К У Т А Х А Ш А Розділ 8 НІДАВЕЛЛІР

«Шановний Петро Олексійович!

Другий поспіль ранок я не отримую від вас відповіді на мої листи. Певне, так співпало, що й другий поспіль день у мене вихідний і ви інтуїтивно відчуваєте, що немає сенсу писати людині, в якої сьогодні вихідний. Словами я описую нездоланну тавтологію, наче одне виростає з іншого і ми з вами не маємо стосунку до наших вчинків, до наших листів і до нашого мовчання. Наша пам’ять зобов’язує відділити нас від наших вчинків як то трапляється в утопіях. Хтозна якби все обернулось коли людство винайшло метод відокремлення людини від того, що вона коїть. Але ми з вами живемо не за утопії і не за антиутопії, в нас окуповане місто з усіма засобами до існування і з усіма умовами, що їхати звідси в інше місто означає застати там такі самі умови. Про це я вам неодноразово писав і я спочатку подумав, що це і є причиною вашого мовчання. Бо скільки можна обговорювати цю тему коли вона вас, Петро Олексійович, не повинна хвилювати, а я лише прагну зрозуміти те, що навколо відбувається. Кожен мій лист із поясненням тієї чи іншої події є навчанням за елементарними поняттями. От що таке окупація? На це слово можна знайти кілька вдалих визначень або навіть одне абсолютно ідеальне і життя триватиме далі. Тільки от тут в мене кут зору інший і я все копаюсь в цьому місті, шукаючи в ньому виходи й входи.

Варто прокинутись і зрозуміти, що сьогодні в тебе вихідний як ти починаєш шукати як втекти із такого незвичного становища. Я прокинувся і побачив, що на ліжку спить дівчинка, яка мене ненавидить, а моє тіло відчуває фантомну насолоду від тертя об доросле жіноче тіло (то трапилось із сусідкою якщо що). І в мене в голові жодних поганих думок щодо дівчинки, лише мої згадки про насолоду і присутність малої дивним чином співпали. Тим більше, що дівчинка ненавидить мене так само як люди починають гніватись через нерозділену любов, а не через кохання. Тут також не подумайте нічого поганого, бо мої симпатії по відношенню до дівчинки є звичайною опікою дорослого над дитиною, але важко вимагати це від дітей — ставитись до дорослих як до опікунів. Певно, так само неможливо у читача вимагати, аби він просто читав книгу і не вишукував перекладацьких недоліків. Ми схильні переходити межі на території, які нам й непотрібні, де на нас й не чекають. Але нас веде туди жага нового, як любов так і ненависть. Тільки щось нове, бо люди уміють звикати до всього, навіть до насолоди. Яка б милозвучна поезія не пестила наш слух, наш інтелект якось візьме і почне опиратись словесним мелодіям. Величезні ламані верлібри дивуватимуть уяву, показуватимуть, в якій окупації вона весь час перебувала і піддавалась тортурам затасканої рими. Мине час і процес набуде зворотності. Усе набуде зворотності, бо як мені колись сказали: «Генії рухаються задом-наперед». А ще від себе додам, що зворотній рух має свою неповторну красу. Нагадує, повернення, чи не так?

Разом з тим, книгарні в своїй роботі роблять все навспак діяльності авторів. Малопомітний проте наявний процес лише для людей, які надовго застрягли в сфері книгообороту. Книги дуже двояка річ: з одного боку, вони диктують думку автора, на що сподівався автор, виводячи слово за словом, а з іншого боку, сама думка митця можлива лише за думки читача. Але це не поверхневий процес. Як книгар, повідаю вам як видавцеві невелику таємницю:  продаж книг відділяє їхнього автора від читачів, о його думка проходить декілька стадій перетворення від власної голови до паперу, потім від паперу до голови видавця, ще згодом від видавця до редактора, вихід самої книги, а вже наостанок — від книги до голови читача. Хоча трапляється ще один варіант — це коли читач переказує власні думки на основі прочитаного. Вам це як видавцю й так добре відомо і ви не озвучуєте подібного процесу, лише зберігаєте зовнішній спокій доки книги вашого видавництва купують і ті люди також зберігають зовнішній спокій.

Чи відомо вам про зламаний космічний ритм? Одразу зрозуміло, що це поняття відносить нас до езотеричних вчень, бо я насправді вичитав це колись із книг Блаватської. В цьому понятті космос слід розуміти як певну величину, певну впорядковану систему, суть якої розмиває суть кожного елемента, які входять в цю впорядковану систему. Ритм означає періодичне чергування елементів, коли вони проявляються і ці появи дають змогу отримати уявлення про всю систему загалом. Здається, що це легко піддається розумінню, але тут і криється те загрозливе слово «зламаний». Коли ритм ламається, то система або кожний елемент системи змінюватиме свою форму за наступного повторення ритму. В працях езотериків і багато посилань на зламаний космічний ритм, мене ж більше цікавлять зміни форми. Бо для мене зміна форми не означає зміну суті.

Тоді що таке окупація? Форма чи сенс? Вчора я кохався із дорослою жінкою й окупація здалась мені сенсом. Мене наповнило відчуття близькості по відношенню до сторонньої людини. Я довіряв цій жінці в достатній мірі, аби терпіти холод цього січня і лежати поруч неї на підлозі кухні в одній футболці. Між нами зменшилась відстань і завдяки цьому мене наповнювало приємне відчуття її молодої і піддатливої плоті. Мені здавалось, що я слухав її серце і бачив в ньому себе. А, оскільки я наблизився до неї, то я наблизився і до себе в її внутрішньому дзеркалі. Тоді, виходить, що блокпости можуть контролювати наші почуття, мрії і нашу емпатію, бо людей завжди можна розділити по лінії того самого умовного кордону між людиною та її вчинком.

А як щодо форми, коли я вчора прийшов на роботу і виявилось, що насправді в мене вчора трапився вихідний? Робота — це окупація? Вихідний — це окупація? Ні, перехід між ними це окупація, форма блокпосту, який змушений долати і звикати до нової форми свого існування. Ну хіба не паскудство? Іноді це називають «виходом із зони комфорту», але ніхто ніколи мені не пояснював, що таке зона комфорту, коли всюди відчуваєш себе незручно, навіть у снах до мене приходять чудернацькі картинки. В них іноді мене оточують дерева і дивляться як я читаю книгу. Є дерева і є їхня форма — книга. Сни рідко трапляються комфортними і у всьому іншому, в першу чергу, важко відчувати комфорт коли навколо нищиться довкілля. так, аргумент не надто логічний, але він розширює зону розуміння окупації після того як вона сприймається як щось природне, як щось звичне в нашому житті, просто нині її форма постала незвичною через зламаний космічний цикл, а сенс став більш негативним через відстань, яку перетнули блокпости на всіх виїздах з Вінниці.

Тепер ви мовчите другий день поспіль і я не знаю, чи варто вам відправляти листа і, зрештою, визнавати свою провину перед вами, що рядовий пост в соціальній мережі завдав вам стільки прикрощів. У нас з вами не склався діалог через банальні ті самі відстані, в яких увага звертається не стільки далеко ми знаходимося один від одного, а те хто ближчий до абсолютного центру нашої країни. Звісно, ви у виграші, а мені в певні моменти здавалось, що спілкування з вами також наближає мене до цього метафізичного центру країни. Але ця наївність зіграли зі мною в злий жарт, бо зміна форми здатна змінити й самий центр. Коли я невдало вів із вами діалог пр. український переклад «Мага» Джона Фаулза, то опинився на периферії нашої країни, до того ж в багатьох сенсах цього слова.  тут дає про себе знати той інший кут зору, коли ти бачиш панорамну картинку нашої світобудови і розумієш настільки великою є відповідальність за все те, що відбувається на нашій планеті. Звідси і відчуття провини, а потім зауваження від інших, що ти нікому нічого не винен.

Хто правий і чи природнім є почуття провини? Пам’ятаєте я вам розповідав про Світове Древо і чекав від вас цікавих роз’яснень по цьому архетипу? Так ось, я гадаю, що Світове Древо і почуття провини дуже пов’язані — воно росте почуттям провини, пронизує наш світ, коли відбувається щось таке лихе для людської етики. Люди коять погані вчинки і люди відчувають провину, нанизуючи все це на гілля Світового Древа — хіба не так утворюється наша культура, спокусою і докором? Вчора мені розповідали, що багатство це повний доступ до природних плодів, а нині ми вже не багаті в цьому сенсі, ми багаті на психічні відхилення задовольнятися тим, що в нас є чи що нам залишили. А почуття провини це ностальгія від того, що ми мали. Ось такі площини й пронизує Світове Древо, постійною заміною почуття провини на задоволення тим, що є. Це як дивний сумбур коли тобі неприємний так званий «совок», якого більше в тих, хто з ним бореться, аніж в тих, хто його продовжує дотримуватись; або ще одне дивне враження складається, коли тобі пропонують змінити своє життя, а за першого запалення відчуття провини тобі кажуть, що ти нікому нічого не винен і ти має задовольнятися тим, що у тебе є. А Світове Древо продовжує рости.

Насправді я розумію, що торкаюсь одвічних питань, на яких вибудовувались античні філософські школи. На подібних дискусіях списані цілі бібліотеки вершин людської думки, які у зворотному напрямку відкочуються до читачів просто книгами із набором цитат, якими можна чвиркнути у світській розмові. Ось вам і зворотність у видавничій справі. Однак, що коли відчуття провини не постає на порожньому місці, що коли воно і є Світовим древом, в реальність якого вірили древні скандинави, плекаючи власну міфологію? Звичайне припущення, моя жалюгідна спроба альтернативного уявного існування в цій периферії, в якій я знаходжусь нині.

Попри написаний лист, я сьогодні його не відправлятиму. Я вам взагалі нічого не відправлятиму доки ви зберігатимете мовчання. Раніше я потребував діалогу з вами, бо мною рухало почуття провини, але Світове Древо вже проросло і крізь нього. Згодом воно проросте і крізь відчуття провини від уявної зради дівчинці, яка нині спить в моїй кімнаті. А тепер я більше не потребую діалогу з вами і відправлю вам цього листа за кілька днів як виникне зручна мить на роботі.

З мовчанням і без відчуття провини,

Богдан»

Йому не хотілось сьогодні йти на роботу і чекати на листоношу, яка як завжди принесе листа в книгарню. Лише після одного вихідного дня Богдана наповнила різка фобія по відношенню до робочого місця, що межувало із відразою. Свідомість відчула можливість на стояти за касовим прилавком і покірно чекати доки до тебе не підійде хтось із відвідувачів і не попросить розрахувати за книгу, або доки сам не підеш в зали до людей пропонувати їм свою допомогу та рівняти книги на полицях. Напрацьований обов’язок виявився непотрібним, нервова система розм’якла і залишила в спокої ділянки з натертими мозолями, що будь-яке відтворення в голові робочих звичних рухів наштовхувалось на швидке несвідоме витіснення і свідомість активно заповнювала той простір, який відкривався перед Богданом.

Коли він прокинувся, то сіре світло січневого вівторка розпочало звичний робочий день напруженістю людей, які клубочаться містом у своїх справах. А він спокійно собі потягується на розкладному кріслі, відтворюючи в голові вчорашні події. Богдан обережно покосився на Лесю, яка сопіла собі, укутавшись в ковдру на ліжку і перевів погляд на зашторене вікно. Немов новий світ атакував його стисненим простором кімнати і тьмяним світлом. Спогади про минулий день доєднались до позаминулого і здавались настільки нереальними та дратівливими, що скидалось, наче їх вигадав якийсь невдаха-фантаст, якому нічого не залишалось як безперервно штампувати космічне фентезі із деталями, підглянутими в якомусь аніме. Із пробудженням повернулась важкість дихання невидимими мішками землі на грудях, а в тілі утворились порожнини, в яких плоть вимагала ще однієї ночі і ще одного міста. Чому ще міста? Богдан не знав точно, але направду метафізичне поєднання ще однієї ночі і ще одного міста для плоті здалось йому справжнім шекспірівським моментом, які так подобаються Міхо Штофелю.

Кімната при тьмяному світлі зимового дня нагадувала нутрощі якогось чудовиська, бо прямокутні тіні від меблів розтеклися по стінам і підлозі, одежа вся розкидана і нагадує кавалки лайна, а світло пробивається крізь завісу, яка тоненькою шкірою відділила день від шлунку кімнати. Перше порівняння вийшло вдалим і Богдан тихо зняв із себе ковдру, дозволяючи нещадному холодові огорнути його тіло і прогнати ту тягучу важкість. Холод замінив собою тимчасову амнезію вчорашніх подій і Богдан знову подивився на сплячу Лесю і відчув себе стороннім в цій кімнаті. Він боявся видати будь-який звук і розбудити дівчинку — це видавалось йому надто неввічливим, а якщо ще згадати, що вчора Леся бачила його вдвох із сусідкою напівголими на підлозі — тому Богдан вирішив тихо зібрати крісло і вийти на кухню, це дозволить йому заварити собі міцної кави і прогнати втому опісля сну.

В руки потрапила одежа, в якій він постійно виходив на вулицю: теплі чорні джинси, теплий чорний светр. Немов незмінна уніформа книгаря. Чорна одежа так пасує до прочитаних книг. Богдан навшпиньки пройшов на кухню. При кожному поскрипуванні підлоги хлопець невдоволено кривився і благав вищої сили, аби дівчинка не прокинулась. Власне, його молитви хтось таки почув і він швиденько дістався кухні, прикривши за собою двері. У фільтрі зосталось трохи води і Богдан поставив турку на вогонь для кави. Доки вода грілась, він роздивлявся вміст холодильника і каструль на газовій плиті. Ніякої розкоші, але перші позови голоду можна втамувати. Особливо, якщо врахувати наявність шматка сала в морозильній камері. Це той самий стратегічний продукт, до якого підкрадається його думка. Доки гріється вода в туриці, Богдан встигає вхопити кілька ложок каші із каструлі і судоми в шлунку відступають.

Залишилось дістати мобільний телефон і здійснити справжній виклик, а не вдавати розмову для прориву крізь вуличний натовп. Книгар не любив телефонувати до свого колеги в робочий час, коли той сидить в книгарні. Це вважалось поганою прикметою. Робочий день тільки недавно розпочався.

— Привіт, — мовив Богдан у мобільний після чотирьох гудків, — це я. В тебе є люди на залі? — обережно запитав він, знаючи, що внутрішні корпоративні правила вимагають приділяти увагу в першу чергу покупцям, а тому всі сторонні розмови заборонялись.

— Привіт, — озвався інший книгар, — та все чисто, бо ще рано. Люди вчора до останньої хвилини перед закриттям сновигали книгарнею. По їхніх очах помітно, що вони просто прийшли погрітися і поблукати собі. Молоді люди. Однак, я не міг не познущатись над ними. Бо одна молода дівчина звернулась до мене з іншої зали: «Чи не могли б ви до мене підійти?». До закриття залишається менше п’яти хвилин, я оголосив усім присутнім, що книгарня зачиняється за декілька хвилин. Ноги болять, самого мене хилить на сон, але комусь конче потрібна консультація у виборі книги. Добре, підходжу до дівчат. Молоденькі і в чомусь навіть привабливі.

— Я зрозумів. — коротко мовив Богдан, даючи зрозуміти, що історія від іншого книгаря може й цікава, але надто вона затягується.

— Я до них підійшов і мовчки став біля них. А до мене висока така чорнява дівчина мовить діловим трохи задумливим голосом: «А підкажіть, будь ласка…». Ти ж знаєш, як слово «підказати» бісить нашого власника і я відповідаю цій дівчині, обриваючи її на півслові: «Даруйте, але я лише підходжу до людей коли вони попросять, а по підказкам у нас працює інша людина, яка вже пішла додому і прийде аж завтра зранку. Вибачте.» останнє слово я вимовив м’яко і чітко, так як мене вчили на курсах переконливого спілкування. Дівчина не до кінця зрозуміла, що я вимовив, але спокійно відреагувала на мої слова і зробила вигляд, що цілком розуміє той випадок, коли хтось з працівників книгарні може піти додому раніше і що тільки та людина може проконсультувати по книгам. Вони залишили книгарню вже за хвилину, залишаючись майже впевненими в тому, що я можу лише підходити до людей і не надавати консультації.

— Як цікаво, — відреагував безбарвним голосом Богдан, трохи закотивши очі, що могло подіяти якби він розмовляв з іншим книгарем віч-на-віч, а так це трапився просто рефлексивний рух, — мені варто взяти це на озброєння. — хоча навряд чи він цю фразу до свого арсеналу, оскілки доволі часто за такими абсурдними фразами розгоряється полум’я конфліктного діалогу, за якого Богдана затиснуть відвідувачі своїм принципом «клієнт завжди правий», — Я ось чому телефоную. Сьогодні вранці мені могли принести листа з пошти.

— Листа з пошти? — здивовано перепитав інший книгар.

— Так, вчора його не принесли і я подумав, можливо, листоноша прийде сьогодні в книгарню. — Богдан мовив цю фразу дещо уривчастим невпевненим голосом, наче висував на загал наспіх вигадану гіпотезу.

— Сьогодні в книгарню ще ніхто не заходив. — задумливо відказав інший книгар, — Ніхто не заходив купувати книги.

— А не купувати книги хтось заходив?

— Я і Сірожа, аби знову позичити десять гривень.

— Знову десять гривень?

— Так, знову.

— І ти йому дав?

— Дав сто гривень, аби він побіг і розміняв для мене. я залишив йому десять гривень, а решту заміняв в касу, бо там й так дрібних для решти мало.

— Зрозуміло. — Богдан знав про цю проблему постійної нестачі дрібних купюр.

— А я ось не дуже розумію. — продовжував інший книгар, — Коли в мене кожного разу в житті інше місце, то мені постійно трапляються поруч ось ці хронічні вимагачі грошей, які підсіли на спирт і куриво. В дитинстві і школі так само в мене канючив батько, який пропивав усе, що під руку траплялось і постійно позичав в мене велосипед до місцевого винного кіоску, що я через вечір, а то й траплялось кожного вечору йшов туди, аби забрати велосипед додому. Не тата, звісно. Коли я поїхав в місто на навчання, то одного вечору тато зник разом із велосипедом.

— Мені шкода таке чути… — спробував вставити репліку Богдан і хотів завершити розмову, оскільки йому взагалі не хотілось чути таку раптову сповідь від іншого книгаря, з яким він працює стільки часу, а досі й нічого особливого не знав про його життя. Краще таке робити за кухлем пива в якомусь тихому барі, хоча ходити по барам Богдан не любив, тому досить дивно і одночасно цілком закономірно чути подробиці з життя свого колеги вранці зимнього дня, заварюючи каву в холодній кухні і намагатись не надто здіймати шум, бо в кімнаті спить чужа дівчинка, яку як Богдан вважає, він врятував від дивної секти, до якої входять сусіди по під’їзду. Схоже, що дивна логіка зобов’язує хлопця вислухати розповідь іншого книгаря.

— Мені також шкода. Велосипед, звісно. — цинічно підмітив той у відповідь, — Але то таке. В гуртожитку мені випало своєрідне шефство над якимось бідолахою. Вже й імені його не згадаю. Здається ми навіть і не згадували його ім’я, а просто називали бідолахою, якому вічно чогось бракувало і він звертався по допомогу до всіх, хто перебував поруч. Сильні характером сусіди його проганяли, а я не мав подібної твердості і в слові, і в ділі, тому він й буквально ластився як те кошеня. То йому ручку позич, то щось їсти дай, то прального порошку відсип, аби він там щось собі виправ. Хоча це діставало, але людину стало шкода. І так тривало десь до четвертого курсу доки того бідолаху не зґвалтували якійсь хлопці. Так, зґвалтували, але міліція в цю справу не втрутилась, бо директор студмістечка зам’яв цей випадок. Тьху! Як же ж це все огидно — нам здавалось, що це нас всіх зґвалтували. Згодом я пішов працювати на майданчик із будівельними матеріалами, а через дорогу знаходився майданчик, де приймали металобрухт. І ось, доки мене на першій роботі як новачка завантажували усім, що трапиться під руку, то в пункт прийому металобрухті прийняли на роботу такого собі Олега. Основними його талантами виявились уміння працювати на рейковому крані і споживати неймовірну кількість пива протягом дня. Пам’ятаю, його рекордом стало тринадцять пляшок по нуль п’ять в спекотні дні. Звісно, на пиво він позичав у всіх навколо, особливо у мене. Грошей не повертав, бо природа нагородила його ще й непоганим здоров’ям та й витривалістю працювати протягом цілого дня і тому Олег часто приходив до нас на майданчик і допомагав розвантажувати та завантажувати будівельні матеріали. Часто така робота перепадала мені і Олег допомагав в критичні миті, коли я стогнав, хрипів і сам вантажив на причіп мішки з цементом. Для мене це дуже хороші спомини про мою першу роботу, бо нехай я витрачав трохи коштів на те, щоб давати Олегові на пиво, коли інші йому відмовляють, а він часто підходив до мене, ну бо знав, що я можу й відмовити, але Олег умів мене вмовляти, як то кажуть, витягував з мене добро по купюрі, а я трохи відчував оту підтримку, нехай і куплену позиченими грошима, необхідну підтримку, що мені хтось прийде на допомогу. Фух, якось я це розповів на одному подиху… — хлопець дійсно сопів у слухавку і після короткої паузи продовжив, — Ось так біля мене опинялись люди, в певній мірі мені близькі, а потім вони зникали. Олег зник з роботи після того, як його покинула дружина з маленькою дочкою. Казали, що він поїхав на заробітки до країни північного сусіда і з тих пір про нього ані звуку. Після того як Олег зник, я також там не надовго затримався. Як знаєш, я почав працювати в книгарні і майже одразу в нас завівся цей Сірожа, який випрошує по десять чи двадцять гривень і то макулатуру забере, то піде швидко розміняє крупну купюру, то щось собі візьме з букросингу і він постійно дякує, що є така от книгарня в місті. Дивно воно все.

Богдан слухав іншого книгаря і все міркував, що добро насправді може існувати поруч у вигляді таких людей, які вічно просять у знайомих трохи грошей, а цей борг дозволяє їм триматись один одного у побутових справах. Несподівано ці люди, яких Богдан звик уникати, здалися йому провідниками доброти і милосердя, які зазнають болю та гонінь. Схоже, що це дозволяло їм розуміти чи навіть інтуїтивно вловлювати в іншій людині щось таке подібне. Скільки він помічав і скільки сам зізнавався інший книгар, йому почасти випадало допомагати в трамваї жінкам із дитиною у візочку або із важкою ношею, п’яниці на зупинках іноді стріляли в нього цигарки, туристи-іноземці запитували дорогу до залізничного вокзалу чи фонтану біля кондитерської фабрики. В салоні трамваю чи в натовпі на вулиці біля іншого книгаря стоятимуть інші люди, дебеліші і вищі на голову чоловіки, але існує висока ймовірність, що нужденні звернуться саме до іншого книгаря. Певне, нужденні у своїй потребі починають помічати непримітного працівника книгарні, бо в того в середині є своя нездоланна важкість, яку не просто помітити коли переймається своїми дрібними турботами.

— Я ось чому телефоную, — мовив Богдан після довгої паузи, — мені не приносили листів в книгарню сьогодні вранці чи вчора?

— Ти вже запитував. — холодно відказав інший книгар.

— Хіба?

— Так, після того як я тобі розповів про дівчину, до якої я вчора підходив, бо вона попросила мене підійти.

— А, точно.

— Просто тобі нічого не залишалось відповісти на мою історію і мовчати тобі незручно. І тут ти повторився. — висловив інший книгар і Богдан шостим відчуттям уявив як той посміхається.

Книгар шумно вдихнув на повні груди, повільно випустив повітря, а вже тоді запитав:

— Що чути в місті?

— Кажуть, що окупації вже майже кінець. Досягнуто домовленість між окупаційними силами і центральною владою.

— Он як? — сухо мовив Богдан, бо вчора пішли такі самі слухи, але окупація хвилювала його мало. Окупація залишалась із сірим світлом вівторка за вікном. Більше споминів Богданові давала підлога на кухні, яка озивалась фантомною насолодою в тілі.

— Ти підеш до блокпоста? — запитав раптом інший книгар.

— Я? Навіщо?

— Побачити…

— Що побачити?

— Як вони пропускають людей.

— Мені це не цікаво, — Богдан зняв турку з вогню коли там зашипіла вода, кинув в неї ложку кави повернув на вогонь і заварив собі ароматний напій, — крім того, що може змінитися, коли дозволяють людям долати кордони?

— Свобода, чуваче, свобода…

— Ти не зовсім зрозумів. Тобі ДОЗВОЛЯЮТЬ перетинати кордон. — книгар наголосив на слові «дозволяють».

— Ти гадаєш, що можуть знову заборонити?

— Я гадаю, що дозвіл — це слово, яке означає одиничний випадок. — спокійно зауважив Богдан.

— І коли він діє цей одиничний випадок? — перепитав інший книгар і трохи кашлянув прямо у слухавку.

Богдан з легкою тривогою подивився у вікно крізь смужки жалюзі, згадавши, як вчора за вікном щось сіре і видовжене пересувалось. Щось, що важко відрізнити від дерева.

— Одиничний випадок діє так, щоб він для інших видавався масовим.

— Здуріти можна з такою логікою… — саркастично зауважив інший книгар і відімкнув зв’язок.

Богдан від спантеличення лише скриви уста і сховав телефон до кишені. Але за мить гаджет активно завібрував і хлопець дістав його. Телефонував інший книгар. Схоже, що принесли листа.

— Алло? — тихо озвався Богдан, боячись, аби дівчинка в кімнаті не прокинулась.

— Ти підеш сьогодні до Олександра?

В ту ж мить книгаря виповнив незрозумілий дикий страх. На кілька секунд він завмер з телефоном біля вуха і почув як інший книгар знову мовив:

— То як, ти відвідаєш сьогодні Олександра?

Замість відповіді Богдан вийшов в коридор і підійшов до свого чорного пальта на вішалці, увімкнувши світло.

— До Олександра підеш? — не вгамовувався в слухавці голос іншого книгаря доки Богдан копався в кишенях свого пальта.

Нарешті він дістав те, що так не давалось з’явитись на жовте світло коридорної лампочки. Бейджик книгарні із ім’ям «Олександр».

— Відвідаєш Олександра, чи як?

— Йому від тебе привіт передавати? — різко перепитав Богдан у свого колеги, який продовжував все допитуватись у хлопця.

— Ні-ні, не треба. — полохливо озвався співрозмовник.

— Тоді до побачення. — різко обірвав його книгар.

Богдан вимкнув з’єднання і якусь мить зазирав між смужками жалюзі у вікно. Якась неперетравна суміш почуттів накотилась на нього після розмови з іншим книгарем. То він практично сповідається, а взамін лізе Богданові в душу, вивідуючи, що той думає про зізнання іншого книгаря, як реагує і взагалі які його мотиви за тією чи іншою фразою. То інший книгар нагадує про цього Олександра, якого Богдан геть не пам’ятає, але усі з його роботи впевненні у зворотному. Це Вінниця, вона по-своєму вивертає процеси, які в інших містах протікають нормально, а тут наче все рухається навспак. Наприклад ремонти доріг і тротуарів призводять до того, що ними стає все важче пересуватися: автомобілі їздять швидше, побільшало велосипедистів та пішоходів — тому потенційний комфорт перетворився на натовп. І минає час, аби процес перетікання людей вулицями зробився більш гармонійним як їх несподівано різко меншає, що центральна вулиця з вікон книгарні виглядає знелюдненою. Богдан ловить себе на думці, що вся Вінниця виглядає так, наче дивишся на неї з вікон книгарні і в тебе за плечима стелажі одночасно перекладених різними людьми книг і при цьому в абсолютній більшості непрочитаних книг.

До чого все це? Богдан трохи надпив гіркої кави і збагнув, що його думки заповнюють час. Він вирішив написати листа Петру Олексійовичу попри те, що вдруге не отримав відповіді від людини, яка відповідає за друк і видання «Мага» Джона Фаулза українською. Він тихо сів за стіл в кімнаті і в словах перетравлював події за попередній день. Лист знову виходив сумбурним і претензійним. Так, наче книгар писав його сам собі, а Петро Олексійович це просто згусток усіх слів із роману Фаулза, який поєднався у словосполучення, коли перше слово закінчується на літеру «о» і на неї починається друге. Індикатори, які поєднують саме словосполучення і таким самим словосполученням позначають главу держави. І Богдан практично усім їм пише свого листа, розширюючи проблематику до вічних дискусій на прикладі свого становища в окупованому місті. І Вінниця завтра вже не вважатиметься окупованою, що зробить його лист неактуальним. В одній із книг закладкою слугував чистий конверт із маркою. Богдан підняв книгу «Чому нації занепадають» Аджемоглу і Робінсона. Хоча в книгу й вшили синтетичну синю стрічку закладин кою, яка стале маркером на сторінці, де в чорно-сіро-білих тонах зображували африканський континент, поділений на країни різними відтінкам, що вказувало на різний рівень експорту рабів з Африки. А чистий конверт оберігав розворот сторінки, де в таких самих тонах відображалось кріпацтво в Європі у 1800-му році.

На конверті книгар швидко написав адресу, але вкотре завагався, чи варто йти і відправляти цього листа Петру Олексійовичу. Тоді ж він і згадав про слова іншого книгаря, чи не хоче Богдан подивитись на те, як люди проходитимуть через блокпости на виїздах з міста. Хіба на таке цікаво дивитись? Ця думка десь загубилась в його голові і він вже подумав, чи варто відправляти листа, але його тут же замінила картинка перед очима, в якій люди стоять перед блокпостом і хочуть йти далі. Дивний образ просто спалахнув перед очима. Стало зрозуміло, що його клинить на пропозиції іншого книгаря.

Леся ще спала і Богдан чекав, коли вона прокинеться, аби спробувати якось нормалізувати з нею відносини. Чорний годинник на етажерці біля ліжка пронизливо клацав секундною стрілкою. Попри відчинені завіси сіре світло тиснуло на очі та вганяло в сон попри випиту гірку каву. Кімната й досі продовжувала нагадувати шлунок якогось монстра. Очікування ставало нестерпним, бо заповнило всю свідомість, а бажання рвались кудись піти звідси. Богдан задихався, знаходячись тут поруч з людиною, яка спить і він не має з дитиною жодного контакту, не відчуває ніякої напруженості в розмові чи у мовчазних поглядах. Потрібно йти, вийти на вулицю і подолати певну відстань без вдавання розмови по телефону. Лист і конверт Богдан акуратно поставив під лептоп. Вийшов на кухню і переконався, що Леся матиме що їсти протягом дня. Тут він й зрозумів, що просто ганебно тікає з квартири.

Усі ці дні Богдан звик, що повертається додому і застає Лесю за лептопом, а вранці йде коли вона ще спить. Тепер йому нікуди не потрібно вирушати, навіть не хочеться відправляти листа, але очікування виганяло свідомість в нові некомфортні умови. Богдан подумав, що краще йому відновити старі умови свого життя. Вийти і згодом повернутися, щоб застати малу за лептопом. Непоганий варіант, який не позбавлений різноманітних непередбачуваностей, але головне — це поринути в інший простір, де Богдан зможе відчути тимчасове усамітнення.

На сходовій площадці він кинув декілька косих поглядів на вхідні двері квартири, в якій живе сусідка із зачіскою рудим грибочком і яка відома лише як сусідка. Звісно, Богдан не очікував, що знову тут з нею зустрінеться, але та фантомна насолода, яка поки що циркулювала його тілом, буквально штовхала до цієї жінки, яка погралась з ним, немов з маленьким хлопчиком. Однак, в під’їзді панували тиша і безлюддя. Глибокий ранок диктував свої правила, коли більшість вже вирушили по своїм справам і ніхто ще не повернувся додому. Тільки Богдан самітником заблукав у власному вихідному дні та тяжів до ще більшої самотності, прикриваючись надуманими сенсами відновлення звичних умов початку розмови з маленькою дівчинкою.

Поки він спускався сходами вниз, жодне вічко не блимнуло, жоден замок в дверях не клацнув. Богдан на ходу міркує, куди йому піти, але відчуття все вибору п’янить його, бо навіть в окупованому місті є куди йти, топтати кілометри мерзлого асфальту і багна. Про всяк випадок він прихопив зі схованки на кухні крупну купюру. Якщо подорож затягнеться до вечора, а то й до ночі, то Богдан зайде до якогось фаст-фуду і насолодиться примітивною їжею. А якщо раптом з ним щось станеться, то він залишив на тумбочці залишив запасний комплект ключів від дверей квартири для Лесі. Книгареві здавалось, що з ним будь-що могло трапитись, йому навіть стало цікаво, що окупована Вінниця може йому запропонувати — хулігани, гопники, водії-порушники правил дорожнього руху, вуличні промоутери? Йому хочеться витиснути з Вінниці щось максимально можливе, мов із спортивної машини на голій трасі, а не розчинитись у вогнях та шумі торгово-розважальних центрів.

Азарт. Це відчуття широких можливостей за однієї крупної купюри в кишені витіснило з Богдана втому від попередніх днів. Заодно зникла і фантомна насолода. Холодне ранкове сіре повітря очистило кров од замкнутих просторів, одним із яких безумовно є насолода. Бо як її досягнуто, якщо відштовхуватись від приземленої фізики? Стислий простір жінки стискував частину його тіла і щось всередині плоті рвалось до звільнення. Крізь ніч він повністю вирвався на зимові січневі вулиці.

Оминувши добре упізнаваний поліетиленовий намет на місці того, що в майбутньому має перетворитись на літній фонтан, наче на копію того відомого на річці біля кондитерської фабрики, Богдан рушив вузенькою алеєю в напрямку Політеха. Доки автівки пронизливо пролітали Хмельницьким шосе, книгар згадував один із вчорашніх уривків розмови із сусідкою про вбивство дівчини ще в 90-х роках десь в цій місцині. Мокрий асфальт під ногами котив звук алеєю разом із таємницею давньої трагедії і Богдан заінтригований йшов до технічного університету. Він уявляв це як першу пригоду за сьогоднішній день, коли він хоч і не вперше вступить на територію цього закладу із довгими навчальними корпусами, потоками студентів, які продовжують відвідувати заняття попри окупацію та не надто доглянутими гуртожитками.

Таємниця. Місто раптом розквітло нею перед Богданом, вивівши першу точку його маршруту. Він перетнув проспект Юності і йшов далі до арки із білками, які ілюмінацією світились за темної пори, але тепер вдень сотні студентів проходили під нею як і в різні віки багато людей проходили під подібними арками на вході до різних міст. Богдан йшов з іншими молодими людьми, нічим особливим від них не відрізняючись. Масивні будівлі відкушували від потоку студентів по групам, ковтали і перемішували їх з лекціями та семінарами. Богдан оминув вхід до кількох корпусів і пішов далі вниз до студентської їдальні. Будівлі на території університету грізно нависали над натовпом, голі дерева наперебій попереджали про загрозу зими і ще епізодична тиша пронизувала людські фігурки. Сірий сніг рівнявся з небом у кольорі і на його фоні жодна фігурка людини не вписувалась в цей січневий фон. Людські створіння в своїх турботах відштовхувались і від сірого обрію, і від грізних будівель навчальних корпусів, і від напіврозталого снігу назад до свої турбот. І сам Богдан не міг дозволити собі тут затриматись, бо будь-яке уповільнення чи зупинка видавались йому неприродними. Чуже місце тиснуло на нього, що книгар швидким кроком пронісся між їдальнею та стадіоном, під яким збирався гул автівок, що проїжджали десь там внизу за кількома рядами масивних дерев, серед яких виднілись металеві кістяки турнікетів та тренажерів.

Сірі вікна мовчали. В них блимали зіниці-люди, від чого здавалось, що університет нервово реагує на Богдана, на його вихідний день у потоці студентів і викладачів. Книгар помічав людей у вікнах і крізь велике скло, іноді ті люди по кілька секунд вихоплювали увагою незвичного перехожого на доріжці між корпусами. Богданові здалось, що він не може називатися мешканцем цього міста, коли заходить на якусь територію вперше і відчуває себе чужинцем чи швидше профаном у знанні тексту Святого Письма. Наприклад, можеш добре знати Париж в центрі Вінниці (Євангеліє від Матвія) і Вишеньку (Євангеліє від Луки), але не мати особливого уявлення про Замостя (Євангеліє від Марка) та Свердловський масив (Євангеліє від Івана), а що вже казати про Тяжилів (Книга Об’явлення) чи Поділля (Пересопницьке Євангліє). І від цього він при кожному крокові намагався опускати голову донизу та швидше дістатись громадського тротуару.

Перейшовши вулицю Порика Богдан дістався ще одного навчального корпуса, навколо якого молоді студенти висипались на сіре світло, аби перебути коротку перерву між заняттями. Книгар не розуміє, що він тут робить, немов персонаж роману, автор якого закинув хлопця в локацію університету і тепер намагається обрамити такий поворот сюжету гармонійним описом та розвитком мотивації. Просто все це базується на словах сусідки, яка щось десь почула і переказала це Богданові вчора на кухні. Дівчина, яку жорстоко вбили на території університету всередині 90-х років. І все це через якийсь там дисбаланс сил, який вона ж сама спровокувала. Схоже, що автор роману не залишає персонажам особливого вибору. Богдана це смішило, але в глибині душі щось в цій історії, деталі якої йому геть невідомі, штовхали його в університетські закавулки.

Університетські корпуси простягнулись аж на два квартали і книгар крокував повз видовжені кількаповерхові будівлі, де на стінах вдавалось розгледіти ще радянські мозаїки про підкорення радянським мозком таємниць світобудови. Ідеальні холодні обличчя, протоміфологічні титани, які тримали на долонях розщеплений атом. який все-таки це контраст із досвідом книгаря. Але стоп! Богдан придивився до зображення стрункого молодого чоловіка із розщепленим атомом на долоні. Здавалось, що його долоня не тримає цей атом, а обертає процес розчеплення. Рука обертає і піднімає, піднімає і обертає. Немов по спіралі. Богдан добре пам’ятав, що вчора бачив це жест від кількох різних людей.

Богдан повернув ліворуч доріжкою між гуртожитками, які сіро ранкової пори затихли малолюдністю. Напіврозталі і замерзлі замети потроху зернили чорним брудом, підкресливши статність цих будівель. Якщо фасадам навчальних корпусів приділялась достатня увага, то в голові кожного, хто заходив не виникало пересторог заходити чи ні. Тоді ніби доглянутий, але все одно темно-страшний і вузенький вхід до гуртожитків насторожував своєю пастко подібністю. Між будівлями мав би знаходитись своєрідний дворик, але натомість протоптані стежини, огороджені бордюрами, які пробились з-під мерзлого снігу раніше за перші проліски, так-сяк посаджені дерева, якій й без того закривали собою світло у вікнах.

В центрі між нерозчищеними вуличками з-під снігу стирчав пеньок із всіяною навколо вже мокрою коричневою тирсою. Як тільки Богдан помітив слід від зрізаного дерева, то в нього одразу з’явилася точка, наступна точка в його маршруті, до якої він може підійти. Бо до жодного іншого елементу дворової урбаніки чи зимових дерев його свідомість не тягнулась як до обрубка. Що книгареві робити біля стіни, на мокрій лавці чи навіть коли зайде всередину вестибюлю якогось гуртожитку, а коли ти кілька останніх днів усе думаєш про дерева, то зовсім недавній слід од дерева є важливим, хоча й проміжним, проте важливим моментом у твоїх роздумах.

Зрубане дерево раніше росло масивним і багато років, кілець нараховувалось з півсотні. Сніг на зрізі від бензопили повністю розтанув і поверхня пенька від вологи увібрала в себе насичений коричневий, навіть рудуватий чи мідний колір. Наче листя на піку осені. Здійнявся вітер, який такими ж мідними струнами озвався у голому вітті і до слуху Богдана долинув звук глухого стукоту об вікно десь на верхніх поверхах будівлі. Він повернув голову на сторонній шум, який аж ніяк не пасував пізньоранковому затишшю. на четвертому поверсі сусіднього гуртожитку у вікні якась дівчина в червоній сукні стукала пальцями в скло і дивилась на Богдана. Світлорусява дівчина із красивим обличчям та помітною на такій відстані тривогою в погляді. Вона все стукала і стукала, а Богдан мовчки дивився на неї, дещо замилуваний красою цієї студентки, яка певне не боялась холоду, коли могла перебувати в кімнаті в одній лише легкій сукні.

— Ей, цигарки немає? — прохрипів голос в книгаря за спиною.

Богдан сполохано обернувся на голос і стукіт об скло вікна на четвертому поверсі припинився. Він зауважив старого худорлявого чоловіка в синьому теплому засмальцьованому комбінезоні з коричневою шапкою на голові. Чоловік в зрості видавався нижчим від хлопця на цілу голову, худе обличчя, яке кольором видавалось лише дещо світлішим від його шапки. Тьмяний погляд вхопився за книгаря, уста відкрилися з легкою відразою од хронічних трудоднів. На ногах теплі кирзаки, кроки від яких чулися ще з вулиці, але Богдан не звертав на той шум уваги. В руках старий тримав відро зі сміттям і збиральну лопату. Схоже, місцевий прибиральник, а ще може слюсар, кочегар і електрик в одній особі.

— Ні, сам шукаю. — сумбурно відказав Богдан і повернув голову до вікна, в якому вже зникла дівчина в червоній сукні.

— Та що там шукати, купив в кіоску та й все. Ет, шкода, а я подумав, що в тебе є цигарка. ти схожий на людей, які повинні мати при собі цигарки. — скрипів той голос.

Богдан продовжував дивитись у вікно на четвертому поверсі гуртожитку, хоча він чомусь підозрював, що дівчина в червоній сукні більше не з’явиться.

— Так, дуже схожий, — продовжував говорити старий в потилицю Богданові, — чорної одежі на тобі багато, кишені твої глибокі, голову тримаєш донизу, щоб попіл від цигарок ненароком не потрапив на одежу, а ще ця тижнева неголеність, яка так й пасує сигареті із сірою струменем диму. Ти ж помічав, що коли жінки палять сигарети, то це не так красиво, як це роблять чоловіки. Бо вся справа в неголеності. На що ти там так вирячився?

Нічого собі розмова, що брови на обличчі Богдана здивовано здійнялись вгору і виникло бажання йти звідси, але звичка реагувати на кожне адресоване йому питання взяла своє.

— У вас тут дерево зрізане. — Богдан промовчав про дівчину в червоній сукні, — Тирса розкидана.

Старий, на обличчі добре виднілось скорочення кожного м’язу на обличчі від якихось дивних жувальних маніпуляцій, з кілька секунд підозріло роздивлявся книгаря і проскрипів іржавим голосом:

— Ну то що я зроблю?! Розумієш, Тарасівна ніби така нормальна, а я ж не знав, що то вона два десятки років чекала. Тільки-но окупація і вона дає дві пляшки тому Олегу, щоб той зрізав це дерево. Отак.

— Хіба дерево винне? — мимоволі запитав Богдан, — Росло собі тут в центрі, давало тінь.

— Не знаю, я тут ні до чого…

— Завжди так, ніхто ні до чого. Тільки тирса зосталась. — з м’якою іронією мовив Богдан, бо ніколи не записував себе в ряди захисників довкілля, але от чого так зрізали в місті дерево не могло його не збентежити.

— Так окупація ж… — висунув свій аргумент двірник.

— Хіба вона не закінчується?

— Може вона й закінчується, — з колючим поглядом прохрипів старий, — але дерева, які зрубали за окупації, назад не відростуть. Олег так говорив і я так вам скажу: «Зрубані дерева тримають окупацію сильніше за чисте повітря».

Богдан тільки відмахнувся від сухо жилого старого і відповів тому:

— Нісенітниця все це. Бо дерево піде на дрова.

— А пеньок лишиться! Он диви, який залишився. Це Олег так навмисно зробив, бо думав, що Тарасівна третю дасть. А їй що? Дерево зрізали — їй легше спиться ночами. Знаєш, колись на цьому дереві причепили тіло дівчини, так високо, що, твою ж маму, все студмістечко наклало в штани. Ото Тарасівна й захотіла зрізати його, а самовільне зрізання дерев — це штраф. Ну й вона не наважувалась, доки тут не об’явився Олег, який займався ремонтом на перших поверхах. А що до того, до пізньої осені збирав горіхи вздовж Гніванського шосе за Вінницею.

Книгар поколупав ногою тирсу, відвернувшись від набридливого старого зі словами:

— Я не просив тебе стільки мені розповідати.

— Атож, не просив. Ти просто вилупився на пеньок. Отака вона, окупація. Про це й говорив Олег: «Ніхто дерев не бачить, а пеньки, зрізи дерева видно одразу».

— А тоді трапилось із дівчиною?

— То Тарасівна знає. Хочеш, питай в неї.

— Навряд чи вона мені щось розповідатиме. — Богданові зробилось нудно від розмови з цим старим, хоча він й розповів щось про загиблу дівчину, але скрипучий голос буквально агонізував на зимовому повітрі, що здавалось, ось-ось старий потягне хлопця до себе і старість і почне розповідати історію за історією із свого життя і Богдан мимоволі примірятиме їх на себе.

— Звісно, не розповість. Ти ж не куриш. — почув книгар в свою спину, коли віддалявся від зрізаного пенька.

В серце заповзла тривога. Озвучені сусідкою привиди в якусь мить матеріалізувались у цьому дворику між гуртожитками. Давня смерть дівчини, зрізане дерево, старе «хамло», яке стріляє цигарки. Що не день, то новий пасьянс із різних дивинок. Здавалось би, ось таємниця манить до себе, а свідомість відмовляється сприймати калейдоскоп, який почав проектуватись в січневому просторі Політеха, як тільки Богдан зайшов на його територію. Нехай він вперше тут, але чому саме йому відкривається моторошна таємниця? Чи це лише книгар звертає увагу на цілком очевидні речі, на давню історію, майже легенду, яка одразу завалюється містом і нові легенди швидко наповнюють первісну історію масивнішою невідомістю. Замість страху від моторошної історії в серце підкрадається тривога коли із того масиву починають давати про себе знати таємниці, які просто таки відчайдушно хапаються за тебе прямою мовою старого прибиральника на території студмістечка. І ти загіпнотизовано спостерігаєш за слідом од зрізаного дерева, на кільця його віку, які раптом оголились за окупації. І ти слухаєш за провину дерева, що на нього почепили мертву дівчину. Смерть тягне за собою смерть. Якась Тарасівна нищить дерево, нищить спомин за дві пляшки і, тим не менш, залишають кільця і тирсу. І нічого. Як іноді достатньо мало зробити, аби страшний випадок майже стерли із пам’яті. Якщо окупації міста достатньо, аби вивільнити усі сокири і бензопили, аби звести рахунки із деревами, із нашими задерев’янілими нервами, то такі співпадіння, дотик таємниць не випадкові. Випадково ми тільки приділяємо увагу циклові дотику, випадково ми дивуємося очевидним речам. Бо коли ти виявляєш давню трагедію, то мусиш виявляти й інші, бо ці вигадки всі одного сорту, всі однорідні. Як й окупації всі однорідні, що відчуваючи обмеження в пересуванні своїм містом, ти відчуваєш обмеження такого ж ґатунку й в інших містах, однак відчуваєш примарно, коли споглядаєш його історію. Споглядаєш крізь призму часу, тоді як самого часу, за межами шкали із поділками по колу, не існує. Богдан інтуїтивно зрозумів це, коли побачив дівчину в червоній сукні і одночасно побачив кола на зрізі старого дерева. Книгар все дивився на пеньок, на кола, а дівчина в червоному стукала об скло вікна і це не тривало вічно, довго або надто швидко — вона стукала у скло простору, стукала у площу забуття і час розходився колами на зрізі дерева. Час видавався не шкалою виміру, не трафаретом для циклічних подій, час протікав немов реакція на нашу пам’ять, коли Богдан, згадуючи слова сусідки, зайшов на територію Політеху, який тримає в собі і перетравлює й без того тисячі історій. Постійно і завжди доступні історії без терміну давності як монетка на землі гербом вгору, яку можна легко підібрати коли ти нахилишся до вічних кіл зрізаного простору. Ні, уся тривога Богдана — це кола на зрізі його душі, яка тиняється між окупацією і свободою, між квартирою, де можливо вже прокинулась мала і окупованим містом, до краю якого прямує Богдан. Він минає Вишенське озеро, каскади будинків і засніжені пляжі, коли вінницькі багатоповерхівки залишаються далеко позаду.

Масиви затверділої води, з якої терплячі рибалки виловлюють срібну суть. В кольоровій гаммі і риби, і крига злилися в глибину якогось зимо стояння, що холод витягнувся струною попід сіро-фіолетові тенета із заплутаним сонцем. А рибалки поплавками завмерли над дірами в кризі, що ведуть до риб’ячого сну. І в голові кожного складаються афоризми про осінь. Чому саме про осінь, коли січень завмер над вже потемнілим перемерзлим снігом, що мороз зачепився десь в повітрі? Холодно, тому й про осінь. Сонно, тому й про осінь. Бо не все те осінь, що у вересні; без завзяття не витягнеш й осінь із води; коли ти дивишся в осінь — осінь дивиться в тебе. І так далі, бо осінню можна замінити будь-що в будь-якому висловлюванні.

Коли рибалки на кризі думають про осінь, коли вони змінюють свій світ під неї, сидячи на прозорому холоді, то можна перейти ціле озеро. Богдан ступив на твердиню, що її міць почала тиснути йому на ноги. Внизу темносиньозелено, склоподібне вікно як і в тієї дівчини в червоній сукні. Що її змусило гупати об скло? Пам’ять? Її чи Богдана? Стукіт вдарився об пам’ять і час нагадав про себе колами, але не тільки колами на зрізі дерева, а й циферблатами, шкалою часу. Ноги несли його над прозорою безоднею, з іншого боку якої цілком можливо споглядали риби. і бачили вони людину, яка йшла водою поміж тими, хто запустив гачки із наживкою на глибину.

Крига не озвалась жодним тріскотінням у відповідь, коли Богдан дістався протилежного берегу і вийшов на протоптану стежину, яка здіймалась вгору до вулиці, вздовж якої по один бік нагромадились приватні будинки жителів, які віддали перевагу приватному ареалові. Богдан озирнувся і побачив, який незвичний стриманий і, разом з тим, красивий краєвид відкривається для кожного, хто дістається цього місця. Крізь голі дерева видно масиви багатоповерхівок, видно більше неба і чути галасливі поодинокі слова тих, хто собі з друзями знайшов час пройтись засніженим пляжем озера, і все це розчиняється у холодному просторі. А самих дерев дуже багато, вони переплітаються з будинками, набухають дерев’яними жилами поверхи, пульсуючи на вітру, розкидані дерева на пляжі, біля тенісних кортів, немов й не переставали рости і тепер за малолюддя поглинали в свої хащі стежини, тенісні корти, столики і турнікети. Вони у своїй дрібності намагались захопити те місце, яке по праву належить їм, бо земля це єдине їхнє місце, тоді як інші живі істоти здатні пересуватись собі на далекі відстані. І над усім цим сіре протяжне небо.

Богдан вже й забув, коли востаннє йому щастило з подібними прогулянками, натомість він дивувався з того, як рутина все затягує і затягує його в систему повинностей та обов’язків. Мандрівка на роботу і з роботи рідко дарує незабутні враження, тільки повторення і тільки зміцнює пам’ять, що доторкатися до неї страшно, бо час дає про себе знати. Ні, він не ганявся за свіжими враженнями, не фанатів од подорожей, бо у власній відірваності люди усюди видавались однаково далекими. Траплялось, виникала взаємна симпатія, але усе розсіювалось, коли…

Книгар міг би висловити сотні здогадів того, що могло стати причиною випадання з різних кіл людей та різноманітних тусовок, але навіть не потрібно знати причину. Просто він випадав за інерцією. І ось тепер, спостерігаючи січневий краєвид над Вишенським озером, Богдан своїми думками дістався до власної інерції, яка лише тут заспокоювалась.

Він віддалявся і віддалявся одразу в двох площинах: від квартири, від урбанізованої насиченості і, одночасно з цим, відходив все далі від власного нервового напруження, спричиненого перебуванням в обмеженому просторі з іншою людиною — густина із двох тіл виштовхувала його назовні в далекі вулички одноповерхового передмістя. Як обмежений простір всередині жінки виштовхує його кінетичною енергією, яка переливається на зимньому холоді усіма барвами зречення та самотності.

День поступово наближався до полудня, а книгар заглиблювався у передмістя шиферних і металевих огорож. Будинки недовірливо визирали на гостя усіма вікнами, притримуючи біля себе де-не-де псів-автівок. Людей перебувало тут як одруків в якомусь пості соціальної мережі — одруків небагато, але кожен кидається в очі. Люди так само вихоплюються поглядом як тільки з’являються на вуличках і вони крокують неспішно, мляво і здається, рухаються без особливої мети в певному напрямку. Богдан розуміє, що так само неспішно йде погано розчищеним узбіччям без мети, лише у чіткому ритмі хрумтіння снігу під ногами. Немов достатньо увійти на цю територію і и відтворюєш мешканців цих вулиць, а в центрі Вінниці ти так само швидко крокуєш і прикладаєш мобільний телефон до вуха, удаючи аналогічну зайнятість, що й інші перехожі. Або можна стояти на місці і нічого не робити — місто також прийме тебе таким. Просто потрібно уміти так СТОЯТИ. Стояти як дерево із правом на територію.

Шлях видався довгим і Богдан відчув незвичну втому опісля тривалої прогулянки, хоча відчував, хоча й відчував, що не подолав й половини наміченої дороги. Будинки в своїй масі та неоднорідності почали розріджуватись, демонструючи за собою засніжений обрій із чорними вибухами дерев. Саме й туди Богдан тримав шлях, до краю окупованого міста. Попід засніжений обрій тягнулась погано розчищена дорога. Так, дуже погано розчищена, засніжена із замерзлими грудками снігу й бруду, немов вона нікуди не вела, але автівки все одно тягнулись цією дорогою до однієї точки. І розвертались назад. Тепер дорога світилась порожнечею і тишею. Край міста.

Білий панцер хрумтів з кожним кроком, ноги уповільнювались від тривожного відчуття, що там по ліву сторону єдиної дороги з цієї частини міста видно людей. Видно дуже далекі фігурки в зеленій одежі. Богдан зупинився біля краю паркану і обережно визирнув ліворуч на далекий блокпост. Шкода, що немає якогось бінокля, а своїм поглядом книгар здатен розрізнити лише копашіння темних людських фігурок на білому фоні. Видно кілька вантажівок, великих бетонних блоків і здається, що темні фігурки обходять навколо того усього блокпосту, озираючись на усі боки. Жодна автівки до них не під’їздила, ні одна людина не підходила близько. Блокпост перекрив дорогу і просто собі існував нездоланним бар’єром.

— То як, вони когось пропускають? — напівшепотом запитав хтось у Богдана за спиною, що той від несподіванки різко обернувся, а серце так різко вперлося об ребра, що всередині все пронизав різкий та короткочасний біль.

Позаду нього так само притулившись до паркану вишневого кольору, знаходився трохи старший від книгаря хлопець у синій спортивній куртці, чорних джинсах і в чорній спортивній шапці. Худе бліде обличчя, колючий погляд карих очей. В ньому усе видавалось колючим, немов усі нерви цього хлопця скрутились в моток колючого дроту.

— Трясця твоїй матері, як же ти мене налякав… — видавив із себе Богдан.

— Ох, вибач, я думав ти мене чуєш, коли я підходив ззаду. — виправдався незнайомець і риси його обличчя змінились на більш м’якіші.

Богдан перевів подих і сів прямо у сніг, обпершись спиною об паркан. Він закинув обличчя догори, підставивши його сірому небу. Переляк дещо знесилив його. Незнайомий хлопець сів біля нього і винуватим виразом на лиці, на що книгар лише невдоволено покосився. Зазвичай, люди оминають один одного, а тут на спорожнілій околиці вони двоє немов зійшлись на вузенькому мосту і ніяк не можуть розминутись.

— Ти сів поруч мене… — буденним дещо невпевненим голосом зауважив Богдан, повернувши обличчя до незнайомця.

— Ем, ну так, — затинаючись озвався той на репліку книгаря і поглянув на того у відповідь, — я зробив те саме, що й ти.

— Поставлю ідіотське питання, але по-іншому не можу. Чому?

— Чому я це зробив?

— Так, адже я сів у сніг на околиці біля паркану незнайомого будинку. І ти зробив те саме, хоча ми навіть не знайомі.

Хлопець призадумався, слухаючи аргументацію Богдана і здавалось, що він просто вибухне сміхом на слова книгаря, але очі його ставали усе задумливіші, наче він собі десь медитував у простір, куди линули почуті слова, вгору в повітря, в білий обрій.

— Добре, слушне зауваження. просто мені шкода, що я тебе налякав. Я не хотів нічого такого поганого, але побачив як ти сів у сніг і я вирішив допомогти відійти тобі від стресу і тому відтворив твої рухи. Ну, це коли за тобою відтворюють усі твої рухи і ти мимоволі відчуваєш себе в безпеці та господарем ситуації.

— Насправді, мене більше дратує, коли люди відтворюють одне й те саме. Один і той самий колообіг.

— Дарма дратуєшся. — незнайомець підвівся зі снігу і обтріпав джинси й куртку, — Тим більше, ти обперся на паркан не незнайомого будинку. Насправді в цьому будинку я живу.

— Он як? — хрипло вимовив Богдан і хрипота видалась йому сигналом-попередженням, що слід піднятися зі снігу, бо ще можна застудитись. І він це негайно зробив.

Проте незнайомець сприйняв цей рух по своєму:

— Все гаразд, я не проти, що обперся на мій паркан.

— Та ні, просто сидіти на холодному шкідливо.

— Добре. Крім того, — голос незнайомця зробився м’яким, хоча й надламаний по інтонації, Богдан зрозумів, що в нього є певний досвід у специфічному спілкуванні із людьми, досвід книгаря, — я вже й не такий незнайомець. Принаймні, я тебе знаю, Богдане.

— Ви Олександр. — здогадався книгар.

— Зважаючи на те, що ти не хочеш чути своє ім’я, то так, називай мене Олександр. І давай одразу на «ти». — запропонував Олександр.

Богдан дістав із кишені пальта фірмовий бейджик з ім’ям «Олександр» і простягнув його хлопцеві:

— У тебе четверта стадія?

— Хм, — поглянув на бейджик Олександр і взяв його в руки, — ти захотів одразу уточнити?

— Так, щоб попередити мимовільну жалість. — на обличчі книгаря все одно легко вловлювалося співчуття.

— Мені не потрібна жалість. — сухо відрізав хлопець.

— Жалість до себе. — уточнив Богдан.

Обидва, книгар та колишній книгар подивились один на одного і все зрозуміли. В питаннях життя і смерті вони не бачили двозначностей. Або ж бачили і приставали на найбільш суперечливу.

— Пройдемося трохи, — запропонував Олександр, тільки в іншому напрямку, не сюди. — вказав він в бік дороги до блокпоста, — Сьогодні ніхто до блокпоста не прийде. Усі хлинуть завтра. — на якусь мить він завмер, пересилюючи себе, аби не втратити свідомість від ранкового (хоча вже й звичного) запаморочення в голові. — Як ти гадаєш, коли ти сьогодні запитав про четверту стадію, то чи завтра вони запитуватимуть мене про четверту стадію?

Богдан йшов за Олександром і дивився на його спину, вірніше, на його синю куртку із дивним зображенням дракона: на синьому фоні крізь синій колір продиралась біла велетенська істота із місяцем-оком, яке загрозливо позирає із висоти, навіть якщо дивитись зверху на цю куртку.

— То тебе справді звати Богданом? — запитав дракон, вірніше, запитав хлопець, просто здалось, що це запитував білий дракон серед білого січневого снігу.

— Так, Богдан. Здається, я ніколи не бачився з тобою вживу.

— Вживу? Як дивно звучить це слово. Наче останній промінь сонця перед своїм зануренням в горизонт. Це та мить найбільшої події, концентрації шекспірівських ритмів, моменту перегортання сторінки.

— Якщо ти так просякнутий світом книг, — поцікавився Богдан, — то чому ти тоді пішов із книгарні?

Олександр зупинився і обернувся до книгаря. Звісно, на його обличчі читалось почуття провини, а ще гнів і вічна тінь відчаю. Стало чутно як за спиною проїхала автівки, колеса якої шипіли нерозчищеним снігом. Богдан продовжував дивитись на колишнього книгаря, який придивився до автомобіля, сірого «мерседеса» старої моделі, водій якого пригальмував, буксуючи розвернувся на дорозі і помчав у зворотному напрямку.

— Весь світ книгарня, а люди в ній книгарі. — озвучив Олександр одну із фраз, які могли вживати між собою лише працівники книгарень.

— Читачів не зосталось. — відповів Богдан кодовою фразою.

— Читачів не зосталось. — мовив далі колишній книгар, — Я вже й не пам’ятаю чому. Пішов от і все. З кимось посварився чи перетомився, але я захотів побачити як там ЗА МЕЖАМИ КНИГАРНІ. По-дурному звучить, просто обридло дивитись на місто крізь вікна книгарні і уявляти собі як проводять в той момент час інші люди, або як почуваються ті відвідувачі, які заходять в крамницю, аби обрати собі книгу. Знаєш, захотілось перейти на ту сторону від окопів. І тому я пішов, знайшов краще місце. Але після того так і жодного разу не завітав до книгарні. Не міг, все не вистачало часу. А тепер… — він зробив паузу, аби вимовити наступну фразу буденною інтонацією, — коли четверта стадія я не приходжу, бо соромно. Дуже соромно, що так мало часу залишилось.

— Не важливо, скільки часу зосталось, а як його використовувати. — підбадьорив його Богдан.

Однак, Олександр відвернувся від нього і пішов далі. Книгар рушив за хлопцем і не міг бачити того виразу обличчя внутрішньої боротьби.

— Що ж, жалість проявляє себе тоді, коли ми віримо в існування часу.

— Я не навмисне.

— І це чудово, бо немає нічого гіршого за навмисну жалість. Хіба що навмисний час.

Вони обійшли паркан і дістались вхідних воріт двоповерхового будинку, покрівлею якого слугував шифер, який вже де-не-де вкрили плями моху. Стіни із силікатної цегли, яка добряче посіріла, в стінах віконні металопластикові впадини. Дорога до блокпосту зникла з їхнього поля зору. В розпорядженні людей, дотичних до світу книги залишилась лише ця тиха вуличка поміж приватними будинками, якою майже ніхто не ходив, жодна машина не їздила, навіть дворові пси і ті мовчали в похмурості січневого дня. Вікна будинку темніли самотністю. Богдан не знав, чи та стара жінка нині вдома. Він не хотів заходити в цей будинок і він мовчки бажав, аби Олександр не запрошував його. Бо в разі чого ось тут на вулиці Богданові легше вдати, що в нього нагальні справи і просто піти собі від некомфортної розмови з людиною, в якої четверта стадія. Нехай виникне нове сильне почуття провини, але по-іншому він ніяк не зможе, інакше неможливо навіть збоку спостерігати четверту стадію і знати, що через певний час тобі слід поводитись так само як і раніше. Ніби четверта стадія це буденність. Богдан навіть рефлексі йно сплюнув від огиди через таку думку.

— Якщо хочеш, можемо зайти до мене. — Олександр все-таки мовив цю страшну фразу, але вчасно додав, — Але в книгарів немає бажання заходити до когось в гості, це професійне. Тому моє запрошення суто символічне. Тим більше, зізнаюсь, що в будинку пасує медичний безлад. — він зупинився біля входу на подвір’я і подивився на Богдана.

Той все переминався з ноги на ногу, витоптуючи сніг і дивлячись собі під ноги, наче боячись втрапити в щось брудне. Але Богдан не любив обговорювати свої професійні риси із колишнім книгарем. Це також приймалось за професійну рису. Богдан промовчав, залишивши останню репліку Олександра без уваги. Він прислухався до тиші — більше жодна автівка не прямувала до блокпосту.

— Ти знайшов Світове Древо? — слабким голосом запитав колишній книгар, долаючи ще одне запаморочення в голові, від чого він аж заточився перед Богданом.

Книгар помітив слабкість Олександра і почав пильніше стежити за хлопцем, аби той не звалився у сніг прямо перед книгарем. А вже потім до нього дійшов зміст питання і тоді з легким роздратуванням блиснув у відповідь:

— Звідки ти про це знаєш? Давай вгадаю: адміністратор все розпатякав?

— Ні, інший книгар.

— А, ну так, інший книгар. Йому потрібно обов’язково розповідати про мене і те, що я шукаю.

— Не розумію твого роздратування, адже твій пошук стосується нашої справи.

— Ну так, — обличчя Богдана набуло м’якішого виразу, — але ж я практично не знайомий із тобою.

— Звісно, ти можеш провалитися…

— Я й так провалився у всьому цьому. — з образою в голосі мовив Богдан, — Ти не повіриш, в які тільки хащі не занурювався: історія, міфологія, релігія, вільні асоціації, випадкові люди і їхні химерні розповіді. І суть Світового Древа й близько не є такою загально уявною.

Олександр дістав цигарки із кишені і запалив одну. Звісно, йому необхідно зробити зауваження, що не варто зловживати тютюном. Але Богдан тільки махнув рукою до своєї останньої репліки. Колишній книгар в хмарі першої затяжки роздивлявся свій бейджик.

— Тобі ж казали, що Світове Древо є цілком реальним місцем?

— Більше того, я чув розповідь, що це є… це цілком жива істота. Напівлюдина, напівдерево... — стишив свій голос Богдан.

Олександр здивовано вирячився на книгаря, підійшов ближче і запропонував тому цигарку, але той відмовився.

— І ця істота жила чи ще живе тут на території Вінниці. Я б цьому не повірив…

— Але ж ти чомусь з дивної історії, в певний епізод таки повірив? — тихим голосом перепитав колишній книгар, — Якщо мовиш пошепки то повірив.

Очі книгаря округлились до розміру блюдця чи то від страху, чи то від здивування і він майже нечутно мовив, косячи погляд на декілька високих голих горіхів, які росли через три будинки по інший бік вулиці:

— Я бачив його…

Олександр також лякливо озирнувся в бік горіхів, які загрозливо здіймались над сусідським парканом. Декілька почорнілих плодів дерев, здавалось, дивились на хлопців у відповідь чорними крапками-зіницями:

— Світове Древо? — перепитав пошепки колишній книгар.

— Не впевнений, щось типу цього.

— Гаразд, — підвищив свій голос Олександр і затягнувся цигаркою, — тоді ти вважаєш це провалом?

— Бо виявляється, що Світове Древо не має цілющих властивостей.

— А хіба воно зобов’язане їх мати?

— По цій причині я його й шукав.

Олександр продовжував дивитись на Богдана і в його погляді запалало розуміння, до чого хилить книгар.

— О, — видихнув він цигарковим димом, — тепер я розумію твій мотив. Дуже великодушно з твого боку. Справді, я це дуже ціню.

Між книгарями не могли виникати двозначності. Особливо у питанні життя і смерті.

— Вважають, що Світове Древо могло зцілювати. — пробурмотів про себе Богдан і в його погляді стала помітною крупинка відчаю, — Але непевні перекази від кількох людей свідчать, що це швидше за все існувало як місце, яке впливало на первісних людей не тільки в плані розвитку техніки, але й на генетичному рівні аж до схрещування ДНК людей і рослин. Але це власне більше моя власна інтерпретація на підставі розмов з різними людьми. — тут книгар задумався і додав, дивлячись на високі горіхи і не стишуючи свій голос, — В цьому окупованому місті випадкові люди раптово з’являються мені на очі, але цілком закономірно, немов тільки й чекали на те, що Вінницю заблокують збройні сили. Дуже неприродно і підозріло, немов в романі посереднього письменника-фантаста. Стільки років в цьому місті жодна легенда не змогла прижитись, хоча й повзли надумані чутки про вівтар Чорнобога і про підземелля в центрі Вінниці — вони розсіювались так само швидко як і вигадувались. Достатньо колу окупації перекрити всі виїзди і первісні протоміфи піднялись із глибин земного пласту, немов вичавлений гній із місця запалення.

— Непогане порівняння, — усміхнувся блідими устами Олександр і викинув недопалок у сніг, — ця окупація чимось схожа на той момент, коли людина тривалий час перебуває в екстремальних умовах як то голод, холод або брак сну і певна частина її мозку починає працювати із порушеннями, а то й взагалі відмирає, чим може знищити і решту мозку.

Книгар із мовчазним докором поглянув на недопалок, який викинув Олександр, і продовжив своє:

— Все це змушує думати, що мене навмисно підводять під цей міф. І вся його краса в тому, що ця історія гармонійно вписується в сучасний світ. Але в цьому й вся штучність цього міфу, ніби спеціально підігнаний під наші уявлення. Навмисно вигаданий міф в окупованому місті.

Олександр прикрив очі, долаючи чергове запаморочення і даючи волю власним думкам. Він прокручував в голові здогадки книгаря і все впиралось у відтворення гіпотези, а не її осягнення. Бо він згадав слова Ніцше із «Заратустри»: «Я вчу нової волі: йти тим шляхом, яким сліпо слідувала людина і хвалити цей шлях і не відхилятись від заданого курсу, як це чинять хворі і ті, хто при смерті». Він хотів озвучити цю цитату вголос, але колишнього книгаря зупинили слова «хворі і ті, що при смерті». Він втаємничено поглянув на Богдана, на самітника і дивака, який десь у своєму дитинстві таки відхилився від заданого людині шляху і послідував за якимось хворим чи людиною, яка повільно вмирала і при цьому гадала, що має право на якусь сумнівну чи потойбічну істину. І тут колишній книгар піймав себе на тому, що декілька хвилин тому Богдан знову слідував за ним, в кого четверта стадія. Бо в окупованому місті проторений шлях людиною видавався штучним і неможливим. Суцільне запалення.

— Доволі часто, — почав задумливо мовити Олександр, також з острахом позираючи на сусідські високі дерева, — отакий наріст штучності, який витягується і росте в напрямку нашої свідомості, необхідно приймати як прагнення контакту із нами без усілякого поетичного урбаністичного лайна.

— Контакту із чим? — вже пошепки перепитав Богдан, так само дивлячись на сусідські високі дерева із чорними горіхами на верхівках, які нагадували множинні чорні зіниці.

— Із містом. Вінницю можна порівняти із бозоном Хіггса. Ти знаєш, що одзначає бозон Хіггса?

— Так, елементарна частинка, яка надає ваги матерії.

— Добре, сприймаймо його так. Можливо ти не знаєш, але раніше книгарня сприймалась по-інакшому. Ми починали з доволі хаотичних процесів торгової практики із заповненням документації, навчались касовій дисципліні та ще інших загальних правил. В перші дні роботи ми припускались дуже багатьох помилок, постійно запізнювались на робоче місце і зали із книгами перебували в повному безладі. Тобто, нас повністю позбавили корпоративного духу, — при озвученні цього словосполучення Богдан відразливо скривився, — його нам не привили, бо це не пасувало книгарні. Насправді воно й зараз не пасує книгарні. В ті часи ми могли зосередитись на книгах, на прочитанні різноманітних історій, освоєнні тих знань, які отримує книгар під час виконання службових обов'язків. Як я розумію, сьогодні книгарям стало складніше і офіційно їх практично позбавили того престижного статусу "хранителя книг", насаджуючи їм дозований корпоративний дух і перетворивши бідолах на задовбаних клерків, об яких кожен за бажання може витерти ноги. Ні, зараз книгарі пішли у підпілля, а дехто як я взагалі покинули ці лави задля пошуку чогось більшого. Принаймні, так нині я все бачу, а тобі ж вбачається все по-іншому. Нічого дивного, бо зрештою я звик до надмірного порівняння, відсовуючи глибоку суть процесів на другий план. Але все-таки я повернусь до перших днів роботи в книгарні, коли якогось вечора одна старенька пані на радощах від того, що поруч неї в місті відкрилась нова книгарня принесла до нас в приміщення майже з десяток різних вазонів у глиняних горнятках. Справжня оранжерея, яку жінка так наполегливо наставляла на відсоння і стелажі із книгами, що на будь-які мої заперечення вона лише відмахувалась і більше цікавилась, яка в нас є література про євреїв та їхню культуру. Як зараз пам'ятаю, дуже ця пані цікавилась цією темою. Тоді я ще зберігав ввічливість і прийняв  дари від цієї відвідувачки. Але тоді адміністратором в нас працювала жінка, яка мала свої смаки щодо кімнатних рослин в книгарні. Старі глиняні горнятка із примітивними розписами, темно-зелені рослини, які мали замучений вигляд — вони не знайшли хоч якоїсь симпатії в серці адміністратора. А я взагалі в цю справу не втрутився, бо жіночі суперечки гірше за мінне поле. І вже наступного дня виявилось, що стара пані принесла нам вазонки своєї мертвої сусідки, бо просто-напросто не знала, де їх подіти. В мене це викликало лише незначне збентеження, бо ніяких забобонів я щодо цього не мав. А от в адміністраторки явно згорів певний запобіжник. Вона практично зненавиділа ці рослини і вигадувала на них різні метафори. Працівники книгарні це все-такі творчі люди. Так ось, вона називала їх спокусами Святого Антонія, аргументуючи це тим, що цим вазонам достатньо горнятка землі, води і вікна, а їхня господарка — то наче пустеля. Що покійна сипалась як пісок, сипалась в домовину, яку закрили, кремарували, від чого утворилось скло. — при цих словах Богдан вражено округлив очі на колишнього книгаря, — І мені ставало лячно від подібних слів. Кілька разів на день вона промовляла це, немов закляття і нарешті попросила, аби я повиносив усі вазони на сходи, аби якоїсь ночі чи навіть нехай посеред дня хтось забрав би їх собі. Ще стояло літо і я чинив нерозважливо, тому вазони мертвої сусідки опинились на вході точно як спокуси Святого Антонія. Тривалий час їх ніхто не забирав, немов кожен у місті знав, що вони належать чи належали людині, яка недавно померла. А я ж в своїй голові складав уявну суперечність із того, що рослини виробляють кисень. Спільний кисень для всіх, а самі рослини наче нечійні і нікому до них немає справи. Адміністратор вигадала нову метафору, мовляв, дивись як люди дихають, що у цьому здійманні і падінні ребер ти не помічаєш жодної пустелі. А я їй вторив, що повітря має свої корені, вона у відповідь: і в коріння повітря йде. Я про рослини, вона про легені. Я дратуюсь і запитую: хіба рослини не важливіші за легені? Адміністраторка заперечує мені новою метафорою, мовляв, озирнись: ми у центрі міста, вазони на сходах книгарні у центрі міста, а місто це бозон Хіггса. Вона повторювала дивну фразу декілька разів: місто це бозон Хіггса, місто це бозон Хіггса. Від її слів мені починало здаватись, що у Вінниці ваги набирає кожен бог, що мрія це гірше гравітації. Як одна метафора породжує іншу. Я починав вірити, що це місто ніколи нікому не перейде в спадок і здавалось, що таким перебиранням дивних метафор я дістаюсь до розуміння того вислову: "місто це бозон Хіггса". Але не дійшов, бо якось та стара пані повернулась практично вбита горем через те, що в неї вкрали її власні вазони і я запропонував забрати ті, що стояли в нас на сходах. Дивно, вазони мертвої сусідки, які та жінка нам так щедро дарувала. Ці бідолашні рослини знову стали спокусами Святого Антонія, коли ти береш зелене життя у руки і відчуваєш й відчуваєш себе буквально святим, бо рятуєш рослини. — Олександр витягнув перед собою руки, немов уявляв як тримає горнятко з вазоном і на його устах грала ніжна добра усмішка, — Ось тобі і бозон Хіггса. А ще якось на початку цієї осені вулицями міста промчали чотири вантажівки без причепів, кабіни усі в святкових стрічках і різнокольорових повітряних кулях. Хтось так святкував весілля, бо вантажівки мчали вулицями і шалено гуділи в клаксони, що поширювало веселий гамір містом. Того ж дня я пізно повертався додому. Вже стемніло і я помітив, що вулицею їхали військові вантажівки та кілька БТРів. Вони страшенно гуділи двигунами, із люків БТРів висунулись фігури в хакі і бронежилетах. Вони не сигналили, не намагались привернути до себе уваги водіїв і мешканців міста. Коли цей кортеж військових проїхав повз мене і повернув на перехресті, то десь на хвилину на вулиці запанувала несподівана тиша. Дуже незвична тиша в моєму районі, що також поширилась містом. І це також можна назвати властивістю Вінниці як бозона Хіггса. Місто стає провідником певних твоїх уявлень. Однак, й така властивість не постійна, бо нам здається, що зазвичай матерія не має духу чи інтелекту. А що коли насправді має? І коли я кажу, що контакт із містом, прямий контакт із Вінницею може відбуватись без посередництва наших приземлених мрій, то це означає, що місту обридла уява його мешканців.

Книгар слухав його уважно, але кілька останніх речень все-таки не давали розуміння суті промовленого Олександром.

— Ти хочеш сказати, що місто це чиясь свідомість?

— Ні, — відмахнувся той, — не приписуй місто до свідомості. Місто значно сильніше за будь-яку свідомість. Принаймні, Вінниця, бо за інші міста в мене немає такої впевненості. Місто це зовсім інше явище, це сукупність інтелектуальних результатів багатьох людей і навіть більше.

Богдан дістав із кишені м'ятну цукерку в затертій обгортці і кинув льодяника собі в рота, поклавши зім'яту обгортку назад до кишені, аби не розкидати після себе сміття. Здавалось, що це він зробив на противагу викуреній цигарці Олександра. Після цього книгар мовив із цукеркою в роті:

— Хочеш сказати, що місто це я к жива істота із власним ДНК?

— ДНК? — перепитав той і прислухався до гулу двигуна десь далеко і який точно не рухався в бік блокпосту, — Ні, ДНК — це навіть більше за місто. Пам'ятаєш, як нам в школі показували на уроках біології пари хромосом, ті спіралеподібні молекули?

— Вони здавались мені схожими на синусоїду і косинусоїду із розділу тригонометрії.

— Воно й не дивно, бо так трапляється коли усе рухається по колу, а ти задивляєшся у всечасове коло, а звідти на тебе формули і формули, косинуси, сінуси, вічне значення "пі". Але я не на це натякаю. Уяви собі, на що схожа пара хромосом, з чого вона складається?

Книгар завмер і вражено придивився до високих сусідських дерев, немов на мить узрів бога, але не того, якого вчора бачив, а зовсім іншого і тоді мовив до колишнього книгаря недовірливим тоном:

— Я бачив цей малюнок в якійсь сумнівній статті в Інтернеті. Там ДНК порівнювалось зі Світовим Древом. Але це неможливо.

— Тьху! Як ти все легко відкидаєш. Ти ж сам розповів мені історію, з якої все починалось, коли в людей змінилось ДНК...

— Наче їх позбавили голови... — прошепотів про себе Богдан.

— ... і тут ця нуклеїнова кислота почала формуватись собі в інших людях, передаючись від покоління до покоління. ДНК за ДНК — усім цим пронизане людство. Світове Древо, яке можна осягнути, знайти, відчути себе його часткою, а не безнадійно загубленим.

— А як же тоді зцілення?

— Світове Древо не зцілює.

— Але в тебе четверта стадія.

— Замість мене з'являться інші, — спокійно, навіть з певними нотами азарту в голосі відказав Олександр та дістав ще одну цигарку, — так це дерево росте, ДНК між собою схрещуються, наче у вічній мікроборотьбі, ростуть далі все новими і новими комбінаціями. Як зараз пам'ятаю, до ДНК входять залишки азотистих основ: адемін, гуанін, цитрозин і тимін. І ось їхні комбінації визначають в кожному з нас все: зовнішній вигляд, розумові здібності, здатність розвитку психіки. ДНК визначає все, а бозон Хіггса лише надає ваги усьому цьому. Надає ваги кожному злету, падінню, нашому коханню, змушує більше контролювати власний гнів, аби він не завдам оточуючим лиха. Місто це інтелектуальні результати, це вища від свідомості субстанція, яка приймає в себе будь-яку ДНК. Тому не варто сподіватись на раптове зцілення, бо Світове Древо вічно росте, переламує одні ДНК і відрощує нові і в цьому його суть. Постійне оновлення, масове розростання, заміна одних організмів іншими. Зростання чисельності населення планети. Це основний чинник розвитку людства, під впливом якого усе змінюється: мистецтво, релігія, філософія, наука, поняття добра і зла. В нас навіть війни стали гібридними, коли є ворог, а ворог каже, що його там немає. Світове Древо тим й унікальне, що воно постійно росте, вростає в людство і зазнає змін разом з нашою цивілізацією.

З півночі подув холодний вітер, чим погода натякала, що на завтра слід очікувати холоднішу погоду, а Богдан розтер долонею обличчя, оскільки йому здалося, що воно раптом заніміло від прагнення "переварити" слова колишнього книгаря. Він обійшов Олександра і роздивився ближче високі горіхи на протилежному боці вулиці через три будинки. Величні голі дерева із корою світло-сірого забарвлення. Горіхи дають смачні плоди, через що більшість горіхів, які ростуть вздовж  доріг і не перебувають в чиїсь власності, завжди потерпають від того, що підприємливі нероби надто рано оббивають ще зелені плоди. Хіба можна поспішати із деревами?

— Хіба можна поспішати із деревами? — вголос перепитав Богдан і обернувся до свого співрозмовника, карий погляд якого із запитанням націлився на книгаря.

— Ну, дерева як росли так і ростуть...

— Я не про це. Мене збентежило те, що Світове Древо є ДНК. Бо в різних народів цей архетип наділений властивістю космічного масштабу, а саме прописувати і формувати будову всього самого сущого.

— Бо що є сущим як не усе те, що в нашій свідомості. — одразу підмітив Олександр, роблячи тютюнову затяжку.

— Саме так, — нібито погодився Богдан і відвів погляд на кінець вулиці, де йшов якийсь чоловік у порваній в лахміття шубі, весь бородатий, нечесаний і брудний, — свідомість. Та свідомість, яку ти вважаєш слабкішою за місто.

— Місто це людське творіння.

— Я тоді візьму до уваги всю матерію, вірніше її деревоподібну будову і космос з такою самою будовою.

— Деревоподібна будова?

— Так, поглянь на ті дерева, на його чорні плоди, як ті електрони в будові ядра. — вказав Богдан.

Олександр навіть не став на те дивитись, а лише втомлено закотив очі і відчув легке запаморочення. Певне, годі з нього сьогодні палити цигарки, тому він жбурнув ще один недопалок, який застряг в снігу із тихим шипінням.

— Ти розповідаєш про матерію те, що лише бачила і знає людська свідомість. — слабким голосом заперечив колишній книгар, — А спробуй мені розповісти щось більше, наприклад те, що ще не писали в жодній із наукових праць з фізики.

Богдан й справді захотів щось таке розповісти, йому здалося, що щось цієї ночі для нього відкрилось, щось по-справжньому вагоме й невідоме, але він не міг відновити несподіване знання. Йому захотілось піти, з нього вже досить присутності цього колишнього книгаря, який продовжував мовити:

— Даруй, не хотів на тебе тиснути, але наш світ насправді в нашій голові і ми помічаємо те, що відповідає нашому ДНК. Від того тобі й здається, що ти бачиш тільки одну якусь певну гіпотезу щодо Світового Древа. — колишній книгар в знак примирення підійшов і навіть поклав руку Богданові на плече.

А той сприйняв цей жест як іронію, бо книгар впевнився в тому, що він ніби щось вловив між слів колишнього книгаря, але не міг згадати, що саме і тому Богдан лише холодно мовив:

— Ми домовлялися, що уникатимемо жалю.

— А, ну так, — Олександр швидко забрав руку і в повітрі між ними зависла пауза, яка для колишнього книгаря видавалась дискомфортною, тоді як Богдан позирав за його плече далі в кінець вулиці на далеку фігурку безхатька. Він ще не впізнавав того, але розумів, що це, певне,  той знайомий з площі на проспекті Космонавтів.

— Тоді скажи мені, чиє ДНК відповідає окупації міста? — раптом задумливо перепитав Богдан і гострим поглядом вхопився за людину із четвертою стадією.

Якусь мить Олександр нерозуміючи дивився на нього і здавалось, що його очі потьмяніли, розум згас. Однак, це лише трапився короткочасний симптом сигналу життя, який все частіше і частіше обривався. Блідість на обличчі пустила хвилю м'язових скорочень і ламане життя прорвалось крізь четверту стадію. Він мовив майже сонним голосом:

— Моє. Так, моє. Не брехатиму тобі, тим більше, що книгарям не брешуть, а якщо й брешуть, то брехунам це виходить боком. Коли тобі востаннє мовили неправду?

— Так щоб стало образливо? — перепитав Богдан — Десь в грудні, коли приїздила сестра і попросила тисячу гривень на лікування маленького собачки, якого вона підібрала на вулиці. Вона відвідала мене і ще когось зі своїх знайомих. Потім я в соціальній мережі я бачив світлини на її сторінках як вона з подругами на Новий Рік відпочивала в Карпатах. Зрозуміло, що сестра відпочивала на ті гроші, які нібито мали піти на лікування тваринки. Як тільки сестра повернулась з відпочинку, в неї розбився лептоп, що потягнуло втрату всіх даних на жорсткому диску.

— Подібне в мене трапилось, коли я випрошував номер телефону у привабливих відвідувачок книгарні і вони жартома давали номер чужої людини. Я телефонував, траплялось отримував роздратування від людини на тому кінці дроту, а от жартівниці здебільшого губили, ламали або в них викрадали телефони. Та не суть. Діагноз четвертої стадії відірвав мене від людей, а як тільки почалась окупація, то люди повернулись до мене. Розумієш? Мені не потрібно тепер йти чи телефонувати своїм друзям або колегам по офісу з останньої роботи. В перші дні окупації нормальні здорові мешканці потягнулись до хворих і при смерті бідолах, тих, хто до того як я сидів на самоті в подібних будинках чи квартирах і дозволяв четвертій стадії добивати себе. Моє тіло доживало своє суцільною окупацією, нездоланною дилемою. І тут окупація почала рости із плоті, поширилась на Вінницю, зрівнявши таких як я і всіх решту. Ти, певне, йшов сюди, аби з надією побачити як починають пропускати людей через блокпост, а ж вийшов побачити те саме тільки з острахом. Боюсь, що мине окупація і все повернеться до попереднього стану справ.

Безхатченко все наближався і наближався, тому для Богдана слова колишнього книгаря із четвертою стадією нічого особливого не важили. Саме це Богдан й відсторонено прокручував в голові, але тільки тепер зрозумів зміст.

— Я дійсно мусив до тебе прийти, — вдячно усміхнувся книгар, — оскільки ряд подій не стільки космічного масштабу, а скільки космічної глибини. Вони вимагають або пояснення, або метафоричного трактування. Кілька днів тому я дійсно відчув необхідність якоїсь зустрічі з конкретною людиною Мені навіть нагадали на роботі, що я повинен це зробити.

— Тобі як книгареві до такого не звикати.

— Однак, що відбуватиметься далі? — перепитав Богдан і припинив усміхатись, коли повз них пройшов безхатченко в роздертій шубі, із шматками хутра на ногах замість взуття. Стало видно, що крім рваної шуби на чоловікові нічого більше з нормальної одежі не помічалось. Жебрак бубнів собі під носа: "Кута... Кута... Кута..." і не звертав на хлопців жодної уваги.

— Що відбуватиметься далі? — відказав про себе Олександр, коли безхатченко віддалився від них на достатню відстань, — Коли восени мене ошарашили діагнозом , то я просто сказав на роботі, що мені гаплик, що я йду і мені від них нічого не потрібно. А їм від мене й тим більше. Так, наче я потрапив в паралельну реальність і дивлюсь на цей світ через ілюмінатор маленького космічного корабля, бо усі люди раптом виросли у своїй перспективі життя до справжніх планет, а я здійснюю свою космічну одіссею серед них. Я вже налаштувався вилетіти з будівлі, але на виході мене зупинив один із охоронців. Огидний тип, який смердів, бо не часто мився. Звали його Олегом. Він зупинив мене, бо до нього встигли дійти чутки про мою четверту стадію, тому й попросив в мене п'ятдесят гривень. Без будь-якого сорому чи співчуття. За звичкою, я лише запитав його, навіщо йому гроші. Олег при перших словах мав знічений вигляд, а потім цей чувак виклав цілу історію. Що гроші підуть на подарунок дочці, що він не винен, що так сталося. І взагалі, усе раніше вважалось кращим і йому трапилась чудова робота, але один випадок перекреслив смугу щастя. Олег розповідає мені про цей випадок, а я й так готовий подарувати чоловікові п'ятдесят гривень. Я знав, що він мені набреше, що тоді надворі панувала п'ятниця, а йому після роботи, а то й вже під час робочого часу необхідно випити спиртного. Я навіть радий, що сторонні люди звертаються до мене по таку дрібницю і тоді мимоволі я вислухав історію чувака. Олег прийшов в охорону будівлі, де розміщувався наш офіс з однієї колекторської фірми, а до того працював оператором працював оператором рейкового крану на металобазі. Хлопець узяв в мене грошей і каже: "Чув, що в тебе четверта стадія, а тепер слухай мою історію. Один підприємець колись протягнув з боргом понад усі можливі терміни, заборгувавши серйозні гроші не менш серйозним людям. Ну таким серйозним, що аж брови накачані. Лунає дзвінок в нашу фірму, справу доручають Толіку, Толік бере мене, а разом ми вдягаємо чорні шкіряні куртки і заходимо до того бізнесмена в офіс. В кабінеті застаємо того хлопця, молодого, худого як сірник. Ми йому за борг, а він нас на три літери. Ми йому за борг, а він хоче телефонувати ще якимось серйозним хлопцям, аби ті приїхали і викинули нас з вікна. Толік спокійно все це вислуховує, а я вже трохи піджав сідниці. Цей сухоребрик телефонує одним пацанам,  аті не беруть слухавку, другим — так само, третім — знову те, набирає брата, набирає дружину — всі мовчать. А я відчуваю запах хвої. При кожному дзвінкові хвоєю пахло все сильніше і сильніше в кабінеті. Не ефірною олією, а саме хвоєю, наче в сосновому лісі влітку одразу після дощу. Коли від цього запаху не стало як дихати, що аж очі сльозились, тоді Толік сказав тому хлопцеві припинити телефонувати іншим своїм кредиторам. А той давай, пускати соплі про свій бізнес, хоча то не спосіб заробітку, а дурнуватий спосіб марнування часу. Не знаю. як на цьому можна заробляти гроші. Цей сухоребрий бізнесмен також не знав, а тільки жалівся нам, які це чудові ідеї, але не працюють. Пам'ятаю, що перша дурня — відкрити магазин з продажу кишенькових вазонів. Ага, носити вагони в кишені, брати із собою в дорогу, якусь там систему поливання теж носити про собі. Нічого такого як в нормальних людей. А друге — то щось взагалі схоже на секту. Називалось комплексні обіди для фірм, які прагнуть зміцнити відносини в колективі. Толік серйозний, Толік над таким не сміється, а я вголос реготав. Ми дістали тазик, налили води, дістали електричну переноску. Те щоб тільки налякати, а той підприємець вже й "згас" і почав божитися, що гроші в нього знайдуться. Він запропонував нам почекати, бо гроші знаходять в нього в банківській камері схову. Толік одразу давай його за барки і так: "Де ключ?!", а той: "У Тарасівни". На повному серйозі, що й Толік відпустив бідолаху. А я думаю, Тарасівна так Тарасівна і ми з Толіком поїхали аж в інший район, в якесь село до Тарасівни. Я на всякий випадок запитав у напарника, а що то за Тарасівна? А Толік не знав, просто їхав собі вечірньою дорогою між лісами, полями, занедбаними старими хатами. Вже добре так стемніло, а я помітив, що на нас немає наших чорних шкіряних курток. Толік мав грубу зі свинячої шкіри, а на мені легка бараняча. Ну, я не кіпішую, але щось мене пробрало холодом від того, що десь поділись наші чорні шкіряні куртки. Толік також це помітив, зупинився і побачив, що ці куртки лежать собі на задньому сидінні, хоча ні я, ні він не пам'ятаємо як ми їх із себе скинули і поклали назад. Толік зупинив авто перед селом, ми вийшли і вдягнули куртки. Я закурив цигарку і випустив дим у салон автівки, зачинивши двері за видихом. Толіку це не сподобалось. Ми пішли собі пішки якимись темними вуличками села без світла. Ні ліхтаря, ні жовтого світла у вікнах хат. Пітьма, вуличка, бур'яни вище голови, а ми йдемо і намагаємось розібрати адресу в цій дупі. Йдемо, йдемо і помічаємо автівку на узбіччі. Підходимо до неї, а то наша і на нас знову немає чорних шкіряних курток. Нам стало не по собі, але подумали, що ми десь собі заблукали, обійшли село колом, а куртки ми просто залишили в салоні й забули про це. Подумали, що кожен із нас, певне, не виспались минулої ночі. Ми дістали куртки, вдягнулись і знову рушили вуличками до тієї клятої Тарасівни. Йдемо, йдемо і тут Толік каже, що ідея з вазонами насправді чудова. Я мовчу, бо мене щось лякає в цьому селі, в цій темряві. І тут ми знову підходимо до нашої машини на узбіччі, але шкіряні куртки тепер на нас. Думаємо, що знову заблукали. Зазираємо в салон, а там в повітрі плаває сигаретний дим, наче сюди хтось видихнув затяжку. Всередині нікого, а ми вже точно піджимаємо свої сідниці від страху. Толіка каже, що нам треба їхати автівкою цими вуличками, бо точно втратимо здоровий глузд. Ми рушили автомобілем, дряпаючи борти об кущі, дерева, усіляке сміття. Їдемо, їдемо і тут бачимо попереду машину на узбіччі. Уявляєш, нашу машину на узбіччі, коли ми самі в цій же машині! Фігурально ми обхезались з переляку. Я кажу Толіку валити звідси на всій швидкості, але він мужик з яйцями, а ще по-своєму мудрий і каже, що ми й так вже валимо звідси, тільки весь час повертаємось до однієї точки. Я помічаю якусь тінь і думаю, що то хтось з місцевих, опускаю скло і в салоні набивається повно сигаретного диму. Розумію, що це я сам вдихнув диму всередину машини, тільки трохи раніше. Тінь, яка вдихнула дим, зникла в темряві. Толік спокійно їде далі вузенькими сільськими вуличками, зустрічаючи нашу автівку на узбіччі в різних місцях. Толік тримається, а я висовуюсь по пояс у вікно і блюю на узбіччя. Толік каже: "Єдиний вихід — це знайти Тарасівну", а я йому: "А ми що робимо?!", тоді старший напарник пояснює мені, що ми першого разу почали звертали увагу на різні деталі, саме на ці маркери. Толік мудрий мужик, тільки словами він цю мудрість не вміє передавати. Я ще до того, коли він почав мені пояснювати ці фокуси із ходінням по колу, то я послав його і крикнув, що тепер нам гаплик. А Толік мені кулаком в зуби і мудре слово, я щось знову хочу дискутувати про сраку, яка нас накрила, а він мені квасить пику, що аж у вухах дзвенить. Він зупиняє автівку, вимикає двигун, прислухається до темряви і питає: "Чуєш, дзвенить десь?", а я спльовую кров і кажу, що то в мене у вухах дзвенить. Толік виходить з машини, а я за ним, бо загубити напарника в тому селі, то можна зникнути, а в мене ж дочка. Як вона житиме без неї? Толік йде кудись вуличкою у пітьму каже, що десь дзвенить метал і нам треба йти на той звук. А ще додає, що нам слід триматися разом. Толік загадково так каже: "Пам'ятаєш ту другу ідею нашого придурка-бізнесмена? Про комплексні обіди для співробітників фірм, коли в обідню годину всі маю приймати їжу одночасно в одному єдиному приміщенні, тому й їжа прибуває разом з людиною, яка слідкує, аби співробітники підприємств, синхронно переходили від страви до страви і не торкалися тем, про які не можна говорити за обіднім столом. А натомість обов'язково слід підняти декілька тем для обговорення,список яких додається до меню комплексних обідів". Я кажу, що то дурня. А Толік мені під дих і в зуби, бо каже: "Ми ж їмо цю пітьму, але щось ми з тобою не синхронізувались, щось у нас не складаються відносини. Але ось чути дзвін металу і нам необхідно спробувати йти на цей звук". Мудрість Толіка дуже добре передалась його кулаками і я йду за ним без намагань сперечатись чи панікувати. Ми кілька разів знову оминали нашу автівку, але я встигаю помітити, що кожного разу вона стоїть на різних ділянках дороги. Тобто, ми рухаємося не настільки простим колом. Ми йдемо все далі темними вуличками, в повітрі повно літніх цвіркунів, хоча я пам'ятав, що тут панував тільки квітень. Йдемо, йдемо і вже я чую дзвін металу, хоча раніше думав, що то дзвенить у вухах. Толік чує його все чіткіше і ми йдемо все далі і, здається, що ми тут блукаємо з кілька днів. В животі бурчить, хочеться пива, що капець. Толік теж тре собі пузо і ледь тримається, аби не психанути в цій пітьмі. Раптом ми бачимо вогник і розуміємо, що це кляте коло розімкнулось, бо то вже не наша автівка, то якесь приміщення серед сотні темних знелюднених хат. Ми підходимо ближче і бачимо велику будівлю із блакитним світлом у вікнах, а по обидва боки від неї старі невисокі ліхтарі із тьмяно-жовтим світлом, яке освітлює фасадну стіну із вигорілою табличкою "Залізнична станція Попелюхи". Я подумав, що в мене з голоду почалися галюни, бо я колись перебував на цій станції, коли працював в одного фермера і здавав зерно в місцеве хлібоприймальне підприємство, а потім всю ніч спав п'яним біля місцевого продуктового магазину. Толік також почав хреститися, шепочучи уривки молитов і злякано додав: "Я знаю цю станцію, бо колись тут я вибивав борг із місцевої власниці бару". А я додаю: "Виходить, ми обоє колись відвідували одне і те саме місце". Ага, відвідували, от ця станція в селі, куди нас занесло, повинна знаходитись майже за дві сотні кілометрів на південь. Та й ніч навколо нас як не ніч, а просто темрява із цвіркунами і вологістю в повітрі, а на землі у світлі вікон станції видно калабатини як після дощу. Якби не Толік, то я б втік би в кущі і чекав світанку, але напарник нагадав мені, що ніч може тривати так довго, що з голоду можна здохнути. Ми рушили до приміщення залізничного вокзалу, у моєму вусі й досі дзвеніло, а Толік зрозумів, чому чув той звук дзвону металу, бо ось тут знаходилась залізнична колія. Ми вийшли на перон і крім світла двох ліхтарів там більше нічого. Просто старий асфальт, кущі, вибілені бордюри на краю перону, залізничні колії і вхід до зали очікування з квитковою касою. Хоч зовні й вгадувались риси тієї самої станції, куди мене колись занесло, але відчувалось, що то не вона. Я ще думав, як це так, аж потім до мене дійшло: будівля мла новий вигляд, нехай і зі старими плакатами, із ще дерев'яними дверима на вході, а не з металопластиковими, немов тут двадцять п'ять років нічого не міняли. Нас немов магнітом затягувало зайти всередину,а Толік ще й обмовився, що всередині нам може спіткати доля знову ходити колами, а я собі нерозважливо бовкнув, що коли вертатися назад, то нічого доброго на нас не чекає й там. А напарник дає мені добрячого підпотиличника і каже: "Ми ж рухаємося колами, де відсутня класична схема напрямку як вперед чи назад". Ну я все зрозумів і ми зайшли всередину. Невелика така зала, обклеєна по стінам шпалерами в темно-жовту стрічку, а на тих шпалерах плакати про безпеку користування залізницею. Розклад руху потягів, який піддався значному впливові вологи і усі літери розлились так, що нічого неможливо розібрати. Вздовж стін старі дерев'яні стільці, такі самі ще стоять в сільських клубах культури і по праву сторону пробита стіна віконечком квиткової каси. Все я і в будь-якій залізничній станції, тільки старе й тьмяне. Ми з Толіком стоїмо ошарашені там, одні тільки ми і бачимо, що у загартованому віконечку сидить касирка. Стара, худа жінка із зібраним у клубочок сивим волоссям на голові. На носі окуляри, на самій пані чорна уніформа працівника залізниці. Толік мотнув до мене головою, мовляв, давай, підійдемо до каси. "Тільки повільно" — прошепотів він і ми зашаркали взуттям до віконечка каси. Ото не знаєш, чого можна боятися більше: коли блукає в темряві і навколо немає людей, чи коли вперше зустрічаєш сторонню людину після тривалого блукання на самоті. Я почав боятися другого, бо йду до каси, а ввижається, що підходиш до клітки із тигром і не знаєш, чи та клітка зачинена на замок. Ми підходимо впритул до віконечка, а касирка подивилась на нас як на якусь сопливу школоту. Вона прокашлялась, а ми собі стоїмо. Вона знову прокашлялась, а ми не доганяємо. Тоді вона доволі невдоволено прокашлялась і вказала очима у верхній правий кут віконечка. Ми голодні і взагалі ніякі, тому проводимо поглядом у тому напрямку і помічаємо попереджувальний напис червоним по білому: "В квиткових касах не обслуговуються громадяни без верхнього одягу!". Ми дивимось один на одного, а шкіряних курток на нас немає. Касирка опускає голову в свої папери, недвозначно натякаючи, що з нами вона не розмовлятиме доки на нас виднітимуться джинси і футболки. Ми рушили до дерев'яних крісел залу очікування і думали, що застрягли тут навічно. І що ми бачимо у дальньому кутку на сидіннях? Наші чорні шкіряні куртки. Толік мовить: "Дивись, як нас змушують виконувати правила". Я запитав, які правила і одразу отримав в зуби. Ми мовчки вдягнули чорні шкіряні куртки. Вони дійсно виявились нашими. Я торкаюсь місця на щелепі, куди мене тільки що вдарив Толік і нічого не болить, ніякої рани чи синця. Толік це помітив і мовив: "Бачиш?". Ми повернулись до віконечка в касі і відчули як повз станцію пронісся потяг, що всередині все аж захиталось і наповнилось таким гулом, що думок своїх не чули. І тому ми терпляче чекаємо, коли пройде потяг, дивлюсь на стару касирку крізь  вікно, а вона так само дивиться на нас своїми окулярами. Потяг так довго проходить через станцію, що наші тіла заніміли від тривалого очікування. Так довго, що стає соромно від тривалого стояння перед касою і неприродного мовчання. Нарешті, коли потяг пройшов то одразу до віконечка і кажемо, що заблукали, а касирка глухо перепитує, бо погано чути крізь віконечко. А воно старе, заґратоване, внизу замість отого нам звичного динаміка і мікрофону як на вокзалі, оця лопатка із важелем, щоб ніхто не міг засунути руку всередину каси. Звісно, вона погано чує і ми не можемо розібрати її пояснень, але все кричимо на пару із Толіком, доки в один голос не потрапляємо в унісон і аж тоді та стара нас розуміє і кричить у відповідь, що вона лише продає квитки на приміські потяги і нічим не може нам допомогти. Ми знову кричимо, що загубилися, а вона у відповідь,що тут вона нам не зарадить. В повітрі зависає далеке відлуння потягу, який віддаляється від станції немов якимось величезним тунелем і такий пронизливий звук, що буквально зливається з нашим серцебиттям. Мені вже й не страшно, бо почувався в безпеці в цій залі очікування, а Толік ще там щось опирався, бо запитав квиток на найближчий потяг до Вінниці. У відповідь на це касирка так здивовано на нас поглянула і каже: "Ви хоч розумієте, що хочете їхати у Вінницю? У повній пітьмі і в чорних шкіряних куртках? Там дуже густа вода, якщо йти від лівого берега, а то й трапляється взагалі стає твердою. Там живе мій брат і займається тим, що обрізає нитки із бісером. У нього є дві дочки. В першої на підвіконні стоїть маленьке червоне радіо, яке ловить рівно сімнадцять радіостанцій і кожні десять хвилин, рівно кожні десять хвилин по тому радіо в ефір вриваються перешкоди і якесь шипіння. Друга дочка слухає це радіо і як тільки в динаміку чути перешкоди, то вона каже, що крізь шипіння чує голос хлопця: "Сьогодні ввечері мій товариш напився і його долоні набули мідного відтінку. Він довго дивився з вікна четвертого поверху на те, як листя росте на деревах. Я двічі запитав в нього про його стан. Перший раз він вказав кудись у вікно, а після того, як я повторив питання, то друг відповів мені, що його дівчина дуже роздратована і не хоче з ним розмовляти. Друг запитав свою дівчину, в чому проблема, а та у відповідь: "Вчора я заходила в книгарню і купила в подарунок книгу молодшій сестрі. Прийшла додому, проглянула книгу і вона мене розчарувала. Я вирішила її повернути, бо це ж книга. Наступного дня я прийшла в крамницю, де сидів продавець книг і сказала, що хочу повернути книгу, яку вчора придбала. Продавець запитав, чому я хочу це повернути і відказала, що книга мене розчарувала, і він у відповідь мені..."

— Друкована продукція належної якості поверненню не підлягає... — вражено сказав Богдан, — От дідько, я пам'ятаю це!

Інший книгар на мить замовк, дивлячись на Богдана і сам здивувався такому збігу або просто так захопився розповіддю, що не очікував, як його хтось переб'є. Він підняв вгору праву долоню, немов просячи для себе слова, аби продовжити цю дивовижну історію:

— Саме так, Олег дійшов у своїй історії до цієї фрази і витримав паузу, бо як він сказав: "Та замовкла і дивилась на нас крізь окуляри таким поглядом, що готова стерта двох чоловіків з лиця землі, однак вирішила пожаліти. Дивимось і дивимось один на одного, а потім вона голосно нас перепитує: "Чи розумієте ви, що хочете потрапити в місто, де люди розбивають собі серця через неможливість повернути книжку?". Толік відказав, що розуміє, я також збрехав. Тоді пані щось в себе там крикнула і мовила нам, що з нас по дві монети за квиток. Толік прошепотів мені, що дві монети кладуть мерцям на очі, аби за таку символічну плату їх міг перевезти Харон через річку Стікс у потойбіччі. Ну і я кажу, що може краще не потрібно ото брати квитки за таку плату. Напарник заперечив, що без плати душі так і залишаються на березі річки і не можуть потрапити куди слід. Ну і я питаю, а куди їм потрібно й одразу отримую в зуби. Минає секунда й удару як і не відбулося. Жодного сліду чи відчуття, лише спогад в голові. Певне, от так відбуваються битви богів. Толік дістає дві монети, в мене в кишені також завалялись якійсь копійки і ми жбурнули чотири металевих шматка в той подавач із важелем, який по-голодному різко зник у нутрощі каси за віконечком, а за мить висунувся до нас назад, як та відрижка від пива, із дзенькотом і шарудінням паперу. "Ваші квитки і решта." — коротко пробубніла касирка і ми ледь її розчули. "Ваш потяг прибуває, відправлення через чотири хвилини" — і правда, ми почули пронизливий монотонний ще із внутрішньою грубою вібрацією, що насувалась за вікнами. Ми взяли квитки, в яких вказали електричку "Попелюхи — Київ", ніякої дати, лише час: відправлення — 04:04 і прибуття — 04:05. Квитки якогось старого зразка і завірені прокомпостованою відзнакою із сьогоднішньою датою. Станція відправлення — "Попелюхи", станція прибуття — "Вінниця", а під квитками в подавачі лежав невеликий ключ. Толік обережно дістав і показав його мені, а потім ще кивнув на касирку, мовляв придивись до її уніформи. Я щось загальмував і просто подивився на її груби без будь-якого інтересу. За мить я ошарашено витріщився у віконечко каси, не віряи не тільки своїм очам, але й тому, що відбувається навколо. У касирки на уніформі кріпилась табличка, чорна табличка із золотими літерами, якими вивелось ім'я: "Ольга ТАРАСІВНА". Толік мене відводить від каси і каже, аби я припинив витріщатися, бо прибула наша електричка. Скільки нам не довелося блукати цією темною місцевістю, але ключа від Тарасівни все одно дістали. І в цей час зала очікування на станції наповнилась сигаретним димом, що ми одразу вивалились надвір. Там на коліях гуділа і вібрувала електричка із сімома вагонами, кожен з них наповнився темно-жовтим світлом кількох лампочок на весь салон. З-під вагонів ми чуємо шипіння, але там темно, що ми нічого толком не можемо розібрати. Двері тамбурів автоматично прочинились, а всередині брудно й темно, бо світло взагалі почало перетікати в гидкі коричневі тони. Тут динамік на пероні почав шипіти й клацати. Спочатку я подумав, що то він тут собі погудить і все, але раптом ми з Толіком чуємо голос якогось хлопця: "Сьогодні мій товариш напився ввечері і його долоні набули мідного відтінку". Толік тягне мене в один із брудних вагонів електрички займати місце, а я так думаю, що вже достатньо збожеволів і починаю собі хихотіти, але Толік швидко кулаком мені в зуби. Збив з ніг, але ніякого сліду на обличчі не залишилось. Я піднявся і напарник з матюками запхнув мене у вагон. Брудно і смердить цвіллю, але сидіти можна, тільки світло дуже слабке, що ледь розбереш чи самі тут, чи ще хтось тут є. Я придивився і побачив в далекому кутку хтось лежить на сидінні, згорнувшись клубочком, а через сидіння ще одне тіло, грудна клітка якого то здіймається, то опускається у глибокому сні. А далі ще й інші сидять. Тільки ми з Толіком ні живі, ні мертві сидимо собі, сидимо як не свої. Та й воно точно, що не свої, займаємо подерте сидіння на три місця, обтягнуте коричневим дерматином, який пахнув як свіжий хліб. Точно, те сидіння пахло як свіжий хліб щойно з печі. Ті, хто знаходився у вагоні окрім нас, так і далі лежали на сидіннях в брудній одежі і я кажу Толіку, а що коли ці люди так само сіли в подерту електричку колись дуже давно і тепер хрінзна стільки часу не виходять з цього обшарпаного вагону. Толік мені у відповідь: "Може й так, а може вони тут такі, якими й прийшли сюди, з іншого місця, немиті в брудній одежі, що вічно сплять собі, а ще можливо ці люди представленими некрасивими, аби ти їх такими й бачив". А я від нього не відстаю: "А що коли з нами трапиться те саме і ми їздитимемо й їздитимемо цією електричкою?". Толік серйозно задумався над моїми словами. У вагоні так сильно гудів трансформатор і передавальна сила якось дивно вібрувала вздовж вагону, і зосередитись на свої думках стало так непросто, що Толік дуже довго сидів собі мовчки і я вже розвертаю собі обличчя до чорного вікна. Дивлюся, а в тій чорноті тільки моє відображення, але без чорної куртки на мені, хоча насправді та куртка на мені. Тут нарешті озивається Толік крізь гудіння електрорушійної сили у вагоні: "Може вони виконують якусь роботу, а за це їм дають їжу?". І яку ж роботу? Ну, я колись працював кочегаром в школі, але кілька разів напився і школа взимку охолола — того й вигнали з роботи. Але ж яка робота трапляється цим бідолахам в старій електричці? "Метафізична" — сказав Толік. Тут ми побачили як з тамбуру у вагон зайшов підстаркуватий дядько з бородою і довгим сивим волоссям, яке притиснула синя спортивна шапка. На його худих плечах майорів коричневий плащ, такий старомодний із широким поясом. Через плече на мотузці в нього висіла велика господарська сумка в клітинку. Старий задумливо дивився перед собою, а на нас не звертав уваги, ще в очі кидалось як дрібно тремтить його борода. І тут він починає лементувати на весь вагон: "Кросворди, газети, поповнення рахунку на телефон, солодощі, вода, пиво, цигарки, канцелярські товари, скріпки, нові металеві скріпки і потішні іграшки!". Пиво мене зацікавило, але Толік мовчки вказав на старого, на голос якого із сидіння піднявся один із бомжуватих пасажирів. Я придивився і заціпенів вкотре за останній час, хоча не знаю, чи можна оте все назвати часом. Безхатчекно носив тоненьке дороге пальто, кепку і чисто поголений, тільки його відгодоване обличчя потускніло від тривалого невмивання. Глухим голосом той попросив щось в старого і той із дивним лагідним поглядом відказав ціну. Бідолаха витягнув з кишені та віддав торговцеві відірвану голову іграшкової ляльки. Старий натомість віддав лячному чоловікові дві скріпки, одну м'ятну цукерку і простого олівця. Обоє кивнули один одному і безхатченко ліг на сидіння, а старий йшов проходом далі, озвучуючи свій асортимент. До нього підвівся ще один брудний чоловік, повністю лисий в чорному діловому костюмі і простягнув дешеву пластмасову запальничку синього кольору, а взамін отримав кулькову ручку, кросворд і надірваний чистий аркуш паперу. Послідував взаємний кивок головою і старий йде до наступного клієнта. Цього разу це жінка, в брудній зеленій сукні, немов вона падала в якесь болото. Довге блискуче чорне волосся, а обличчя в засохлому багні. І коли Толік побачив її обличчя, то так злякано витріщився, що я же подумав, що в напарника поїхав дах. Хоча як в таких обставинах може поїхати дах, я не знаю. Але ж чорт забирай, яким він зробився наляканим, коли побачив ту жінку. Вона дістала мобільний телефон і показала старому якесь повідомлення. Той нахилився до невеличкого екрану, провів по ньому пальцем і дав їй пакетик слоних горішків. Продавець повернув своє обличчя до нас і так змушено й криво посміхнувся, що мені здалось, ніби те повідомлення якось пов'язане із нами. Толік зблід як крейда і я його трохи штовхнув, але напарник на мене не зважав. Бляха-муха, та він розумом полетів у космос! Старий підійшов до нас, тих, хто не лежав на сидінні і оголосив нам свій асортимент. Я ото подумав про пиво і про ті солоні горішки, які дістались жінці. Толік злякано зреагував на старого і простягнув йому той самий ключ, який перепав нам від Тарасівни. І тієї ж миті в ніздрі вдарив сильний запах хвої — такий самий як і в офісі того клятого бізнесмена. Я такий смикаю Толіка за рукав, мовляв, якого біса ти робиш? Він все так само блідий, переляканий і навіть не зважає на мене, наче мене тут немає. Єдине, що радувало, якщо це можна назвати радістю, то це запах хвої, який перебив запах свіжого хліба від сидінь, від якого шлунок зводили судоми. Старий загіпнотизовано спостерігав за ключем, що дала нам Тарасівна і щось його голова дивно сіпалась. Потім він запитав в нас: "Вам відомо, що мій товару обміну чи поверненню не підлягає?". Тоді я й згадав про книжку, яка розчарувала дівчину: "Тарасівна нам про це говорила". Старий глянув на мене і так протягнув хриплим голосом: "Раніше варіння пива сприймалось справжньою магією. Ви знаєте, що таке магія?". Я і Толік, який все ще тримав ключ від Тарасівни перед собою, замотали головами, ну, бо, бляха-муха, що можуть знати колектори про магію?! А продавець підняв руку вгору, вказуючи в стелю вагону і сказав: "Магія — це споглядання себе всередині, коли органи відповідальні за споглядання, атрофовані. Замість того, щоб побачити всю картинку, ти лише бачиш далеке світло в кінці тунелю. Магія. Магія. Магія." Отак мовив він і я кажу, бо, сука, як же воно все засіло в моїй голові — трапляється, забуваю, де залишив мобільний телефон, а цю пригоду пам'ятаю слово у слово. І я ж не догнав отого, що мовив той старий, подумав, що краще в нього пива не просити, а той простягнув шматок зім'ятого, надірваного паперу і ручку, забравши собі ключ Тарасівни: "Запишіть назву станції, на якій бажаєте зійти. Я передам записку машиністу". Ну і Толік надряпав ручкою "Вінниця", передав її старому. Той ховає записку в кишеню свого плаща і так серйозно до мене мовить: "Молодий чоловіче, у вагоні не можна курити", а я йому: "Та пішов ти...", а тут в мене з рота клубочиться сигаретний дим. Я такий: "Що за...", а дим й далі валить і Толік просто на мене дивиться, немов так має відбуватись. Старий каже серйозним тоном: "Попрошу вас вийти з вагону". Я хочу щось заперечити, але з рота валить тютюновий дим, немов щойно зробив затяжку. Толік бере мене за шкірку і волочить за собою в тамбур, а я затискаю рота рукою, хоча дим валить з носа. Думаю, що це отак з мене може все життя йти дим і нічого не поробиш. І ми виходимо в напівтемний тамбур, а звідти у відчинені двері, що мені ввижається ніби ми знову опинились на станції Попелюхи і все знову почнеться. Електричка рушає собі далі і той гул, запах свіжого хліба від сидінь, аромат хвої нарешті нас покидає і я вдихаю чисте повітря. Звичайне квітневе прохолодне насичене пилом повітря. Озираюсь, а ми опинились на нічному пероні залізничного вокзалу у Вінниці. Нікого не видно навколо, тільки здалеку від вокзалу до нас біжить якійсь мужик в уніформі залізничника і все верещить: "Якого хріна?! Якого хріна?!". Підбігає до нас і починає гарлати, що за потяг тільки що прибув. Толік йому так спокійно каже, що це електричка "Попелюхи — Київ". Залізничник у відповідь, мовляв, ми добряче перепили чи щось таке. А йому показую квиток. Мужик його роздивляється і все думає, що ото він і сам певне перепив чи не виспався, дістає рацію і починає в неї кричати, що залізничною колією рухається несанкціонований потяг. Залізничнику у відповідь кажуть, що тому треба виспатись. По рації зав'язується суперечка, а ми з Толіком йдемо собі геть, бо хочемо їсти. Ото ми поїли, поспали, а наступного дня мене вигнали з роботи, а Толік залишився і про все змовчав. Це я все виклав шефу, а той подумав, що я допився. Хотів йому показати квиток на електричку, та він залишився в того нервового залізничника. І ніякого тобі сліду, ніяких доказів. Толік все заперечував мої слова, хоча на його обличчі вгадувалось, що це все не так, особливо, коли я згадав про жінку в зеленій сукні з повідомленням на телефоні. Та й шеф щось запідозрив. Проте, вони мене вигнали, залишивши без роботи. А в мене ж дочка, як вона житиме без мене? Я тоді виходжу з фірми, сідаю за столик в кафе, а офіціант мені каже, аби я не курив. А я знімаю куртку і так здивовано до нього: "А хто курить?". А за мить все потемніло і я бачу як біля мене сидить Толік без своєї шкіряної куртки, а ми удвох знову в автомобілі десь на збіччі на темній сільській дорозі. Толік повертає до мене обличчя, здивоване до неможливого. "Ти щойно скинув куртку?" — перепитав він. Я кивнув і зрозумів, що якусь мить тому він також зняв із себе шкіряну куртку і це так співпало, що ми одночасно зробили те саме на далекій відстані один від одного. Ми сиділи без чорних шкіряних курток і дивились на чорну дорогу. Мовчимо п'ять хвилин, а потім Толік заводить двигун і ми собі рушаємо нічною дорогою. На мить вчувався запах хвої, коли ми переїжджали перехрестя. Їдемо далі і потрапляємо на те саме місце, звідки рушали. Знову їдемо вперед. Чорна дорога і світло фар. Я згадую "Отче наш" як то колись в дитинстві вчили, бо розумію, що з такого місця можна ніколи й не вибратись. А Толік все ще намагається щось вдіяти із цим лабіринтом, сповільняється перед перехрестям, принюхується, повертає автівку в право чи в ліво і от запах хвої посилюється. Наступне перехрестя. Напарник сповільняється, принюхається, повертає і раптом запах зникає. Толік, відчуваючи це, розвертається і їде назад до перехрестя та повертає в іншу сторону і зпах хвої повертається. У Толіка голова варить, схоже, він мав колись справу із такими штуками, бо чого то він так злякався, коли побачив ту жінку у вагоні. Про Толіка я знав дуже мало, але про те, що відбувається на цій темній дорозі він знав більше за мене. Напарник їхав на запах хвої, такий самий, як і офісі того бізнесмена боржника і у вагоні, коли старий торгаш підійшов до нас. Хвоя. Хвоя. Хвоя. І ми тиснули на газ на її аромат, не знаючи чому ми слідували цій не те що логіці, а маркерам в повітрі. Хто міг би про таке подумати, а я й уяви про подібне не мав! Скільки пив і траплялось ловив галюнів, але щоб аж так довго, немов ти живеш ще одне життя у своєму житті, або ніби це подібне до ще однієї дочки, яка в тебе росте. Знаєш, життя в житті — ти ростеш собі ростеш, а потім щось починає рости в тобі. Так, як дитина, але всередині тебе. Ну, як протилежність дитині. Оце в мене виникли такі думки, поки Толік шукав вірну дорогу на перехресті, як ото підбирають код для відкриття замка. І запах хвої все посилювався з кожним вірним поворотом. З черговим перехрестям аромат хвої так наповнив повітря, що аж стало холодно. "Кури!" — раптово закричав Толік, не відриваючи погляду від нічної дороги. Я щось там загальмував, але пам'ятав, що перед потраплянням в цей лабіринт так само курив, хтозна, можливо, вищі сили не люблять сигаретного диму. Але напарник так гаркнув на мене, що я з переляку шарпанув пачку і сигарети у всі сторони розлетілися по салону. Підняв одну, запалив і затягнувся на всі легені. Видихнув і далі бачу перед собою нічну дорогу, але цього разу вона виглядає як і нічна дорога, бо десь попереду я побачив задні вогні далекої автівки, а ще далі нічне сузір'я Вінниці. Дивно, але наша автівка проїхала під мостом Немирівського шосе рівно о 04:05 ранку. Звичайна ранкова Вінниця, коли хтось тільки повертається додому як ми, а хтось їде на роботу. Ось тут спомини в мене вже дещо розсіюються, бо Толік зупинився біля літака на площі Перемоги і тер своє обличчя долонями, намагаючись прогнати сон чи згадку про те, куди нас щойно занесло. Мені в голову лізла усіляка дурня про нашу подорож. Згадував, як ми ходили колом нічними вуличками села, як нас занесло на цю довбану залізничну станцію і нам довелося купувати квитки. Згадував електричку і те як ми повернулись в місто, а згодом нас за мить перенесло в темряву, з якої заледве вибрались. Тепер ми стояли тут без шкіряних курток в салоні наповненим сигаретним димом. Толік вимкнув двигун, але не випустив з рук керма. "Ми так і не взяли ключа у Тарасівни" — втомлено вимовив він. Я подумав, що треба якось підтримати його фразу і кажу: "В мене є дочка і оце наше блукання видалось якою протилежністю моїй дочці. Бо наші діти це як життя від життя, а ця хрінь, коли ми блукали по колу — це як життя у житті. Щось мене на галюни пробило, але оце сиджу і думаю, що життя від життя і жити у житті тепер немов дивитися один на одного крізь мене. Виходить, що я спільною точкою, точкою дотику для них обох: я зачав дочку, а от ця хрінь, це блукання впустило мене у своє лоно і вийшла з мене такими химерними переміщеннями." Толік слухав мене мовчки, стискаючи кермо. Я не міг зрозуміти, чи він всерйоз стурбований тим, що ми не змогли взяти ключа у Тарасівни. І чому взагалі нам знадобилась та довбана Тарасівна? То ж заборгував бізнесмен зі своїми ідіотськими ідеями, от нехай він і платить, а не посилає нас до якоїсь касирки у чорта на рогах. Я це й кажу Толіку, а він лише відмахується і мовить, що мені слід шукати іншу роботу. Я офігіваю і думаю, як це так після усього того, що ми разом пережили? І тут Толіка прорвало: "Що ми такого пережили, га? Що ми такого пережили, коли ти починаєш торочити мені за дочку, алкаш ти немитий?! Ти бачив ту жінку?! Ти бачив ту жінку?! Ну як, як можна після усього цього працювати в нашій конторі?!" Я нічого не зрозумів, тому й запитав: "А що то за жінка, яку ми бачили у вагоні?". Тоді я отримав в зуби так, що з губи пішла кров, а Толік в своєму шаленстві просто виштовхав мене ногами з машини. Той придурок навіть не дав можливості забрати цигарок. Він рванув автомобілем кудись на Київську, а я почалапав собі до річки. Вже трохи світало. Тоді я й відчув аромат квітня, дивлячись у воду. , думаю, так дивилась моя дочка на те, як я блукав колом і це стало її протилежністю. Така собі дурня. Така собі історія." — так закінчив розповідь Олег. Його історія стала такою довгою для мене, що важко знайти в ній сенс. Я на той момент щойно дізнався про свою четверту стадію, люди для мене немов зникли з обрію і тільки цей Олег з охорони просить гроші нібито для подарунку дочці і віддячує химерною розповіддю, де, як виявилось, є згадка й про тебе. — відмітив Олександр. — Хоч історію розповідали мені, але здається, вона адресована саме тобі.

Колишній книгар перевів подих опісля такої тривалої історії, озвученої вголос. Весь цей час він дивився собі під ноги, намагаючись відтворити словами кожну деталь, немов виокремлював кожну сніжинку на давно перемерзлому і стоптаному снігові. Богдан бачив перед собою вже не молодого чоловіка, зламаного хворобою, а мудрого монаха, який долав свій шлях не стежинами мудрості, а хибним напрямком світської щоденної рутини, нескінченним дублюванням днів, які все складались і складались занадто твердими, майже металевими пластинами, одна на одну, утворюючи величезні стоси, які потребують своєї осі, своєї довжелезної голки нанизування, аби вся ця рутина не завалилась. Хоча могла, та не розсипалась. Четверта стадія пронизала усі пластини, увесь метал, демонструючи людям, що буття зовсім не таке, як ми собі уявляємо. Певне, для чого потрібні ці картинки, важкі непідйомні пластини, четверта стадія як не для опори. Олександр отримав свою вісь, своє Світове Древо, свою чергу життя як до, так і після. Синусоїди і косинусоїди ДНК, елементарні частинки природи, які просто дублювали одна одну, вбираючи в себе ландшафти та радіацію. Йому спокійно від знання того, що люди жили до нього і житимуть після , що усі потуги залишити слід на цій планеті, в цій історії не більш претензійні, аніж сліди в історії інших людей. А що залишається Богданові? Грати роль свідка як усе це розростається і згодом зникає, вірити що власні відчуття та власні відчуття Олександра, а не сигнали з невідомої глибини, якими він мусить ділитися з іншими, посилати у пітьму як той кажан в польоті та чекати відповіді: несеться він на стіну чи летить далі у темний простір. Олександр підняв до книгаря свій змучений сумний погляд із блідим, сніжним обличчям, яке мимоволі зливалось із січневим днем. на ньому вже майже не залишилося рис, хоча проступав кожен м'яз та виступ черепа, так наче земля доволі швидко почне  проступати з-під талого білого покрову. І книгар ловить себе на тому, що думає за іншого книгаря в майбутньому часі, немов інерція Світового Древа штовхає свідомість все далі у рості ДНК. Олександр зникає, розчиняється в січневій погоді, розповідає історію, яку йому розказав якийсь Олег і, слухаючи про дивне блукання в нічній сільській місцевості, книгар сам розчиняється в містичній оповідці, що він сам перетворюється на пітьму, в якій намотують кола Толік та Олег. І кожного разу здається, що ти розчиняєшся в чужій історії, в чужій книжці і в чужих словах.

Тепер Богдан відчув, як дещо оніміли від тривалого стояння на холоді ноги в цьому передмісті із приватними будинками і далеким блокпостом, до якого не насмілюється наблизитись жодна автівка. І самі вулички немов вимерли, тільки далекий гул багатоповерхового міста накочувався з вітром хвилями невидимого моря. Книгареві це подобалось.

— Січень наче море. — раптом мовив він до Олександра.

— Що? — втомлено перепитав колишній книгар.

— Січень схожий на море, бо за такої погоди усі звуки розчиняються в повітрі. А кольори? Здається, вони занурились під воду.

— Поетичність. Вона не завжди дає відповідь щодо буття. Поетичність дарує нове буття. Ніколи не вгадаєш, яку фразу подарує мимовільна поетичність. Схоже, тому її й не люблять. І вірно роблять.

— Та ні, люблять, — важко видихнув книгар, підставивши обличчя холодному вітрові, — просто не звертають уваги. У слухачів дуже багато роботи, аби залишатись вірними любові.

Вони попрощалися доволі сухо, немов завтра могли зустрітися знову, немов їм не обов'язково зустрічатися знову. Двоїстість такого ставлення визначалась відчуттям закінчення і їм обом необхідно обійти раптовий memento mori. Причому на безлюдній вулиці їм не випав шанс зробити це делікатно, удати немов відволіклись на випадкового перехожого, чи на іншу малопомітну дрібницю, яка відверне їхню увагу від відчуття закінчення. На безлюдді прощання виглядало найнепристойнішою річчю. Богдан просто розвернувся опісля того простого "бувай" і відчув себе справжньою скотиною, його захлинуло відчуття провини, що аж в серці защемило. Тільки ноги звично набирали швидкості в напрямку дому.

Відбувши важку повинність, яка перейшла до нього як паличка в естафетних забігах, Богдан міг би полегшено зітхнути, але це все вкладалось в майбутній час, надто непростий майбутній час. Олександр дивився в спину книгаря і запалив чергову цигарку. Зі своїм майбутнім він вже змирився, припинивши зважати на поетичність в навколишньому світі. А серце Богдана мало ось-ось вистрибнути із грудей, доки він не дійшов до першого ж повороту, аби зникнути з поля зору колишнього книгаря і не втрапити, так само як і Олег, в зашморг простору або часу, аби не повернутися знову до Олександра. Він ледь не посковзнувся на слизькій поверхні і зник, як здалося Богданові, за парканом, розчинившись в цьому передмісті. Як же важко, наче легені зменшились до розміру кульки для настільного тенісу і найменший вдих повітря не вміщується всередині. Чорт забирай, та це повітря тепер здавалось таким неприроднім і несправжнім, що Богдан почувався як та риба під кригою: споглядав вгору як хтось там ходив, вірніше, стояв з цигаркою у роті і між ним утворились метри і метри криги.

Доба тяжіла до сутінок. Богдан й сам не зчувся, як почало темніти це сіре світло буднього дня. Робочий час у більшості жителів підходив до завершення, вулиці завмерли в очікуванні того моменту, коли до розрідженого натовпу перехожих і розрідженого трафіку автівок хлине додатковий потік. І все книгар мимоволі прокручує в голові, уявляючи своє місцерозташування відносно інших, прагнучи встигнути полишити вулиці, дістатись квартири і поговорити з Лесею. По дорозі він встиг придбати печива й цукерок, нарешті розбивши крупну купюру на дрібніші. Зворотній шлях дався куди довше, але втома прогнала відчуття провини, розсіяла осад після зустрічі з колишнім книгарем. Він повернувся в місто таким самим і коли пролунав сигнал мобільного телефону в кишені, то Богдан навіть зрадів, коли побачив, що телефонує інший книгар:

— Що там трапилось? — одразу запитав він.

— Все нормально. Просто телефоную, аби нагадати, що завтра тобі на роботу. — в голосі іншого книгаря вловлювалась дивна радість.

— Вже?

— Завтра в мене не виходить вийти на роботу. Непередбачувані обставини.

Якби цей дзвінок пролунав би вчора й інший книгар озвучив цю фразу, то Богданові легко вдалось би пристати на цю пропозицію, а нині він перейшов той рубікон, за яким бажання виходити на робочу зміну різко зменшується. Інерція приватної свободи набирає обертів і книгар вже мовить у слухавку:

— Непередбачувані обставини у тебе чи в роботи?

— Ну-у-у-у, в мене...

— Тоді я так розумію, що в роботи немає непередбачуваних обставин?

— Виходить, що так. — невпевнено підтвердив інший книгар.

— Гм, дивні речі трапляються, — іронічно мовив Богдан у слухавку, коли обережно почав переходити вулицю на зелене світло, дивлячись з острахом в кожен бік проїжджої частини, — людина дуже добре помічає непередбачувані... Ще раз: НЕПЕРЕДБАЧУВАНІ обставини в себе, але абсолютно сліпа до непередбачуваних обставин свого робочого місця. Причому, людина передбачає наперед, коли непередбачувані обставини не вступили в силу. — як би книгар не намагався стримувати себе, але в його голові добре вловлювалося роздратування.

— Ти надто гостро на це реагуєш, — зауважив інший книгар, але забуваєш, що непередбачувані обставини важко піддаються не лише прогнозу, але ідентифікації.

— І що це означає? — Богдан успішно перейшов вулицю і дещо заспокоївся.

— Якщо не можна з упевненістю ідентифікувати непередбачувані обставини, то як можна тоді стверджувати, які вони мають властивості. Розумієш, це все ланцюгова реакція. Непередбачувані обставини полягають в тому, що тобі необхідно завтра вийти на роботу.

— І, напевне, завтра дивовижним чином співпадає, що людей почнуть пропускати через блокпости? — в'їдливо перепитав Богдан, Чи не видається тобі, що ти називаєш непередбачуваними обставинами таку цілком очікувану для тебе річ, як послаблення окупації. Тобі не здається, що це інстинкт самозбереження підказує прийнятне формулювання. Непередбачувані обставини. А ти радо рухаєшся їм назустріч. Надто суперечливо і непропорційно очікуванням.

— То як, ти вийдеш чи ні?

— Так, вийду. В мене всі обставини цілком передбачувані і твоя не виняток. — важко видихнув Богдан і вимкнув зв'язок.

Тільки-но звикаєш до вихідних як вони закінчуються. Це навіть веселило його, оця інформаційна реакція. Схоже, що в нього не атрофувалась прив'язаність до рутини, до дрібних закономірностей, які поволі розростаються з робочого графіка все далі і далі, наповнюючи собою місто та й всю країну. Робота і відпочинок як Інь і Янь. Він ніс солодощі додому, але для Богдана вони видавались гіркими і так швидко темніло, що люди мало чим відрізнялись від дерев. Людська одежа уподібнилась до всього дерев'яного: дерева, меблі, двері. Сутінки ковтали усі кольори і всі риси.

Його багатоповерхівка грізно мовчала і життя в ній давало про себе знати розкиданим по вікнам жовтим світлом. Скільки Богдан тут жив, він спостерігав, що деякі вікна ніколи не гаснуть. Ті, хто там мешкає, завжди чимось зайняті, не сплять ночами, щось шукаючи в своїй квартирі, немов впевненні, що в цьому бутті можна виявити пробоїну, не полишаючи власної кімнати. Богдан більше схилявся до того, що тріщини буття краще залатати, не виходячи із власної квартири. Він не боявся, просто вже бачив таку тріщину. Лише якусь мить і це значно сильніше за очі колишнього книгаря. Набагато сильніше у своїй гравітації, немов чорна діра матеріалізувалась із космосу прямо в кутку твоєї кімнати. І волі того не згадувати. Якби Богдана хтось запитав про подібну тріщину, то книгар неодмінно відповів, що вона існує, але забув, що за нею лежить і це правда, бо та "чорна діра" втягує не стільки атмосферу, світло, а в першу чергу свідомість. Тож, коли зазираєш в тріщину буття краєм свідомості — вона цей край і відриває.

Чіп на зв'язці ключів спрацював і з електронним сигналом двері гулко прочинились. Богдан обережно зайшов всередину, де все поглинула сутінкова темрява і сходи доводилось вгадувати навпомацки, бачачи перед очима суцільну темряву, з якої лише за кілька секунд почали прорізати окремі контури під'їзду. Чим цей під'їзд уявлявся Богданові тепер? Тримаючи біля серця поліетиленовий пакет із солодощами, , ці сходи уявлялись мурами замку, а він сам як той посланець від принца крокує до ув'язненої принцеси, яку полонив чародій. Колись один чаклун ритмічним сильним гупанням ногою об підлогу навіяв чари на маленьку дівчинку. Її могли звільнити, але вона все одно продовжувала злитись на всіх оточуючих, бо таким стало закляття. І ось Богдан несе протиотруту — солодощі, які мають пом'якшити озлоблене маленьке серце і зроблять душу дівчинки добрішою. Богданові подобалась така гра, тільки шкода, що він попри втому та свій емоційній стана не додумався гратися в принців і принцес із самого початку. Собі він одразу відвів би роль посланця від принца, якого описав із зовнішності адміністратора або іншого книгаря, усіх сусідів записав би в ряди нечисті, дрібних бісів, сусідка, з якою вчора кохався перетворилась б на відьму, спокусницю, яка хоч і вклала посланця в ліжко, але ж не самого принца; Богдан не забув й про інших: Міхо Штофелю підійшла б роль судді, оскільки поганих чаклунів вже розподілені, тим більше, він любить судити усіх, хто прагне зайняти його місце чи удавати із себе самого Міхо Штофеля; Миколі Івановичу відійде роль доброго чаклуна з огляду на його бідність — нехай стереотипно, але краще не придумаєш, коли добрий чаклун ночує у знайомих на кухні. Ну і Петро Олексійович. Він стане королем.

Як же все знову змінюється і одночасно не змінюється, бо реальність залишається паралельною уявним історіям, хоча аж надто спокусливим виглядає поміняти усе місцями, перетворити історію на реальність, реальність на вигадку, вигадку на історію і остаточно загубитись у сні посланця від принца, якому доручили оберігати принцесу, доки не здолають злих чар. Однак, шлях боротьби зі злом далеко не прямий, як і зло не обов'язково абсолютне, якщо доводиться йти до принцеси через окупацію міста, із численними зустрічами з різними цікавими й дивними людьми, зустрічами з іншим книгарем і зустріччю із чудовиськом — тим деревом за вікном. Поверх за поверхом Богдан здіймався сходами вгору і йому хотілось вірити, що ось за дверима почнеться справжній палац і все підпорядкується законам жанру.

Вічка вхідних дверей сусідських квартир не блимали, замки не клацали і ніхто за ним не слідкував. Сусіди відступили, вони вже очікували завтрашнього дня, аби позбутися цього кошмару, коли жінка з милими рисами обличчя стоїть біля завіси і вдивляється в нічне вікно, промовляючи: "Він йде...". Діставшись дверей свої квартири, Богдан одразу відчув, що тут щось не так. Попри слабке світло його око вловило як в смужці просто між дверима та рамкою не видно стержнів замка. Тобто, вхідні двері не замкнуто, хоча книгар добре пам'ятав, що замикав їх, коли вирушав у місто. Він постійно робив це на автоматі, бо рівень параної в ньому зберігався на достатньому рівні. Якого дідька? Богдан схопився за ручку дверей і відчинив дерево. Погані передчуття переповнили серце хлопця і вигадка про принцесу одразу полишила його свідомість, яка завмерла саме на тих рубцях відірваного "чорною дірою" краю.

З іншої сторони замка дзвеніло двоє запасних ключів — ті самі, які вранці дістав Богдан і думав, що на крайній випадок Леся може ними скористатися. Схоже, що це вона й зробила, але навряд чи це стався крайній випадок. Другі двері квартири трохи причинились і коли Богдан відчинив перші, то ці різко хлопнули перед носом, немов від протягу. Будинок мав багато дір і невидимі протяги постійно пронизували внутрішній простір. Богдан не знав, що й думати, в голову закрадались страшні думки про те, що трапилось щось погане і вже нікого не залишилось в його квартирі. Нікого живого.

Він зачинив за собою двері і автоматично їх примкнув. Простір швидко наповнювався сутінковою темрявою. В коридорі зі світла лише підсвідка для вимикача озивалась рудою крапкою, а все інше залишило по собі тьмяні контури статичного інтер'єру. Богдан зняв черевики як зазвичай це робив, хоча рух й видавався дурнею, бо тепер йому стало байдуже, якщо слідами забруднить підлогу. На кухні пчихнув холодильник як той охоронець, який невтомно тримає свій пост біля вікна, а від звуку по нервам Богдана пробіг струм. Ті самі звичні звуки із сичанням води по трубам, які не зважають на перипетії у житті мешканця. Богдан заніс пакунок із солодощами на кухню, залишивши його на столі. Уважно роздивився, чи бува щось не зникло. Ні, все виглядало так само, хіба що із каструлі і з пательні остаточно хто виїв готову їжу. Це хороший знак, але погане передчуття не покидало його.

З острахом він рушив до кімнати, прочинив двері і оглянув напівтемний інтер'єр. Важке повітря, увімкнений лептоп, на моніторі якого завмерло відео якогось підліткового серіалу, незаправлене ліжко, розкидані по підлозі книги. На деяких розворотах пописані і помальовані сторінки, а деякі сторінки безцеремонно вирвані, немов на книгах зганяли злість. І все. Ніде не видно Лесі в квартирі. Богдан пройшовся кімнатою, відчув як йому стало важко тут дихати після майже цілого дня, проведеного на вулиці і, відчинивши, балкон, впустив всередину вечірню холодну масу. Не знімаючи свого чорного пальта, хлопець сів перед лептопом і все міркував, як так сталося, що він і Леся якось почали все більше бачити один в одному чужих для себе людей. Богдан картав себе за невміння розпізнавати і тлумачити знаки в поведінці інших людей, що вони, ці знаки здебільшого уявляються йому такими, як він хоче бачити. А що коли Леся насправді не хотіла, аби він забрав її з горішнього поверху? Що коли вона найбільше злякалась саме його, а Богдан від нерозуміння забрав малу, аби припинити увесь той галас, який безжалісно проникав крізь стелю в його квартиру, а простягнуті до нього руки дівчинки — то не тяга до Богдана, а захист від незнайомця? А всі ті фрази? Що коли дівчинка підігрувала йому, підігрувала всі ці дні і все більше дратувалась, коли ця гра обридала їй?

А сусіди? Вони ж одразу включили Богдана в свою гру, наче саме від нього вони чогось потребували. Спочатку в його квартирі з'явилась Леся, а потім й сусідка кинулась допомагати готувати їжу й доглядати за малою, розповідала цікаву історію, яка неабияк перегукувалась із тим, що шукає Богдан — Світовим Древом. І що в кінці? Звісно, сусідка переспала з ним і не приховуючи, що прагнула цим досягнути певної цілі, а саме віддалити Лесю від Богдана, а потім просто пішла собі геть. Звісно, малій нічого тут не залишалось робити, Богдан її дратував і сам він також все більше віддалявся від неї, ховався в собі, тікав з квартири до можливого місця злочину, до колишнього книгаря із четвертою стадією. А тепер хлопець вибудовував в голові якусь химерну правду, якій він хотів вірити або гадав, що того хочуть сусіди. Він має повірити саме в такий розвиток подій.

Богдан вимкнув лептоп із твердою думкою, що сусіди виманили Лесю із квартири. Нехай сьогодні ще триває окупація міста і дівчинка ще потрібна їм, аби завершити свій клятий ритуал, чи що вони там практикують. Він же посланець від принца! Химерна думка раптово додала йому сил, бо жодна інша реальність не могла б мотивувати його щось зробити, а не сидіти тут мовчки і миритись із теперішнім станом речей.

— Він йде... — прошепотів Богдан про себе загадкову фразу, підвів очі до майже темної стелі і побачив на ній чи уявив собі волошкові очі маленької дівчинки.

В кімнаті стало ще темніше, а через мить сутінкове світло знову повернулось до норми. Богдан різко перевів погляд у незакрите завісами вікно, де повільно густішала сірість і тисячевіконне місто нагадувало безодню, в якому одна за одною вибухають зірки, люмінесцентні кімнатні зірки. Однак, перед цим йому здалось, що перед вікном промайнула тінь, сторож цієї безодні і книгар скочив на ноги і схопив вирвані пописані сторінки з підлоги. Нічого особливого, квіточки, черепи, слово "дурня" на сторінці із трактату Спінози, а на міфологієзнавстві поряд із символом сварги намальоване від руки примітивне деревце. Книгар поклав кілька сторінок поклав до тієї кишені, куди вранці клав бейджик Олександра і зайшов на кухня, аби напитися води.

Хвилину він міркував, звідки почати пошуки, до кого Леся могла піти. До сусідки чи знову на горішній поверх? По сусідських квартирах тихо, сусіди ще на роботах або затихли, прислухаючись до можливих дій Богдана. Він намагається відтворити в голові можливий порядок дій незнайомих людей, але нічого правдоподібного на розум не приходить. Леся зникла, зникла. Чому? І це не ідіотське питання, бо він знав, хто став причиною цього зникнення.

За кілька секунд він різко постукав в двері сусідки і цього разу Богдан не соромився здіймати галас в чужі двері. Спочатку здавалось, що вдома нікого немає, але хлопець не сумнівався, що жінка сидить там і прислухається. Він постукав ще раз, ще голосніше і прогримів вголос:

— Ти там, не прикидайся!

І знову кулаки затарабанили по псевдоброньованих дверях, що дало свій результат і стало чутно, що хтось роздратовано крокує до дверей. Спочатку озвався замок, а потім двері прочинились і з'явилась сусідка в домашньому шовковому халаті із зачіскою рудим грибочком і вигорілими зеленими очима, в яких нічого від густо-зеленого не залишилось. Халат кремового кольору, на якому зображено китайського дракона. Той дракон Одразу кинувся Богданові в очі своїм жорстоким, тваринним і тільки тваринним виразом на морді звіра, який женеться за своєю здобиччю.

— Нічого собі дракон. — промовив він задумливим тоном.

Цей вислів сусідка сприйняла по-своєму:

— Послухай, це трапилось лише один раз і навіть не по п'яні. Не потрібно мені гупати в двері. В мене є чоловік, нехай зараз він не у місті, але я одружена, розумієш? — вона стишила голос, аби раптом хтось із сусідів не почув ці пікантні деталі.

— Що? У тебе є чоловік? — Богдан і сам не хотів переводити розмову на таку тему, але нова подробиця неабияк спантеличила його.

Хлопець промовив це так голосно, що жінка благально піднесла пальця до уст, аби той мовчав.

Знову його просять говорити тихіше і Богдан змушено прошепотів до сусідки:

— Ти тільки тепер згадала про чоловіка? Це така в тебе коротка пам'ять чи зручна пам'ять, коли в хід йдуть будь-які методи, аби розсварити мене з Лесею?

— Якщо ти тут, виходить, що метод спрацював. — жодної емоції не проступило на її обличчі при цих словах, немов вона контрастувала й так звичну річ.

— Так, спрацював. — сухо визнав Богдан, — І тепер Леся пішла. Куди вона попрямувала?

— Це ти мене запитуєш?

— Бо завдяки тобі вона й пішла. Ти ж цього прагнула. Та й інші також.

— Вона не пішла. — сусідка відвела погляд, але голос зберіг твердість, — Пам'ятаєш, тобі казали, що Леся сама обирає куди йти і в кого знаходитись.

— Дурня це... — спробував заперечити книгар.

Жінка замотала головою, а Богдан раптом відчув, як пече його пипка, яку сусідка під час злягання прокусила. Він невдоволено скривився.

— Дурня, коли людина робить такий вибір, який їй не подобається.

— Якщо вибір стосується мене, то, звісно, що він мені може не сподобатись, бо навіщо усі ті старання, витрачені зусилля, коли панує сила вибору без озирання на етичні норми чи відчуття боргу. Тому не варто очікувати від людини, і тим більше, від мене спокійної реакції на той вибір, який не подобається.

— Дурня це... — тепер цю фразу вимовила жінка, її брови спохмурніли, — Вибір це вибір. Тебе ніхто не просив забрати дівчинку до себе, годувати її і потурати дитячим забаганкам. Це її вибір.

— Вибір чого?! — різко підвищив голос Богдан із гнівним обличчям.

Різкий голос налякав жінку і вона рефлексійно схопилась за ручку дверей, готова закрити їх як тільки хлопець кинеться на неї. Проте, більше за роздратування, яке пронизало його тіло ледь помітним тремтінням, не варто очікувати.

— Того, що вона захотіла. Адже вона чогось таки бажала. Ти знаєш, що вона хоче, що їй потрібно?

— Вона ще дитина...

— Дитина? — іронічним тоном перепитала жінка, — І якщо перед тобою дитина, то має здаватись, що дитячі бажання недолугі і примітивні? Якщо це так, розумнику, то озвуч їх, перерахуй на пальцях основи дитячої свідомості.

Богдан мовчав. Він розумів, що жінка має рацію, коли каже, що він нічого не розуміє в дитячій душі. Його недолугі пориви когось врятувати і осягнути ситуацію, які відбувається навколо малої, виставили його справжнім нікчемою в очах інших.

— Зо вона обрала? Якщо ти кажеш, що я не знаю дитячої душі, що я не розумію дитячого серця, тоді, певне, ти розумієш. То що вона обрала? — втомленим голосом допитувався книгар.

Але сусідка у відповідь дивилась на нього якимось зляканим поглядом. Чорт забирай, вона так різко перемінилась на обличчі, що її страх миттєво передався хлопцеві.

— Доки в людей є вибір, ми не можемо покладатись на них, чи не так? — обережно перепитала вона, — Я не знаю, я навіть не чула як вона пішла. Певне, ніхто не чув і ніхто не звернув уваги на маленьку дівчинку, яка вийшла з під'їзду.

— Вона не мала верхньої одежі, — далі непокоївся Богдан, — хтось мусив би звернути на неї увагу і допомогти.

— В тому й річ, їй стало холодно і вона так само простягнула до когось руки, прагнучи допомоги. І той хтось подумав, рятує дитину від поганих батьків, тобто, від тебе. Ти уособлюєш одночасно батька й матір, — все так само лякливо говорила сусідка до Богдана, — дитині важко берегти свої таємниці перед одним і розповідати їх тому самому, їй важливо переказувати повідомлення від матері до батька і навпаки.

— Ні, це зовсім не так.

— Тобі видається це нісенітницею, але зі сторони це виглядає саме так, немов дві самотності не доповнюють одна одну, як то трапилось між мною і моїм чоловіком, а накладаються ідентична одна одній як то у твоєму випадку. Фронтально ти виділяєш в собі одну самоту, але збоку чітко видно в тобі лінію розмежування між двома.

Сусідка дивилась на нього і злякано, і зі співчуттям, а китайський дракон на халаті хижо розкрив до нього величезну пащу, як безчасся і безпросторов'я, яке готове поглинути усі уявлення книгаря про себе. А що ховалось під шкірою дракона? Жіноче тіло, яке залишило в хлопцеві відбиток ніжності.

— Куди пішла Леся? — ще раз перепитав Богдан.

У жінки в очах забриніли сльози, страх на красивому обличчі змінився гіркою образою, якоюсь незрозумілою дитячою образою. Сусідка шмигнула носом і сльозливим голосом мовила:

— Ну як так можна...

Богдан на якусь мить подивився в її обличчя, яке частково освітлювалось жовтуватим світлом із коридору її квартири, а частково занурювалось в глибоку сутінкову пітьму. В голові весь час прокручувався рефрен почутих слів, знову і знову, немов вічне відлуння в нутрощах якогось величезного дракона, який проковтнув це місто.

Не отримавши співчуття на свою дитячу образу, сусідка витерла очі, які тепер здавались ще більш вицвілими, майже металево-сірими, вона повернулась всередину і зачинила за собою двері. Якщо жінка має рацію і Богдан одночасно являє собою батька й матір, то всередині хлопця одночасно завирували співчуття до цієї сусідки і гнів од її брехні. Книгар цілком сприйняв це пояснення як виправдання, чому дозволив їй так просто зникнути за дверима її квартири.

Спускатись сходами. немов пірнати в глибину січневого дня, який вже майже зник, від якого, мові від місяця в небі, зосталась темно-сіра скиба розміром і формою неба. "Встигнути на місяць за останні кілька хвилин і пройтись місячною ходою" — промайнуло в його голові, ніби слова ліричної пісні. Богдан вийшов із під'їзду, знаючи, що за ним вже ніхто із сусідів не слідкує. Тепер без Лесі він нікого не цікавив. Богдан стояв у сутінках під величезною голою липою біля свого під'їзду. Раніше дерево кожного червня видавало п'янкий аромат і гудіння комах, далі асфальт під нею робився темним і липким від розбризканого нектару. Тоді як зимою все однаково і здається, що дерева тільки чекають, доки їх зріжуть комунальники чи вб3○яє блискавка. Богдан як і це дерево також чекає: шукати Лесю чи шукати Лесю.

— Леся!!! — раптом гукнув він на увесь двір.

Здалось, що крик пролунав не надто голосно і розчинився у загальному гулі передвечірнього міста. Декілька перехожих на мить своїм поглядом вихопили хлопця в чорній одежі, який певне кликав свою подружку. Нічого особливого, якби хтось із музичним слухом не вловив ноту гіркоти  в його голосі. Перетриманий наголос на останньому звукові від невпевненості до відчаю. Майже Моцарт у зворотному виконанні. І вікна багатоповерхівок затремтіли осіннім листям, готові впасти додолу, однак, осінь давно минула і, як мовив раніше книгар, цю поетичність ніхто не помітив. Поряд пройшов двірник із брудною господарською сумкою, в яку збирав сміття, блиснув  очима на Богдана і пішов собі далі, шаркаючи черевиками по мерзлому снігу.

— Леся!!! — вже впевненіше крикнув Богдан.

В деяких вікнах з'явились чорні силуети і одразу зникли. Мало хто там може отак собі здіймати галас у дворі. Хлопець лише роздивився навколо, чи бува раптом там у дворі не замаячить дитяче обличчя з волошковими очима. Якщо батьківське підтримувало на обличчі Богдана спокій, то материнське  натягувало в ньому нерви так, що шлунок ніби змотався в клубок. Переживаючи зникнення маленької дівчинки, він готовий кричати її ім'я біля кожного будинку в місті, шукати допомоги і сторонніх людей. Зрештою, з'явитись в управлінні поліції і все розповісти, написати заяву про зникнення дівчинки. Книгар розривався між цими почуттями, сумніваючись, що знайти тепер Лесю взагалі вдасться.

На другий крик так ніхто і не з'явився і, напевне, деякі матері від нього навіть попритискали дітей до своїх сердець. Так часто трапляється, коли у чужому крикові мимоволі відчувається загроза, відчай чи ще якесь почуття, яке насправді іншій людині неможливо розділити, або настільки важко, що вона відсторонюється в темний непомітний куток. А трапляється, хтось одразу кидається на допомогу, сподіваючись врятувати. Однак, останній варіант Богдан розцінював ще більш несприятливим, бо за бажанням допомогти знайти дівчинку в сторонніх людей неодмінно виникнуть питання про те, хто ця мала, як вона потрапила до книгаря і чому дитина покинула його квартину, немов вирвалась із полону. Богдан задумливо вирушив із двору, не помічаючи як йому в спину дивляться декілька облич у вікнах його під'їзду. А книгар дістався до проїжджої частини проспекту і одразу відсахнувся вбік, бо якась автівка із увімкненими фарами повертала йому назустріч. Він зупинився на тротуарі навпроти місцевої "наливайки", навколо якої постійно крутились компанії людей, які гаяли собі час за цигаркою, кавою, горілкою за будь-якої погоди. Богдан стояв якусь мить, вдивлявся у вікна і перехожих, а потім знову гукнув:

— Леся!!!

Цього разу цей крик подіяв тільки на компанію людей біля входу до продуктового магазину. Чоловіки гиготнули і хтось мовив:

— Всьо, полетіла твоя Леся...

А чорнявка із цигаркою в зубах додала жартівливо:

— І чого мене так не кличуть...

Компанія голосно розсміялась, але Богдан прислухався до декількох фраз незнайомих людей, подивився далі уздовж проспекту до темно-сірого простору і промовив про себе:

— Полетіла...

Люди вже не зважали на нього, а книгар довірився власній інтуїції, бо що може означати те слово "полетіла" як не літак. Богдан рушив мерзлим снігом вгору тротуаром, оминаючи перехожих, які вже почали масово висипатись на дороги із будівель і громадського транспорту. Богдан вирізняв в мешканцях міста щось дивне і спільне. Всі вони приклали до вуха мобільний телефон і вели розмови, немов маскувались так само як і Богдан намагався злитися з натовпом у центрі міста, аби не виділятись в очах перехожих. Жінки, чоловіки. дівчата, хлопці доки не загорілись вуличні ліхтарі, усі вони притулили вогники екранів до щоки, рятуючись від сутінків. Тільки книгар рухався назустріч сірому невідомому, яке ось-ось вбереться у пітьму. Разом з тим, книгар оминав людей, які тепер маскувались розмовою від нього розмовою по мобільному телефону, рухався у напрямку до площі, яку нині реконструюють і на якій раніше стояв постамент із літаком-винищувачем.

Полетіла... Він сприйняв це слово як підказку, якій необхідно слідувати, а не по-дурному вигукувати ім'я дівчинки на вечірні вулиці. Нерви пульсували по всьому тілі, а розум немов вивітрювався в якусь вентиляційну витяжку, здіймався вгору і бачив усе, зо відбувається згори. Простір постав плоскою системою координат, де усе спрощувалось простою підказкою, яка знаходила своє підтвердження багаторазовим повторенням кожного дня поверненням додому з трамвайної зупинки. Засніжена площа із поліетиленовим наметом, в якому коли темніло завжди горіло слабке тьмяне світло. Найдивніше те, що воно запалювалось незалежно від того чи вмикають вуличні ліхтарі. І жодного літака, тільки вогник. Перехожих все більшало, ріка розмов по мобільному телефону насичувалась все новими дієсловами, настільки банальними і звичними, що Богдан не сумнівався у тому, що всі вони удають власну зайнятість за вечірньої години.

Сніг де-не-де хрумтів під ногами, доки він долав відстань і перехожих із несправжніми розмовами, несправжніми вечорами, які вони мусять долати удаваною зайнятістю. Богдан вийшов з того потоку тіней і дістався брили засніженої площі, яку навіть толком не відремонтували і під снігом сховалась не одна точка тротуарної плитки і не одна яма для майбутнього фундаменту. Посеред того всього розташувався той самий поліетиленовий намет, який ледь помітно шарудів од легкого вечірнього вітру. В сутінках поліетилен здавався срібним, а всередині вогник випромінював чисте золото. Заворожений цим світлом, книгар поволі обійшов намет, зазираючи крізь плівку всередину. Так, він озивався внутрішньою порожнечею, бо важливим став не намет, а саме місце. Богдан підняв до темного неба обличчя. Ще немає зірок, але він бачить вгорі волошкові очі маленької дівчинки. Важливим є саме місце. Богдан невпевнено звів руку вгору, вказуючи в темінь неба пальцем. Робив так, як йому це уявлялось.

— Кута... — почув книгар збоку хриплий голос і раптом усі ліхтарі на вулиці заблимали та загорілись ніжним жовтим світлом.

Спалах вуличних ліхтарів вирвав площу і проспект із темно-сірих сутінків, однак, це не прогнало відчуття легкого зимного морозу, мерзлий сніг заграв блискучими цятками згасаючої галактики, а пітьма всотувала в себе нове світло, розсіюючи його на мідні контури стін, дерев, автівок. Тіні перехожих ковзали снігом, повторюючи своєю чорнотою усі нерівності поверхні. Богдан озирнувся на хриплий голос і побачив того самого знайомого безхатченка в погано зшитому хутрі якоїсь тварини. Довге брудне волосся, гидка борода, невмите обличчя і зацікавлені очі незрозумілого кольору наблизились до книгаря майже впритул. Так, в ніздрі вдарив дикий сморід немитого тіла і подиху опісля невідомо якого раціону. Та Богдан стерпів,бо вірив, що саме цю людину він наразі потребує.

Безхатченко в зрості виявився нижчий майже на голову від хлопця, він з несподіваним легким захопленням і цікавістю споглядав знизу вгору спокійним обличчям, яке неодноразово страждало від сонця й холоду, сповнене сильних і не дуже подряпин, а ліве вухо взагалі виявилось відсутнім, залишивши по собі давній рубець під волоссям. Саме цим шрамом безхатченко ніжно притулився до грудей книгаря, до його холодного чорного пульсу під чорним пальтом і хрипло прошепотів, немов відтворювання серцебиття Богдана:

— Гав-гав...

Зі сторони це виглядало настільки диким та непристойним, що перехожі ще голосніше розмовляли по телефону, їхні тіні неприродно видовжувалися у вуличному світлі до справжніх цвяхів, які величезний молот поспішно заганяв у мідні контури вечора, аби рівномірні кроки багатьох перехожих заглушали цих двох. Варто комусь покоситись як брудний чоловік притуляється головою до молодого хлопця, як в його обивательській голові виникають картинки  гидких плотських втіх між цими двома, як вони ховаються собі десь в темному кутку цього поки що окупованого міста і знаходять тимчасове забуття у найдавніший природній спосіб. І перехожі сором'язливо, гнівно йдуть далі, підвищуючи свій голос у вдаваній розмові по мобільному телефону, намагаючись переконати себе та оточуючих у тому, що сьогодні ввечері вони також матимуть своє забуття у тривалій розмові з кимось чи у вдаваній зайнятості робочими питаннями. І цей вечірній вир з мідними контурами виштовхував із себе Богдана до цього дикуна, який постійно вештається на цій площі, або примудряється дістатись передмістя як ото сьогодні.

Він дістав із кишені вирвану сторінку. Безхатченко відхилився своїм обрубком вуха від чорного холодного пальта і вичікувально подивився хлопцеві в очі:

— Кута... Кута...

Богдан розгорнув вирвану сторінку з "Українського міфлогієзнавства" із зображенням сварги, символ якого насправді нічого не говрив дикунові і той тільки дивився на незвичний предмет в руках хлопця. Сварга йому видавалась заскладною і незнайомою. Книгар вказав пальцем на інше зображення, на намальоване деревце маленькою дівчинкою і стиха прошепотів дивне слово:

— Кутахаша...

Дикун закляк і скосив на книгаря навіжений погляд, мов на дикого звіра, який раптом опинився тут поруч мисливця. Система вуличного освітлення на кілька секунд блимнула, ніби від перепаду напруги і повернулась до нормального мідного насичення вечору. Богдан озирнувся навколо і повернув своє обличчя до безхатченка, мовивши:

— Мені потрібно її знайти.

Той у відповідь якось стиха прогарчав собі під носа, повернув вирвану сторінку книгареві і почав різко озиратися навколо та принюхуватися. Вслід за його зором здійнялась ліва рука під прямим кутом і обвела навколо себе простір. Богдан стояв біля дикуна і зрозумів, що настав час містерії із досить умовною реальністю, але одночасно все-таки правилами, нехай незбагненними проте правилами. Безхатченко окреслив навколо себе простір:

— Кута...

Він хопив брудною холодною рукою Богдана за рукав і повів до поліетиленового намету. Напівпрозора плівка зашуршала, книгар слухняно зігнувся услід за безхатченком і увійшов до сховища. Одразу неймовірно сильно запахло ладаном, коли вони опинились в оточенні плівки. Аромат не такий як в церкві, запах бив у ніздрі насиченим вологим потоком як запах озону після сильної грози. Дикун завів його всередину і сів на один із трьох пнів, які слугували єдиними меблями в такому примітивному житлі. Дві колоди низькі і ідеально підходили як стільці для двох людей, які могли присісти по обидва боки від дещо ширшої і вищої колоди, в зріз якої встромився короткий гніт, ніби свічка. І цей гніт горів золотим, не надто яскравим, насичено ніжним світлом. А під пнями вся земля вкрилась шкаралупою від горіхів.

Книгар прохрумтів тією шкаралупою, сів на іншу колоду і загіпнотизованим поглядом подивився на вогник гніту, який витягував невідомо яке паливо із деревини над колами зрізаного дерева і дарував таке магічне світло. Справжнє золото, яке привертає всю увагу і хоч книгар видів на колоді, але несподівана легкість у всьому тілі дарувала хлопцеві відчуття, ніби він сидить у комфортному м'якому кріслі. Тим часом, дикун сів по інший бік колоди із гнітом, не зупиняючи погляд на золотому світлі, його голова опустилась і руки щось перебирали в уламках горіхових плодів. Богдан глибоко вдихнув повітря насичене вологим ладаном і поволі видихнув, відчуваючи як часточки цього аромату помалу проникають в його кров. Проникають волошковими очима маленької дівчинки і замість тривоги до книгаря закрадається відчуття, що ось дівчинка поруч нього і Богданові нічого хвилюватися за її життя. Він м'яко і плавно повертає своє обличчя до безхатченка, який випрямився і тепер тримав в руках якесь гілля-рогач. Він утаємничено поглянув на Богдана, але той не зрозумів призначення цього гілля і не надто прагнув зрозуміти теперішній хід подій, оскільки тепер оп'янів від внутрішнього золотого світла, яке дотепер ховалось під поліетиленовою плівкою.

— Кута... — прошепотів той і повів Богдана за собою геть із намету.

Коли вони вийшли назовні світ видавався тихим спокійним місцем і лихоманка повернення мешканців із роботи минула. Загальний гул шуму поступився поодиноким звукам: тепер вирізнявся далекий трамвай, чутно чиюсь випадкову розмову біля кафе. Богдан і безхатченко пішли до центрального входу в Лісопарк, який розрісся по інший бік Хмельницького шосе, розрісся тисячами і тисячами дерев. Дикун тримав рогача перед собою, а Богдан рознервувався, що їм доведеться переходити дорогу нерегульованим пішохідним переходом. Одне з найнебезпечніших місць, де перехід вулиці це не те що лотерея, а справжня російська рулетка. В обидва боки автівки тільки набирають швидкості, кудись вічно поспішаючи і не тільки в годину пік, а навіть о другій годині ночі водіям вкрай необхідно тиснути на газ, слідуючи давній інерції — довга пряма дорога, автівка і десь там літає сенс над усім цим: "час — це гроші". Вони можуть встигнути загальмувати, або піддати оборотів, аби пішоходи в ревінні двигуна знали своє місце і не рипалися, або, або... Саме такі варіанти проносились в голові Богдана, коли він прямував до переходу від проспекту Космонавтів до алеї, перпендикулярній іншій алеї Лісопарку. Мідні мерзлі калюжі недвозначно натякали, якою слизькою є сьогодні поверхня дороги. Та й не лише дорога, а усі відчуття зробились слизькими і від їхньої металевої поверхні відбивалось вуличне мідне світло. А безхатько йшов вперед, не зважаючи на шалений рух автівок, тримаючи у витягнутій перед собою руці гілля-рогач.

Книгар згадав, що трохи далі, якщо рухатись в бік проспекту Юності є регульований перехід, а ще згадав, як одна знайома розповідала йому, що колись на цьому переході збили її дідуся і бідоласі довелося довго пролежати з гіпсом на нозі. Але тут увагу Богдана захопило інше: звуки стали поодинокими через відсутність автомобілів на дорозі, не гримів колією жоден трамвай. Він озирнувся назад і побачив, що проспект Космонавтів, уся нова відремонтована алея із добрим освітленням практично порожня, що де-не-де людські постаті повільно снували в пізньому січневому холоді. Котра зараз година? Він ошелешено закоти рукав пальта й светра і побачив, що його годинник у своєму відліку дістався півночі. Що?! Богдан налякано позирав на поліетиленовий намет і світло, що жевріло всередині. Це ж скільки часу він там провів?!

В голові все ще крутилась п'янкість того світла, добутого із деревини, із кілець часу, які дивним часом перетинались із хлопцем. Здається, що він випив дивовижного вина і весь його хміль раптом вилився назовні мідними контурами. Немов п'янів не він, а простір навколо. І часові кола на зрізі дерева входили в повітря, яке наповнене тим звичним людям часом і по-дивному прискорювали його чи сповільнювали рух годинникової стрілки. Стало чутно, ніби те полум'я гніту загуло надважким металевим відлунням і поволі частка за часткою розміром з молекулу віддавалась січню, коли минули усі новорічні свята і усі гірлянди втратили силу. Богдан прокручував цей образ, що поволі заспокоювало його, доки дикун попереду йшов вперед з витягнутим в руці рогачем, немов амулетом від захисту хижаків-автівок.

Вони перейшли трамвайну колію, метал тонкою ниткою віддзеркалював мідне світло не гірше за кригу. Дивний час доби, коли метал і вода однаково сприймають світло. Дикун повільно ступив на проїжджу частину, Богдан прямував за ним і насторожено озирався по обидва боки порожньої дороги, яку коронував мідний серпанок вуличних ліхтарів і далеке блимання жовтим світлофорів. Мокрий асфальт витягнувся чорною змією, яка не могла сховатись серед дерев і біла розмітка мов ті татуювання звела її до божества для кожного водія. Тепер двоє переходили велетенське божество із релігією дорожніх правил, якому щорічно приносили тисячі і тисячі жертв, що чорний колір легко вбирає в себе червону кров і мастила розірваних двигунів. Тепер змія завмерла, слухняно завмерла перед рогачем безвухого безхатька. Вони смиренно прочовгали її асфальтовою шкірою і білим татуюванням "зебри". Богдан шаркав черевиками, а дикун в якомусь шматті на босу ногу. На якусь коротку мить їм обом випало щастя спокійно перейти смертоносну дорогу, ніби отримали права не цей клаптик міської території. Досягнувши іншого боку, вони знову ступили на мерзлий стоптаний сніг, під яким вже не лежав асфальт, а зачаївся шар гранітного відсіву і перед ними світилась алея Лісопарку від дороги аж до глибоко серед дерев дитячого майданчика. Тут зачаїлась крайня територія міста зі штучним освітленням якщо йти на північ, а далі тисячі і тисячі дерев із тисячами таємниць та історією присутності багатьох людей, які тут полишили опісля себе різноманітні зустрічі, любовні побажання, сліди від бійок та просто розсіювали попіл від вогнищ і цигарок над цікавою книгою.

— Кута... — майже любовно і з ніжністю прохрипів дикун до тисячодерев'я.

Їхні ноги ковзали по сотням слідів тисячі мешканців, які залишились протягом останнього часу: людські, собачі, дорослі і малі, од дитячих візочків та легкових автомобілів. Стільки відбитків, що Богдан замислився, чи бува хтось з його знайомих не ходив тут. Алея заглибилась світлом вуличних ліхтарів, але спорожніла від людей. Вони з дикуном йшли повз голі лавки і холодне світло. Безхатченко все так само фанатично ніс перед собою невеликого рогача, а позаду них Хмельницьким шосе встигло прошмигнути кілька автомобілів на великій швидкості. Разом з тим, ліс поволі поглинав їх — Богдан і безхатченко все йшли алеєю як Дон Кіхот та Санчо Панса, оминали високі голі дерева, які переможно здіймались над металевими ліхтарями і їхні грізні темні контури повністю віддавались небу, не зважаючи на двох пізніх мандрівників у їхніх володіннях. Богданові вони видавались височенними предками, які тепер мовчазно дивитися згори. Заодно він видивлявся будь-який порух чи дитяче обличчя поміж стовбурів, але дуби, клени, буки, граби ховали за собою пітьму пізньої години.

Жебрак не зважав на все те, він почувався тут як у себе вдома. Вуличне світло і той шум від міста його тільки дратували. Рогач в руках вів їх все вперед, углиб до лісового царства. Богдан гадав, що дикун приведе його до дівчинки, але той раптом зупинився біля велетенського плакату, який тут стояв разом з іншими по лівий бік доріжки і містили в собі інформацію про безпеку поводження в лісі. Безхатченко підійшов до стенду із інформацією про види дерев і показав рогачем на намальованого дуба.

— Кута.

Приголомшений Богдан стояв і дивився на малюнок на плакаті, дістав із кишені сторінку із намальованим Лесею деревцем і відмітив, що контурами цих два зображення майже ідентичні. За логікою речей, дикун виконав свою роботу бездоганно, але книгар тільки ледь чутно з розчаруванням простогнав. Справді, чого він очікував? Втома повернулась до хлопця і Богдан опустив голову, намагаючись зосередитись на подальших пошуках малої. Він підійшов ближче до інформаційного плакату і почав читати текст, в якому йшлося про різні види дерев, які трапляються в лісі. Одне із речень мовило так: "В глибині лісу можна зустріти більші за розміром дерева, вік яких може перевищувати не одну сотню років".

— В глибині лісу можна зустріти більші за розміром дерева... — промовив він вголос.

Дикун повернув до книгаря брудне обличчя і простягнув заодно рогача:

— Кута.

Той невпевнено взяв гілля в руку і майже з відчаєм в голосі перепитав:

— І куди мені йти?

Звісно, цей чоловік у погано зшитій шкірі дикої тварини тільки вказав на глибину лісу в кінці доріжки:

— Кутахаша. — повільно й з деякою важкістю вимови дикун, що після цього слова усі ліхтарі в Лісопарку аж до дороги згасли.

Ні, це не світ не занурився у пітьму, це просто відімкнули лінію лісопаркової зони після опівночі задля економії електроенергії. Цей момент саме співпав із промовленим вголос таємничим словом, яке означає... А власне що воно означає? Богдан стояв в пітьмі і дивився в інший кінець доріжки, де раз по раз проносились автівки і цяткувалось далеке світло житлового масиву. Туди ж прямував безвухий дикун, сутулячись від січневого холоду. Книгареві вже не потрібно йти за ним, бо він інтуїтивно відчував, що його шлях прямує в глибину лісу, наосліп вишукувати стежки з надією натрапити на когось чи на щось, що допоможе знайти дівчинку або позбавити почуття провини. Нехай трапиться так, бо на шальках терезів у його житті завжди десь маїтиметься почуття провини, незбагненне всепоглинаюче почуття провини, коли людина не є рівною в абсолютному доступі до природи.

Слабка білизна снігу над корінням дозволяла Богданові орієнтуватися куди йому рухатися між дерев, після того як книгар оминув дитячий майданчик і вибрав лівий бік лісу, який як він пам'ятав простирався куди глибше, ніж коли рушати праворуч. Дерева у своїй темряві і холоді все більше огортав книгаря своїм гіллям. Богдан не розрізняв види дерев. І тут його струмом вдарило відчуття, що тепер той момент, коли нічний зимній ліс із незліченним гіллям; із нескінченною деревиною став його дзеркалом. Коливання поетичності за внутрішньою будовою кола, що рухається за траєкторією ДНК по синусоїді чи косинусоїді, так ось, ця поетичність сягає свого максимуму. Богдан згадує скільки книг він переносив своїми руками. Книг, тих товарів, які виготовлено з деревини. А ось і самі дерева перед ним. Вони не згадують, скільки кіл мають їхні можливі зрізи.

Так, тут трапився той випадок, який де-небудь чи коли-небудь напевне трактували божим одкровенням, але Богдан як книгар із нескінченної кількості випадковостей не робить системності, оскільки система робить сама себе. Богдан як книгар може зводити до випадку усе своє життя, він може долати або не долати випадок. Звісно, у цьому для тих, хто спостерігає, не видно жодної конкретики. Книгар завжди опиняється осторонь і йде в самий епіцентр випадку, саме в цьому процесі головним є дорога, непрямий далекий шлях досягнення того, про що всі воліють мовчати. Тому нічний ліс як дзеркало, в якому знак того, що епіцентр подій близько.

Він дивиться на дерева, як на стоси книг, які прийдуть в книгарню і їх доведеться порозкладати по стелажам. Стоп! Це дерева так бачать в ньому себе у формі книг, це він показує деревам їхнє відображення! А що бачить Богдан у деревах — тільки те, що вони бачать у книгареві. Це рекурсія. Книгарі не мають відображення, , вони бачать те, що інші бачать в них, тоді як їхня особиста думка, їхня свідомість це лише результат боротьби зі спробами привити їм на роботі корпоративний дух. Чи просто боротьба із правилами, які прагнуть нав'язати його душі та почуттям. Іноді книгар кориться, іноді симулює покору, іноді його місто окупують і він будь-який непослух виправдовує окупацією. А потім все починає закручуватись таким великим колообігом як закручується література, коли основна тематика це міфологія, тоді як античність бере ті самі сюжети, накручує на це свій побут, далі середньовіччя намотує свої муки і лицарство. І за кожного разу одні і ті самі теми, просто новіші покоління літератури накручують своє існування на маховик попередників. Потім ти мимоволі цей принцип на окупацію і вона видається спадком попереднього покоління, або об'єднання людей за своїм невдоволенням чи пороками, або це відтворення попередньої окупації тільки з умовою, аби мешканці могли собі працювати й розважатись так як завжди: без шкоди бізнесу. Ти розумієш, що немає тобі ані зцілення, ані спасіння, бо ти перекрутив у собі стільки подій і розмов, що єдиним важливим виступає порятунок маленької дівчинки. Паскудно, що не бачиш її серед дерев, а натомість бачиш те, що дерева бачать в тобі. Це явище й є кінцевою точкою усіх людських почуттів.

Потім Богдан кілька хвилин ні про що не думав. Морозне безвітря поглинало його увагу. Він на мить озирнувся назад, аби впевнитись, що забрів надто далеко, щоб вловити хоча б крапку мідного світла. Далі дерева і пітьма, нічне небо, затягнуте ребрами хмар. Вгорі почувся плюскіт крил і десь суха гулка відломилась розрядом і впала в сніг. Повітря на мить забриніло нервозністю деревини і вляглось холодом. Він тримав перед собою рогача із соснового гілля, не знаючи, що це йому дає, чи це компас, чи це оберіг. Тепер тіні зникли, бо пітьма так загустіла, що поглинула в себе білий відблиск снігу, який відчувався за звуком і його черевиком. Книгар дістав із кишені мобільний телефон і слабким світлом екрану спробував освітити собі дорогу. Біло-синя цятка вихоплювала величні темно-сірі стовбури, мерзлий сніг, з-під якого голками стирчали молоденькі деревця, наче ручки й пальці невизнаних письменників. А ще стежка, якою блукав Богдан, перетиналась з іншою — тому необхідно вибрати, куди йти далі.

Думки повернулись до нього. Питання вибору напрямку потягнуло за собою ретроспективу останніх днів. Окремі картинки, позбавлені хронологічного порядку, серед яких він найчастіше бачив перед собою волошкові очі Лесі. І той важкий глухий удар ногою високого чоловіка на горішньому поверсі, коли Богдан тоді навідувався до сусідів. Важкий удар об підлогу. Об деревину, яка тепер озивалась у навколишній пітьмі. Мала там простягнула до нього рученята. Так, ось вона простягає до нього руки, а високий чоловік гупає об підлогу. Об деревину. Інші просто спостерігають, а жінка з милими рисами обличчя дивиться у пітьму за вікном, ось у цю пітьму і таємничо мовить: "Він йде...". Богдан йде в цій пітьмі і йому здається, що за ним хтось спостерігає, чекає на нього. Але як так могло трапитись? Це зміна середовища продукує нову реальність, бо ще кілька годин тому книгар обмірковував все в казковому обрамленні. Однак, інтуїція підштовхувала його до прокручування в голові недавніх подій і поєднання їх із теперішнім нічним лісом. Ще одне метафізичне коло всередині Богдана замкнулось і почався новий оборот цієї рекурсії. Почуття тривоги, занепокоєння за маленьку дівчинку зробили свій повний оборот, і тепер все повторювалось, лише з новим осмисленням. Богдан заходить в кімнату, де в повітрі гудить електронна музика, сусіди по під'їзду обступили маленьку дівчинку, завіса в кімнаті відділила нічне вікно. Дівчинка злякано дивиться. Дивиться на гостя, а одна із присутніх жінок йде до вікна, до завіси і обережно розсуває її пальцями. По інший бік Богданові здається, що це жовтим зблиснув серп місяця. Жінка мовить у пітьму: "Він йде...". А тоді книгар дивиться на налякане обличчя дівчинки з волошковим поглядом, а вона простягає до незнайомця руки і жестами долонь запрошує приєднатися до них. Саме так, приєднатися, а не врятувати її. Богдан повернув ліворуч і рушив собі стежкою у світлі від екрану мобільного телефону. В голові тепер лише жест Лесі. Коли він гадав, що ситуація з малою обертається навколо нього, то вийшло так, що книгар просто обертався навколо Лесі, навколо її запрошення приєднатись до їхнього культу. Хіба так все відбувалось? Так, якщо згадати історію про первісних людей сорок тисяч років тому, яку розповіла сусідка. Сусіди впустили його до свого культу і Богдан по-своєму служив у ньому, сам того не підозрюючи. Книгар став просто іграшкою.

Його добряче розвеселила така думка у темному лісі і коли він дійшов до ще одного перехрестя стежин, в голові Богдана відновились картинки як він заходить в кімнату сусідів на горішньому поверсі, там гудить електронна музика, в центрі кімнати сусіди по під'їзду обступили маленьку дівчинку із волошковими очима, яка хоч і виглядає зляканою, але тягне до нього свої рученята і манить до себе. А потім... Богдан зупиняється в темряві і його екран мобільного автоматично гасне, він ошелешено відчуває, що думки в його голові линуть тим самим потоком, що й хвилину тому як книгар повернув на попередньому перехресті стежин ліворуч. І думки котились тим самим шляхом аж до моменту усвідомлення, що Богдан увійшов до культу сусідів по під'їзду і грав там свою неусвідомлену роль.

Він настільки злякався, що навіть не розумів, чи б'ється його серце, чи дихають його легені людським повітрям, жодна його думка не могла втиснутись в цей повторний ідентичний потік. Богдан усвідомив, що мозок працював окремо від його "Я", а сам він все відчував, все передумував. Наче щось в його голові перемотало нейронну систему на хвилину назад і запустило з початку. Як тільки образи в голові відіграли і свідомість назад поєдналась із розумом, Богдан обережно побрів назад, хрумтячи перемерзлим снігом і світячи собі під ноги екраном мобільного. Тепер він поводився обережніше із власними думками і рухався назад до перехрестя стежин, боячись робити якійсь висновки наперед та забивати голову новими думками. Ні, спочатку він спробує.

Жодної впевненості чи повернення назад здавались вірними рішеннями, однак, тривожне передчуття штовхало свідомість під тиском інстинкту самозбереження, коли інтуїція сигналізацією волала про небезпеку за відсутності звичних однак загрози життю. Богдан закутався в пітьму лісу, ноги провалюються в сніг. Паніка. І тут холодним струменем все повторюється: пізній вечір і Богдан заходить до кімнати сусідів на горішньому поверсі, роззирається довкола і бачить, як сусіди стоять півколом над дівчинкою на підлозі, в повітрі гримить електронна музика, а дівчинка з волошковими очима простягає до Богдана рученята і манить до себе. Так, вона перелякана. І сам Богдан тепер переляканий. До біса переляканий! Його думки нині як якась магнітна стрічка аудіокасети, яку зажувала свідомість або й сама реальність.

Вдруге поспіль такий повторний потік власних думок вказав настільки мозок є вразливим і що таке "нав'язлива думка". Однак, що відбувається? Що в нього всередині зламалося? Або ж не в нього а в густій пітьмі? Богдан впритул затримав погляд на корі дерева, яке стало в нього на дорозі, наблизивши до стовбура світло від мобільника. Кора граба видавалась масивним видовженим зморшклим обличчям, глибокі борони вихоплювали візерунок близький до мозкових звивин пам'яті стовбура, який височів разом з іншими. На мить здалося, а не тому вік дерева вимірюється в кільцях, бо їхня пам'ять рухається по колу?

Він зробив ще кілька кроків у зворотному напрямку до виходу з Лісопарку із завмиранням в серці. Богдан входить в кімнату на горішньому поверсі. Та чорт забирай! В повітря гудить електронна музика. Якого біса?! В кімнаті сусіди з його під'їзду напівколом оточили маленьку дівчинку з волошковими очима. Припиніть це! Припиніть це! Вона простягає до Богдана ручки і долоньками манить до себе. Кожна картинка повторення давалась книгареві як великий шмат холодного морозива, яке поспіхом жувалось і ковталось. Богдан повторно думав, що вступив до культу сусідів і став іграшкою для Лесі, що ноги в нього підкосились і хлопець ледь не звалився в сніг. Екран мобільника вимкнувся і пітьма повністю оточила його.

Кілька глибоких вдихів і видихів дали можливість заспокоїтись. Голову оповив неймовірний холод, немов його щойно занурювали протягом кількох хвилин у воду. Таке навіть неможливо уявити, коли власні думки потрапляють в зачароване коло. Схоже, Леся запрошувала Богдана не просто до служіння культу в якості іграшки, а ось він сам став кандидатом на жертву. Богдан розвернувся і пішов пітьмою до перехрестя стежин. Добре, він спробує логіку зачарованого кола і вибере інший шлях. Він повернув праворуч і в ніздрі несподівано вдарив запах хвої.

Неймовірно! В голові виринула історія, яку сьогодні чув від колишнього книгаря про двох бандюків, які поїхали вибивати борг із бізнесмена, а згодом потрапили до якогось замкнутого простору. Вони проїздили перехрестя за перехрестям і коли обирали невірний шлях, то поверталися в початкову точку маршруту, а коли обирали вірний поворот — у салоні автівки пахло хвоєю. Так і тут! Рухаєшся в потрібному напрямку — вчувається аромат хвої, а хибиш на перехресті — твої думки починають безжально повторюватись тими картинками, які стали для нього неприємними ніби жування товченого скла.

— Леся!!! — прорізав тишу своїм криком Богдан.

Ні, книгар вже не шукав дівчинку, він спробував вхопитися за якусь справу як ті персонажі, які цілою рікою тіней пливли із зупинок громадського транспорту. Богдан рухався на запах хвої, чистого морозного аромату, від чого тіло робилось легким, а серцебиття зрівноважилось повільним невпевненим кроком, що пульс рипів перемерзлим снігом.

— Леся!!!

Його голос покотився пітьмою і розчинився в ній же. Зник без відповіді, а коли Богдан дістався ще одного перехрестя стежин, то хлопець довго примірявся і принюхувався, доки не вловив новий хвойний подув, повернув ліворуч і зрозумів, що він все заглиблюється і заглиблюється в ліс. Ніякого страху, окрім як знову невірно повернути і піддати свою свідомість страшному й божевільному випробуванню. Богдан як той Олег, про якого він сьогодні слухає епізодичні історії, особистість невідомої людини, яка дозовано проникає в його пам'ять і ось цей досвід, сторонній досвід стає в нагоді. Ним граються чи все-таки направляють на жертовний вівтар?

Богдан насмілився відтворити в голові ту картинку, коли жінка з милими рисами обличчя відсунула завісу, аби глянути у нічне вікно і мовити: "Він йде...". В її голосі відчувалось тривожне очікування і майже млосна полегкість, що вона нарешті побачила образ, на який довго очікувала: самітник йде у темряві на єдиний вогник у темному лісі, а не велетенські порухи деревоподібної істоти. Ні, богів у темряві ніколи не побачиш, а от самітник цілком може викликати справжнє благоговіння серед напівкола людей, в центрі якого маленька дівчинка із волошковими очима переживає, певне, те що й свідомість Богдана, коли варто невірно повернути на шляху і думки безжально наповнюють твою свідомість, роблячи з неї безвольного свідка не просторової, а саме розумової стрічки Мебіуса. Просторовий лабіринт не такий страшний як нескінченне відтворення однієї і тієї самої думки. Богдан уявив, що якби його тіло раз по раз відкидало в одну й ту саму точку в цьому темному лісі, то тут легко знайти певні переваги — ти звикнеш до пітьми, твій шлях складатиметься з безлічі однакових відрізків — це все одно що скласти до купи усі свої різні повернення з книгарні додому — і ти все йдеш, йдеш, падаєш знесилений, помираєш від переохолодження, що є цілком гідною смертю для самітника. А от коли зациклюються думки, то людина втрачає свій основний інструмент адаптації — мозок, що ти виходиш з Лісопарку, пускаючи слину, мочишся і среш в штани, а ще можеш плакати якщо пощастить. Звісно, тебе хапають, везуть в "дурку", запитують про твої проблеми, а ти настільки далекий од вірного шляху, що колообіг думок бомбардує твою нервову систему і тобі судилось до кінця днів залишатись "овочем" в "місті овочів", доки хтось з лікарів чи то через співчуття, чи то через дефіцит палат і фінансування не приспить тебе. Звісно, нічого нового в цьому несамовитому світі, але Богдан із затамованим подихом уявляв, як весь цей час свідомість загнана в пітьму, стане непомітною для носія та інших людей. Як його обступлять колом, а він сидітиме на підлозі, безпомічно простягнувши руки до дверей, наче на когось очікуючи. І ось якась жінка підходить до вікна, відхиляє на сантиметр завісу і бачить, чітко бачить в нічній темряві як хтось йде. Наближається сюди, аби забрати тебе із зачарованого кола однакового ходу думок. Заходить незнайома людина, перед якою ти плачеш, простягаєш до нього руки і долонями маниш до себе. Бо тобі не потрібно, щоб незнайомець забрав би тебе з цього обігу картинок як ти сам заходиш в кімнату, в якій люди обступають тебе півколом, ти запрошуєш незнайомця до себе у своє коло думок, розширюючи його та додаючи нові елементи. І ось незнайомець хапає тебе, його руки затягує в твоє тіло, в твої думки, що бідолаха не зчується, як його свідомість понесе геть новим курсом. Йому розповідають історію, яка практично "коронує" дивні пошуки найдавнішого архетипу, він кохається із жінкою і його витісняє з квартири твоя циклічна присутність. І незнайомець тікає, хоча насправді йому нікуди тікати, а залишається лише розширювати коло, вбирати нові історії, мандрувати містом, що ти вирішуєш самоусунутись, зникнути з його квартири, аби циклічність картинок мала ще різноманітніший вигляд. Незнайомець охоплює ще більшу дугу, ще більшу орбіту за законом всесвітнього тяжіння і він намагається осилити ту відстань, але його самого зациклює га тому, як він увійшов у зацикленість твоїх думок. Систему замикає. Жінка з милими рисами обличчя в тій кімнаті обережно заглядає у нічне вікно, відсовуючи завісу. Вона бачить там у пітьмі як Богдан долає нічний ліс по мерзлому снігу. Жінка злякано мовить: "Він йде...". І це не попередження, а констатація. Богдан все йде і йде й бачить світло прочиненої завіси поміж дерев, де видно смужку співчутливих і водночас нажаханих рис, які раніше видавались хлопцеві такими милими.

Морозний аромат хвої став настільки насиченим, що кожен подих приносив тілу неймовірне блаженство і холод. Завіса із обличчям жінки зникла, просте світло між деревами зимового лісу залишилось. Яскраве далеке полум'я, навколо якого загусла темрява і згусла хвоя у повітрі. Тепер Богдан бачив, куди йому йти, куди насправді його вела хвоя, до чого зводився й тулився цей день. І не тільки цей. Далекий вогник витанцьовував у пітьмі та озивався м'яким потріскуванням сухого хмизу. Богдан повільно підходив до світлового танцю, наштовхуючись на дерева і ями під снігом, здалося, як вгорі щось велетенське, ледь чутно і невидимо пролетіло над кронами дерев, що голе гілля захвилювалось сухим рипінням. Книгар хотів звести обличчя вгору, але побоявся, що вогник серед пітьми може зникнути, як то часто траплялось із людством.

Полум'я вже наблизилось так близько, що Богдан змін розгледіти дві людські фігури, які обсіли його по обидва боки на повалених колодах. Двоє мандрівників, які знайшли прихисток в цьому лісі і вирішили ось так мовчки згаяти час в оточенні зимніх дерев. Книгар поволі наближався до них і аромат хвої більше не посилювався, запах зберіг свою силу як то в кімнаті без вікон і дверей, куди не проникає жоден протяг свіжого повітря. А ще книгар міг би почути, про що розмовляють між собою мандрівники, але ті мовчали і незворушно споглядали як полум'я обтікає хмиз і розчиняється високо в пітьмі невидимим димом. Він ще не підійшов так близько, аби роздивитися їхні обличчя, але незнайомці встигли зауважити наближення хлопця і стало помітно декілька порухів, немов вони чекали на гостя навколо лісового багаття.

Насправді Богдан впізнав двох мандрівників коли дістався до ватри так, що відчув шкірою обличчя тепло. З правого боку згорбившись сидів Микола Іванович, задумливо погладжуючи свою бороду, скельця його окулярів блискали при повороті обличчя віддзеркаленим вогнем. Сам він мав задумливий вигляд як то чарівник, який гадає, мовити якесь сильне закляття вголос чи ні. По лівий бік, в позі охайного школяра із рівною спиною сидів Міхо Штофель. Він мав поважний і діловий вигляд, але ніяк не гордовитий. Якщо на Миколі Івановичу мішком сиділа довга поношена куртка, а на голові примостилась стара хутряна шапка, то Міхо Штофель поважно сидів в тоненькому чорному пальті, яке на око здавалось пошитим із матеріалу вищого ґатунку, звісно, під пальтом виднівся дорогий чорний костюм, білосніжна сорочка, чорна краватка, елегантні туфлі, долоні в шкіряних рукавичках. Ніби Міхо Штофель щойно вийшов з офісу успішної великої компанії і ось-ось мав йти на ділову зустріч із серйозними людьми. При цьому його аж ніяк не хвилювало, що він сидить на колоді дерева серед лісу в компанії старого бідолахи.

Богдан зупинився за два кроки від вогника і сів на колоду, струсивши з неї сніг. Його погляд загіпнотизувався полум'ям, а слух виповнився потріскуванням гілля. Микола Іванович перевів на хлопця свій задумливий погляд як на найочікуванішого гостя. Міхо Штофель зберіг поважну позу, але очі покосились на книгаря. Ніхто не вітався. Цілком достатньо, що весело танцював вогонь серед пітьми. І це полум'я мало свою історію, бо у вогню є властивість записувати в собі те, що з ним трапляється. Як магнітна стрічка аудіокасети. Все почалося на вінницькому центральному автовокзалі. Вечірньої години серпневого дня дівчина в червоній спідничці, в білій блузі, чорнява та на високих підборах несла в одній руці велику зв'язку ключів із мобільним телефоном, а в іншій полум'я. Вона передала полум'я водію автобуса, який вирушав в рейс в західному напрямку. Водій ставить полум'я біля себе і рушає в дорогу, а те полум'я, як і всі інші, є копією глибини первісної ночі, а автобус летить до горизонту на здичавіле сонце, яке тепер під ніч схоже на колесо, яке вилили із полум'я, подібного до того, що стояло в кабіні біля перемикача коробки передач. І коли автобус дістався кінцевої станції свого маршруту, коли сонце здичавіло до сорочки і проміння гаснучого сонця вилилось у золото пройдених доріг, ніжних поцілунків, у пісні, що їх стільки поетів присвятили сонцю, водій вийшов із кабіни, дістав полум'я і передав його замурзаному хлопчику на велосипеді. Дитина рушає дорогою в сусіднє село, вже сутеніє і полум'я бовтається на рамі. Воно слухає як хлопчик перешіптується із совами, які незворушно споглядають за ним з високих ялин вздовж дороги. Він розтягував слова жартівливою піснею: "Висока ялина, не вбивай в батька сина, совине око, не згадуй землю глибоку". Він приїжджає додому в село, де гуде величезний елеватор і багатотонні вантажівки постійно гримають повні і порожні, туди й назад, що люди бояться ходити дорогою, бо ці вантажівки не зупиняються, не маневрують. Вже майже ніч, хлопчик вилазить на дах свого будинку і садовить біля себе полум'я. Разом вони дивляться на те, як навколо села їздять величезні вантажівки із зібраним зерном з полів, або порожні, заїжджають чи залишають територію елеватора. Блукають навколо, мов ті акули в морі. А мешканці села дивляться на величезні вантажівки, чують їхній гуркіт розбитими дорогами і думають, як би це вийти за межі села до райцентру чи навіть до обласного центру. І вони починають їздити вуличками всередині села на мотоблоках та маленькими тракторцями, збираючи врожай зі своїх городів. Так і виходить, що довкола села гримають великі вантажівки, а всередині плавають маленькі мотоблоки. І вже настає глибока серпнева річ, хлопчик сидить разом з полум'ям і розповідає йому: "Знаєш, здалеку наше село нагадує осіннього їжачка, а коли я це розповідаю батькові, то він у відповідь каже, що треба жити як білка в колесі. Я собі це уявляю і бачу у хвості білки крокодила. Я раніше мав двох котів, але вони рушили на південь на он ті два величезні поля. Мені без них стало сумно, бо вони обоє мали шерсть кольору сонця. Так само як і ти. Тому я маю тебе відпустити."Хлопчик узяв полум'я в руки, здійняв у себе над головою аж поки висота не змусила його плисти пітьмою понад дахами будинків. Але нічне небо належало совам, тому полум'я доволі швидко спустилось на один із мотоблоків, який цієї пізньої години блукав вуличками. Проїздивши певний час на причепові, полум'я перелетіло на велику вантажівку, а згодом ще на одну і на ще одну. Аж доки воно не рушило зворотнім шляхом назад до Вінниці. Полум'я дісталось міста аж в січні, коли Вінницю несподівано окупували невидимі сили. Тоді воно прибуло на хлібопекарню, звідки переїхало у магазин разом із білим хлібом. Саме там його помітив Микола Іванович, коли зайшов в крамницю. Він обрав одну буханку і полум'я. Хліб чоловік розкришив змерзлим птахам на Європейській площі, а полум'я залишив собі аж доки не дав йому волю в цьому лісі. Вони втрьох сиділи і слухали історію полум'я, яке віддзеркалювалось в їхніх очах справжнім Чумацьким Шляхом, настільки розсіювалось мандрівне полум'я. І Богдан відчув себе так само затишно, як і в наметі дикуна, де світив золотий вогник гноту. Пітьма ще більше згустіла навколо них.

По тому як закінчувалась історія вогню Микола Іванович та Міхо Штофель так само з очікуванням чогось подібного повернули обличчя до книгаря. Однак тишу порушувало лише потріскування хмизу, Богдан спокійно та з легкою втомою дивився у вічі обом чоловікам і вдихав густий аромат хвої.

Нарешті Міхо Штофель дещо схилив голову на бік і промовив:

— Коріння людини поступається корінню металу.

Микола Іванович прислухався до слів чоловіка, поглянув на нього задумливим поглядом, насупивши брови і перепитав вже у Богдана:

— Що він сказав?

Книгар не підозрював, що Микола Іванович має проблему зі слухом, тому спокійно відказав:

— Ви ж чули, що цей пан мовив.

— Так, чув, але я не розумію його мови.

— Що цей бородань хоче? — перепитав з легкою посмішкою Міхо Штофель, скосивши очі на Миколу Івановича.

— Ем... Він не може зрозуміти, що ви йому говорите. — Богдан не розумів, що тут відбувається між цими двома.

— Це одвічна проблема. — мовив Микола Іванович, — То що він сказав?

— Що коріння людини поступається корінню металу.

— Це надто дослівно. — зауважив Микола Іванович у відповідь.

Міхо Штофель запитально поглянув на книгаря, на його білому обличчі грав ніжний відблиск полум'я.

— Він каже, що це надто дослівно.

— Звісно, так і є. — Міхо Штофель говорив прямо до Богдана, — Про глибину коріння металу цей шановний й так знає. Він знає усе те, що знаю я. Він нічого нового від мене не почує. Тому ми й не розуміємо один одного.

Микола Іванович підкинув у вогнище хмизу і вогонь почав пожадливо ковтати суху деревину. Тріскотіння гілля нагадувало розряди електроенергії. Богдан переводив свій погляд від одного співрозмовника до іншого, а вони все ніяк не зважали на присутність один одного, так, наче кожен із них мав намір вести розмову лише з книгарем.

— Скажи цьому ласкавому добродію, — почав Микола Іванович, вказавши на Міхо Штофеля, але дивлячись на Богдана, — що не існує жодних атомів.

Богдан вислухав це і перевів погляд на Міхо Штофеля, який у свою чергу зосередив увагу на хлопцеві.

— У світі є безліч телефонних номерів, — перевів книгар почуті слова, — все обплутано антенами й дротами. На початку цієї війни мені випало працювати в контактному центрі однієї великої фірми. Спочатку я помітив, як легко зміна цифр змінює моїх співрозмовників на тому кінці дроту, а потім в кінці першого ж робочого дня я обійшов будівлю контакт-центру і побачив там у подвір'ї величезний дизельний генератор на той випадок, якщо "відрубиться" електропостачання. Його пофарбували в яскравий червоний колір.

Міхо Штофель уважно вислухав книгаря і кивнув при завершенні, ніби даючи знати, що зрозумів послання. Богдан нервово ковтнув, оскільки ті спогади залишили в ньому неприємний відбиток.

— Зважаючи на зауваження, люб'язно озвучене моїм шановним співрозмовником, — м'яко відказав Міхо Штофель, що аж пітьма ще більше згусла за його плечима, а весь ліс настільки принишк, наскільки це взагалі здавалось можливим, — атоми належать матерії і вони неподільні за своєю природою, однак, слід не забувати момент, коли природа тіла проявляється в його протяжності, як то мовив Бенедикт Спіноза у своїх доведеннях геометричним методом філософії Декарта. Оскільки ця протяжність за своєю природою, якою б ця протяжність не являлась малою, вона все-таки підлягає поділу, то й як будь-яка мала частинка матерії за своєю природою також підлягає поділу. Розумієте, немає жодних атомів або неподільних за своєю природою частин матерії. Чи почули ви мене, коли вам здається, що людство знаходить найелементарнішу частинку матерії, як то бозон Хіггса, але достатньо заглянути глибше і люди побачать ще дрібніші частинки матерії. Одна нескінченність не може існувати більшою за іншу, однак, кожна нескінченність перевершує людський розум.

Книгар на мить прикрив очі, згадуючи, чи траплялись книги Спінози йому на очі, але подібного тексту він точно не читав. Попри невпевненість розуміння щодо думки, висловленої чоловіком в дорогому діловому одязі, Богдан перевів погляд на значно скромніше вдягнутого Миколу Івановича і переклав для нього почуті слова:

— Той генератор на дизельному паливі немов попереджував усіх нас про неперервність процесу набирання телефонних номерів. Десятизначні числа, які починаються з нуля, тобто, вічна меншість за одиницю, вічна меншість за недосконалість. Я беру цілий масив десятизначних телефонних номерів, за яким неймовірна кількість незнайомців, яких я перебираю мов той код доступу. Рядок цифр потягом прямує через комутатор десь в глибину царства мідних дротів. Там стільки міді, розкиданої мов осіннє листя чи світло вуличних ліхтарів, що моя розмова по телефону межувала з поетичністю.

Схоже, що слова книгар розчарували Миколу Івановича. Він дістав із кишені куртки жмут брудної вати і кинув її в полум'я.

— А що мені робити із тим, — почав чоловік, — що матерія поширюється нескінченно і матерія неба й землі це одне й те ж? Неможливо уявити собі жодних меж поширюваності матерії, одночасно не уявляючи собі за цими межами одразу дотичні простори, ту саму протяжність або матерію і все це відбувається нескінченно.

За мить книгар переказував це Міхо Штофелю, іноді зводячи погляд в чорне небо, яке, здавалось, підпирали голі дерева:

— В моєму розпорядженні знаходилось дві речі: номер телефону і місто, звідки походила людина, коли вона стала клієнтом фірми. Прізвище, ім'я, по-батькові насправді не мали значення. Лише цифри і назви міста. Певні робочі дні переповнились щирим рвінням і той текст, який я мовив у слухавку, звучав мантрою в моїх устах. Один і той самий текст сотні разів розривався між номером телефону і назвою міста. Наприклад, я розмовляв таким тоном, ніби обіцяв, що нічого поганого не станеться, але сама назва міста, де проживав клієнт, наперед звинувачувала мене в брехні. Або ж коли людина на тому кінці дроту жалілась мені на щось, то я вимовляв стандартну фразу: "Я вас розумію", але цифри номера телефону заперечувала мені.

Міхо Штофель не довго мовчав:

— Тут є чим зарадити, особливо, в другій частині. Сутність матерії полягає в поширеності, яка позбавлена меж, тобто, в тій, яка не може поставати в людській уяві як обмежена. Ось чому матерія всюди одна і та ж. Матерія є суттю своїх законів, тому вона й осягається розумними істотами. Розум допомагає вловлювати зміни матерії у своїй відносні відмежованості від цієї матерії. Наприклад,можна сприйняти рух як поділ матерії, коли один масив йде, а на його місце одразу прибуває інший. Масиви сприймаються як масиви чітко й ясно, доки вони сприймаються такими собі видами поширення, а не речами, які дуже й дуже суттєво відрізняються од свого поширення. При цьому слід зазначити, що масиви простягаються над всіма своїми елементами одночасно, бо ці частинки можуть одночасно знаходитись в початковій, проміжній та кінцевій точках. Так і перекажіть це тому шановному пану.

Під "шановним паном" мався на увазі Микола Іванович, який радше слухав любовне перешіптування полум'я і гілля, що в найтихішому рипінні нагадувало завмирання Чумацького Шляху в нічному небі, аніж зауважив роздуми свого опонента чи радше компаньйона зі спінозознавства.

— Телефонні антени, дроти, сервери — вони у своїй сукупності дотикаються із дуже великим простором. Страшно подумати, коли твій виклик долає півкраїни і несе із собою стандартний текст привітання людини, яка недавно скористалася послугами твоєї компанії. Металевим голосом я говорю по металевим дротам, запевняю співрозмовника, що до нашої розмови нічого не домішується, жодної крихти з того величезного простору. І найголовніше, ти в однаковій мірі запевняє людину і заодно навіть більше запевняєш себе, що ця розмова не є ідентичним дублікатом бесіди з іншим клієнтом твоєї компанії. Спочатку це вдавалось. Я приходив на роботу і одразу за турнікетом на кожного, хто працював в контакт-центрі, в холі приміщення чекав стіл, накритий темно-вишневою скатертиною, на якому лежав перевернутий капелюх, в якому знаходилось багато складних різнокольорових папірців. Як тільки ми пред'являли охороні перепустку, то одразу підходили до столу, брали папірець, розгортали і читали черговий афоризм відомої людини. Звісно, згідно правил нашого керівництва, афоризм ставав девізом на весь наш день і за складної розмови по телефону ми мали повторювати про себе цей девіз. Такий порядок дій не обов'язково підлягав виконанню, однак, через місяць вже всі тягнулися до цих різнокольорових папірців. Усі афоризми, які нам траплялись, брались зі стосів мотиваційної літератури. Але якось я натрапив на дивний вислів: "Не шукай Олега — він лише причина". Вона видалась помилковою фразою, випадково взятою з потоку віртуальних текстів, однак, телефонне обладнання затягувало в себе чимало білого шуму і простору, тому я просто взяв цей вислів і зробив власним девізом, аби й дивні слова вплести в систему комутаторів.

— Жодне тіло не займає місце іншого, якщо одночасно це інше тіло не займає місце третього. — промовив дивну фразу Микола Іванович на те, що говорив книгар, — Рух часу можливий, коли на виявлені прогалини масиви реагують почерговим зміщенням і бік виявленої порожнини.

Чоловік замовк і за секунду Богдан переклав ці слова для Міхо Штофеля, який зі зміїною посмішкою чекав нової порції діалогу:

— Пам'ятаю, перед тим днем поступово ставало все важче працювати. В основному через те, що телефонні номери знаходились в базах на спеціальних серверах і нам забороняли, суворо забороняли переписувати собі будь-який з них номер. Здавалось, що ввечері і вранці ти перетинав там межу маленької держави із суворими законами і працював як той чіткий механізм безперервного телефонування. Однак, за межами робочого місця я не пам'ятав жодного номера, жодної людини і жодного міста — тільки один текст прокручувався в голові, знову і знову. Молитва, якою я вимолював маленьку державу.

— У тіла є властивість розділятися на дрібні частини, але не найдрібніші. Можна припустити, що одне тіло займає місце іншого тіла, яке рівне першому і при цьому це тіло не поступається першому. Тоді виходить, що простір почне утримувати в собі два тіла. Однак, що нам робити з однорідністю матерії, яка включає в себе усю таблицю Мєнделеєва, спільний поділ на атоми і навіть далі, то ми матимемо ситуацію, коли насправді тіло і простір не відрізнятимуться, а далі — простір не може стати більшим за інший і тіло одночасно із цим не може займати більший простір, ніж до цього моменту. Один і той самий простір не містить в собі більше тіло, оскільки субстанція тіла визначається її поширеністю. А раз так, то не тільки тіло заміщує тіло, а й тіло заміщує собою простір і навпаки, коли людина слугує лише інтер'єром. — апелював Міхо Штофель.

Книгар вдихнув повітря, яке здалось не менш твердішим за кригу, вдихнув ще раз і холод всередині заспокоїв кров та впорядкував спогади.

— Тоді я й захотів вирватись з маленького комфортного світу. Дивно це сталось, маленький простір, що ти знаходиш себе, бачиш себе і пізнаєш себе, стіни й перила поволі проникають тобі під шкіру, а монітор комп'ютера блимає власною зіницею. Тільки от там речі звучали уривчасто, не вибудовуючи, не тягнучи за собою ніякого ритму. Я сприймав робоче місце максимально комфортним у фізичному плані, але оточуючі звуки зраджували інтер'єр великої зали із операторами багатофункціональної АТС. Всі ті дроти, телефонні виклики я сприймав за пережиток, за проміжну ланку, за допомогою якої працівники компанії допомагали людям і, можливо, навіть дарували своєрідне маленьке щастя контакту. Це основна умова, завдяки якій можна вірити в те, що тобі запропонують на обмін. Однак, ніхто нічого не пропонував на віру — я отримував заробітну плату, комфортні умови, допомагав людям. День за днем працівники залишались сам на сам із масивами номерів телефонів і почали закрадатися підозри про потрапляння в пастку. Восьмигодинна пастка на щодень або ж і на все життя, бо таким є наше ставлення і ми вільні вирватись. І тут я поставлю ідіотське питання: чому ми не залишаємо пастки? І відповідь: починається війна.

В лісі десь далеко зламалась суха гілка і впала в сніг, тому Микола Іванович не міг не зреагувати по-своєму на подальші доведення спінозівських теорем:

— Якщо одне тіло займає місце іншого, то місце, яке воно залишає вільним по собі, негайно заповнюється третім тілом, яке безпосередньо дотикається до цього тіла. Однак, яка траєкторія руху цього заміщення? Будь-яке тіло у своєму русі саме по собі намагається рухатись по прямій лінії, а не по кривій. А потім настає епоха кола. Будь-яке тіло, яке рухається колом, постійно визначається до руху в напрямку дотичної. Вірніше лінії уздовж усього масиву.

— Спочатку ми телефонували людям, які жили на окупованих територіях. — переоповідав Богдан, — Так чинило багато компаній, що збоку це виглядало як багато маленьких держав, приватних держав прагнуть виконувати роботу великої держави. Ми набирали номера телефонів із масивів і говорили кожному абоненту сухий текст про те як тепер протікатиме наша співпраця. Вони просили в нас допомоги, а у відповідь оператори контакт-центру знову читали їм сухий текст як співпрацювати з нашою компанією далі. Я розумів, що не можу допомогти цим бідолашним людям. Деякі дзвінки потрапляли вже у ворожу зону, коли на тому кінці дроту нам різко відповідали із сильним докором: "Вас тут немає! Відділення вашої компанії зачинилось і ви виїхали звідси!". Відчуття фізичного комфорту зникло, одразу і назавжди зникло, бо ми могли додзвонитися до різних людей, а вони нам часто заявляли: "Вас тут немає!", немов якесь тотальне безсилля. Протяжність дротів вела в нікуди і ми розмовляли з людьми, але ми самі там не перебували. При цьому, на робочому місці нам постійно нагадували за комфортні умови. — книгар любовно оглянув холодний нічний затишок в лісі навколо полум'я, оточеного густою пітьмою, — Менеджери вказували на турнікети: дивіться, тільки у вас є право долати їх, перші сталеві ребра до пульсів багатофункціональних стандартних телефонів; а подивіться на гіпсокартонні стіни ніжно кремового відтінку, що добре поглинають багатоголосся кожної зали і ви себе чуєте добре, а інші гудять собі за перестінками; а подивіться на кімнати для прийому їжі із меблями, кавовими автоматами, мікрохвильовими печами, кранами і мийками, фірмовим посудом; а подивіться на сучасні телефонні апарати із дротом сучасних навушників для того, аби зручно вести розмову; а подивіться на конкурси та ігри, які влаштовуються між працівниками контакт-центру; а подивіться на сучасні кімнати відпочинку, куди можна потрапити в будь-який момент під час робочого дня і на кілька хвилин спробувати розслабитись; так, нехай наші телефонні дроти й вели в нікуди, але ми самі блукали між унікальними речами в унікальному інтер'єрі і наш статус також став унікальним. Віра в себе — ось що вони вимагали в обмін на наданий комфорт. Це трапилось тоді, коли почалась війна, хоча війною її не хотіли називати, для них надто голосним здавалось це слово. Ми тоді одразу відчули як далеко простягаються телефонні дроти і як чітко вони вихоплюють звуки вибухів. Віра в себе, чи не так? Здавалось, що на тому кінці дроту слухавка занурюється у товщі, у глибини чорної зловісної субстанції. Люди ховались по підвалам і боязко брали слухавку, не розуміючи нашого завченого сухого тексту. Ми їм про оплату, а вони про землю і вибухи, про збитий літак і тих, хто тепер вже не підніметься із землі. А ще дзвінки солдатам і від солдат. Кожен дзвінок особливий і кожен дзвінок завершувався нашою стандартною фразою, звичним текстом, який міг стати стіною захисту від війни. Натомість, телефони аж надто чутливі, дроти оголені і усілякий білий шум чіплявся за них, що здавалось, ніби щось біле текло дротами і починало виливатись із слухавки на стіл в кімнаті. Людський організм має властивість до безповоротного зношення, до втрати найменшими частинками здоров'я, після чого починаєш сприймати себе як масив, який маленькими частками має замінити інший масив телефонних номерів і назв міст. Тіло замінює тіло, як то ви розповідали. Мене спокушали можливості змін посеред розкиданих частин моєї душі. Якщо тіла постійно рухаються, переміщуються простором не обов'язково повністю, а частково, тоді й чому не спробувати замінити себе в контакт-центрі іншим масивом, чому б не спробувати створити ще один бар'єр комфорту в бар'єрі комфорту. Контакт-центр перетворився на дуалістичне явище із чіткою межею — АТС, по один бік якої почалась війна. Справжня війна із вибухами, кров'ю і криками про допомогу. Коли чуєш такі крики, то ти більше не можеш чути себе якийсь час. А по інший бік АТС — наш комфорт, своєрідна вершина цивілізації, оскільки люди у своїй більшості приймають цивілізаційні зручності, а не ідеї цивілізації. І от чим гострішою ставала війна — тим комфортніші умови створювались на робочому місці. Тоді я й запідозрив: чим більше явища відрізняються між собою, доходячи до фактичної протилежності один одному, тим вірогідніше є те, що вони насправді це дві частинки чогось одного, непомітного величезного тіла, яке насичує саме нас, немов ми простір. — Богдан перевів подих, а його слухачі дивились на нього поглядом двох древніх мудрих зміїв, з їхніх уст клубочилась хмарка пари, — Тоді я почав будувати власний бар'єр комфорту. Для початку я приніс на роботу свою чашку, ложку з дому. Купив собі чорного чаю в пакетиках без нитки з ярликом. Мій особистий чай виявився кращим на смак і просто іншим у порівнянні із серійними пакетиками із жовтим ярликом. Так, чай смакував по-іншому, інша чашка, я ходив обідати не у спільну кімнату, а рушав із будівлі на автозаправку і купував хот-дог із кавою. Ще півгодини я стояв навпроти і дивився у вікна свого ж офісу. Наступне, що я утнув: почав чіпляти дивні моторошні картинки, роздруковані з Інтернету на робочу стінку свого столу поряд із телефоном та робочими інструкціями. Картини сучасних сюрреалістів і посадові інструкції відображали метафоричну суть кожного дзвінка на територію воєнних дій. Я повинен телефонувати людям і спокійним голосом розповідати їм звичний сухий текст, а вони у відповідь кричали, що на них скидають бомби і в цей момент я дивлюсь на сюрреалістичні картинки та на посадові інструкції. Колеги починають щось підозрювати і це добре, бо на те вони й колеги, аби слідкувати один за одним. Я зумів непогано і системно сполучити свій чай у власній чашці із робочим столом та моторошними тартинками. Маленький світ, в якому я бігав від точки до точки і який одразу запримітили менеджери. Звісно, я виконував роботу, але вже не з таким натиском та зосередженістю, адже я також мусив плекати свій відокремлений світ, який слугував метафоричним відображенням того дарованого нам комфорту, що тут в реальності... Ну, власне, комфорт в одній фірмі став стороною, нібито стороною з багатьох інших на тисячоголовій війні. І я відчував себе вже не просто паразитом, а справжнім співучасником тих окопів, що поспіхом викопувались в глибину землі. Менеджери помітили в контакт-центрі сторонній світ, сторонні правила відмінності і почали піднімати вимоги, робочі плани. Хтось навіть розбив мою чашку і вкрав один із малюнків на робочій стіні. У всіх, хто хоч трішки прагнув вибудувати власний модуль незалежності від оточуючого їх комфорту, вважав його невірним, помилковим або навіть загрозливим, у всіх цих працівників контакт-центру почались проблеми із виконанням покладених обов'язків. Нам це пояснювали змінами в економічній ситуації, але жодного слова про війну. Для них справа полягала не у війні, вони не могли зрозуміти, що хто ось так нагло може будувати свій власний комфорт всередині того дарованого ними ж працівникам комфорту.

— І тоді... — протягнув голосом Міхо Штофель, легко просміхнувшись до хлопця, що його статура здалась ще нижчою, аніж раніше, немов він од фізичної форми спортсмена стрімко втратив вагу до в'язня концентраційних таборів.

— ... трапився дзвінок. — завершив фразу Микола Іванович, підкинувши хмизу у полум'я. Невідомо, звідки той хмиз постійно з'являвся в долонях чоловіка.

Проникливості своїх слухачів Богдан аж ніяк не дивувався, а жував собі уявну жуйну гумку, розганяючи слину в роті, аби горло не зводила судома од тривалої розповіді.

— Тоді в працівників контакт-центру існувало й таке правило: нічого особистого не говорити в розмові із клієнтами. Всі розмови зазвичай записувались і згодом прослуховувались менеджерами, аналізувались і на основі їхнього аналізу організовували семінарські години, де нас навчали тренера як виправляти виявлені помилки та недоліки. Якась логічна і тривіальна безвихідь. Це все тримало нас в залізних руках і від нас вимагали, аби ми не спілкувалися немов роботи, а саме вдавали співчутливих людей. Хтось запитував: як це? А менеджери у відповідь: а хіба ви не знаєте? Звісно, ми соромно замовкали, бо ніби й знали, ніби й не знали, бо то все відносилось до інтуїтивних прошарків свідомості. Так ось, менеджери терпіли мою особисту чашку, мій чай, мої картинки, бо ще залишалась єдина святиня, на яку я не посягнув — АТС. І тут дійсно трапився дзвінок. Вихоплений із масиву номер телефону з'єднав мене із жіночим голосом, який належав медсестрі, яка працювала в районній лікарні нашої області. Молода жінка з якимось в'ялим голосом, немов крізь сон. Я представляюся і починаю монотонно зачитувати стандартний текст щодо загальної інформації про обслуговування в нашій компанії. Раптом вона перериває мене посередині і просить поради щодо однієї ситуації, в яку вона потрапила. Таке зі мною трапилось вперше, але, знаючи, що розмова записується і кожна промовлене мною слово можуть використати проти мене і що мій маленький світ почне помаленьку проникати по той бік АТС, я поцікавився в жінки, як я можу їй допомогти. Медсестра розповіла, що вона зараз знаходиться на роботі і сидить біля одного хворого чоловіка. Цей бідолаха потрапив під мобілізацію, хоча через виразку йому вживили пластиковий протез в шлунок і його здоров'я не дозволяє чоловікові нести службу в рядах збройних сил. Однак, нині війна і військкомати активно набирають чоловіків в селах. Наш герой, не бажаючи виконувати свій обов'язок захисника, просто взяв і вбив собі цвяха в голову. Я так одразу в мікрофон: "Що він зробив?!". І колеги поруч почули незвичну фразу як ті акули відчули кров у морі. Але до цього мені стало байдуже, бо насправді історія медсестри на тому кінці дроту чомусь мене розсмішила. Її ж голос залишався сонним і мовив, що чоловік справді вбив собі цвяха в голосу і півгодини тому швидка привезла його в лікарню. Його стан нині критичний і необхідно, аби лікар надав допомогу, бо жінка сама не може цього зробити через низьку кваліфікацію. Самого ж лікаря немає, він з'явиться на роботі аж через декілька годин, тоді як цей бідолаха може померти в неї на руках і нікого поруч, хто прийшов би їй на допомогу. "Що мені робити?" — запитала вона в мене, оператора контакт-центру. Знаєте, коли трапився той дзвінок, якого дня? Так, саме тоді, коли я витягнув вранці дивну фразу на кольоровому листочку паперу, яка повинна стати моїм девізом на весь день. "Не шукай Олега — він лише причина" — вимовив я про себе той девіз прямо у мікрофон слухавки. Медсестра на тому кінці дроту довго мовчала, а я просто напружено і вичікувально вдивлявся в свої картинки на робочій стіні. Особливо надовго мій погляд зупинився на картинці Бексинського, де комахи нескінченним і нестримним потоком заходять у відкриту пащу голови жовтого гуманоїда, а потім я перевів погляд на ще одну страшну картинку, і на ще одну. Очі перестрибували з одного прекрасного кошмару на інший. Раптом я чую її відповідь: "Я не можу так, адже він мій чоловік і в мене від нього дівчинка". Я ще кілька секунд дивився на похмурі постапокаліптичні картинки, думав, що певне апокаліпсис настав, бо ми не знаємо, що робити з людьми, які помирають. Не знаємо по причині наших робочих графіків і наших посадових інструкцій. Як виявилось, медсестра перебувала в шлюбі із чоловіком на ім'я Олег, який поїхав десь в далекі села на заробітки. "Звідки ви знаєте Олега?" — здивовано перепитала вона і тут я збрехав, що ми нібито багато чого знаємо про наших клієнтів. Прислухаюсь, як в слухавці стогне якийсь чоловік, той самий хворий, а медсестра спокійно каже, що в бідолахи вже агонія. Я починаю нервово радити, що чоловікові необхідно надати допомогу і все таке. У відповідь чую, що жінка не може цього зробити, якщо поруч немає лікаря, бо це суперечить правилам і несе за собою серйозну відповідальність. "Як таке може відбуватись?" — запитую я — "Ви ж просили в мене поради". "Ви мені й порадили за Олега, але я не можу цього зробити, бо в нас є дочка". "А тепер я раджу вам надати допомогу хворому!" — я буквально кричав у слухавку. "Ви можете лише один раз дати мені пораду" — і зв'язок роз'єднався. Я просто сидів приголомшений і в розпачі від того, що десь там в райцентрі помирає людина без можливості отримати необхідну медичну допомогу і тому я повторно набрав номер медсестри. Звісно, я стрибнув вище за будь-які інструкції та компетенції. Вона відповіла і я почав вимагати надати нещасній людині усе необхідне. Рідко коли я опускають до такої різкості, але тоді того вимагали обставини. Краєм ока помічаю, що до нашої зали вже вбіг менеджер і поволі з діловим виглядом підходить до мого столу. "Я не можу, краще ви поговоріть із цим чоловіком" — сонно відповіла медсестра. Я такий: "Що?! Навіщо?!", але за секунду я чую стогін і слабкий голос, слів якого не розібрати, але його присутність така відчутна, що ніби людина ось лежить у залі контакт-центру. І тут я в ступорі, бо хочу допомогти, але в мені нічого немає, я відчуваю себе жалюгідним хробаком. Завжди можна сказати хороші слова, знайти такі речення, які здатні зцілити. А що ж я? Через заціпеніння, через свою слабкодухість я починаю читати стандартний сухий текст про умови обслуговування в нашій компанії. Мій голос тремтить, обличчя горить із сорому, але якимось шостим відчуттям я розумію, що чоловік на тому кінці дроту слухає мене, що саме ці слова в цьому світі споживання так і потрібні, що багатьом нещасним втраченим людям насправді тільки те й потрібно, аби відчувати себе клієнтами якоїсь великої компанії. І в кінці він стогне дивну фразу: "Картинки тяжіють до дерева". Все. Після цих слів бідолаха помер і його смерть записалась на сервери контакт-центру. Мій світ розчинився всередині комфорту контакт-центру через смерть незнайомої мені людини. Тоді на мить в повітрі завис шум, ледь чутний білий шум, наче прилив листя од вітру. Зв'язок роз'єднався. я зняв із себе мікрофон із навушниками і одразу мене до себе викликав менеджер. В його кабінеті мені прочитали коротку лекцію про правила телефонування клієнтам. Після чого ми разом прослухали запис моєї останньої розмови. Один раз, а потім ще один раз. Ті самі слова, ті самі звуки, від яких мені ставало моторошно і я внутрішньо не міг себе заспокоїти, ніби це все мені вчувається в темному лісі, де я сам на сам із пітьмою. Ні, не причулося. Прокрутили запис два рази. Менеджер після цього запитав, чи зрозумів я свої помилки. Я у відповідь збрехав, що так, зрозумів. Направду, я у записі не помітив жодних помилок, нехай і двічі прослухав запис. Коли ти слухаєш чи бачиш багато разів, то що в цьому може виявитись помилкою?

Міхо Штофель відвів погляд від обличчя книгаря і зосередив свою увагу на вічному полум'ї, вдихаючи повітря насичене ароматом хвої та легким присмаком диму.

— Навіть якщо забрати від тіла густину, вагу й інші чуттєві властивості, то, незважаючи на це, природа тіла не зазнає змін. — промовив він рівним голосом, але тут же змінив інтонацію на легку акторську помпезність, — Нехай же маса масу притягає і природа відтворює природу!

Микола Іванович запитально подивився на книгаря, очікуючи перекладу фрази від свого опонента. Але Богдан проникливо мовчав, відчуваючи, що нестримний січневий холод почав витісняти тепло навколо маленького вогнища в глибині лісу. Сповідь наближалась до завершення і з цим наближенням холод все набирав сили. Місто в цій пітьмі незліченних дерев мовчало звуком і світлом, а його спогади ритмічно скорочувались разом із тремтінням вогника, який вбирав в себе нову історію.

— Згодом в контакт-центрі менеджери оголосили про необхідність загальної зміни місця розташування кожного відділу і працівники оперативно збирали свої речі та йшли в іншу кімнату, обирали собі нове місце і по-новому розкладав своє місце. Мені довелося відчепити усі свої картинки, а потім знову прикріплювати на новому робочому місці. Немов осіннє листя опало і почало рости навесні. Я відтворював свій підпільний світ у загальному дарованому комфорті великої фірми. Менеджери спостерігали за цим із нерозумінням, приховано осуджували картинки, власну чашку і власний чай, обіди в кафе заправки із хот-догом й чашкою кави та оті мої витріщання на вікна будівлі контакт-центру. Я виконував свою роботу, але вже відставав від намічених планових показників, я затягував розмови по телефону, особливо в діалозі з клієнтами, які проживали на окупованих територіях, намагався чимось їм допомогти навіть із затратою часу та перевищенням службових повноважень. Менеджери вже відверто мовили мені, що в мене виникнуть проблеми через це, що необхідно виконувати планові показники, але тепер альтернативою їхньому комфорту слугував мій власний вибудуваний світ, щось більш своє, ближче до серця. Під кінець, поряд із сюрреалістичними картинками та службовими інструкціями я почав чіпляти на робочу стінку надірвані тролейбусні квитки, ніби доказ, що я насправді приїздив на роботу, що я насправді тут перебував. Бо я почав відчувати, що мене насправді не існувало в межах контакт-центру, я став простором, а мій внутрішній світ перетворився на тіло, на масив. Далі зі мною трапився затяжний бронхіт і моя тривала відсутність на робочому місці зробила мій приватний світ невидимим. Поки я змушено отримував уколи антибіотиків і марив тим білим шумом, почутим у слухавці опісля смерті чоловіка, весь час прокручував в голові зв'язок фрази на кольоровому папірці, яку я мовив медсестрі, зі мною, з моєю роботою чи моїм особистим сприйняттям робочого місця. менеджери поволі відвикали від моєї присутності, а колеги забували мій голос. Тобто, я цілком фізично і в спогадах інших людей зникав по частинам цілим масивом, ганебно тікав з королівства комфорту, коронованого АТС, коронованого можливістю телефонувати мільйонам людей, перебираючи номера телефонів і назви міст, вірячи, що цими дзвінками ти даруєш їм щастя, підтримуєш співрозмовників в доброму стані. Взаємопідтримка, проста підтримка добробуту клієнтів. Я мав би саме так все це сприймати і саме цим керувалась моя свідомість, коли я читав той сухий інформаційний текст бідоласі на лікарняному ліжку, що вмирав від того, коли не бажав йти на війну і забив собі цвяха в голову. Та, бляха-муха, як можна насолоджуватись комфортом, коли люди навмисне калічать себе у спробі втекти від далекого грізного явища?! Я мав би це запитати у менеджера. Але він би не дав відповіді. Найстрашніше, коли мій текст подарував тому чоловікові в агонії певний спокій, немов усі навколо удавали, що той не помирає, а вже за мить скористається послугами нашої компанії. Це і збагнув менеджер, збагнув, що я подарував безкорисливе щастя людині. І менеджер розгнівався. Знаєте, чому? Я прочитав текст, що не перебувала на обліку клієнтів компанії. За жодних умов, згідно статуту нашої компанії, цього не можна робити. Якщо людина прагне почути цей текст, то спершу нехай скористається нашими послугами і оплатить їх, а так най займає чергу незалежно від його стану здоров'я. Розумієте, це вже не взаємопідтримка, а просто суворий корпоративний стиль.

Міхо Штофель слухав і слухав книгаря, перевівши на нього свій насмішливий погляд, а потім підняв руку вгору, немов зупиняючи оповідника чи розуміючи суть промовленого і ніби далі немає сенсу мовити далі.

— Доволі смішно, — відреагував він фразою із "Фауста" Гете, — коли поет кличе великих муз до нікчемної мети. Якщо ми почнемо випробовувати природу тіла тиском на неї чи просто на тіло і ми нічого не відчуваємо окрім його опору від нього як і від кожної його частини. Про природу нам відомо небагато, а для аналізу нам слід ділити тіло на ще дрібніші частинки і, відповідно, уся природа тіла полягає в його поширенні, в стані цієї поширеності. При спробі позбавити тіла його природи, ми заодно позбуваємося й тіла. І ніяк інакше.

Крона дерев над їхніми головами зашуміли у раптовому нічному вітрі. Вони все одно заховались у пітьмі, залишалось тільки уявляти їхню висоту, їхнє розгойдовування.

— Одного разу після Нового Року, коли я переборов хворобу і вийшов на роботу, усіх моїх колег і мене по одному викликав до себе менеджер для підведення підсумків за рік. Дивна процедура і я себе відчував, мов той школяр, коли заходиш в кабінет із низьким дорогим диваном, плетеним столиком, на якому вже приготовано ручка і листок паперу. І менеджер каже: "Ти сам у всьому винен". Пропонують писати заяву "за згодою сторін". Мовлять вдруге: "Ти сам у всьому винен". Я покірно пишу заяву, вірячи, що таким чином мій світ тепер розширюється ще й до кабінетів менеджерів. Від особистого чаю, від особистої чашки, далі через обіди хот-догом на заправці через дорогу, через порушення правил під час телефонних дзвінків і сюрреалістичні картинки в купі із використаними надірваними тролейбусними квитками на проїзд, де зазначено найкомфортніше місто в країні, через смерть того бідолахи і білий шум у слухавці, який декілька разів мені програвали аж до "заяви за згодою сторін" — останнього відросту виплеканого мною світу, який нарешті так розрісся, що повністю продублював увесь комфорт, дарований нам компанією. Ось такою й виявилась уся прихована правда, про яку ми мовчали, коли я писав від руки заяву, а менеджер просто чекав, аби коли забиратиме той листок паперу втретє мовити: "Ти сам у всьому винен". А третій раз це майже історія і я відчув, що дійсно в усьому винен, бо поставився до роботи не досить відповідально, що не доклав максимум зусиль, аби виконувати щоденний план, піддався хворобі, приділяв занадто багато уваги будуванню свого власного химерного дивного світу, фантазував щодо втечі, заміні себе тим самим масивом створеного симулякру. Я у всьому винен. Менеджер промовив це тричі і запропонував повертатись на робоче місце, де протягом трьох годин я здійснив усі процедури передачі справ колегам, здачі системним адміністраторам логінів та паролів. За годину до закінчення робочого дня в мене залишилась тільки чіпова перепустка і зарплатна картка. Перепустку я здав охороні на турнікетах, а карткою продовжував користуватися, аж доки не зняв усі гроші. Того вечора я забрав свою чашку, чай і ложку. Навіть не прощався із масою колег, які обличчям втупились в монітори і без зупинки читали стандартні інформативні тексти тисячам і тисячам клієнтам компанії, я прямував через зали дивного світу, комфорт якого тепер здавався незбагненним, або й взагалі насправді неіснуючим. Сюрреалістичні картинки я залишив на робочому столі і розчинився у пітьмі тролейбусної зупинки.

Він замовк і тепер дивився лише на полум'я, яке танцювало між ребрами хмизу. Міхо Штофель склав губи в трубочку і загудів. Загудів як тролейбус на зупинці, мов електричка, що стоїть на пероні і всмоктує в себе пасажирів. Богдан на нього не дивився, а все згадував таку саму холодну пітьму на зупинці, повз яку блимали фари автівок. Гул з уст чоловіка припинився. Микола Іванович невідомо звідки дістав хмизу і підкинув у вогнище. Вітер знову гойднув пітьму вгорі. Микола Іванович підняв обличчя догори і відповів шипінням, мов змія.

— Небо закривається. Архангели розходяться. — опісля шипіння додав чоловік.

Міхо Штофель кивнув, коли Богдан Хотів щось мовити, але тепер ці двоє вже розуміли один одного. І тому той відповів:

— Уміють ввічливо ставитись до чорта навіть таки пани важливі, хоч тримаю язика за зубами, та все ж приємно впевнитись. Охоче бачу іноді старого.

Микола Іванович заопладував співрозмовнику, на що Богдан лише втомлено закотив очі. Він знав, що сам не Фауст, що нічого фаустівського в ньому немає, що це просто невідворотність розплати і втрати. Богдан викинув в полум'я рогача, дарованого безхатченком.

— Обійме ваша думка спокійно-постійна і все те, що тимчасове, мінливе й тьмяне. Най пронизує вас свята любов і до всього, що під сонцем є й відродиться знову, най радує вас краса свята. До вас, діти небес і раю, до вас. Ніби й біс, дрочитись з нього, най навертає до справи. Так даю я йому супутника бентежного. Він радий шукати спокою й тому людина є слабкою, схиляючи голову й далі. Ти найменш з усіх обтяжуєш мене. Хитрун серед усіх духів і до таких як ти я ставлюсь безе ворожнечі. Тому й явись перед мною вмить!

Тим часом перед очима Богдана заграло дивне дійство, коли несподівано маленький вогник ватри роздвоївся на дві рівні половинки і кожна з них відлинула одна від одної на кілька сантиметрів. Якщо чоловіки на роздвоєння дивились спокійно, то книгар як ніколи піддався гіпнозу від поділу вогню од хмизу та його подальшому танцю в повітрі. Це відбувалось немов в значно сильнішому трансі, аніж того, що трапився в поліетиленовому наметі. Здавалось, що тіло книгаря я перейшло у стан легкої гелієвої в'язкості і його одежею-шкірою покотилась хвиля. Найбільша її амплітуда сягнула голови, сягнула погляду і вся пітьма в його свідомості перетворилась на вигнуту чорноту. Неспокійна голова витягнулась у водянистому хвилюванні і на мить стала схожою на серп місяця, який кліпнув накшталт людського ока. Певний час вогники горіли один навпроти одного і почали віддалятись. Богдан своїм покривленим витягнутим в серпі обличчям дивився і дивився, аж доки не збагнув, що вогники насправді рухаються колом, проходячи крізь один одного. Причому стала помітна їхня різниця в кольорі. Завислі в повітрі вогники рухались за і проти годинникової стрілки. За годинниковою світилось ніжно-молочне полум'я, дуже схоже до свого брата в поліетиленовому наметі. Тільки танок енергії цього майже білосніжного сяєва став надто витончений із награною немов в танго пристрастю. Разом з тим, інше значно темніше руде світло обрало собі маршрутом коло проти годинникової стрілки. Воно тремтіло в темно-рудому приливі.

Чоловіки задоволено спостерігали як те, що мить тому перебувало в масці єдності та неподільності, тепер демонструвало незбагненний життєвий принцип.

— Вельмишановна змія! — раптово гукнув Міхо Штофель чи то до свого опонента, чи до Богдана, чи гукнув, перевіряючи на міць навколишній темний простір, — Моя тітка, то най подібно їй він звивається в молоці. Тріумф перемоги — ось моя нагорода! Тоді він повністю належатиме мені як тільки той поступиться мені, тільки знайте це. Не програю я своєї ставки — цієї гри я геть не страшуся. Свідомістю слабкою і тьмяною!

— Усвідомленням істини наповнено! — підхопив Микола Іванович із добродушним поглядом крізь скельця окулярів, які на цілились на опонента, — Чиста душа у своєму пошуку заплутаному, так і знай. І най осоромиться сатана! Шляхом спокусливим за собою і, якщо можеш, проведи, і заволодій його душею. Тобі дозволено: іди.

Міхо Штофель здійняв над собою долоні, замахав руками, немов демонструючи їх в стані волі, в незалежності перед невидимими законами. Тієї миті Богдан, якби він відвів погляд од вогників, побачив їх в очах відвідувача книгарні тисячі і тисячі бісів.

— Наче кішка із мишкою, з ним я граюсь — перед мерцями тільки я перевагу надаю. Ні й ні, давайте мені зовсім здорового. Сторонюсь я трупів. Дякую: мерців я не бажаю!

Як щодо мертвяка? Подумав книгар, коли спостерігав за обертанням над землею двох вогників, двох протилежностей, одна з яких дарувала ніжність спокою і затишок серед нічної зими, переливалась гнучким, мов шкіра красивої жінки, медом. Такою самою йому уявлялась медсестра у білому халаті, яка спокійно сидить біля безпомічного хворого в агонії. І книгар розмовляє з нею, говорить до цього білосніжного полум'я, з яким судилось мати контакт лише одному металу, тим протяжним мідним дротом, який уявляв собою відстань із випадкових точок масиву інформації, що перебуває у власності в приватній компанії. Здавалось, що епітет "приватний" більш-менш підтверджував існування простору у білому світлі маленького вогника. А інший вогник, який схожий на рудий листочок, який у своєму звиванні тріщав і скрипів іржавою шестерню осені, ніби ув'язнена енергія і старому автомобільному двигуні. Здавалось, що руденьке полум'я ось-ось згасне в кольорі концентрованої міді і телефонний зв'язок урветься разом із життям хворого, який вбив собі цвяха в голову. Ці вогники торкалися один одного двічі за кожного обороту, однак, полум'я залишались протилежностями, суті яких Богдан не розумів і не міг здолати, коли надати допомогу людині неможливо апріорі, коли надсвітова суть потребує саме такого випадку безвольного спостерігання за агонією.

— Блукає людина допоки в неї є наснага. — глухо говорив Микола Іванович, коли вогники плавно пропливли крізь один одного в третій раз, що очі любовно милувались танцем світла, — Ти на те не матимеш заборони. Поки живе він живе на грудях земних.

— Зійде під землю вмить він за мною. Лишень дозволь мені. Моя ставка висока, бо стане він моїм!

Ні, це вони розмовляють не про Богдана. Він тут тільки книгар, лише в якості колишнього оператора контакт-центру, що йому одвічно дістається приймати роль свідка, слухаючи людську рутину і війни. І жалість... Жалість зависла в повітрі разом із січневим чорним холодом, коли чужі історії нарешті стають чужими. Жалість як щось вроджене, незбагненне і те, що тепер доведеться решту його життя приховувати від інших людей як ту рану в оточенні зграї хижаків.

— Яку квітку й плід отримає од нього, саджаючи деревце, садівник вже знає. Однак, промінням істини його просякнуло, поки що розумом в пітьмі він блукає.

— Не може втамувати голодного смутку в ньому ані близьке, ані далеке. — зловісним тоном мовив Міхо Штофель, — То найвищих насолод землі, то з неба кращих зірок жадає він. Завжди занурений у власні мрії, що відчуває її сам серед сумнівів. Наче божевільний, глузд відходить від нього: ні пити, ні їсти не бажає по-земному. Але не такий як всі, він служить по-іншому.

— Він мій раб. — грізно зауважив Микола Іванович владним голосом, подібним до літньої грози.

— Він доктор?

— Ти знаєш Олега? — бородань підставив долоні теплу від орбіт двох різних вогників.

Богдан перевів свій погляд од цих вогників, які все оберталися собі у повітрі, на чоловіків, коли згадалось ім'я людини, яке озвучується сьогодні протягом усього дня і книгар не може второпати, чому цей Олег переслідує його своїм ім'ям з уст різних людей? Тоді як сам Богдан лише спостерігає за всім зі сторони. Слухає і мовчить, коли на його очах в темному лісі відбувається справжнє таїнство протилежностей. Книгар слухає шепіт гілля над головою у високій пітьмі, той самий шепіт, що й у слухавці після смерті бідолахи. Він заміщує усі інші звуки, коли деревина наслідує людський жаль за єдино вірною ознакою життя — ростом. Відчуття хвиль, які котились його тілом, минуло і обличчя загіпнотизовано спостерігало за роздвоєним вогником та його обертанням магічних планет-сонць навколо січневої порожнечі.

— Що піддавати бідолаху тортурам я не здатен. Нещасна людина! Вона така жалюгідна в стражданнях. І не кажи, хріновий наш світ! — м'яко говорив Міхо Штофель, блаженно закотивши очі.

— Або ж добра на землі вже й не зосталось? Ти вічно постаєш перед мною! З одними лише справами! Ти закінчив?

Міхо Штофель засунув руки в кишені і почав якось дивно рухати плечима, немов розминаючи м'язи, або демонструючи, що цього разу його кінцівки немов скріпили кайдани.

— Але ж ні, щохвилини людина залазить в бруд. І най би в траві їй густіше сидіти. І вічно повторює стару пісеньку. Вона в траві то стрибає, то здіймається вгору. Такий собі коник-стрибунець довгоногий. Порівнянням прикрасити мову: такий в нього вигляд. Дозвольте мені попри суворість тутешнього етикету. — награно-підлабузно говорив чоловік, а десь далеко в пітьмі затріщало гілля, однак, цього разу це не просто зламалась суха гілка, а щось велике рухалось засніженою землею до цих персонажів трагедії Гете, — Аби залишатись скотиною серед скотин! Вона могла використати лише для нього. Те, що розумом вона називає, цю свою властивість. Тим відблиском божественного світла, коли б їй мати його не випало, то й життя здавалось би милішим. Він той самий дивак, що й з початку часів! Смішний божок землі, завжди на всі століття. — Міхо Штофель геть не зважав на далеке тріщання гілля у пітьмі, яке швидко до них наближалось, лише один Богдан нашорошив вуха, доки Микола Іванович тримав долоні над роздвоєним вогнищем; "Він йде..." — подумки прошепотів книгар, — Я спостерігаю лише одні муки людини. Мені нічого мовити про сонце і світи. Якби від сміху ти давно не відучився, то й сам би розсміявся — в цьому я певен. Однак, коли б я пафосу пустився, даруй, не майстер я у пишнім слові і ось з'являюсь з поміж слуг твоїх — ти прихильно зустрічаєш мене не вперше. І це по довідку щодо землі — та що це коїться на ній! — голос чоловіка раптово перетворюється на крик, а на обличчі проступає гримаса страху, скаляться зуби, вирячуються очі, які завмирають на темряві за спиною хлопця і Міхо Штофель вже кричить на всю силу, поки Микола Іванович безсило заплющує очі, продовжуючи тримати долоні над медовим і рудими вогниками, — Знову, о Господи, явись поміж нас!!!

І тут над ними трьома нависає дерево, немов завалюється дерев'яне небо, коли одночасно гаснуть обоє вогників, а за ними в далеке невідоме зникає світло, зникають Микола Іванович, Міхо Штофель і дерево. Лише Богдан сидить на дерев'яній колоді немов лісовий мудрець, од якого всі поховались, що лише звуки залишились в цій ночі. Або й не в ночі, а просто в чорноті усіх чорнот, до якої звично загущується музика у своєму нескінченному повторюванні. Пітьма викрала простір і замість дрібних звуків, атмосфери, яка поглинула місто біля Лісопарку і сам ліс, навколо вчувалось величезне дерево. Воно накрило Богдана, загорнувши його у гілля немов дитину в утробі матері. Він злякано піддався дерев'яній плоті як піддаються припечені шибениці. Голе гілля не торкалось книгаря, воно точило хлопця гратами, що тисячолистне шарудіння уподібнилось дощу, звуку, який відображав любовні близькість чи загрозливий шепіт вищих сил. Не зрозуміло, але вчувалось в тому листі, якого насправді не існувало, просто фантомне листя як то фантомний біль чи насолода, в тому листі вчувалось життя вічно зимового розливу, коли деревина вбирає в себе нескінченну кількість зим, що дерево вже не відрізнити від людини. І дерево скрипіло на відростках, немов на стику галактик Всесвіт долав чорні діри, прагнучи одночасно розширюватись все новими сонячними системами і глибшати усе дрібнішими частками, значно дрібнішими за бозон Хіггса. Паралельність двох процесів, в постійному усамітнені та вдосконаленні — про все це шепотілось фантомне листя, а ще давало книгареві зрозуміти, що він сам не може виділитись серед інших, заодно й решта людей не можуть гнобити його через однаковість усіх організмів у розвитку, у своїй ноосферичній еволюції, за якої навіть природа мурах дісталась нової незбагненної вершини самоорганізації. Так, книгарю, природа не жорстока, природа підпорядкована процесам розширення і поглиблення Всесвіту, де знання фантомне, де справжнє знання є нездоланними фізичними законами, які закладені в кожній клітині, в кожному атомі і в кожній галактиці, а ти, книгарю, не приймеш простоти, ти йдеш за рештою — за пережитком, хоча матерія переломить все. Матерія поверне собі все.

Його тіло почало здійматись в повітря, або ж то Богдан взагалі втратив орієнтири в просторі і йому здалось, що сила тяжіння зникла. Хлопця скрутило в позу ембріона і одежа за мить розтанула, гілля все густішало навколо нього коконом, що його дихання вже наштовхувалось щільну дерев'яну стіну. Спочатку Богданові здалося, що це труна, але дерев'яна плоть все ущілювалась у формі кокону і тимчасова клаустрофобія минала, бо всередині не відчувалось нестачі повітря, а навпаки: дерево виконувало одну зі своїх основних функцій — вбирало вуглекислий газ і давало кисень в тій самій необхідній пропорції з азотом для людських легень. Богдан дихав на стінку кокону і вона почала у відповідь фосфорично перед його обличчям світитись вогниками сплетеного гілля. На кожен подих клітковина доісторичного створіння реагувала внутрішнім світлом. Хлопець відчував як кокон пливе в просторі лісом, фосфоричне світло пульсує перед ним в унісон диханню і він сам не відчуває ані втоми, ані страху, ані збудження, що його відчуття вилились в ту саму спінозівську протяжність, яка, певне, стає невідомою людині вже опісля народження, а тільки в материнському лоні фізичні закони космічного порядку дають життю існувати лише у безморфному звукові на клітинному рівні, аж доки мелодійний спів не ламається об місце, об локальність, примусове місце перебування, перетворюючись на перші звуки і подихи вже свого власного отриманого тіла у цьому світі.

Його тіло все заглиблювалось в дерево, або ж це целюлоза нарешті відплатила книгареві за ті книги, яких дуже багато пройшло через його руки. Подих — білий розворот книги. Без малюнків, без надрукованих слів. Фосфорно-біла невагомість, яка правдою виривається з легень і віддзеркалюється на темному плетінні гілля. Це смерть? Чи це подорож крізь дерево, оскільки відчуття тіла попри невагомість все-таки залишились, серце вистукувало передвесняний ритм, а шкіра вся пішла сиротинами від холоду. Ні, це не смерть, це вакуум космосу одерев'янів і орбіти пішли кільцями зрізу. Ні, це не смерть, це край безодні.

Білі спалахи поширилися в'яззю в коконі, ніби ті блискавки в хмарах нічного неба. Тіло поволі пливло простором в стані невагомості, що видавалось надто нереальним для чіткого сприйняття свідомістю свого стану. Фосфоричні спалахи на стінках кокону нагадували, що в нього зберігся зір. Богдан почувався настільки затишно за стану "лялечки", що його власні спомини про дитинство в мить позбулись картинок і чітких контурів, пам'ять позбулась сили тяжіння і все потекло однорідним потоком медового світла та аромату. Солодка пора нестримного радісного бігу, падіння на м'які перини, усвідомлення батьків як вищих за нього дерев, які квітнуть задля тебе-плоду. І сонце. Перенасичення сонцем навіть вночі, коли загортаєшся в ковдру, а воно хлібною крихтою кусає за плечі. Але все це незначні окремі деталі, занурення в які, розкладення на ще дрібніші частини розріджує навіть цей медовий потік до звуку.

Фосфоричні блиски згасли, Богдан дихав, а плетиво гілля не реагувало білою пульсацією ніби докоряло людині, яка гортала незліченну кількість білих сторінок. Усе біле здіймалось вгору до вищої сили, а тіло Богдана знову огортала його звична одежа чорного кольору: джинси, светр, пальто і черевики. Все чорнота повернулась і тіло почало розпрямлятись із стану ембріону, навколо якого вже тріщав кокон незліченного гілля. Ноги знайшли опору засніженої землі і під черевиками захрумтіла мерзла білизна, долоні почали ловити дрібне віття. Тепер він знову блукав нічним лісом. Біг наляканим звіром, не розбираючи стежини. Суцільна темрява, тому ніякої стежини не існувало, не вихоплювалась очима. Тільки присутність чогось масивного і древнього поруч. Велич дерева і порух космічного — це й увесь простір. Легені горіли від ковтків холодного повітря і аж ось мозок розуміє, що з ним відбувається. Богдан зупинився, важко дихаючи та відтворюючи в голові власну втечу. Він не знав, куди біжить і від кого. Велич дерева відчувалась всюди і ось воно промайнуло із дерев'яним скрипом повз Богдана. Хлопець відскочив вбік і впав в сніг. Масивна чорнота підійшла на відстань десятка метрів до нього і зупинилась. Книгар дивився в її бік, відчуваючи тиск від її присутності та нервово при цьому дихав.

Він все не знав, що йому робити в нічному лісі один на один із невідомо чим, бо коли повертатися до попередніх думок, то тепер йому мало стати очевидним як Богдана заманили в ліс на жертвоприношення первісному божеству. Тут же ж справжнє чудовисько, невідомо що в межах міста! Масивний деревоподібний кістяк відділився від масиву дерев і ще на кілька метрів наблизився до хлопця.

— Де Леся? — Богдан поставив дурне питання, бо дівчинка не тут і вона точно зустріла ще когось, до кого достатньо простягнути руки і поглянути прохальними очима. Леся вибрала когось ще, хто коритиметься її вибору та отрафовувати собі мозок власною зайвістю.

Чудовисько ніяк не зреагувало на питання Богдан вдивлявся в рухи чорноти в такій же чорноті. І ось гуркіт віття снігом ознаменувало рух чорного кістяка кудись вбік. Гілля скрипіло і ламалось, немов лісом просувався велетенський ведмідь. Богдан сутужно роздумував, що йому робити далі, як вибиратися з цієї лісової пітьми, з якої вийшло сучасне людство якщо приймати на віру побачене і почуте за останні дні від дивних людей. Можливо, йому б нині допомогло вивести для себе персональний катахезис заблукалого в пітьмі, аби пояснити для себе кілька речей?

Отже, де Леся? Дівчинка просто полишила квартиру Богдана через одноманітність оточуючого середовища. Пішла в невідомому напрямку, де зустріла когось знайомого або незнайомого і тепер живе в цієї людини, перебуває в новому середовищі, яке приречене приїстися в свідомості дитини, а згодом Леся так само полишить і те місце. Якщо братися прогнозувати, то так триватиме до того моменту, доки вона не зрозуміє, що сама здатна змінювати середовище, аби буття не видавалось нестерпно знайомим.

А де сам Богдан? Нині він заблукав в нічному лісі поруч із містом. Сюди він потрапив, помилково вважаючи, що маленька дівчинка могла якимось чином опинитись серед великої кількості дерев, що обумовилось осадом від історії, яку розповіла сусідка-спокусниця про перше дерево-людина. Інтуїція частково його підвела, а частково дозволила Богданові прийняти реалії ситуації, в якій він нині опинився й замкнулось коло.

Що таке дерево-людина? Неабияка вигадка, яка чудово наклалась на різні домисли та побачені образи. Чомусь ця вигадка матеріалізувалась контурами величезного кістяка за десять метрів від хлопця. Істота повільно рухається між деревами, певне, від неї не слід чекати небезпеки.

Наскільки все реальне? Для Богдана усе залишалось максимально реальним, навіть із розділенням вогника від чітко бачив перед собою суперечливі законам фізики речі, але не сумнівався в них, бо необхідна мотивація для подібних галюцинацій. Таких причин книгар не бачив, оскільки роздвоєння вогника відбувалось під час чіткого відчуття загального холоду, рівномірного серцебиття та чітких слів від обох співрозмовників. Богдан проводив для себе асоціації з побаченим і йому залишались два варіанти інтерпретації: або останні сім днів його життя це повна вигадка якогось замученого кризою середнього віку письменника-одинака, або події дивним чином співпали і він став свідком надприродних речей, які, у свою чергу, не можуть остаточно спростовані.

Як вийти з темного лісу? Орієнтуватися на звук, коли бракує світла. Якщо ти сліпий, то стань людиною без очей і з загостреним слухом. А наразі в лісі лише єдине джерело звуку — істота в пітьмі, яка рухається поміж деревами. Богдан вирішив прямувати слідом за нею, бо так він залишатиметься ближче до джерела звуку; істота не несе загрози якщо просто йди за нею, що таким чином можна виконувати своєрідний ритуал навколо божества, яке існувало до всіх божеств; Богдан дійшов до певної концентрації свідомості, за якої інтуїція схилялась до апріорі вірних рішень з пошуку виходу.

Що таке окупація? Власне, це одна із назв, що нею охрещують тонкий механізм впливу на людей або на космічні сили, або взагалі це щось подібне до подолання звукового бар'єру, коли можеш обігнати звук, пересилити звук. Богдан знав, що неможливо протистояти цьому явищу, адже окупація утворює зовсім інші умови існування, що почасти Богдану невідомо, хто його більший друг і твій ворог, по цю лінію окупації чи по ту. Тільки зрозуміло одне: за окупації змінюється світ, а ти має вибіг задля поглинання ним тебе, роблячи хоч якийсь опір чи залишаючись покірним до закритої пащі. І зворотного процесу не станеться — космічні процеси не мають зворотної сили. Часу не існує. Окупація це прихована тавтологія, коли циклічність буття стає надто помітною для багатьох людей.

Що відбуватиметься далі? Він боротиметься проти окупації як і чинив до цього часу. Боротися попри те, що це абсурдно, боротися, бо кращою реакцією на абсурд є боротьба. Принцип абсурдної боротьби з абсурдною дійсністю є вічним двигуном, який дарує енергію вищій силі. І коли ми розуміємо суть усіх законів, то почасти намагаємось розбавити їх людською логікою, тобто, поступом абсурдності, від чого вища сила, а за нею і весь світ послаблюється у мінливій красі та радості. Книгар йтиме за темною сутністю в суцільній пітьмі, доки чудовисько не заведе його в глибину позачасся або ж виведе до сонного міста.

Потім гра в катахезис припинилась, бо Вінниця почала проступати з-під чорноти жовтими цятками. Пітьма породжувала новий світ. А ще попереду нього хиталось дерево, жива істота, яка завмерла і злилась у сім нічним лісом. Богдан зупинився, взявши снігу в долонь і вмився мерзлою кашею, втомлено видихнувши. Волога на обличчі додала бадьорості і холоду, тепер в лісі вчувався сонний гул чорно-жовтого мурашника. Втома акумулювалась і подавала сигнали тупого болю в свідомість, а мозок взагалі перебував на межі нервового зриву. Богдан все намагався уявити, куди зникла людина-дерево, бо тепер він бачив крізь дерева сонну Вінницю. Глибока зимова ніч завмерла в порожнечі. Він рушив вперед, до яскравих далеких жовтих цяток. Білий сніг полився із пітьми і заграв відблиском мерзлих крапель. Гілля дерев забриніло вгорі. І великий бог із доміфічного первісного періоду залишився десь позаду, коли Богдан швидко крокував алеєю, пронизуючи чорне гілля навколо. Ні, жодних слідів чогось незвичного і довга дорога знову привела його до Хмельницького шосе, яким не рухалась жодна автівка, а світлофори кліпали жовтим.

Черевики видавали лункі кроки асфальтом, коли книгар обережно перетнув дорогу через нерегульований пішохідний перехід, яким він це робив з годину тому в компанії безхатченка з рогачем в руці. Він боявся, аби раптом не з'явився водій, який зажадає протестувати свій автомобіль на швидкості понад сто п'ятдесят кілометрів на годину. Навіть після усіх цих подій хлопцеві боязко долати пішохідний перехід. Він дістався площі із поліетиленовим наметом, всередині якого панувала темрява. Під вуличним ліхтарем Богдан поглянув на годинника, який видав час: "00:00" і першу секунду, немов тільки в цей момент той дав відлік і Хмельницьким шосе з ревінням на великій швидкості пронеслась чорна автівка.

Богдан різко повернув голову на звук і тільки встиг помітити, як чорна куля пролетіла дорогою у світлі вуличних ліхтарів, залишаючи по собі тривожний гул. Далі він озирнувся довкола на безлюдну недореконструйовану площу і побрів далі, з сумом відмічаючи, що всі продуктові магазини вже зачинені, а Богданові так само хочеться трохи випити вина. Голі дерева виструнчились собі у мідному світлі, гойдаючи гіллям одні чорні тіні на знайомому тротуарі, обабіч якого вишикувався ряд припаркованих автівок. Дивна ознака присутності людей за наявністю механізмів, що дозволяють пересуватися на значні і не дуже відстані. Так само гаджети передають інформацію, а потім емоції, почуття теж повинні з часом долати відстані через якійсь механізми чи медикаменти. Мимовільна думка усміхнула хлопця і він ще додумав, що так шкода коли неможливо транслювати цю усмішку як явище, а не просто вираз обличчя. Бо щодня у своїй більшості люди не вміють читати чужі емоції, оскільки на заваді цьому стають власні примхи душі. І тоді уявляється як стороння міміка й інтонація голосу це знову ж таки темрява, якою ти крокуєш до свого дому. Ось електронний домофон пищить і ти заходиш в тихий під'їзд, двері квартир в якому більше не блимають вічками, а по-німому дивляться на самітника, який повернувся пізньої години. Вічка припинили блимати, вони згасли — так як гаснуть емоції, коли в тебе самого всередині сильне переживання.

Чотири поверхи сходів даються важко через акумульовану втому. У світлі тьмяних лампочок помітно наскільки в нього забруднились черевики і джинси од блукань лісом. Хоча якщо взяти до уваги, що за його годинником, Богдан навіть на витратив на це часу, бо годинник при поверненні видав "00:00", так само як і коли безхатченко з рогачем в руках провів хлопця через дорогу. Тільки тепер годинник цілком нормально відраховував час. Богдан за інерцією і попри втому все вибудовував в голові логіку подій, боячись, що втратив глузд. Якщо події в лісі стали несправжніми, то чому він забруднився, немов від тривалого блукання? Він переміщався в просторі чи в часі?

Відповіді переходили в теорії, теорії у відчуття страху, а страх в нові теорії як і він сам від поверху до поверху, а сусіди більше не спостерігали за ним, оскільки його квартира спорожніла і Леся пішла геть, обравши когось іншого. Людські втрати такі дивні і несподівані, що залишають глибокі сліди в свідомості на все життя, бо коли оточення дивується якійсь твоїй рисі, немов твій характер невірний чи діє на них дискомфортно, то сам з подивом дивишся на цю рису, вивчаєш сам себе, аж доки не розумієш, що це не ти сам, а далека колишня втрати близької людини витягнула шрам на роки і вже час забути, радіти життю, стати щасливим, але у відповідь на зауваження оточуючим мовиш: "я таким родився". Ну бо жалість це рана в оточенні хижаків. І ти таким не родився, ти таким помер.

Богдан відімкнув двері, на мить покосившись поглядом на двері квартири сусідки-спокусниці, знаючи, що тепер варто зачинитись в себе вдома. Зачинити із собою все, що трапилося в ці дні, бо воно й так відійде в минуле, зникне в тиранії часу. Він так і зробив. Замкнувши двері із середини, книгар зайшов до темної кімнати, увімкнув гаражну переноску на дверцятах шафи, роздягнувся і пішов прийняти душ. Гаряча вода зігріла його шкіру і дещо збадьорила. Потім книгар почав наводити елементарний порядок в кімнаті й на кухні. Помив посуд, поскладав книги, викинув вирвані сторінки в кошик для сміття. Тепер мозок вимкнувся, тепер хлопця вже ніщо не хвилювало, бо завтра новий робочий день, слід рано прокидатись і намагатись імітувати продовження життя. Хоча що там імітувати, коли просто достатньо дозволяти серцю битись, коли просто достатньо повернутись додому із одвічних блукань закутками чи то своєї душі, чи то підсвідомістю цього міста, розуміючи, що все чинив вірно й єдино, як і мало трапитись. І що все відбулось насправді, бо рана від укусу сусідки на пипці вже затягується, бруд на штанях вже підсихає, аби його можна відчистити щіткою, розмальована примітивним малюнком вирвана сторінка з книги українського міфологієзнавства відправилась в кошик для сміття. Все зникло, бо трапилось насправді, це лише фантомні речі постійно про себе нагадують.

Доки ще висихало волосся на голові, Богдан увімкнув лептоп. Якщо не купив червоного вина, то залишався синій екран. Такий штучний ревниво виплеканий світ почав завантажуватись складними графічними образами, за якими стояли майже ті самі масиви даних. Заваривши чаю і поклавши на стіл солодощі, якими Богдан хотів сьогодні почастувати Лесю, він запустив браузер і зайшов на свою сторінку в соціальній мережі. Несподівано вже звична картинка-оголошення про неможливість скористатися власним акаунтом усім тим, хто мешкає на окупованій території із подальшою пропозицією засвідчити, чи мешкає користувач на вільній території — тепер ця картинка змінилась іншою. Синій дизайн вивів на монітор примітивні фігурки людей без будь-яких рис чи інших особливостей, лише тулуб і крапка замість голови. Фігурки простягали одна одній руки, вітаючись або укладаючи певне соціальне партнерство, чим безперечно агітують кожного, хто затримає свою увагу на цій милоті. А під картинкою світився текст: "Шановний користувач нашої соціальної мережі! Адміністрація ресурсу запрошує вас до активації власного профілю в просторі для спілкування, де відтепер знято будь-які обмеження щодо вашого місце проживання. З активацією ви отримаєте можливість спілкуватися з різними людьми, які так само проживають на різних територіях, ви зможете ділитися з ними новинами, приватними повідомленнями та дарувати свободу один одному!". Це і ще багато інших спокус тепер щедро пропонував Богданові віртуальний світ.

Книгар все сидів і дивився на екран, перечитуючи таке просте повідомлення під яким за користувачем на диво ще залишався вибір. Синій прямокутник із словом "активувати" і на тебе поллється справжній потік новин від віртуальних друзів, всі ці аналітико-химерні оцінки, калейдоскопи картинок і багато різних слів в купі із чудернацькими історіями, свідками яких книгар і сам доводився свідком не один рік. Кожна новина, яку користувачі продубльовують на своїй сторінці зі своєю оцінкою все множиться і множиться, що правда то як космос, величезний всесвіт, яким слід мандрувати, доки він не розвалиться новою актуальною новиною із новими коментарями. І Богданові пропонують стати свідком кожної історії, співпереживати радощам і горю, удавати, що ти десь поруч. Все як і відбувалось раніше, ще до окупації, яку світ поглинув і забувся, а сама адміністрація ресурсу навіть символічно не знизила плечима. Немов нічого й не трапилось, просто все відбулось в нашій голові. Виявляється, ти просто став свідком, або ще краще: створюй власний контекст, пиши власні історії, немов увесь світ можна звести до книги, до індикатора, який блимає однаково на кожну ситуацію. Та й хіба можливо, аби все відбувалось по-іншому? Ні, не може. Богдан вибрав "відміну", сірий прямокутник, який означав те саме, що й "активація".

Лептоп погас і Богдан не відчув ані полегшення, ані смутку. Тільки сонливість від того, що годинник показував другу ночі. Книга озирнувся довкола, думаючи, що він тепер залишився сам як і раніше. Однак, в кімнаті перебував ще хтось. Краєм ока по лівий бік позаду себе він помітив жінку в діловому костюмі й білій блузі, віку десь під п'ятдесят, білявку із яскраво-білим волоссям, зібраним в кульку на тім'ячку. Невибагливий макіяж на обличчі, вишнева помада на устах, підведені чорні брови, блакитні очі. На колінах гостя тримала чорний саквояж, вуха двічі проколоті, на пальцях декілька золотих каблучок. Обличчя жінки вже відпавутинилось дрібними зморшками і тепер очікувально дивилось на хлопця. Богдан ніяк не здивувався присутності сторонньої людини ось так о другій ночі в своїй кімнаті. Пітьма ночі згустилась, що кожен порух давався так, ніби хлопець опинився в скафандрі. А незнайомка нетерпляче тримала долоні на саквояжі. Вони довго гралися, хто кого передивиться за тьмяного світла гаражної переноски.

— Додому одна зумію я дійти. Прекрасної панянки тут вам не знайти... — мовила жінка солодким голосом першу репліку Маргарити і акуратно розкрила саквояж.

Богдан зазирнув всередину, де лежало багато вирваних зім'ятих сторінок, вирваних книг.

— Надто душно. Яке ж повітря тут важке... — додала жінка, — А нині ніч дуже холодна.

Він з розумінням кивнув і підійшов до пальта, яке висіло на стільці біля ліжка. Запустивши руку в ліву кишеню, він дістав ту саму вирвану сторінку із примітивним малюнком дерева, залишеного дівчинкою. Богдан поволі підійшов до гості, яка все так само очікувала на те, по що явилась тут. Вона кивнула на розкритий саквояж в своїх руках:

— Страшно, чи не так?

Богдан тільки щось промугикав у відповідь і викинув сторінку в пащу саквояжу, немов на відкуп від потойбічних сил. Жінка задоволено посміхнулась і підвела своє обличчя до хлопця. Світло навколо них поволі гасло і вони обоє занурювались у пітьму простими фігурками в маленькій кімнаті, як то фігурки на сайті соціальної мережі над оголошенням про можливість активації власного акаунту. Жінка все так само задоволено посміхалась, в її очах читалась ситість, а Богдан втомлено нахилив вперед голову, спостерігаючи, яким красивим може стати тьмяне світло на обличчі ділової жінки. Так само як і вогник в лісі, той другий рудий вогник, який обертався проти годинникової стрілки. Здавалось, що все в цьому тьмяному світлі рухалось у зворотному напрямку: ніч поверталася до світла, а окупація до сну.

Він заплющив і розплющив очі, і навколо згусла пітьма. Богдан секунду, а може цілу хвилину намагався зрозуміти, де знаходиться. Потім він потягнувся до гаражної переноски, яка тепер висіла біля ліжка, увімкнув світло і впевнився, що спить у своїй кімнаті. Годинник показував п'яту ранку. Ще кілька годин сну. Богдан перевірив, чи увімкнено сигнал будильника, клацнув вимикачем переноски і поринув назад у сон.

Йому здавалось, що він міг би зазирнути ще раз в той саквояж із зім'ятими сторінками. Чорне провалля, в яке скинули поламане гілля, на його зламах помітно багато целюлози, яка у своїй щільності нагадувала папір. Погляд Богдана проникав все глибше, аж доки не помітив дивний порух на самому дні безодні у в'язкій чорній воді і як хтось там дивиться на книгаря, вириваючи штам із цим спомином. Сон...