Сергій Рибницький - Плейлист виконувача бажань. День перший

 

День перший

 

— В лісі знайшли тіло молодої дівчини — тому вибачайте за тимчасові незручності! — нервово гаркнув молодий чоловік в однострої, на правому боці щелепи неголеного обличчя якого блищав шрам від опіку.

Його голос більше за власну появу практично одразу збадьорив сонних пасажирів в салоні автобуса і поодинокі буденні перемовини перейшли в гнітючу паузу тоді як сам водій автобуса лише ліниво увімкнув власний смартфон, аби впевнитися що й без того добряче відстав від графіку. Невдоволено прицмокнувши устами, він втомлено поглянув на взуття поліцейського, який наніс на просочену гумою червону підлогу бруду в перемішку із стеблинками торішньої трави. Правоохоронець дивним відсутнім поглядом просканував напівтемний салон, його щелепи заходились рухатись з боку в бік і раптово вийшов назовні, дзвінко зачепивши прикладом зброї металевий поручень.

— Та це недовго буде. — пролопотів про себе водій, важко зітхаючи та ховаючи смартфон у внутрішню кишеню синьої куртки.

Максим, спостерігаючи коротку появу озброєного правоохоронця, шумно видихнув і одягнув навушники, увімкнувши наступний трек.

 

Talking Heads — Psycho Killer

 

Пасажири обережно пальцями відсовували короткі завіси з вікон аби розгледіти незвичне дійство у вигляді роботи поліції і це дійство тепер поволі розчинялось в краєвиді сільської пустелі. Голий ліс розкинувся кістяком по обидва боки від дороги. Попереду проблискові маячки тиснули на лобове скло космічними сигналами і губились далі в напівтемряві салону. Правоохоронці обмежили рух вузькою дорогою від дерев до дерев і раз по раз пропускали автівки, розпитуючи про щось водіїв та пасажирів. Оскільки автобус був набитий немісцевими, то коп із слідом опіку на щелепі вирішив не марнувати свого часу. Вже за хвилину чоловік в однострої махнув рукою водієві автобуса і кабіна затремтіла від підвищених оборотів двигуна, що приглушило нервовий голос Дейвіда Бірна і Максим розплющив очі аби глянути у вікно. Саме тієї миті із лісу виносили продовгуватий чорний поліетиленовий мішок. Ноші волочили двоє чоловіків, які заледве тримали рівновагу серед густих кущів. Той, що йшов попереду, тримав в зубах цигарку і щось говорив на ходу. Певне щось смішне, оскільки другий, який кульгав позаду, весь час шкірив зуби в кривій посмішці.

Максим прикрив вікно короткою завісою, відгородившись від далекого для нього, практично недосяжного світу, який попри кількаметрову присутність все одно видавався чужим, призначений для зовсім інших людей, які посилено обговорюватимуть страшну подію кілька наступних днів поспіль, аби згодом зосередити свою увагу на зовсім інших речах. Так само як і музика, яка прийшла з іншого, тепер так само недосяжного далекого світу ритмами і звуками, які створюють дивну мелодію і врівноважують моторошну несподівану подію, яка трапилась вранці в лісі і яка так прагне увірватись в напівтемний салон і в свідомість кожного випадкового пасажира. Однак, все марно. Дорога тягнеться все далі, водій перемикає передачі, залишаючи позаду миготіння різнокольорового світла і дим від ранкових дещо вологих цигарок.

Попереду ніякої тобі будівлі зупинки, проте Максим голосно попросив водія зупинитися саме тут як то йому розповідали напередодні.

— Тут саме поворот — мені зупинятися не можна. – бурчав водій так само як і двигун старого автобуса.

— Та я не знаю — мені сказали зійти саме тут. — Максим відмежувався від ініціативи і будь-якої відповідальності.

— Хто сказав?

— Дядько. Якийсь Кланцатий.

— Ет, задовбали… — ще раз буркнув водій і плавно зупинив автобус.

Максим вийшов назовні, кинувши на прощання звичне "дякую". Водій щось простогнав у відповідь і здалося, що в його голосі проступили нотки полегшення. Певне, полегшення відчули й пасажири автобуса, серед яких не знайшлося жодного молодого чоловіка віку приблизно того самого що й Максим. Діти, старі люди, жінки середніх років, а молодих в самому розквіті жодного якщо не враховувати чоловіка в однострої, який на мить залетів в салон автобуса і обвів присутніх дивним відстороненим поглядом.

Так, це й справді не походило на зупинку, більше на поросле хащами узбіччя, за якими тонув масивний індустріальний елеватор, який сонно розтягнувся на сотні метрів і зникав далеко в тумані. Як Максим усю дорогу й очікував, його ніхто не зустрів.

 

The Smiths — Ask

 

Він роззирнувся довкола: величезний індустріальний об’єкт, який не працює взимку, лісосмуга, далекі поля, які зливаються з туманом, обриси далеких хат, які тонуть серед кістяків дерев, дорога з надгризеним часом і стихіями асфальтом. Власне, усе те, на що очікував сам Максим. Тихе, забуте місце як богом, людьми так і усім світом, який раз по раз нагадує про себе нелегально скачаними треками для посереднього, трохи оптимістичного настрою. Тепер потрібно прямувати до точки для зустрічі із людиною як домовлялись на днях. Максим навіть радій цьому після п’яти годин проведених в дорозі коли був змушений висидіти на незручному сидінні і нині усе тіло поволі наповнювалось втомою, що навіть запалена цигарка не додавала ані сил, ані розслаблення — просто звичка насичувалась черговим епізодом, а ніздрі наповнювались гірким тютюном, перебивають запах місцевого туману з напівгнилої трави та відпрацьованих газів автотранспорту.

Поміж хатами і мовчазним елеватором тягнулась дорога перемішана багном і пожовклою травою. Періодичний рух транспорту остаточно розмісив ґрунт, ніби безапеляційно залишив за собою право проїзду. Так, для пішоходів ця дорога малопризначена. Максим не йшов, а поволі просувався ніби уві сні через болото, по якому підошва черевиків раз по раз ковзала. Для чоловіка сьогоднішнє буття загрожувало бути змішаним із багном незнайомого села. Дорога вела все далі попід брами і паркани приватних господ, де він рідко помічав поодинокі силуети людей, що рухалися без жодного звуку, ніби то тіні із невідомого царства. Максим здебільшого дивився собі під ноги і на кінчик сигарети, аби вчасно струшувати попіл в болото.

Довкола панувала тиша, лише плюскіт з-під черевиків видавався надто голосним. Птахи і пси мовчали, хоча він все слухав музику в навушниках. Через кілька сотень метрів Максим помітив той самий орієнтир, про який згадував Кланцатий. Так званий "дім побуту із продуктами харчування" — одноповерхове приміщення із заґратованими вікнами, масивними дерев'яними дверима оббитими бляхою і брудною вигорілою білою вивіскою із синіми літерами "САТУРН". Як і говорив дядько: "Здибаємось біля Сатурна".

Максим вийняв навушники і набрав збережений номер.

— Алло? — відповів трохи роздратований хриплий голос.

— Так, добрий день. Це Максим.

— Який ще Максим?

— Ми вчора з вами розмовляли стосовно роботи. Я приїхав, я вже на місці.

— Як це ти на місці? — здивувався співрозмовник. — Ти ж мені будеш потрібен десь через місяць, не раніше.

Максим практично схопився за голову:

— Зачекайте, ми вчора з вами мали розмову про те, що я можу вже прибути і приступити до роботи.

— Не може такого бути. Я такого не говорив. Це ти щось собі надумав.

— Я пам'ятаю, як вчора ви так само чітко казали, що я можу завтра, тобто, вже сьогодні приїхати в село. І ось я приїхав сюди. Я п'ять годин витратив на дорогу. — важко простогнав Макс, розуміючи, що попередня домовленість про роботу просто собі розчинилась і тепер майбутня перспектива була подібна до горизонту захованого туманом.

— Ох… — протяжно видихнув Кланцатий, — Що ж меті тепер з тобою робити? Слухай, то заходь поки що в "Сатурн". Я наразі далеко в іншому селі. Буду десь за годину. Зайди, там є Ліда. Замов собі кави, поїж, а я прийду і все обговоримо. Гаразд?

— Зважаючи на вашу ввічливість, можна на щось розраховувати? — з надією перепитав Максим, проте у відповідь співрозмовник вже скинув дзвінок.

 Одноповерхова крамниця являла собою типову провінційну ятку із чітко розділеними двома відділеннями: продуктовим та непродуктовим. Продуктовий являв собою прилавок по лівий бік від дверей, по правий — кілька столиків для любителів поїсти. Позаду столиків біля стіни на поличках неохайно стояли промислові товари. Перед торговим прилавком знаходився стілець зі спинкою та м'яким сидінням. Максим вперше бачив щось подібне і за мить зрозумів практичність подібного розташування. Коли він зайшов всередину, то на стільці саме сиділа стара жінка в поношеному вишневому пальті і щось жваво обговорювала із продавчинею. При появі Максима продавчиня голосно привіталась до чоловіка з певним викликом в голосі, а от стара лише озирнулась з острахом на чужинця і за кілька секунд завершила розмову, а потім важкою практично награною ходою полишила крамницю. Цікаво, що за хвилину всередину зайшла маленька дівчинка і підійшла до каси, ставши колінами на м'яке сидіння, аби краще розрахуватися за упаковку дріжджів, яку телефоном замовила її мама. І третім, хто скористався стільцем біля прилавку, виявився чорний пухнастий кіт, який з'явився десь з-під прилавку чи картонних ящиків і поважно вмостився собі перед касою, що й не зрушиш.

Продавчиня виявилась тією самою Лідою, про яку згадував Кланцатий. Це була сорокап'ятирічна жінка низького зросту із куцим майже уривчастим макіяжем на обличчі, яке цього літа певне мало було під сонцем і в голосі якої вловлювались претензійні нотки практично до кожного і до всього, що її оточувало. Максим спочатку підозрював, що ця Ліда є заодно й власницею цієї крамниці, проте вона щось занадто активно пропонувала як дівчинці так і самому чоловікові брати в неї товар в борг. Коли ж їй все-таки простягали готівку, то на її обличчі було помітне певне розчарування якщо не зневага. Максимові здалося, що Ліда прагне привернути до себе сторонню увагу, проте коли він отримав замовлену каву, бутерброд і кілька цукерок, то його власна увага вже зосередилась виключно на їжі. Він дістав навушники, аби відсторонитись від світу.

 

The Mighty Lemon Drops — In Everything You Do

 

Щелепи переминали бутерброд із ковбасою і сиром, очі втупились в репродукцію картини на дальній стіні — дивна фігура, яка пхала собі щось до рота на чорному фоні. Все інше видавалось звичним настільки наскільки можна звикнути їздити малими містечками і селами та відмічати для себе як люди зазвичай адаптуються вести хоч якусь торгівлю. І зазвичай це крамниця із товарами щоденного вжитку, а все інше приречене на швидке закриття через явну нерентабельність. Максимові це нагадувалось щось близьке до освоєння Дикого Заходу американцями в другій половині ХІХ століття. Звісно, в американців це була довга, але позитивна перспектива, тоді як в українців це радше виглядало чи не єдиною точкою виживання громади доки людей не залишиться настільки мало, що у справу увійдуть пересувні продуктові крамниці. Певне, тоді і продавцям і мешканцям буде цікаво споглядати одне одного як зникаючий вид.

З надвору забігла жіночка середніх років в спортивному костюмі і з розпухлим обличчям. З порогу вона крикнула:

— Ліда, привезли?!

Внутрішня акустика не була сприятливою для шанувальників музики в навушниках і тому жіночі голоси насичували його слух.

— Приїхала, але не така як ти хотіла. — відгукнулась продавчиня і кинулась щось шукати під прилавком.

— Як не така? — обурливо відказала жінка в спортивному костюмі і підійшла до каси, — То що тепер робити?

— Брати те, що є. — Ліда підвелась з-під прилавку із загорнутим в чорний поліетиленовий пакет пакунком, — А чого чекати…

— Та я хотіла іншу.

— А ти бери що є. Хто його зна чи завезуть ще.

— Ну добре. Що там з мене? Так як домовлялися?

— Як домовлялися. Віддасиш потім.

— Та в мене є, я тобі віддам.

— Не треба мені віддавати. Потім занесеш ті гроші. Зараз вони може тобі знадобляться на щось інше. Я ж відсотків не беру. — усміхнулася Ліда.

Жінка в спортивному костюмі й собі реготнула і забрала пакунок.

— Щось ти, Лідо, всім даруєш.

— Отака я добра душа.

— А нащо воно тобі треба?

— Оце не люблю коли люди бігом віддають гроші, а потім сидять тиждень, а то й два, хочуть щось купити, а не можуть. Я знаю, що прийде зарплата чи пенсія, то потім прийдеш і віддасиш.

— Та ні, тут щось інше.

— Не знаю, що ти там бачиш інше, а в мене так.

Далі їхня розмова стихла, бо жінка в спортивному костюмі помітила Максима і щось стиха перемовилася з Лідою. Вираз її обличчя із здивування змінився на легку тривогу і вона швидко полишила крамницю з отриманим пакунком.

 

Real McCoy — Another Night

 

Не минуло й хвилини як до "Сатурна" завітав новий відвідувач в темному однострої. З першого погляду Максим впізнав поліцейського, проте не звичайного подібно до того, хто заходив в салон автобуса. Однострій мав чистий охайний вигляд, жодного бронежилета, елегантний плащ замість роздутої куртки, кашкет з блискучою кокардою, жодного автомата через плече, лише кобура на поясі із трохи незвичним пістолетом. За руків'ям Максим упізнав старий американський "Colt М1911" — чоловік такий неодноразово бачив в кіно і така зброя була практично колекційним зразком. Поліцейський був високого зросту, худорлявий з витягнутим обличчям, ніс з горбинкою, живий і одночасно твердий погляд. Спершу він привітався з Лідою:

— Добрий день! Мені нічого не залишали?

— Ні, хіба вам хтось мав щось лишити?

Максим вийняв навушники, немов відчув, що поліцейський ось-ось заговорить із ним. За секунду високий чоловік в однострої й справді повернувся до новоприбулого і зняв з голови кашкета, ніби демонструючи, що нікуди не поспішає.

— А хто це в нас? Раніше я вас не бачив, — він підійшов до столика і представився. — Капітан Девіденко, місцеві правоохоронні органи. А ви?

Максим прожував і дещо здавлено промовив:

— Максим, приїхав сюди по роботу…

— По роботу? — здивовано перепитав капітан, поклавши кашкета на стіл, — Хіба тут є якась робота?

— Я щось не пригадую. — мовила Ліда з-за свого прилавку.

Поліцейський на мить озирнувся на продавчиню:

— Дивно, запитую одну людину, а відповідає інша. Це що відлуння? Не думаю. — він прислухався до знятих навушників і посміхнувся, — Знайома музика і приємна. Вона геть не пасує місцевості і тому прекрасна.

— Я домовився з Кланцатим.

—  О, — ствердно кивнув капітан, вивчаючи обличчя чоловіка, — то ти помічник Кланцатого. Нарешті він на це зважився, а то все ходив і жалівся, що в нього багато роботи. Тепер в нас нова людина і саме вчасно, бо вранці трапилась страшна трагедія — знайшли тіло дівчини в лісі. Буквально щойно.

— Ага, бачив по дорозі як виносили тіло. Ви розслідуєте цю справу?

— Я? — здивовано перепитав Девіденко, — Ти хоч маєш уявлення, що це за місцевість? Які люди тут мешкають?

— Ну… звичайне село.

— Максиме, відкажи-но: ти про роботу знаєш лише зі слів Кланцатого? Не відповідай, певне, що так. Якщо сам Кланцатий тебе не зустрів, то тільки тому що зранку десь сидить собі і придумує відмовку, як би то перед тобою виправдатись.

— То насправді ніякої роботи немає?

— Та ні, є, але її пропонує Кланцатий і в тому вся проблема. Роботи багато, але за її розподіл люди б'ються немов дикі леви. Іноді щоб скинути одне на одного непотрібну рутину, а частіше б'ються за будь-яку справу, аби від цієї рутини втекти. З Кланцатим маєш другий варіант. Але ти не зважай. Ти, головне, запам'ятай: люди, які тут мешкають — рідкісна мерзота, злочинці, які отримали досить м'який вирок і цілком справедливо обмежені в своїх правах. Це лиходії, які з усіх сил переконуватимуть тебе у зворотному. Вони і тихі, і мирні, добрі, розумні, освічені, можуть бути і відсталі, і недалекі, красиві і покалічені. Проте це погань, серед якої і знаходиться той самий вбивця. Мені не треба бути слідчим, бо, по-перше, ніхто не проводитиме слідства, а по-друге, вбивця все одно знаходиться тут і нікуди не втече — нестиме покарання разом з іншими й інші нестимуть покарання разом з ним. Гарного дня! — капітан одягнув кашкета і попрямував до дверей, — Хороша в тебе музика. Так тримати.

Коли капітан Девіденко залишив приміщення, то Ліда й Максим перезирнулись. На обличчі обох було помітне легке нерозуміння того, що правоохоронець щойно сказав. Принаймні, Максим намагався засвоїти дивні не те правила, а більше твердження, тоді як Ліда більше приглядалась до новоприбулого чоловіка, який віднині мав з'являтися тут частіше.

— Він тут головний? — перепитав Максим, сьорбаючи каву.

— Та ні, але щось цей коп постійно приходить і розпитує, чи йому ніхто нічого не залишав. — відказала Ліда задумливим тоном, дивлячись на вхідні двері, — Хіба для головного щось повинні залишати?

Тим часом в дверях з'явився худорлявий старий чоловік в довгому пальті і теплій шапці. Він одразу глянув на Максима і махнув рукою:

— Пішли!

 

Pet Shop Boys — Always On My Mind

 

На вулиці, якщо це можна було сприймати за повноцінну вулицю, а не як простір перенасичений багном, туманом і кістяками дерев, Кланцатий одразу запитав:

— Ти йому сказав, що ти тут робитимеш?

— Кому?

— Ти знаєш кому. Тепер всі думатимуть, що ти тут працюєш. І куди мені подітися? Завтра скажеш, що не буде в мене помічника — то не відмахнешся від роботи, не скажеш, що мені ніколи.

Вони швидко пересувались дорогою далі попід трансформаторну підстанцію, яка рівномірно гуділа. На голос Кланцатого почали озиватись місцеві собаки. Старий чоловік крокував швидко і при цьому важко дихав. Максим заледве встигав за Кланцатим, намагаючись остаточно не забруднити черевики, проте кілька невдалих кроків стали вироком для трекінгового взуття. Що ж в цій місцевості можна стерпіти, значно гірше коли такою погодою мандруєш в місті переповненим трамваєм.

— Але у нас з вами була домовленість. Ми вчора розмовляли з вами і я перепитав, чи приїздити мені і ви відказали, що так.

— Не казав я такого. Слово "так" я може й міг сказати, але точно не на те, щоб ти приїхав сюди і почав працювати.

— То виходить, що роботи немає?

— Та роботи тут повно кожного дня і кожної пори року.

— З грошима проблема? Я можу стати й на півставки.

— З грошима проблем немає, грошей вистачає. До Ліди стільки ходить і купує, що тих грошей вистачило б на цілу бригаду. Ти мені скажи, на яку вакансію тебе брати? Штукатур, маляр? Вантажник?

— Я готовий буди хоч звичайним робітником.

— Немає вже такого поняття як звичайний робітник. Де ти їх бачив? Принаймні по паперах так не пройде. От напишу я, що ти муляр і мене нагорі спитають: "Хлопці, а що ви там муруєте?". Напишу, що електрик, то на мене нападуть енергетики, мовляв, куди це ви там лізете?! Ти, до речі, як з електрикою, товаришуєш?

 — На побутовому рівні так. Замінити розетку, полагодити проводку і ще можу покопирсатися в розподільній коробці.

— Не треба ніде копирсатися. На побутовому рівні тут кожен собі електрик в силу бідності й дурості. Ото поясни начальству, що в мене з'явився електрик, який робить те саме, що й місцеві. Ти ж раніше працював до цього? Щось не помітно твого досвіду в подібних питаннях.

— Не пам'ятаю, щоб раніше хтось із моїх начальників узагалі піднімав назагал подібні нюанси. А так я працював і в офісі, і фізично на будівництві.

— Про офісну роботу взагалі краще мовчи, бо моє начальство таких не любить. В першу чергу потрібні люди, які гнутимуть спину, бруднитимуть руки і кривитимуть власні коліна, зрозуміло? Сподіваюсь, ти з таких?

— Як скажете, аби тільки отримати роботу.

Кланцатий сповільнив ходу і кивнув сам до себе

— Такий підхід мені подобається. Тільки думаю, де це ти житимеш. Я сподівався, що ти приїдеш влітку, ну нехай в другій половині весни, аби жодних проблем з опаленням. Тепер знайти б місце. Може в Андрія. Ти як з грубкою і розпалювання дровами?

— Розпалювати грубку? То неважко.

— Добре, твої акції поки що стало ростуть в ціні. Проте не забувай, що перспектива все одно не вимальовується, бо то останні часи показали: людський потенціал має величезні проблеми з реалізацією.

 

Pearl Jam — Black

 

А все від чого? Багато думають і практично не підпорядковуються.

Вони підійшли до подвір'я, яка спадало вниз від вулиці і де не висіла хоч якась брама чи будь-яка огорожа. Ґрунтове покриття в перемішку з торішньою травою, посередині червоний ВАЗ продовгуватий сімейного типу, а позаду нього купа рубаних дров, різаних пеньків і просто складених колод. Поруч лежать кілька сокир, відер, молоток, на цвяху забитому в стіну висить ланцюг від бензопили. Все це добро охороняла молода сучина на ланцюгу біля так-сяк збитої з дошок будки. Вона з недовірою дивилась на новоприбулого чоловіка, висунувши гостру мордочку з буди. Збоку вгрузла в землю стара кам'яна хата, обштукатурена сірою "шубою". Дерев'яні двері різко і зі скрипом прочинились і на подвір'я вийшов молодший за Максима чоловік, зодягнений у засмальцьовану синю робу.

— Бодя! — гукнув його Кланцатий, — Ходи сюди!

— Ти сьогодні до Ніни поїдеш? — хлопець поволі пішов до них, обтираючи рота.

— А що таке?

— Та думав твою машину взяти на заправку поїхати. Свою не хочу брати.

— Я в садік поїду.

— Ну добре.

— Це Макс. — представив Кланцатий, — А це Бодя, мій син. Він працює лісорубом. І думаю, що ти, Максиме, поки що працюватимеш у нього.

Максим привітався і ствердно кивнув:

— Добре.

Бодя лише потиснув плечима і відказав:

— Хіба що на півставки і неофіційно.

— Неофіційно? — трохи невдоволено перепитав Максим, дістаючи цигарку.

— Офіційно лісником працюю я. — наголосив Кланцатий, також дістаючи цигарку, те саме зробив і його син.

Усі втрьох розкурили хмарку тютюну і Кланцатий пояснив:

— Схема така: офіційно лісником працюю я, а хто зі мною то оформляються як тимчасово безробітні на громадських роботах. Наші в бухгалтерії користуються таким примітивним прийомом, бо в нашій місцевості однакової стабільної роботи доволі мало, а от різної разом працювати не перепрацювати. Тому замість того щоб щоденно звільняти і приймати одного і того самого працівника на різні посади просто придумали як одну люди можна задіяти на різні напрями.

Максим покірно кивнув головою і вказав на червоний ВАЗ:

— То ви цим їздите на роботу в ліс?

— Ні, я працюю в котельні в дитячому садочку.

— Це я працюю в лісі. — хрипло відказав Бодя, — Часто нею їзджу по дрова. Старенька але в лісі тягне дорогу.

— Тобто, Бодя працює лісником? — перепитав Максим, намагаючись відтворити в голові схему.

— Офіційно я лісник, — нетерпляче відказав Кланцатий, — але наразі я працюю в котельній в дитячому садочку в сусідньому селі, тому Бодя неофіційно виконує мої обов'язки в лісі, хоча офіційно він помічник лісника оформлений як тимчасово безробітний на громадських роботах з пом'якшувальними обставинами як батько трьох дітей, у повноваження якого входить висадка дерев на очищених територіях.

— А я?

— А ти будеш тимчасово безробітним на громадських роботах із повноваженнями помічника лісника по заготівлі дров, але спочатку займатимешся розчисткою площ для насаджування саджанців.

Максим лише потиснув плечима і в його навушниках в кишені тихо залунав трек:

Simple Minds — Don't You (Forget About Me)

 

Без посадових інструкцій, без урочистих оголошень і без інструкцій з техніки безпеки Максим залишив при вході в будинок свій наплічник і разом з Бодею почав складати рубані дрова через багажник в салоні ВАЗа. Син Кланцатого виявився доволі вправним і моторним хлопцем, за його чіткими рухами стало очевидно, що в його випадку важка праця пішла на користь Боді від чого рельєфи м'язів випирали на синій робі. Ще молоді, проте вже загрубілі риси обличчя спохмурніли і він раз на хвилину важко й гучно видихав, тоді як Максим працював розмірено, сопучи протяжно й тихо, не втрачаючи набутого темпу. Без перекурів. Коли салон наполовину наповнився рубаними дровами, Бодя порушив робочу мовчанку:

— Ти одружений?

— Вже ні, розлучився два роки тому.

— А діти є?

— Майже.

— Це як?

— В колишньої трапилось два викидня.

— Більше не намагались?

— У цьому житті намагання нікому не потрібні.

— Угу, а в мене троє.

— Знаю, твій батько казав. Троє дітей це хороша річ в цьому житті.

— Угу, тебе як взагалі сюди занесло?

— Шукав в оголошеннях. Спочатку свою область, а потім сусідні. Або знаходиш сам, або тебе кидають за розпорядженням на найнесподіванішу роботу.

— І тобі така підходить? Ти ж явно з міста.

— Що в місті, що в селі однакова робота. Яка різниця? Тільки умови життя різні, але де кращі це вагоме питання.

— То в тебе немає цього… як його… амбіцій?

— А в тебе?

— В мене троє дітей.

— А в мене дві спроби, тому гадаю, що моя поява тут краще говорить за мої амбіції.

— Не зрозумів.

— Тобто, амбіції є, але вони досить притуплені як то належить.

— Тепер зрозумів. Ти типу на щось годен, але демонструєш це виключно за нагоди.

— Так, а не хочу, аби про мене говорили: "Голос в тебе сильний, а от слова жодного".

— То що то за музика в тебе в навушниках?

— Яскрава і помірна, як те зоряне небо над головою.

— Ніколи такої не чув.

— Можу тобі дати послухати або підключити до магнітоли в машині.

— В цій машині навіть радіо немає. Гадаю, що твоя музика гарна саме на такій гучності — приглушена і тоненька. Як то маленькі миші в кутку під віником, знаєш? Крім того, про що вони співають?

— Та про звичні речі, про які ми читали в школі і бачили в кіно.

— І навіть про те як ми складаємо дрова?

— Навіть про нас. Навіть для нас знайдеться місце в цій пісні.

— Щось не віриться. Що тим іноземцям до двох, які складають дрова?

— В пісні звертаються до слухача, аби той не забував про самого співака чи щось в подібному дусі.

— В мене відчуття зовсім навпаки. Хочу багато чого забути.

— А якщо поглянути з іншого боку? Ми робимо щось, щоб про нас не забули.

— Невже?

— Ну, якщо розвинути думку, то виходить, що ми працюємо для когось, щоб й надалі про нас пам'ятали як про хороших робітників і майбутньому нам давали нову роботу і, відповідно, заробіток.

— Угу, а раніше було навпаки. Тепер всі хочуть, щоб за них пам'ятали і щоб ніхто не залишився поза увагою.

— До речі, про увагу. Ти чув, що недалеко звідси знайшли тіло молодої дівчини вранці?

— Воно й не дивно. Тут стільки паскуд живе. В одних є право залишати будинок в межах села, а інші залякані настільки, що навіть з хати обережно й рідко висовують свого носа.

 

The B-52's - Revolution Earth

 

— Вони ув'язнені?

— Тут немає ув'язнених. — чітко відказав Бодя.

— Тоді як ви їх називаєте?

— Як і зазвичай, односельці, сусіди, серед них є й родичі. Просто в них обмежені права в пересуванні, в роботі і ще в різних речах.

— Якщо вони обмежені в пересуванні, то хіба хтось із них може скоїти вбивство в лісі?

— А хто ж тоді як не хтось із них? Вони сволоти рідкісні, звикли покривати одне одного. Вийде з хати, посміхається і за дрова вчасно розраховується, а там собі у своїх кімнатах, у своїх сховищах сидить, труситься за свою шкуру, за своє майно і від того коли-не-коли когось та й вб'є.

— А вбита дівчина місцева?

— Може й таке бути. Я тобі так скажу коли ти не місцевий: останні місяці тут в небі щось кружляє. Спочатку здавалось, що то чутки, але нині то ніякі не чутки. Кружляє, певне, не дуже хороша сила. Так що як стемніє краще не виходити надвір без необхідності. — втаємничено сказав Бодя.

Максим з недовірою поглянув на хлопця:

— Яка ще сила? НЛО?

— Не знаю, про це краще треба розпитувати наших сусідів — вони щось собі там й знають, більше бачать через надлишок часу і обмежений у пересуванні простір. А тут повітря вночі буквально бринить, волосся дибки стає і щось так протяжно виє практично над дахом.

— Слухай, то може та сила й вбила дівчину? — припустив Максим.

— Можливо, але то не моє висувати версії. Моє то робити свою справу, а коли щось там вгорі верещить то краще ховатися.

— Це точно. А дрова куди?

— Сусідам на цій вулиці. Стара жінка із дорослим сином, якому не можна виходити далі подвір'я. Жінці дозволяється виходити лише до смітника, аби викидати відходи.

— Що вони накоїли?

— Це відомо лише капітану Девіденку. Можеш в нього запитати, хоча краще не питай. Ти є в правоохоронних органах не працюєш — воно тобі й не треба.

— Капітан Девіденко тут головний?

— Хто? Той коп? Та ні, ходить він тут в своєму плащі з таким виглядом, що от хоче він від когось щось узяти чи попросити, а все ніяк не наважується. Він тут не головний. За посадою ніби й так, але не головний.

— Тоді хто тут головний?

— Є один дядько. Чув про нього кілька разів. А може й бачив ще коли малим бігав по селі. Він ще зі старої гвардії коли село було більш живими в три-чотири рази. Кажуть, він такий масивний, мордатий, немов немає стосунку до жодної справи, але як його побачиш, то одразу відчуваєш, що він тут головний, не інакше. А ти бачив який в капітана пістолет?

— Ага, я такий тільки в кіно бачив.

— То в нього трофейний. Чув нібито конфіскував у когось із місцевих коли піймав того на гарячому.

 

Men At Work — Down Under

 

— Так, поїхали! Сідай! — Бодя різко закрив багажник і разом з Максимом сіли у старенький ВАЗ, який голосно забурчав від різкого пробудження в цій вологій холодній погоді.

Автівка легко виїхала пагорбом і поволі потяглася розбитою дорогою ніби човен осіннім озером. Максим обережно витягнув з лівої долоні випадкового коляка і глянув у сіре вікно, де обриси краєвидів злились у туманні тіні. Немов плив посеред нічого і далі ще більше невідомого без чітких контурів і назв. Лише музика в навушниках, які відчайдушно глушив двигун, була тим яскравим маяком, за який тримався його розум. Він практично не розумів слів, лише мелодія несла його настроєм загубленості як в міському гамірному світі так і цих провінційних хащах.

Вони розвантажили усе швидко. Благо у жінки подвір'я виявилось асфальтованим, що навіть ногам було приємно відчувати тверду гулку поверхню. Максим і Бодя швидкими темпами скидали дрова на асфальт. Бодя кілька разів вибачався за болото з машини, з його черевиків на чистому асфальті, а старенька жінка стояла недалеко біля них, контролювала аби усі дрова були на купі і нічого не пошкодили. Проте вголос вона нічим не дорікала, в її очах навіть було помітне задоволення. Без зволікань вона віддала гроші Боді. При цьому жінка не питала і не дивилась з тривогою на Максима, ніби той не був чужинцем, а знайомою людиною. Коли Бодя перепитав, чи везти ще, то жінка жалісно заговорила, що так, бо дрова завжди потрібні. Максимові здалося, що тон її голосу немов випрошував вибачення у них обох. Так, ніби жінка тримала в душі страшну провину і все каялась перед різними людьми. Проте Бодя залишився все таким спохмурнілим на обличчі від щоденної роботи, а в голосі з легкою награною ласкою вкотре вибачився, що наніс на подвір'я болота.

Вже на зворотній дорозі Бодя промовив:

— Бачиш, як говорить, що їй потрібні дрова. Добре на них сидять, бояться змерзнути. А її син навіть не вийшов з хати. Боїться паскуда.

— Вона здалася мені доволі доброю жінкою. — підмітив Максим.

— О, ти ще не знаєш як вона буде клясти мою машину після того як замітати подвір'я від болота.

— Вона ж казала, що то пусте.

— Казала, бо їй потрібні дрова.

 

Tears For Fears — Pale Shelter

 

А дрова це як кров — вони рухаються колом від землі до землі. Раніше як казали, що горілка то основна валюта в селі, а тепер все впирається в дрова.

— Кажуть за глобальне потепління, що воно переб'є усі карти тим, хто торгує паливом для обігріву.

— І це не завадить, бо я кажу за дрова, за деревину, за бісові дерева як абсолютну і поки що, так, поки що непомітну цінність. Як гадаєш, скільки потрібно одному подвір'ю кубів дров на сезон?

— Не знаю, два чи три.

— Десять! — Бодя зупинився навпроти свого подвір'я, — Десять кубів деревини гарантують тобі стабільне тепло на сезон. По грошам виходить не мало і в місті дешевше, але й це при умові, що в тебе одна грубка. А в цих жінки із сином дві грубки в хаті і в літній кухні. Вони якось намагаються економити, але посеред сезону все одно починають замовляти по два куби на місяць, аби по фінансам не било.

Максим і Бодя вийшли з автівки і розкурили по цигарці. Бодя простягнув своєму новоприбулому помічникові одну купюру за роботу.

— Розумні вони. — Максим констатував про клієнтів.

— Були розумні доки не вийшло рішення суду. Якби не воно, то її син лазив би лісосмугами і зносив пале гілля додому і таким чином перебивав би мені куб, два а то й навіть три на місяць. Міг би собі виписати мініакумуляторну пилку, взяти возика і таких би гілок навозити, що мій заробіток на них урізався вдвоє. Це такі паскуди, що власні проблеми вирішують нараз і надовго, а ти бери і махайся як знаєш.

— Ну так, паскуди. — погодився Максим, — Тільки я щось не доганяю: якщо вони можуть самі себе забезпечити, то нам, зрештою, яка справа?

— Не вірно міркуєш, чоловіче, не вірно міркуєш. — Бодя сперся об капот ВАЗу і затягнувся цигаркою, — Якщо кожен зможе забезпечити себе в достатній мірі, то питання буде навіть не в тому, що для нас із тобою залишиться мало роботи і знову доведеться пертися кудись на три роки без гарантії, що зможеш вижити. Суть тут в тому, що варто знову їм дати можливість вільно пересуватися, надати їм доступ до річок, лісів, кар'єрів, полів та й, чорт забирай, дати можливість їм вільно говорити на загал, то що матимемо зрештою? Ну от ти увімкнеш їм свою музику і що трапиться далі, знаєш?

— Попросять вимкнути?

— Попросять вимкнути або скажуть, що музика застара, викликає погані відчуття, що вона галіма й просто лайно. А ти?

— А що я?

— Вимкнеш?

— Вона ж грає в навушниках!

— Та навіть звук скрути, а музика все одно гратиме і вони це бачитимуть. Скажуть, піднявши високо носа: "А от Бетговен чи Моцарт…". І все — тебе обісрано.

— Чому мене обісрано?

— Бо це кажуть люди, які можуть самі себе забезпечити. І кому кажуть? Чувакові, який хапається за будь-яку роботу, яка не дозволить йому забезпечити самого себе. Будьмо відвертими: хіба лісоруб може звести кінці з кінцями, а тим більше його помічник? Робота така, що мотаєшся з місця на місце, а гроші спускаєш на куриво, світло і паливо. А ті собі сидять, накопичили статки чи ще мають якусь віддалену роботу, багато читають, розширюють кругозір, люблять і цінують свободу. Як то вони називають? Гуманізм…

 

Nirvana — Rape Me

 

Звісно, вони розумні, виплекали собі смак і досвід. Тепер в них знову буде можливість стояти осторонь решти своїми думками і поглядами, та й ще при цьому вказувати іншим що красиво, а що ні, що добре, а що погано. Їхні слова здаватимуться такими вірними і влучними, що тобі й мені на це нічого сказати. І так, ці паскуди мають рацію щодо всього на світі, що куди нам з нашим досвідом і нашою жалюгідною роботою сперечатись з розумниками. — Бодя викинув недопалок під високий залізобетонний паркан елеватора, — Тільки коли трапиться серйозний такий гаплик, то кому всі тяготи зваляться на плечі? Нам, а вони засунуть свого язика собі в сраку і мовчатимуть, сподіваючись, що усе мине без шкоди для них.

— Виходить, не минулося. — підмітив Максим.

— Тепер хай сидять собі в хатах до скону і знають, що можуть самі себе забезпечити, але при цьому позбавлені такої можливості назавжди.

— Тобто, до них треба ставитись суворо?

— Достатньо такого усвідомлення, що їх можуть забезпечити лише такі як ми. Вони звикли усе обдумувати, то ж най обдумують день і ніч доки самі собі щось не накоять.

Бодя завів автівку і сказав Максимові, аби той трохи нарубав дров, а сам поїхав в невідомому напрямку. Обіду не перепало. Максим звик до такого і добре, що він мав у наплічнику кілька шоколадних батончиків. Скільки він пам'ятав, смаколики ставали в нагоді коли на будь-якій роботі процес насичувався нескінченними завданнями, а колег поруч меншало. Звісно, Максим і сам долучався до тих, хто знаходив причину не йти на роботу і просто завалювався в ліжко аби забутись в глибокому і тривалому сні. А траплялось, що він мов той дурник тягнув все на собі, гадаючи, що така виснажлива й тривала робота ні чим не гірша за забуття. Добре, що у Боді знайшовся масивний колун і робота пішла досить непогано. Пеньки тріщали під гостротою металу, до запаху вологи додався аромат сирої деревини. Трохи терпкий, трохи подразнюючий. Кілька разів подвір'ям проходила дружина Боді, білявка середньої статури, яка при цьому кинула в його бік коротке: "Здрасті", а у всьому іншому мовчання. Пізніше діти прийшли зі школи і також коротко привіталися, немов Максим був тут вже кілька останніх днів поспіль і сприймався практично як свій. Більше нікого.

Дерево все тріщало і тріщало, а метал пронизливо дзвенів, що пам'ять, яка мимоволі пульсувала споминами про минуле життя, тепер відступила як буває відступає вода після підтоплення і все довкола сприймалось чистим поглядом. Бодя повернувся вже ближче до вечору коли пітьма почала густішати. Сказав, що годі рубати дрова і поцікавився, чи показали Максимові місце для ночівлі. Той відказав, що ні і Бодя пішов у хату, де почав голосно перекрикуватися із дружиною. Максим був досить стомлений і голодний, аби бути повністю на боці Боді. Дійсно, якби в нього тут було б більше прав, то й сам накричав би на ні в чому не винну жінку. Він бездумно дивився на купу розколотої деревини, як вона контрастувала своїм жовто-коричневим кольором на фоні сірої теплої зими. М'ясо дерева, кров дерева яке колись зеленіло до сонця, а нині воно саме перестигле сонце. Сонце, яке готове ще раз вивільнитися коли ті обмежені в пересуванні сволоти піднесуть вогонь до деревини. Спочатку вони зім'яють якийсь шмат паперу від старої книги чи якихось документів, які хтось з них встиг прихопити коли полишав роботу. Так, сонце буде коротким, але повториться, щоб та сволота в своїх відгороджених парканами хатах відчувала щовечора куце і своє персональне літо.

 

SNAP! — Rhythm Is a Dancer

 

Бодя виділив йому місце в хаті біля грубки на старому розкладному кріслі, яке певне виготовили ще до народження Максима. Місце було вузьким із ямою на рівні попереку, проте для сну цього виявилось більш ніж достатньо. Для Максима ліжко вже суттєва основа, вистачить на кілька днів, а згодом доведеться потурбуватися про можливість помитися. З туалетом тут все просто. Зручності надворі в дерев'яній будці з ямою в центрі підлоги. Нічого страшного. Багато хто виріс серед подібного в дитинстві, а тепер до цього повернулись у зрілому віці. В кімнаті крім крісла й грубки стояв стіл і кілька стільців, вішалка для одежі, шафа із різним старим одягом та секція із сервантом. Вікно прикривалось нейлоновими фіранками, а підлогу вкривав подертий червоний килим. Дещо брудний, але теплий навіть коли Максим скинув черевики і став на сього босоніж. Звісно, Бодя дав йому це місце не просто так, бо при цьому попросив розпалити в грубці, яка розміщувалась в кімнаті і була вмурована в стіну, суміжну із сусідньою кімнатою, де спав Бодя і його дружина з дітьми. Зазвичай грубкою займалась жінка або хтось із дітей, проте внутрішня сімейна нарада вирішила, що марнувати присутність і здібності Максима не варто.

В кімнатах панував холод, що було іронічно, зважаючи на купу перерубаної деревини на подвір'ї. Хоча Бодя одразу наголосив, що дрова краще брати із сараю за хатою, а ті перерубані на подвір'ї — то для клієнтів, то заробіток, яким не варто зловживати. Максим зазирнув в середину і знайшов різноманітні криві обрубки гілля, дошки з-під ящиків, уламки меблів, будівельних матеріалів — одним словом, сміття, яке дістається на халяву. Тобто, матеріал горітиме, але розпалювати ним не надто зручно, тим більше, що в сараї дах дірявий і частина деревини набрала вологи. Папір для розпалу знайшовся тут само. Максим узяв до рук набубнявілу і покривлену від вологи книгу "Основи економічного аналізу". Щоб не коптити вогнем надто довго і не осоромитись перед господарями Дістав з поясу невеликого похідного ножа і наколов багато тоненьких трісочок для швидкого розгону полум'я. Спочатку грубка дійсно не хотіла вміщати в себе увесь дим, але закони фізики взяли своє і вогонь загудів в чавунній обгортці.

Як тільки за вікном значно стемніло в кімнаті почало теплішати і Максим докидав уламки меблів аби розтягнути вогонь ще трохи. Він сів в крісло і дивився на смужки світла від полум'я, які танцювали на стіні з-під конфорок. За кілька хвилин очі заплющилися і він поринув у забуття на півгодини доки різкий спалах світла не розбудив Максима. Це Бодя увімкнув світло. Максим звівся на ноги мружачись і розтираючи обличчя долонями. Господар прийшов не з порожніми руками. Власне, він тримав тарілку зі смаженою картоплею, підсмаженими шматочками ковбаси, кислий огірок збоку, чашка компоту і три скибки чорного хлібу.

— Приніс тобі, пригощайся.

Максим узяв в нього з рук вечерю і поставив на стіл позаду крісла.

— Як вам, тепло? Чи може ще підкидати?

— Підкинь ще, бо ніч довга. Моя Мирослава не напалила сьогодні. Така вона трохи лінива. — немов виправдовувався Бодя.

— Завтра починаємо працювати? — запитав Максим, кидаючи уламки гілля у відчинені дверцята грубки.

— Завтра? Побачимо. В нас тут так: плануєш з вечора одне, вранці приходить в голову друге, а там — бац! і дзвінок, і бігом їдь роби зовсім інше. — Бодя сперся об стіну.

— Я гадав, що поїдемо в ліс.

— Поки що почекай з лісом. Он їздив до хлопців, то ті сказали, що зараз копи можуть ходити лісом. Кажуть, що шукають докази, хто вбив дівчину. Тим більше, що так одразу тебе ніхто в ліс не пустить. Он дядько Степан через хату. Йому недавно виповнилось шістдесят п'ять років, то вже має право ходити в лісосмуги, а в сам ліс — зась! Хитрий дядько. Навесні в одного придурка купив цілий причіп дров із розчистки, а ще походу назбирав собі повний сарай сухого гілля і вже нічого в мене не замовляє. Але думаю, що ось-ось в нього прорве і вже випросить кілька ходок. Ти не ображайся, але тобі ще рано в ліс. Поки що все в межах села.

 

Echo & the Bunnymen — Bring On the Dancing Horses

 

Вогонь в грубці набрав сили так, що почав висвистувати. Максим прикрив піддувало, але свист не припинився.

— А що це за свист? — перепитав він коли збагнув, що звук насправді лине не з грубки.

Бодя прислухався, а потім напружено поглянув в стелю і прошепотів:

— Бля, це вже знову починає літати.

Максим й собі занепокоєно глянув в стелю, намагаючись збагнути, що є джерелом цього свисту:

— Це та сила, про яку ти говорив?

— Ага, тільки намагайся не виходити на двір кілька годин, а то й всю ніч.

— Що, навіть в туалет?

— Ну, це на твій страх і ризик.

— То що воно таке?

— Дідько його знає. Але це не двигун, не вітер і не залізниця. Це щось вгорі літає ніби велика-велика птаха. Буває гигочить.

— Може сова?

— Яка в біса сова? Ти прислухайся.

Максим прислухався до свисту. Звук линув так ніби поруч, але насичував собою простір, ніби десь над хатами хтось величезний розмахував довгим прутом і від того той звук пронизував усе довкола.

— Добре, я пішов, а ти слухай якщо хочеш. — Бодя залишив кімнату.

За хвилину свист припинився і Максим з насолодою повечеряв, відчувши себе повноцінною людиною. Кімната вже наповнилась теплом, тому він почав ладнати собі щось подібне до ліжка на старому кріслі. Подумав вийти надвір і викурити цигарку, проте тієї миті свист відновився. Він стурбовано глянув у стелю і раптом біля вікна затріпало хихотіння. Максим колись чув совині крики. Коли шумить птаха то зрозуміло й очевидно, але почутий звук чи то голос явно був не пташиний. Здавалось, що то сміх чи швидше дикий вереск екстазу якось проник в кімнату і повітря всередині загустіло, а шкіра Максима відчула чи то холод, чи електричний струм. Він завмер на місці, ніби десь перед ним виник дикий кровожерливий звір. Потім все затихло, але чоловік немов якимось шостим відчуттям вловив невидимий рух вгорі над собою в нічному небі. Стороння незбагненна сутність, яка звивалась велетенською змією, видавала здавлені звуки задоволення від кружіння зимнім небом і від надвидкого польоту крізь повітря, немов проводило електричний струм до невидимого механізму. Серце Максима закалатало, мозок накрила паніка і єдиним бажанням було сховатися кудись подалі, але за жодних умов не вибігати назовні. Кілька хвилин Максим стояв нерухомо, вдивляючись в стелю, а потім вловив якийсь рух за вікном. Велетенська сіро-чорна тінь майнула і на коротку мить у склі блиснули очі. Він різко вимкнув світло і кинувся до вікна. Нікого і нічого. Волога холодна ніч. Свист припинився.

Він ліг у крісло і очима вперся у світло від вогнища, яке поволі згасало доки не залишилась червона смужка від згарища. Як те сонце, яке дерево посилено вбирає в себе, в свої кола роками і ось останнє коло сонця при самому горизонті заходу добігло свого кінця, а перше коло сну лише починало свій рух. На коротку мить Максимові здалося, що він знову їде в ранковому автобусі, який ось-ось зупинить поліцейський і голосить новину, яка раніше здалась би страшною, а нині коли в тебе є тепла кімната, місце для приємного сну, нині це страшна казочка для дорослих якщо вони не мають роботи.