я  у грубці весна по-інфантильному грається у хованки притуляючись до спини вишневим цвітом а я до цього цілий день блукав цвинтарями прибирав на могилах родичів і говорив чорному граніту ось бачиш тату я знову прийшов висмикую бур’яни і всю гордість ти знав у полум’я особливий шлях коли дрова рибою все пливуть крізь димарі в холодний обрій коли свіча гойдається поплавком над народженням чи смертю коли горнило виром втягує метал коли електродуга спалахом єднає іржаві згірклі береги понад бугом коли посохлою травою прориває греблю і минулорічна осінь тоне у молодому голодному вогні тепер ти ближче до земного ядра і я відчуваю що земля затягує наче їй бракує води і риби знову грубка гудить піснею дерев знову весна тулиться до спини усецвіттям наганяючи жар у тілі виходжу надвір і поглядом угору там чорний граніт в якому пливе сова і я зливаюсь із димом

алергія на пропаганду набрала обертів й з поезії висмикуєш дисципліну свобода більше не територія і не стан душі це записник і кулькова ручка з якими ти зникаєш із міста і гамселиш правду метафорою за метафорою спотворюєш сонати бетговена до данської кислотної електроніки поки списані сторінки не будуть як легені повні повітря та індивідуального живильного сенсу головне вибити із себе святість розтринькати все золото партії доки тобою не спокусились пенсіонери і диванні бітники прийти на роботу в ранковий офіс і здійснити жертвоприношення обізвавши педиком свого боса і додати це був не протест і нам слід повертатись до роботи удаючи забуття пропаганда як хробак точить коріння іггдрассіля від чого усі країни осипаються додолу і залишаються самі лише міста де хоча б в одному вікні якийсь божевільний в костюмі і краватці махає тілом господнім над головами колег

країна все ще блимає цілодобовим неоном країна все ще дрімає свинцевим нероном і люди набиваються в бари ніби в танк і спустошують скляні гільзи куди тепер несеться військовий екіпаж перемелюючи гусеницями невинний барвінок що ховають запалені безоднями очі коли багато пісень застрягли на периферійних станціях залізниці чи вистачить палива для розігріву світанку і рідних долонь і щоб проїхатись сонними містечками де номера в готелях безцеремонно здані під офіси і виборчі штаби що й покохатись немає кімнати тільки тлумишся в задвірках країни і орієнтуєшся в пітьмі на тепло її спраглого тіла країна все ще потребує морфію і холодні дубові вени радо приймають п’ятницю як прощення в ім’я неону суботу як благословення в ім’я нерону неділю як цвітіння глибоко в душі невинного барвінку а далі звикання звикання звикання в зіницях які розширились до безодні

любов переливається білим вином у келих квітневих сутінків любов дослухається до пташок які співають гімни невагомості любов прорвала греблю і омила розбурхані луки безоднею весни що звичні імена полетіли услід за зимою услід за сокирою яка вгризалась в посохлу череху обабіч юпітера альбоми й палати випирають із реальності що й для каліки не буде місця й ліків і зайві світлини услід за зимою услід за скальпелем який ампутує сутінки що на стіл ллється вино і крапає у чорно-білу реальність відлетіли до юпітера любов важчає до викопної імперії де раби збирають шовк із дерев і втомлено зносять нерівні шматки схожі на тіні пташок які легко ковзають оголеним плечем і раби зшивають шовк у зграї але пташки все падають і падають вниз гільйотиною відтинаючи перший поцілунок від юпітера

багато хто втратив свій голос і той бурштин який виповнював повітря тепер ховається в закутках книг повторює рядки тих у кого було одночасно багато мов і багато голосів аби бурштиновий рельєф вбирав у себе мільйони осеней ще один цикл замкнувся кольором і вже є зайвими ярлики і пророки ціна лише у сексуального збудження від того що ти повторив чиюсь долю і вториш на образи «я там був» по ту сторону бурштину по ту сторону мільйона осеней коли старість дарувала відчуття всесвіту а не шурхіт сотень сторінок промовлені речі здавались в полон ти посилав їх військами а вони велись на польові кухні де переварене зерно із підливою кольору бурштину якою переливалось сонце і полки мружились і від того видавались усміхненими робили долонями мозолисті картузи і вдивлялись в гречаний горизонт

немає істин а лише відбитки від ударів у глину чи дорожні знаки немає істин лише швидкості з якими лікарняні палати падають з небес і там всередині все сплутано немов у лісі після буревію де кінцівки лежать розкидані і перші підсніжники ростуть з-під бинтів ця країна потребує шамана якому легко зізнатись у снах якому легко розмотати рани і писати віршем як пиячив усю зиму що й не розбирав де глина а де починались дорожні знаки просто падіння вкрай необхідне просто вітер не ламає дерев в низовинах ця країна потребує долини тихої ватри річної і ритму нічної сови он вітер розчистив зорі нікого бити ні глини ні знаку і ти вже хочеш вити і вийти та лікар каже ще не час і кладе тобі на постіль молитовник