позаду фортеця але хтось досі під ударом ворог сіє снаряди немов на весну і вдих металевий ударною хвилею трощить вікна і видих з криком є влучання і полегшення що не марно що стоїмо і дихаємо глибше пам’ять вимкнено хто й звідки неважливо то на вечір як не сьогодні то для нащадків річки бронемашин стікаються й відходять хвилями покаліченої русні і тепер знаєш яка ціна стояти тут і постійно відправляти свинець туди вперед без певної адреси й з однаковим прокляттям і благаєш щоб зупинились але коли стихне не повіриш щоб розслабились кінцівки і відчуєш руки тримались за окраєць історії і командир в бінокль вестиме підрахунок спочатку їх а потім наш сумний а поки вдих і видих шовкова земля під тілом крик командира по рації і над вухом про те що й так знаєш це дорога без дороги це життя у вакуумі це уламки які гойдаються хвилею і ніхто вже не згадає того корабля що загубився і вся команда вперлась в берег обхопивши руками каміння і хоче зважи

  дух єдиний лише тіло піддатливе поділу і приймає усі удари і приймає усю пітьму дух не первинний дух наслідок підвалу вологий ритм і ніч і день й безчасся коли рахуєш миті за кроками російського ката дух лише слова яким на допиті не вірять слова без користі без змісту як схованка остання перед тим як звір розламає стіни розграбує і спаплюжить що не вернешся сюди коротко відповідатимеш на питання говоритимеш що попросять але без солі без додавання часу зусиль і виправдань наче така чиста людська суть її культура яка не втирається в довіру і не прагне виправдання катів які лишаються катами а не ходять поміж людей з гіллям оливи дух ламається так ніби лише для цього ріс у садку людської подоби серед істот які носять маски життя й скільки можуть чекають коли усіх звірів пустять з кліток аби більше не вдавати культуру чи волю щоб зайняті поспіхом залишені кабінети і жнива душ людських і духів підвальних опадуть маски що ти там побачиш як не

  осіннє небо застигло оком померлого і день минає згасанням холодом і землею яка сунеться під горло що лише ввечері полегшення і подих сповнений тютюну й горілка ніби рве греблю і рідшають вогники хоча задалеко до опівночі і рідшають вибиті вікна хоча осінь витанцьовує і чути сирену єдиний стогін коли важчає там угорі сигнали що наш час дрібнять на хвилини і погляд у пітьму де вже ні горизонту ні хмар і зірки оманливі за якими не знайдеш ні дому ні ворога лише тривога тривога тривога і вибір куди і скільки кому нині не пощастить і доля просто наблизиться впритул об’єктивом камери щоб поповнити сховище історії і осіннє місто черговий день тремтітиме пожовклими вікнами і курява пронесеться сивиною дворами а там потік почуттів вдих та видих вечеря сніданок робота школа масив речей фотографій розмов обірветься павутиною як і не існувало ніби йти осіннім лісом без упину без обіду ночівлі і сну чи варто згадувати бога доречно чи все ще всує що бояти

  країна-безбатченко країна осиротіла мов мати виглядає дітей за непослух в осінь чи сварить за непослух чи незроблені уроки і її все б’ють і вона б’є що сидиш під вікном лицем в коліна що не так що не так що коли тебе виганяють в осінь в холод по недосяжний скарб і ніби час має гоїти чи зводити нові мости але та прірва ширшає разом з почуттям провини і де-не-де ватра оточена пікселем і рита шоломом земля очі втомлені і стривожені очі яким немає кінця вогонь то шовковий то кам’яніє за якусь мить що країна вигнала і закрила двері на вулицю так трапляється і причин багато або й жодної то таїнство подібне тому коли розіп’яли ісуса віддали матері а могли обміняти на розбійника або просто перебити ноги й квит і вже вдома могли б і ми усі бути вдома та наш час минув бо ось вже страшно бо вода заходить на світ хоч й кажуть що не бояться та хвиля близько й ржавітиме увесь метал і так розмокне зерно паркани попливуть усі хати попливуть донизу бібліотеки

  так дивно що десь там хтось говорить слова так само непомітні як і решта що цієї зими оминають і мене і я оминаю заголовки новин пророцтва прокльони на що проповідники апостоли і певне серед них й син божий заховали мене далеко за комір плюючи їдкою слиною що варто дивитися в минуле і в слова нескінченні писані в талмудах і віршах слова кам’яніють майже одразу і краса подібна грецькій і трохи римській але точно не візантійська не європейська краса мілоська яку тоді хапали за руки тягнули в сад і од страху просто мимо пронести сенс не один безруке слово що не опирається і не зрушить з місця що мусиш копати вгризатися в землю знаючи війну не спинити й хіба тікати до греції чи італії де в мене є знайома але точно не до туреччини чи кудись можливо індія як країна у формі серця бо що то серце як не ще один камінь в мій бліндаж де на дні лопата висікає сніжну іскру і старший сержант каже щось про архелогію але я не розберу я все думаю при м

  десь дівча зовсім юне допитливе і гарне або стара сільська відьма і вже облізла кидають на мене карти таро або прості на дзвінкого вальта а то й на шістку але точно попадають на дурника який засів глибоко в окопі і дивиться на трьох дів в телефоні в біблії на нічному небосхилі що пророчать мені і щоденнику моєму куди я записав холод весь пронизливий і достатньо прозорий що голос та порух здалеку і чути і видно як ніколи раніше мінорно пророкують три іпостасі мені зі столика на сільській кухні де каганець танцює часом в холоді й пару від вечері спочатку ти станеш воїном та нестимеш ношу надважку й почесну і збиратимеш ненависть довкола і рватимеш шипшину з кінчиків осені і присягне діва в любові що холод здолаєш і серце додасть сили а далі настане час другої форми каліки розгледиш що тіло вкоротилось й вогонь облизав грубий шеврон і земля припала до обличчя мерзлий жук паде в ніздрю і тремтить дорога додому й одна цигарка ніхто не поглян