Перейти до основного вмісту

"Підземні ріки течуть" Євгена Ліра: вище від страху


Після тривалої паузи я потрохи навертаюсь до оглядів книжок, причому роблю це не на фб, а в своєму блозі (даруйте, пане Цукерберг, але той ваш виступ в конгресі був непереконливим). Цього разу я стартую із Євгенія Ліра і його збірки "Підземні ріки течуть" горор-оповідань чи містичних оповідань - тут вже кожен читач може визначитись персонально, а я переходжу до справи.
Містика в людській уяві є не стільки жанром, а стільки рефлексом, що десь у просторі нашого світу відбуваються незбагненні процеси, яким наша уява мимоволі надає впізнаванні та відлякуючі образи. З одного боку, неможливо надати пояснення звивинам своєї фантазії, а з іншого, незрозуміле притягує до себе питливий розум. Закриваючи двері до пітьми перед іншими людьми, особливо, перед дітьми, ми почасти забуваємо, що й самі були маленькими, що ми велися на заборонені плоди доки не куштували їхнє солодке і всю супутню гіркоту. В своїх оповіданнях автор концентрує гіркоту, згущуючи пітьму до цілком красивих магнітних образів, де відступає екзистенційна проблематика, або ж не відступає, а поступається подорожі темними кутами буття, як то в оповіданні "Крок".
Певне, саме й це оповідання стало для мене найбільш символічним, якщо розглядати для себе всю книгу. Якщо містика є для нас рефлексом, то що буде, коли він загусне, коли стане конкурувати із реальністю, коли ми зрозуміємо, що нас тягне в темний кут цілком наше бажання, а не містичне співпадіння чи більш-менш зрозумілий поділ світу на добрий та злий. В оповіданнях Євгена Ліра десь так і відчувається, що якогось вселенського зла немає, натомість, персонажі за інерцією своєї душі притягують до себе орбіти, які цілком легко можуть позбавити людини ідентичності і пам'яті. Майже античний фатум, холодний далекий космос. Тобто, тут на читача не чекає саспенс придорожнього готелю із маньяком в підвалі, ні, тут постає калейдоскоп моментів, коли ти спускаєшся до темного підвалу і сам світ може велетенським китом піти під воду, і ти вже не персонаж, а більше - їжа незбагненних істот, яким байдуже до усіх священних текстів людської цивілізації. Це більше, аніж страх.
Якщо ж брати до уваги трохи технічних характеристик текстів Євгена Ліра, то в його тематиці фатуму, що ковтає персонажів не має багатої міфології, як то в Лавкрафта чи то соціального зрізу, як то в Кінга. Іноді складається враження, що персонажі як ті фігурки на шаховій дошці і хочеться роздивитися їх детальніше, або ж трохи прояснити для себе щось із незбагненної пітьми, розчути ім'я отого "МИ", розширити свій світогляд їхньою історією. Так, містика це рефлекс, але й в читача залишилась дитячість в душі, що він прагне зазирнути ще далі. Однозначно, рекомендую усім шанувальникам містики.


Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

"Веселка тяжіння" Томаса Пінчона: ракета, яка все ще падає

До цієї книги явно слід дорости, дотягнутися, поцілити в неї хоча б секундним сяйвом усвідомлення подій, які описані не те що потоком свідомості, а постмодерністичним нашаруванням пригод головного героя. Прочитати книгу я наважився близько трьох років опісля придбання її у Видавництві Жупанського, і от, подолавши сорокарічний рубіж, коли сумісність ментального і фізичного здоров'я змінюють свої пропорції і мозок вчиться вирізняти, відчувати більше, глибше, під іншим кутом і адаптується під тиском війни, я беруся до чтива після чого кожна сторінка пече або холодить мою свідомість по-особливому. "Веселка Тяжіння" доволі об'ємна книга, що спонукало мене до встановлення правила: читати кожного дня не менше ста сторінок. І це себе виправдало, бо якщо дозволити подібній книзі "буксування" і відкладання на потім, то можна повністю загубитися в ній і втратити інтерес до заплутаної історії. Так, з одного боку, читач мимоволі оминає деталі, не впізнає персонажів, які ...

Сергій Рибницький - Плейлист виконувача бажань. День перший

  День перший   — В лісі знайшли тіло молодої дівчини — тому вибачайте за тимчасові незручності! — нервово гаркнув молодий чоловік в однострої, на правому боці щелепи неголеного обличчя якого блищав шрам від опіку. Його голос більше за власну появу практично одразу збадьорив сонних пасажирів в салоні автобуса і поодинокі буденні перемовини перейшли в гнітючу паузу тоді як сам водій автобуса лише ліниво увімкнув власний смартфон, аби впевнитися що й без того добряче відстав від графіку. Невдоволено прицмокнувши устами, він втомлено поглянув на взуття поліцейського, який наніс на просочену гумою червону підлогу бруду в перемішку із стеблинками торішньої трави. Правоохоронець дивним відсутнім поглядом просканував напівтемний салон, його щелепи заходились рухатись з боку в бік і раптово вийшов назовні, дзвінко зачепивши прикладом зброї металевий поручень. — Та це недовго буде. — пролопотів про себе водій, важко зітхаючи та ховаючи смартфон у внутрішню кишеню синьої куртки....