сторінка книги достатньо тонка аби відтяти голову кожному хто хоче зупинити планету в її обертах зріз дерева пройде крізь м'язи і хребет і зріз хребта уподібниться місяцю уповні   і ти дивишся в розкриту книгу немов у кошик з відрубаними головами королівської сім'ї чи бандитської зграї червоно-білі історії мовчання про геліоцентричні закони   край сторінки як край науки до якого вже доходив фауст заперечує і подих і серцебиття виправдовує поета і той окраєць січня коли різдвяна зоря дарує ковчег і понівеченим і спраглим і забутим   земля не зупиняється і приймає всіх скільки не складай сторінки скільки не потовщуй лезо скільки не розтягуй суд сонце залишається центром рахнівки

  колись попередні власники в будинку набили планки в дверних отворах аби здолати вразливість перед текстами еліота що із холодом і жовтневим туманом приносить із хвилями тіло агронавта і двері повинні щільно прилягати аби кожен прибій не гомонів дзвоном   та ось вода відступає через сезонні зрадливі пасати і ростуть острови виринають скрипки із сіллю на струнах і попередні власники услід за листопадом приймають тексти еліота невідворотною землею на якій пританцьовує сатир пускаючи брижі підземною рікою   вода відходить тільки сови в гіллі ялини пугикають нічним безумом будинок той самий тільки нові господарі чудуються обличчю із водоростей і мідій біля свого порогу і зривають планки із всохлих одвірок аби зберегти висоту самих дверей які зрівноважують хвилі колхіди

  електрика тріскотить немов падає град трансформатори вулики гудять ніби впіймано рій і нескінченні світлячки утримують божу печать у білому снігу   і видно електрику крізь шкіру опори замість кістяка дуги замість вен розетки натомість очима очікують на прилад на голодний екран допіру спалахне сонцем зодягненим жінкою   електрика здіймається з безодні металу її виставлено на показ в єгипті та ізраїлі без права зберегти її покласти в труну лише тішитись та радіти даруючи її один одному замість зими   електрика стародавнім змієм зачинає війну за небо за жінок за насіння і звірі говорять людською мовою бо спочатку було слово а звірі згодом і мовлять вони за зиму з якої дерева відмінні від божого сивиною

  дві жінки в жовтневому полі кукурудзу вже зібрано ряди стебел зрізано немов зуби у прохача перед церквою а вони вишукують рештки врожаю голови в хустинах голови у вишитих квітах коли самі квіти тумани забивають цвяхами у землю   дві жінки в жовтневому полі долають одіссею від одноокого сонця до золотого руна качанів з кукурудзяних стебел майструють коня яким хочуть проникнути до шлунку худоби а від нього до осінніх зірок   дві жінки в жовтневому полі одна з яких грає роль чоловіка повагом ходить поміж штурпаків і спльовує вічний пил інша окреслює умовну межу зібраного від ще не пройденої землі завтра вони повернуться сюди аби знову грати роль подружжя   дві жінки в жовтневому полі ідеально доповнюють музику баха

  слова константи лише музика пливе це невидимі човни якими можна одного дня перейти на інший берег в іншу шкіру де тоне твій дотик серед ночі яка чорним хутром стрибає крізь вогняне кільце чергового претендента на бога   залишається кільце диму пущене буддою тютюновий ом пливе до живота вагітної жінки і благословляє сансарою від музики до весляра а потім до кита і ось знову невгамовна претензія на богемність вічно мокрої глини із браком вогню   для форми потрібно двоє людей ноги взаємно сплетені і позбавлені дороги а руки вільні у проникненні й окресленні меж тіл які щомиті порушуються сміливо нахабно що рука тягнеться за рукою у пізнанні й стиранні меж доки слова не стануть константами доки музика не зрушить з божої крапки

  бачиш то вже й не дерева у дворі а цвяхи якими прибито богородицю до щита міста гартована ніччю каштанова самотність захоплює плацдарм на краю платформи залізничного вокзалу храми підкреслюють святість давніх імен які можуть досягнути надпровідності прохань до вищої сили в тобі   ножем крізь масло минає подорож одрубаної голови жовтня тоді як саме тіло зупинили на всіх в'їздах залізничний вокзал немов клубок ниток парні рейки єднають людей лише за допомогою петлювання геометрія ран географія виразок конституція святості для ще одного заскоченого на гарячому корупціонера   бачиш місто загартоване деревами практично сирота яке заздрить осені загартовані богоматір'ю на краю платформи мов на краю ночі коли дають про себе знати години безсоння огорнуте у храм де молитва ніби геракловий щит і обтяжливість божих дітей це коли вони віддають свої сім'ї у заставу гартування твого духу

  тиха вулиця ніч про відлетіле літо нагадує посивіла липа перерізані навпіл люди приповзли до гарбуза світла на першому поверсі двері під'їзду протяжно зойкають немов уривок із дворжака і в ніч виходять ноги без тулуба і йдуть вони собі аби йти доки верхи вибирають із пуза вікна запах ранкового плову   вікно вікно вікно єдиний рятівний пліт до якого тягнуться тіла мідними і всохлими руками немов гілля липи єдина незникома точка осіннього космосу де пізньої години циркулює тепло і розмови про ноги куди вони йдуть як окреслюють так і непідкорений вічно весняний світ і чи повернуться назад інфіковані війною   нічний байк летить лезом і відтинає голову жовтня яка котиться до срібної таці тулуби запускають руки в нектар вікна і розсотують нитки теплою каніфоллю задля поспішних єднань тулубів до ніг війни і світу жовтня й осені ночі і диму ночі і вулиці ночі і літа задля дороги якою проникає морфій  

  баштові крани рівняються із місяцем вони з листків простору складають оригамі тіней недобудова мачтовим кістяком нагадує жебрака який перестріває тебе на місці перетравленого заводу чи скверу і просить цигарку так як робить справжній жебрак на тому ж місці перед будівництвом під тим самим місяцем   це не твоя уява не твої спогади просто місто кінчиком фрези пройшлось твоєю пам'яттю розкидало слова і сніги по безіменним горняткам розкидало стіни які й не дістались борта не услідкувало швидкості з якою несеться зима двадцятих років   у місяця той самий лик і та сама швидкість і десь внизу баштові крани рівняються з кораблем і завмирають над вічним проханням вічних цигарок якими в тебе забиті кишені якими ти відкуповуєшся від мілини

  жовтий колір все ще тримається його лишень складують на верфях розлитим по восковим сотам перевіряють переливи і заломлення він все ще поспішає перечіплюється через запалені ґ ноти і повислі герби обережно переходить мінні поля прилипає до неону й етикеток зависає на кінчиках сигарет крапає в невиспані очі й ночі обводить контури чайних тіней розлітається давніми сторінками   жовтого кольору так багато всюди і навіть під парканом чути аміаком там його як бешкетника ставлять в куток сповненого грибниками лісу кладуть листям на мокру землю і вчать своєму болю й самотності вчать слухати як чаша повна дощу перехиляється і змішується з вогнем   а потім жовтий колір переходить у печиво паляниці мафіни набуває відтінків тілесного кольору і з їжі складають людське тіло очі якого заплющені у сні а волосся пшеничне по-тихому густе і ситне хлібна плоть м'яка і запашна на торсі проступає листопад із тридцяти трьох ребер на...

  змішались люди дерева і гриби в лісі немає тихого куточка для діалогу із собою в суміші із вином в їхніх кошиках і торбах повно відрізаних свічок із вогниками-шапочками ліс для цих людей ніби церква навспак ані молитви ані погляду вгору ніякої межі позначеного вівтаря все золото розкидане під ногами усі дубові падолисти мідні розп'яття   нещадно вирізають гриби і видно молоді деревця які щойно проросли із плода для них як для метеликів подорож під назвою життя дійшла фінішу тоді як людям ні до дерев і вина за миті зрізані грибні вогники заповнять безліч кухонь і вони випнуться рядами банок задля примарного спокою який мають великі осінні дерева під єдиною лампочкою-вогником в небі і законсервовані під ними кістки  

  і ось вечір п'ятниці немов лампадна омега люди зриваються сполоханими птахами з офісних гнізд забувають планувальники з розкритими пащами на столах вулиці напружені автомобільними канатами і лінивий чвал тротуаром вперед до мерехтливої лампадки концентрованого бурштину   люди нетлями вздовж вологих стін назустріч зойкам і неонам сільпо чеки в'ються зміями і кожен хапає свободу як діти невловимих світлячків ще одні двері зупинка сигарета ковток телефонний виклик приходь в очікуванні темряви аби віддатись світлу ліхтарів і згодом пірнути в тінь бурштину   опівнічне шаленство безлімітові ковтки не відрізнити місяць від кухонного вікна щойно почуті історії стираються об бруківку і тепер цьому світові до світанку не вижити парад тіней і голосів пливе уздовж зачинених дверей і покинутих гнізд всі у пошуку єдиного входу одного ліжка для персонального сну неповторної альфи бурштину