У кожної людини своє поняття
краси і відчуття прекрасного захоплює нас зненацька, бо похід в ресторан із очікувано
смачною стравою тяжіє до снобізму, аніж до зворушливого естетичного
задоволення, коли ти невпевнено розгортаєш товстезну книгу і вже за десяток
сторінок повністю занурюєшся в інтригуючий сюжет та соковиті описи інтер’єрів,
характерів персонажів, екскурси у минуле. В Донни Тартт не зустрінеш модернових
потоків свідомості, однак м’який поступовий виклад усіх нюансів події, свідком
якому щойно став читач, плавно переносить нас до нового сюжетного повороту. І
ось на подібних невибагливих стилістичних хвилях читач гойдається, виловлюючи
для себе купу відсилань до різних творів мистецтва.
Однак, все по порядку. Коли
читаєш, що книга присвячена не маловідомій людині, а самому Бретові Істону
Еллісу – письменнику, який оспівував і розвінчував культ «золотої молоді» 80-х
років, авторові культового «Американського психопата», то мимоволі починаєш
шукати в «Таємній історії» відсилання до творів маестро і ось бачиш, що оповідь
ведеться від імені одного з персонажів, багато алкоголю, там і до наркотиків
недалеко, сексу мало, але коли настає момент відвертих сцен, то вони губляться
в передозуванні алкоголем та наркотиками і справляють відчуття відчуженості,
аніж теплого інтиму, тут вам і «золота молодь» 80-х (хоч і роман вийшов 1992-го
року, але я орієнтуюся на рік вступу на класичну філологію самої авторки – 1986
рік), гомосексуальність, навіть проступає інцест, відчуженість молодих людей
від власних батьків, вбивство і нездоланність депресії.
Натомість, Тартт взяла певні
декорації від Елліса, але відкинула жирний культурний зріз 80-х із нині
популярним ностальгічним New Wave, замінивши його класичною філологією, а
діалоги не такі холодні та безнадійні, а більш наповнені емоціями та описовим
об’ємом. Справді, дух «Таємної історії» просякнутий культом античності і
головні герої черпаючи знання на заняттях із класичної філології, приправляють
свої слова та дії цитуванням грецьких філософів і поетів. Головний герой, який
вивчає греку, стає провідником читача і піддається довірі друзям по навчанню,
які в пошуку тонких і страшних матерії, вийшли за межі наукового дослідження та
здійснили вбивство. Тобто, пошук Діоніса об’єднує куди краще за етичні норми,
чим Донна Тартт піднімає проблему, яку наведено епіграфом слів Ніцше про становлення
філолога, які можна трактувати так, що молода людина не може зрозуміти древніх
греків та римлян і вона цього не знає, тобто, філолог повинен спочатку
сформуватися як людина, а вже після цього приступати власне до філології.
Персонажі свої вчинки виправдовують тим, «що так було прийнято у греків», тому
читачеві варто викинути з голови ідеалістичну картинку про античність, в романі
античність значно тонша і діонісійська матерія.
Але не все зав’язано на античності.
Шанувальники живопису будуть у захваті як майстерно авторка у своїх описах
відсилається на цілу галерею європейських художників від відродження до імпресіонізму.
Якщо останній роман Тартт «Щиголь» переповнений моментами, коли на кілька
сторінок стан, почуття персонажів, зовнішній вигляд, опис місцевості
передається порівняннями із шедеврами живопису, то в першому її романі ще
помітна певна стриманість в цьому прийомі. Багато посилань на поетів епохи Відродження,
яке й сприймається як певне віддзеркалення античності. Однак, попри таке
культурне насичення (або ж завдяки йому), персонажі тяжіють не до гармонії, а
до трагедії, наслідуючи незбагненну обивателю античну традицію високих матерій.
Тому не знаю, чи рекомендувати книгу тим, хто ще не розчарувався у мистецтві,
бо ж як то в Ніцше: «Коли ти дивишся в безодню, безодня дивитися в тебе», що
згодом і він, професор класичної філології, віддавав божевільні почесті
Діонісу.
Коментарі
Дописати коментар