«Шановний Петро Олексійович! Другий поспіль ранок я не отримую від вас відповіді на мої листи. Певне, так співпало, що й другий поспіль день у мене вихідний і ви інтуїтивно відчуваєте, що немає сенсу писати людині, в якої сьогодні вихідний. Словами я описую нездоланну тавтологію, наче одне виростає з іншого і ми з вами не маємо стосунку до наших вчинків, до наших листів і до нашого мовчання. Наша пам’ять зобов’язує відділити нас від наших вчинків як то трапляється в утопіях. Хтозна якби все обернулось коли людство винайшло метод відокремлення людини від того, що вона коїть. Але ми з вами живемо не за утопії і не за антиутопії, в нас окуповане місто з усіма засобами до існування і з усіма умовами, що їхати звідси в інше місто означає застати там такі самі умови. Про це я вам неодноразово писав і я спочатку подумав, що це і є причиною вашого мовчання. Бо скільки можна обговорювати цю тему коли вона вас, Петро Олексійович, не повинна хвилювати, а я лише прагну зрозуміти те, що навко...