К У Т А Х А Ш А Розділ 2 ЛЬОССАЛЬВХЕЙМ

"Шановний Петро Олексійович!

Дивно, що у вас ім'я по-батькові таке саме як і президента країни, і дивно, що я звертаюсь до вас із не менш важливою проблемою, якби звертався до президента країни. Наперед прошу вибачення за це нахабне паперове листування, однак, обставини зобов'язують до радикальних вчинків з мого боку.

З Інтернету я довідався, що з вами, Петро Олексійович, можна контактувати щодо виданої вами книги "Маг" Джона Фаулза. Зазначу, що мені невідомо, чи дійшли до вас останні новини про те непорозуміння, яке вчора виникло. Читаючи український переклад "Мага", я натрапив на дивні слова, які видались мені не зовсім вірними для цього чудового роману. Наприклад, "непозбувна бентега", "невиразна будучина", "впасти в помилку", "дрочитися", "грана дикунка" та багато інших незвичних слів. Я не роблю остаточних висновків, але прошу роз'яснення не лише як читач, а й як книгар однієї з вінницьких книгарень, який невтомно консультує багатьох інших читачів і, підкреслю, потенційних читачів цієї книги.

Звісно, ви запитаєте: які саме роз'яснення? І це здається цілком справедливим, адже ситуація справляє вигляд цілком незвичної. Вчора мій пост в соцмережі спровокував жваву дискусію, в якій важко сприймати аргументи сторін через їхнє емоційне забарвлення і рефренові узагальнюючі пояснення від представників вашого видавництва. На мою думку, звичка спокійного, ніби наперед продуманого, повторення фраз не личить вашій організації. Бо це як та хвороба, яку легко підчепити в держави і про що весь час дорікають нашому президентові. До речі, в цьому й полягає подібність між вами, про що я зазначив на початку листа.

І знову, на мою думку, вжиті в перекладі слова, про які я вже згадував, руйнують саму атмосферу роману, випадають із контексту і породжують нерозуміння між іменитими авторами, які агресивно захищають доцільність вживання цих слів та читачами, що продовжують відстоювати власну критичну оцінку. Не забуваймо, якими образами на адресу читачів відгукнулись колеги із цеху перекладачів. Тому цим листом я прагну розпочати продуктивний діалог, бо вчорашній пост в соціальній мережі лише посприяв сумному результату, коли все зійшло на пси.

Щиро ваш, Богдан."

З написання цього листа розпочався новий робочий день. Похмурий січневий ранок розривав настрій поміж сном і депресією, якщо стан невиразної душевної важкості можна назвати депресією. Кава одразу гіркла в роті і бадьорість накопичувалась хвилями на кшталт своєрідного прибою. Сліди від вчорашнього дня на підлозі книгарні старанно протирала прибиральниця. Богдану здавалось, що вулицями міста стало менше курсувати громадського транспорту або то просто похмуре небо так густо виповнило сірістю вуличні краєвиди. Про вчорашні події окупації кожен собі мовчав, ніби ніяково згадувати чи озвучувати очевидний факт. Відвідувачі звично виринали собі із вулиці, іноді навіть не відповідаючи на його вітання, озирались на різні боки і прямували до того стелажу, на якому стояла цікава їм книга. Богданові тільки залишалось гадати, що саме спонукало ту чи іншу людину обрати собі книжку.

Маючи вільними двадцять хвилин, він зайшов у поштове відділення, аби відправити листа Петру Олексійовичу. Всередині приміщення поросли неймовірно довгі черги, а от віконечок обслуговування поменшало. Шеренги людей од очікування викривились гачкоподібними обрисами, подібними до кігтів, які розчепірились і готові вхопити кожного, хто вже встиг залагодити свої справи та задоволений йшов од віконечка обслуговування. Для Богдана довгі черги до працівників організацій, які надають такі необхідні послуги для населення, здавались смертельним явищем. Навіть більше, зброєю масового ураження. Неочікувана концентрація людей, які від звичної прогулянки тротуарами переходять до форми покірної черги такого співпадіння інтересів. Тимчасова покірність, коли когось змушують дивитися в потилицю того, хто попереду тебе. Натомість хтось позаду тебе так само незворушно дивитися в твою потилицю. І одежа, що увібрала в себе усі вуличні запахи, віддає їх назад в цьому невеликому просторі. Одночасно пахне шоколадом і кислою капустою.

З різних сторін чути стишене невдоволення, гаки черг стають усе більш загнутими, що спочатку в Богдана зникає бажання відправити листа і він не хоче долучатися до черг, які заносяться над тобою гострими кігтями. Однак, люди все-таки поволі просуваються і внаслідок скорочення відстані до віконечок, надписи-оголошення над ними стають все виразнішими, аби хлопець міг їх прочитати. Очі напружено бігають по надрукованим сіро-синім літерам правил отримання та відправлення пошти — сухі речення про звичні речі. Жодного креативного образу, один відсоток рутини в суміші із дев'яносто дев'ятьма відсотками людського світу. Бланки різних кольорів, які незрозуміло чому хочеться перечитати не один раз і заодно переконати себе, що ці правила насправді діють, що наявна різнокольоровість гарантує задоволення потреб усіх, хто звернеться до поштової служби.

Черга в тривалому очікуванні підвела його до віконечка із нерівного брудного скла, продірявленого прорізом для подачі листів та грошей. За склом його очікувала дівчина-оператор, яка, схоже, прийшла на роботу вже втомленою і роздратованою. На Богдана спрямувалась картинка чорного зібраного волосся клубочком на голові із встромленим олівцем червоного кольору, підведеними очима, дещо жовтуватою шкірою, причому багато шкіри зібралось на її підборідді, сірістю погляду і запахом штучного евкаліпту.

— Коли дійде лист? — ледве видавив із себе слова хлопець і заскреготів зубами од того, що не вжив при цьому слово "будь ласка".

— Невідомо. — оператор пошти навіть не звела на нього погляд, від чого Богданові стало невтямки: навіщо підводити собі очі косметикою, якщо цим поглядом не користуєшся. В голові одразу з'явилось власне пояснення, що то через невжиття слова "будь ласка".

— Хм, раніше існував термін до трьох робочих днів. — все-таки він насмілився зауважити коли приклеював марку на конверт.

— А раніше — це що по-вашому? — тепер операторка підняла на хлопця сірі очі, в якому відчувалась уся глибина таких же сірих стін, об які Богданові хотілось битись головою.

Пауза, а за мить він безсило зізнався:

— Я не знаю.

— І я не знаю, — роздратовано підхопила дівчина, — а сьогодні місто, як бачите, окуповане.

Богдан відчув тиск черги позаду себе, наче на стінки батискафа на океанській глибині, розвернувся і пішов до виходу, косячи поглядом на людський кіготь черги, яка грізно вигнулась дугою у протилежний від нього бік. Він залишив напівтемне приміщення пошти і опинився під напівтемний небом. Воно супроводжувало хлопця до книгарні. В Богдана знову прокинулось неприємне відчуття, що в книгарню от-от можуть увірватися солдати із окупаційних сил і почнуть громити все всередині.

Ні, минулося. Солдат не видно ні в книгарні, ні на вулиці. Лише постійні клієнти в обідню пору задумливо сновигають між стелажами, які наповнені звичним книжковим асортиментом. Звичний запах книгарні без шоколаду і капусти, без черг і людського кігтя як в поштовому відділенні. Дерев'яні кістяки стелажів розташувались в кількох залах, а люди все тягнуть і тягнуть на себе масивні вхідні двері, аби перебирати в руках кожну кісточку-книгу.

Робота протікала так само як і вчора, смаки читаючих вінничан не зазнали змін і ніхто не обирає лише одні романи-антиутопії. Чимало молодих людей потягнулось до романтичних історій, їхні очі іскрились спрагою чистого неба. Кожних півгодини по декілька відвідувачів зацікавлено вивчали полички із психологією. Тим часом, філософія спочивала собі на нижніх поличках і озивалась до поодиноких долонь, як той ситий лінивець, неохоче і важкодоступними реченнями на сторінках. Відділ історії став чимось схожим на велетенського скорпіона: по двоє масивних стелажів по ліву і по праву сторону, а в центрі пірамідний промостолик, вершина якого нагадує жало. Люди зазвичай оминали цього скорпіона-історію, бо ніхто не певен, коли історія може його вжалити.

Богдан продовжував читати собі "Мага" Фаулза, а навколо нього по-броунівськи сновигали покупці, настільки обезличені і схожі один на одного, що коли дехто з них все частіше не відповідав на привітання книгаря "Добрий день!", то легка замовчувана образа стала для хлопця своєрідною традицією, частинкою порядку в окупованому місті.

— Порекомендуйте мені книгу на подарунок людини п'ятдесяти років. — майже наказним тоном звернулась до нього жінка в елегантному пальті.

— Що ця людина читає? — Богдан спробував звузити діапазон запиту від клієнтки.

— Не знаю, але порекомендуйте щось цікаве. — поставила нову умову жінка середнього віку із блакитними очима, яскраво-рожевими нафарбованими устами і виразом нетерплячості на обличчі, тобто, намагання тут і тепер вкоренити певний порядок дій із подальшим їх виконанням.

Для книгаря це найважчий момент, принаймні для Богдана, оскільки він сам не знає, як почуваються в такі моменти інші книгарі. Величезна кількість прочитаних за життя книг розлітається в голові зграєю сполоханих пташок, кожна з них згадується як цілком пристойний варіант і одразу відкидається як поганий вибір, бо вона може здатися не надто цікавою, оскільки Богдан її вже прочитав. Тоді книгар перебирає в голові варіанти книг, які він би хотів прочитати і список чималий, однак, він не впевнений в тому, що вони цікаві, не впевнений, чи не надруковано на якійсь із сторінок щось образливе для читача віком п'ятдесяти років.

А якщо нічого образливого, тоді це також великий ризик для читача, адже великий текст може його взагалі нічим не зачепити. Різноманіття вибору все більше і більше множило невпевненість, що такий вибір взагалі можливий. Богданові тієї миті здалося, що користувач в соціальній мережі таки натрапив на правду, коли звинувачував його у несвободі пересування. Як можна вільно думати, коли неможливо зробити вибір серед книг для однієї людини, яка хоче комусь подарувати цікавий бестселер. Невідомо чому, але неконтрольована фантазія продовжувала рости сумнівами і змушувала стрибати його погляд у недалеке майбутнє та бачити як рекомендована Богданом книга плавно лягає у руки п'ятдесятирічного читача. Богдан бачив товстуна в коричневому пальті, в коричневому кашкеті, під яким кругле червоне обличчя без емоцій втупилось на обкладинку із претензійною назвою. Ніякої реакції. Книжка як книжка.

Богдан тільки дарма накручував себе, але голова варила з нелюдськими оборотами: якщо рекомендувати книгу через посередника, то ймовірність вподобання подарунку цим читачем різко знижується. Ланцюг невподобання страшив не менше за окупацію міста, навіть виявився тотожний їй.

Як тільки випала вільна хвилина, Богдан дістав пляшку кефіру — його мінімум харчів, який почасти ставав і його максимумом на весь день. Кисломолочний потік дозволив перевести дух опісля страху і дозволив йому поміркувати про причини невподобання цього міста певними силами, тобто військовими, які встановили блокпости навколо Вінниці. А потім він уявив собі, як людина, отримавши в подарунок рекомендовану Богданом книгу, приходить в книгарню і книгар опиняється в своєрідному психологічно-інтелектуальному боргу перед ним. Окупацію при цьому також можна розглядати певним боргом в плані економіко-патріотичної складової міста перед військовими. Невідомо, з якої причини почалась окупація, проте відчувалася загроза з боку Міста Над Бугом, що військове угруповання застосувало зворотну силу на оточення певної території, яка сама по собі повинна ділитися всередині на різні мирні зони.

Так говорив жвавий низенький розумник середніх років із геть сивим волоссям, який несподівано з'явився в книгарні після обіду. В ту пору вже як півгодини падав мокрий сніг і підлога в приміщенні мала жахливий вигляд із калюжами талої води та рознесеним брудом. Дехто з відвідувачів відверто ігнорували килимок при вході і сміливо чвакав черевиками до потрібного стелажу. Богдан втомлено піднімав очі на кожного візитера і нервово тер чоло. Ще кілька кавалків мокрої сніжної сірої маси і він зможе запускати паперові кораблики на брудній водяній гладі. Однак, з боку книгаря не лунало жодного протесту, бо вище керівництво наказало робити зауваження лише в тому разі, якщо це напряму загрожує пошкодженням книг. Роздратування книгаря не могло здолати наказовість інструкції в книгарні. Хлопець лише раз спробував по-хитрому обійти її, промовивши до похмурої жінки в недорогій чорній шубі і хутряній шапці:

— Краще вам витерти ноги, бо можете послизнутись на нашій плитці. — якомога ввічливіше вибудувалась його фраза.

Натомість жодного ефекту це не дало. Відвідувачка по-дикому озирнулась на книгаря, який, як їй здалося, мовив в її бік щось більше за звичний "Добрий день" чи "Приходьте ще", чи "Всього вам найкращого". Мимоволі незвичне і ввічливе прохання торкнуло приховану істину людських щоденних розмов, коли індивіди між собою не розмовляють, а поєднують одну фразу з іншою, найбільш відповідними їй словами. Звичні звуки заспокоюють і вганяють розум у звичну дрімоту блукання знайомими місцями. Тим не менш, Богдан мав звичку обдумувати промовлені ним слова як до так і після, проганяючи свої фрази в уяві, намагаючись виділити для себе специфічні акценти. Незвичні слова, речення пробуджували дикість в очах похмурої пані, яка тулить ближче до серця гаманець в правій руці, обдумує почуте і озирається на підлогу, на свіжі брудні сліди од свого взуття:

— А чому вона слизька? — певне, вона поставила питання не для того, аби прояснити для себе проблему ковзання на гладенькій поверхні, а для виявлення відповідальної за такий стан підлоги людини, ­— Тут немає нічого страшного. Окупація ж.

Богдан демонстративно розвів руки в сторони, ну так, окупація і надмірна безпека з його боку видавалась безглуздою. Певне, відвідувачка мала хоча б невербально тріумфувати над книгарем, але натомість фігура в дешевій чорній шубі невпевнено рушила вглиб книгарні до стелажів художньої прози. Її кроки пронизливо плямкали на плитці.

— Епічна пані... ­— раптом прошепотів до книгаря молодий чоловік, який виріс в дверях, струшуючи з плечей спортивної чорної куртки мокрий сніг. Його голову нічого не вкривало, на русявому волоссі середньої довжини завмерли краплі вологи, наче вода не вбиралась в зачіску. Болотяно-зелені очі усміхнено позирали на Богдана, на книги та відвідувачів.

— Добрий день... — на автоматі вимовив хлопець і незнайомець так само, майже з поклоном відказав на привітання.

— Якщо за окупації книгарні працюють, то не такі вже й погані справи у людей. — підмітив той.

— Згоден, — Богдан відчув, що зараз чоловік у спортивній чорній куртці, чорних теплих джинсах і чорних кросівках заведе розмову про різні метафізичні речі.

Тому книгар закрив книгу, яку до цього читав, і з кам'яним втомленим обличчям зосередив увагу на гостеві. А той почухав голову, струшуючи краплі вологи з волосся або наче в нього там якась сверблячка чи навіть воші.

— Не пощастило мені — застряг у вашому місті. — мовив той іронічно, здіймаючи вгору брови і розтягуючи уста в кислій посмішці.

— Окупація? — співчутливо перепитав Богдан.

— Окупація. — погодився той, — Що читаєте?

— Я на роботі, тому не читаю, а зловживаю службовим становищем. — пожартував книгар. Богдан сам щойно придумав цей жарт і урізноманітнив ним робочий день.

— Яке ж це зловживання, адже мусить же хтось ці книжки читати, а то всі лише купують. — скрадливо мовив гість, однак одна із відвідувачок, дівчина у білій шапці з помпоном біля стелажу із рекомендованими книгарнею книгами покосилась на русявого чоловіка.

— Останнім часом люди активніше... читають...

— Останнім часом люди активніше купують. Мовлю це пошепки, аби не порозлякувати їх.

— Ви так в цьому впевненні? — також скрадливо перепитав Богдан гостя, який довірливо притулився до касового прилавку.

— Так. Скажіть, скільком людям ви сьогодні рекомендували якусь книгу, бо вони самі не могли зробити вибору?

— Гадаю, десь двом десяткам, не більше.

— Ну ось...

— Що?

— Хіба читаючим людям потрібні рекомендації, пане... — гість лукаво підморгнув і придивився до його бейджика, — Богдане?

— Впевнений, що читаючі люди потребують рекомендацій ще більше, аніж нечитаючі, пане... — Богдан так само придивився до його чорної спортивної куртки у пошуках бейджика, що він робив із награною демонстративністю.

— Міхо Штофель. — представився русявий і криво посміхнувся, хоча посмішка видалась кривою через помітну асиметричність його обличчя.

— Штофель? — перепитав Богдан, — Я знаю одного вінницького поета із таким самим прізвищем.

Незнайомець підняв  вгору праву руку, наче в клятві, що це здався знаком, аби книгар припинив чіплятись до його прізвища і відповів хлопцеві:

— У мене немає родичів.

Богдан відповів на цю фразу мовчазним потискуванням плечима, мовляв, як скажете, адже він не хотів розпитувати про родинні зв'язки.

— То що ви читаєте?

— Це так важливо?

— Я звик орієнтуватися на те, що читають книгарі, а не на те, що вони продають. — Міхо Штофель знову розтягнув уста в посмішці, від чого його довгий ніс ще більше загострився. — Щось в цьому є. Сакральне від сакрального.

Богдан продемонстрував гостеві велику книгу із зеленою обкладинкою.

— "Українська міфологія". Навіть для мене це непроста річ. Даруйте за нахабство, але ви цікавитесь як етнолог чи це більше приватний інтерес, пошук якогось першоджерела? Я неодноразово бачив у людях сильний потяг до першоджерел, недовіру до переказів і переспівів. Хтось стверджує, що першоджерела містять логічне пояснення усіх змін у світі.

— Тоді як перекази...? — спробував уточнити Богдан.

— Тоді як перекази, — знову перейшов на шепіт Міхо Штофель, — кожного разу намагаються цементувати людську світоглядну позицію. Ех, тепленько тут у вас.

Пані, яка кілька хвилин тому завітала в приміщення не витерши взуття об килимок на порозі, прихлюпала кроками по мокрій підлозі із глибини зали, промовляючи сама до себе:

— Нічого людського тут у вас немає. Одні Керуаки і Бандери.

Раптом вона по-дикому зиркнула на Міхо Штофеля і злякано прожебоніла:

— О, я думала, що ви вже поїхали...

Міхо Штофель хитро підморгнув, спираючись на прилавок каси ліктем, виставляючи в бік жінки своє невелике черевце:

— Та ось, окупація. Мав сьогодні повертатися в столицю — там у мене весь час багато роботи. Аж тут окупація і з'являються все нові і нові справи.

— А, розумію... — задумливо промуркотіла відвідувачка, але її погляд все одно залишався диким і розгубленим, наче вона зустріла примару або навіть когось гіршого. — В столиці завжди багато справ.

— Дуже багато. — протяжним тоном підтвердив гість і кивнув головою, — Замала столична житлова площа це мов безвідмовний детонатор, а тут у Вінниці все спокійніше. Це місто подібне до курорту.

— Ну так, ну так. — пані обережно підійшла до дверей, зосередивши лячний погляд на Міхо Штофелі.

Щось її налякало в гостеві, від чого в Богдана виникло своєрідне захопленням, коли дивні незнайомці здатні своїм виглядом прогнати із приміщення нечемних людей. Розв'язність і усецікавість линули від демонічного відвідувача. Абсолютно непересічний вигляд попри відсутність харизматичних деталей, тільки бісики в очах, легка огрядність і плавність рухів доволі дивно поєднувались в цій особі.

— "Українська міфологія" — це річ, яка перетравлює будь-яку опісля неї культуру, намагаючись влитися в цю ж культуру. Почасти уся справа у місцевому ландшафті, кліматі і в успадкованих генах. — все так само безтурботно мовив Міхо Штофель. — Ви цікавитесь впливом циклічності часових пір року на формування обрядів чи просто міфічними чудовиськами?

— Ні, направду мене зацікавило Світове Древо.

Брови гостя здивовано стрибнули вгору від почутого, а уста скривились кутиками вниз, ніби той взагалі не очікував на таку відповідь.

— О, цей Іггдрасілль. Ну, в нього дуже і дуже малодосліджена першооснова, яка й назви немає.

— Іггдрасілль? — Богдан відчув себе студентом-першокурсником на лекції іменитого професора. І це тільки від почутої дивної назви.

— Так древні скандинави називали його. Певне, цією назвою воно й прийшло в українську міфологію.

Дівчина в білій шапці із помпоном знову покосилась чорними очима на Міхо Штофеля, а той лише швидко озирнувся до неї і шумно видихнув.

— Ні, не прийшло. — заперечив книгар, — Я от вичитав, що Світове Древо паралельно існувало в різних стародавніх культурах.

Міхо Штофель на це зауваження лише спокійно розвів руками і озирнувся на вечірнє місто у вікні книгарні, коли пітьма виповнилась і зробила вогні яскравішими.

— Мені відомі часи з того моменту, коли на заміну деревам прийшли люди, тобто, коли божества остаточно антропоморфувалися. Дерева... А дерева почали переходити в книги.

— Тоді, можливо, вам чимось допомогти, щось порекомендувати...

— Та ні, єдине, що мене цікавить — буккросінг, книги на обмін. Є такі?

— О, так. На підвіконні біля стелажу зі словниками.

Міхо Штофель плавною ходою пройшов за стелаж, хлюпаючи при кожному кроці, хоча Богданові здалось, ніби перед гостем усі води повинні розступитися. В рухах відвідувача попри бочкоподібну фігуру відчувалась грація і плавність, а одежа м’яко переливалась чорнотою на фоні книг у кімнатному світлі. Богдан вперше бачив цього дивного чоловіка, але в хлопця несподівано з'явилась довіра до незнайомця. Виникло бажання спілкуватися з ним на різноманітні теми. Тим часом, дівчина в білій шапці підійшла до прилавку каси, але без книжки в руках. Вона стурбовано поманила Богдана долонею до себе, мовляв, мені необхідно щось тобі тихо сказати. Звісно, це збентежило хлопця, але він все-таки піддався чорноокій дівчині, якій заледве виповнилось двадцять років.

— Стережися цього чоловіка. — прошепотіла вона.

Це його ще дужче збентежило, і в її темних очах книгар не помітив й тіні жарту. Дівчина щось знає про Міхо Штофеля, однак, нічого окрім застережень вона не мовить. У Богдана мало б загостритись відчуття небезпеки або тривоги, але поки що він просто розгубився і дещо закляк на місці. Він спробував здолати ступор своєрідною цікавістю:

— Чому? — оце й усе, що він зміг видати із себе.

Дівчина подивилась на Богдана, мов на божевільного, і прошипіла по-зміїному:

— Ти щойно кілька хвилин розмовляв сам із собою. Цілий діалог, тоді як він стояв поруч і мовчав.

Раптова новина відібрала в Богдана мову. Як таке можливо?! Він же ж чітко усвідомлював, що спілкується з людиною. Чорні очі дівчини лякали його, а от її біла шапка із помпоном на диво заспокоювала і гарно пасувала дівчині. Чорне з-під білого. За мить Богдан спробував відтворити в голові розмову з Міхо Штофелем і вражено зрозумів, що він не впевнений щодо дійсності того діалогу. Його долали сумніви. А якщо й ця дівчина також мовчить, просто дивиться чорним поглядом у його перелякану душу книгаря? Дедуктивна залежність грає з ним поганий жарт, коли одна особа мовить, що інша стоїть перед тобою, а ти й далі ведеш із собою діалог про Світове Древо, відповідно, ти не можеш гарантувати сам собі, що цієї миті ти не розмовляєш із собою. Як же ж це страшно — не довіряти людям, як же ж це гірко, коли вимовлені слова перетворюються на вигаданий діалог.

— От бачиш... — прошипіла дівчина і пішла геть від каси до дверей, тоді як Міхо Штофель із задоволеним обличчям винирнув з-за стелажів із товстезною книгою в руках.

Богдан одразу впізнав цей фоліант. Місяць тому хтось приніс багато релігійної літератури, а саме конкретно православного розливу. Працівники книгарні кожного дня спостерігали за тим, як любителі обмінюватись книгами оминають товстезні опуси. Не стільки велика мудрість засіла на сторінках, скільки блага новина своєрідних "толстовських" пережитків. Навіть з'явилось легке розчарування щодо вибору гостя. Міхо Штофель тримав "Православна сім'я" із малюнком хаткової ідилії інтер'єру дерев'яного будинку, де за столом зібралась сім'я: чоловік в темній сорочці із грубого матеріалу, дружина у практично черничому вбранні і троє дітей, у позах яких дивним чином поєднувались послух та радість.

— Ось це візьму. — вимовив гість і Богдан придивився до хитрого обличчя: чи дійсно в нього відкриваються уста, чи насправді хлопець з ним розмовляє?

Так, звук та міміка на обличчі співпадають — Богдан на всяк випадок ледь помітно кивнув головою, аби раптом перед ще кимось із відвідувачів книгарні на видатись божевільним. А ще про всяк випадок він ущипнув себе за ногу, бо коли це сон із вечором, який вже рветься у вікна, із таємничим гостем, відносно до якого в хлопця виникає дивне поєднання довіри і благоговіння, із дівчиною із темними очима та білою шапкою, яка натякає, що слід остерігатись Міхо Штофеля, і все це у світлі кімнатних лампочок, то цей сон аж занадто детальний з сильною претензією на сновидіння. Кроки гостя й далі хлюпають мокрою брудною підлогою, книги шелестять сторінками у руках людей — маленька осінь, яка відділилась від зими і заховалась в книгарні.

— А що ж мені тоді залишити взамін? — перепитав Міхо Штофель чи то в книгаря, чи то в себе.

Богдан вкотре потиснув на слова гостя плечима, але той вирішив придбати щось з мотиваційної літератури з ведення власного бізнесу і розвитку підприємницьких якостей. Взамін узятій з буккросінгу книги.

— Як то мовлять: "від нашого столу — вашому столу". — озвучив свій вчинок Міхо Штофель.

Книгар роззирнувся у всі боки, чи раптом десь його не підстерігає та дівчина в білій шапці і стиха мовив до чоловіка:

— Дякую, хоча це не обов'язково. Книги це не зовсім матеріальне явище.

— Хех, ви так мовите, наче прагнете переконати в першу чергу себе. Весело чути ідеалістичні слова від книгаря.

Богдан по-дикому поглянув на Міхо Штофеля, так само як і та жінка, яку він ввічливо просив кілька хвилин тому витерти взуття од мокрого снігу об килимок при вході. Він хотів ще щось мовити, але мимоволі згадав про слова дівчини в білій шапці і запнувся. Невже цей чоловік уявний? Або для Богдана лише уявні діалоги із ним? Така вибірковість ілюзій пускала ледь усвідомлений тремор і заклякання у всьому тілі. Він наче зрісся з касовим прилавком, відчуваючи психологічну безпомічність в цій дивній патовій ситуації. Логічним видавався лише хід конем — літера "Г", коли озвучує слово людина, яка не підтверджує це слово, але й не заперечує. Думки розходяться в різні сторони, адже не підтверджений і не спростований вислів уподібнений до бездоказового існування будь-чого. Наприклад, любов — сумнівне почуття, яким ми називаємо людську приязнь до живого і неживого. Але так ми вже називаємо це приязню, симпатією, душевними судомами. Надто непевно і чи зникає насправді та сама любов? Тут ми також розводимо руками. Логічне "Г" на шаховій дошці побутової філософії.

Мовчання з боку книгаря тривало надто довго, аж цілих п'ятнадцять секунд. Відсутність дівчини в білій шапці ніяк не допомагала подолати логічну дилему і змусити себе хоча б для ввічливості щось відказати гостеві. Міхо Штофель це помітив і його вираз обличчя скам'янів у тривожносонному очікуванні. По-іншому і не назвеш його потуплений погляд, зосереджений на касовому прилавку, в який руками вчепився Богдан. Їм обом видавалась кумедною дивна пауза в розмові.

— Що ж, — нарешті промовив Міхо Штофель, щось обдумуючи, — спробую завтра полишити Вінницю. В столиці в мене завжди купа справ. В кожній столиці в мене справ із головою. А ще хочу вам сказати дещо про Іггдрасілль. Дохристиянські скандинави вірили, що Світове Древо цілком матеріальне і його можна знайти.

— Он воно як? — так само нарешті вимовив слова Богдан.

Міхо Штофель задумливо махнув собі рукою із шелестом спортивної куртки і розвернувся до виходу. Чоловік мимоволі зсутулився і подивився у вікно, на вечірнє небо, очікуючи побачити там перші зорі. Але там лише сіро-синє полотно і тіні будівель. Богдан також поглянув у вікно услід за гостем, але тієї миті він побачив куди більше: обриси вінницьких барокових будівель видовжились у вуличному світлі міддю осені і земля напружилась масивним зміїним корінням, намагаючись заглибитись і зшити гігантські земні плити в єдину твердиню, а тіні все розширювались та видовжувались одночасно, захоплюючи простір ідеально округлою формою екваторіального стовбура, і, звісно, деякі невидимі зорі нависли літніми юпітерними плодами. Величезне Світове Древо чи його проекція на зламі пітьми.

Видіння набирало сили швидкими темпами і місто тонуло у невидимій деревині, яка не полонила жодного мешканця, навпаки: підганяла їх усіх, наче гіпертонічний кровообіг охололого провінційного куточка. Запахло життям, свіжими травами і, на диво, осіннім листям. Небо чорніло гіллям, його голки розграфили плетивом обрій, що купол верхогілля губився аж десь на орбіті. А може й не губився, може це орбіта піддавалась видінню, як і гравітація, коли наступної миті здалось, що усі книги в книгарні здіймаються хуртовиною сторінок і стовбурні барельєфи велетенського дерева нагадали скупчення тисячі й тисячі людських облич та звіриних морд.

Хвиля психозу відступила і Міхо Штофель випрямився, пожвавішав у своїх рухах. Його статура повернула собі риси кульгавого біса. Минуло заціпеніння і в Богдана.

— Якщо дійсно припустити, що Світове Древо це не просто символ, — мовив книгар, — то де його слід шукати?

— Де завгодно, адже скандинави мандрували на всі сторони світу і на значні відстані. А ми знаємо не про всі подорожі, чи не так? Бо ж не всі мандрівники змогли повернутися додому.

— Як ви цікаво розповідаєте. Ви колись вивчали міфологію?

— Можна й так сказати. Я стільки всього бачив, що давно дійшов цікавого висновку: людство не вигадало нічого кращого за оргії і жертвоприношення. Це дві максими людської свободи, оголення до анемічної первісності. Однак, до неї необхідно долати окремий шлях, виповнений чудовиськами. — Міхо Штофель говорив усе чітко й жваво, ніби завчив кожне слово і Богданові знову здалось, що розмова із чоловіком уявна. — Але туди нам вже не дістатись, там панує морок безісторичності.

— Хм, — обережно висловився Богдан, дивлячись у вікно, чи раптом дівчина у білій шапці не повертається, аби заскочити книгаря при нападах шизофренії. — виходить, що й скандинави не дарма навідувались в наші землі.

— Отож бо... — прошепотів Міхо Штофель і вказав пальцем в небо, задоволено посміхаючись.

Гість полишив книгарню, а Богдан розгублено  роздивлявся в руках книгу про українську міфологію. Щось непокоїло його душу опісля слів чоловіка. Відчувався морок, який не піддавався навіть інтуїтивному відчуттю, і той морок являвся первісною людською цивілізацією.

Він знову розкрив книгу, проглянув декілька сторінок, намагаючись виловити те, що непомітне при звичному і поступовому прочитанні. Отже, міф — це не релігія, яка опирається на надчутливий світ і цей світ поширюється культом. Перемудрив в сентенції, але треба йти далі. Міф не насичується вірою, міф це щось більше, аніж казочки і перекази. Первісна свідомість, яка здійнялась над первісною людиною. Міфи не потребували альтернативи, якоїсь протилежності для самокритики і розвитку. Ідеальна свідомість без сприйняття смерті як смерті.

Богдан спробував собі уявити котрогось прямоходячого із усвідомленням світу, позбавленого суперечностей. Нічого не вдалось, оскільки його мозок почав по-звичному уявляти багатоваріантність причин і наслідків, тоді як міф уявлявся йому як вічно єдиний варіант, як максимальна спорідненість із вічністю, де усе завмирає. Предки не розрізняли божеств — вони жили такими собі святими дальтоніками і поклонялись землі та небу — Геї та Уранові — першим надтитанам. Що ж змусило предків придивлятись до сонця, зірок, рослин, тварин, а потім й до себе?

Із власної задумливості його вирвало звертання котрогось із відвідувачів, який просив порекомендувати "якийсь детективчик". Богдан з прихованою роздратованістю відклав книгу і пішов працювати, позбуваючись різних думок про людську і не тільки первісність. Ніхто більше не згадував про окупацію міста, але в очах кожного відвідувача те морозне повітря наситилось нею. Солдати ввижались на будь-якій вулиці, від чого мешканці міста здебільшого обмежували власне пересування центром міста, з роботи додому, в магазин і спати. Грубо й обережно по відношенню до себе, уникаючи провокацій з боку сторонніх людей і прагнучи не провокувати своєю персоною інших. Якщо раніше вогні міста ще зберігали в собі живість, то нині для багатьох вони уподібнились статичному фону. Ані яскравішого відтінку, ані різнобарв'я — просто загальна міська люмінісцентність. З такими думками він і завершив ще один робочий день. Коли Богдан замикав книгарню, то окрім холоду відчув як вуличне сяйво розмазалось в темряві, не вихоплюючи жодного силуету із пітьми. Світло більше не горіло, а просто існувало. Богданові здалося, що уява вкотре починає дивну гру з його свідомістю, але вмить збагнув! Певно в міфові так само як і з первісною свідомістю чи надсвідомістю колись сприймались божества. Статичне світло як суть в собі без різноманітних особливостей, без уявної краси, без вибагливостей як то сучасні вуличні ліхтарі. Просто світло, яким Богдан прямує додому. Він не міг пояснити свого відкриття-спостереження, але інтуїтивно розумів цей новий для нього принцип.

Світло, пітьма, небо, твердиня наче легіон скульптур наново обростала камінням. Різноманіття фарб втрачало свої кордони, але самі кольори залишались. Це явище являлось чимось протилежним дослідам з мескаліном Олдоса Гакслі. За його випадку оточуючі речі також загострювали власну присутність в наркотичній свідомості і виокремлювались досить яскраво, неперевершено та вражаюче. Нині ж усе відійшло до фону, усе зробилось далеким, гулким, знеособленим і надвеличним. Уся надприродність і божественність зникли. Уява Богдана сприймала лише масивність людського і природного. Наче дві стихії по-грізному насувались одна на одну і тільки міф міг їх примирити, закласти підвалини нових суперечностей, які відточуватимуть красу з усього, що присутнє в світі. Для Богдана минула мить такого сприйняття і нічна вулиця повернулась у стан нервового напруження та перевтоми.

Він обережно переходив вулицю зеброю, прикидаючи дистанцію до яскравих автомобільних фар. Ні, не вдавалось — світло гралось з ним в оптичний обман. Небезпека видавалась то близько, то надто далеко. Чимось нагадувало окупаційні війська, яких і не видно, але їхня присутність відчувається на кожному кроці. Віхола думок, яка просвітлюється то ідеєю чинити окупантам опір, то тьмяніє страхом накликати на себе неприємностей. Ти ось маєш перейти вулицю на пішохідному переході, але тобі істерично сигналить автівка і ти покірно чекаєш на узбіччі, доки нетерплячі водії ігнорують тебе. Від цього Богдан впадає в суперечний стан, коли людина помітна на шляху дратівливою плямою, але на узбіччі вона вже як той великий одноманітний фон. Міф на узбіччі, тоді як "пішохідна зебра" — то вже перехід до релігії. Шлях до Бога прокладено "зеброю".

Доволі цікаві ігри та асоціації відбувались із Богданом, доки він очікував, аби проїзна частина звільнилась од вічно поспішаючих водіїв. Направду, через нерішучість більше хвилини минуло часу аж поки китоподібні трамваї і тролейбуси не перетнули лінію "зебри" неспішним рухом. Така пауза дозволила книгареві заскочити в потрібний трамвай і не мерзнути на зупинці. Підлогу  в салоні знову заповнили калюжі талого снігу, пахло річкою чи ставком як за літнього спекотного дня. Хтось із пасажирів навіть уголос мовив:

— Тут усе пахне рибою.

Богдан тримався за поручні і дивився у замерзле вікно на тьмяні крапки світла вуличних ліхтарів. Хтось біля нього голосно сплюнув на підлогу, а хтось інший, який стояв поруч, неголосно зауважив:

— Тихо, ти не на вулиці.

— Та окупація, чуваче, окупація нині.

Новорічні свята минули, після дев'ятої вечора пасажири розривались між буденною істерикою та апатією, зазираючи у замерзлі вікна на те, як місто ковзає у пітьмі. На кожному стикові колії гуркотом лунала передня частина протяжного салону, а вже за мить — неодмінно озивалась задня частина. Кондуктор, жінка передпенсійного віку в окулярах із спокійно-сонним обличчям, поволі обходила усіх новачків-пасажирів в трамваї, збираючи з них плату за проїзд. Богдан ще в книгарні поклав у кишеню пальта три гривні, аби за необхідності швидко розрахуватись і не копирсатися в гаманці на людях.

— Оплачуємо за проїзд. — ввічливо і монотонно-мантрово повторювала кондуктор і Богдан озвався на це простягнутими в руці дрібними купюрами, відчуваючи полегшення від того, що більше не вважає себе "зайцем". Хлопець акуратно поклав клаптик-квиток до кишені.

Тим часом, стратегічно важливі місця в хвості салону біля заднього вікна зайняло декілька чоловіків, впершись гузнею на осоння. Молода парочка і чоловік із бочкоподібним тілом в чорному короткому пуховику. Кондуктор продовжувала обмінювати квитки на гроші, тоді як пасажир в пуховику незворушно медитував собі у вікно.

— Оплачуємо за проїзд. — ввічливо звернулась до нього пані-кондуктор.

— Пенсійне. — на автоматі відказав той.

— Пред'являємо. — не відступала вона.

— Другий раз показувати? — перепитав цей "буддист", повернувши своє молоде округле обличчя із виразом, яке читалось як "та як ти посміла до мене заговорити!". Тон голосу цього пасажира нагадав Богданові одну відвідувачку книгарні, яка питала про книги Хакамади і Донцової — чи є вони в наявності. А коли почула, що немає, то зауважила роботу книгарні наступним риторичним питанням: "А хто вам взагалі дав дозвіл торгувати тут книгами?"

— Даруйте, я не побачила. — кондуктор мала свій досвід спілкування із вінницькими "зайцями". — Пред'явіть, будь ласка, ваше посвідчення. — в голосі вчувались материнські поблажливі нотки.

На диво, голос подіяв на ще одного пасажира, який раптом згадав, що також не розрахувався. Звісно, той чоловік це надолужив і відволік пані на декілька секунд. І ось вона знову розвертається до "буддиста" у хвості салону:

— Розраховуємося за проїзд.

— Службове. — різко відрізав той й оком не кліпнувши, хоча секунду тому він заявляв, що в нього пенсійне посвідчення.

— Пред'являємо. — на автоматі мовила кондуктор, використовуючи прийом "заїждженої платівки".

— П'ятий раз пред'являти?! — підвищив голос геній математики.

— Я його не побачила. Пред'явіть, будь ласка, ваше посвідчення. — знову цей материнський всепрощаючий тон.

Звісно, "буддиста" загнали в куток, він кілька секунд свердлив своїм всезнищуючим поглядом стару пані, а потім із роздратуванням у рухах дістав з кишені стогривневу купюру для розрахунку. Це аж ніяк не згнітило кондуктора, вона взяла гроші і почала збирати решту в своїй сумочці.

— Мені зараз виходити. — глухо озвався "буддист", якому тепер точно зіпсували медитацію біля вікна.

Дійсно, через сто метрів трамвай ось-ось досягне зупинку, на якій і Богданові слід виходити. Хлопцеві стає шкода кондуктора, але в ситуацію не втручається, бо він тут абсолютно безправна особа. Лише машиніст і кондуктор мають в трамваї усю повноту влади. Шкода, бо в оплаті решта із великих купюр — то головний біль кожного, хто розраховує покупців.

— Зараз даю... зараз даю... — поблажливо й м'яко відказує пані на роздратовану заувагу "буддиста".

Вона дійсно віддає чоловіку решту і звільняє для нього дорогу до виходу, але той не поспішає і кидає нову фразу різким владним тоном:

— А квиток?!

Богдан дивиться перед собою у віконечко автоматичних дверей виходу, у своє відображення на нічному склі. Його погляд кам'яний і одночасно здивований від цієї сцени. Такого нахабства він ще не бачив!

— Ось вам квиточок. — переможно простягає папірець пані із поблажливо-материнським тоном в голосі.

Трамвай зупинився, двері відчинились і пасажири вискочили на зупинку. "Буддист" залишився в салоні. Ні, це все-таки не його зупинка. Двоє хлопців, які вийшли разом з Богданом, а перед цим один із них голосно плюнув на підлогу, так ось, ці двоє весело підсумували випадок між собою:

— Наші люди...

— Ага...

Богдан не робив для себе ніякого висновку, оскільки через тривалий робочий день із книгами в нього тепер дещо паморочилось в голові і холод змушував сутулитись при ході. Швидко перебираючи ногами, він встиг випередити решту пасажирів трамваю і нині швидко просувався вздовж бірюзової стіни критого ринкового пасажу. Відсутність людей на тротуарі перед хлопцем давало йому певне відчуття безпеки і він не сповільнювався, не дратувався через те, коли хтось собі сонно плівся по центру доріжки, а Богдану незручно обганяти з обох боків. Раніше, коли траплявся подібний випадок, то після кількох невдалих маневрів Богдан насмілювався мовити: "Дозвольте". Хтось реагував, дозволяючи пройти, а хто не розумів, куди це молодий чоловік поспішає. І це відчувалось потилицею, в яку дивився роздратований погляд із німим питанням: "Куди женешся?". Іноді ходити тротуарами, обганяючи людей, видавалось для нього не менш безпечним, аніж переходити проїжджу частину пішохідним переходом. Справжні смішні тортури.

  Місячи напіврозталий сніг блакитного відтінку, Богдан дістався площі із розібраним постаментом літака, де все так само стояв розгорнутий намет із поліетиленовими стінами. Над ним розвіювався легенький сірий дим, а крізь стінки виднівся вогник полум'я. Недалеко гралася собі малеча, незважаючи на пізню пору, а хтось блукав біля намету у рваній шубі. Схоже, це той вчорашній безхатько і Богдан швидко перейшов площу та досягнув протилежного від критого ринку-пасажу тротуару. При цьому він боязко кидав короткий погляд на фігуру в шубі. Безхатько невідривно стежив за хлопцем — у світлі вуличних ліхтарів це надто помітно неозброєним оком. Довге брудне волосся, борода, грубі риси обличчя і напружений напівбожевільний погляд наганяли на книгаря дискомфорту, що той відчував себе необережним невігласом, який заблукав на чужій території, тоді як безхатченко, мов здичавілий сторож угідь, ніс варту під постаментом опісля демонтованого літака. Як би не намагався Богдан ігнорувати цього брудного дивака, диваком видавався сам хлопець. Крім того, безхатченко почав протягувати в його бік бочкоподібним голосом, наче той линув із глибин стовбура дерева:

— Ку... Кута... Ку... Кута... — перше слово звучало якось протяжно, а друге із прискоренням і коротко.

Богдан прискорив крок і вже досягнув місцями вкритого кригою тротуару, яким він зазвичай спускався до універсаму. Озирнувся назад, чи той безхатченко не переслідує його. Ні, ніч так само увібрала в себе дивного чоловіка, як і мить тому дістала із темної кишені на огляд хлопцеві. Книгар не боявся, в ньому діяв незбагненний рефлекс відгородитися від сторонніх людей на своєму шляху з роботи. Дійсно, чому не можна спокійно дістатись квартири аби ніхто тебе не чіпав по дорозі?! Виснажена нервова система працювала погано, давала збій відриву почуттів від свідомості. Богдан згадав Міхо Штофеля і його ймовірну несправжність, згадав дівчину в білій шапці і з чорними очима, яка несподівано зауважила йому, що той сам із собою розмовляє в присутності дивного чоловіка. Так, це втомлювало і дратувало, однак, не своєю ілюзорністю, непевністю, а тим, що будь-яка стороння людина кількома словами здатна поставити під сумнів звичний хід речей. Ех, якби ж та дівчина промовчала, то Богдан напевне встиг би дізнатись багато чого цікавого про Світове Древо. Якби "буддист" в трамваї мовчки оплатив проїзд, то хлопець так і не почув би фразу: "наші люди". Адже до чого це вислів? Що означає "наші" і "не наші"? Попри нагромадження запитань, Богдан вважав себе приналежним до місцевої спільноти — коли злісного "зайця" обзивають "нашим", то так само обзивають і його самого, ніби Богдан так само є злісним "зайцем". Своєрідна ініціація озивається образою в серці книгаря і змушує його швидко йти від зупинки, аби це "наші" не вчепилось до його пальта бацилою. Ось так трапляється, коли поруч людини стоїть один добродій і той починає скоювати справжнє свавілля, вина за яке може цілком візуально впасти і на невинного мешканця, навіть нехай невинна людина проявить героїзм і спробує зупинити порушника. Чужа провина вже давно перетворилась на вірус. Богдан не раз мав змогу впевнитись в цьому: робиш зауваження негіднику, намагаєшся його знешкодити — мимоволі перетворюєшся на скотину із методами негідника, а коли промовчиш — ти вже його співучасник. Яким же ж безжальним стає це "наші". І ось безхатченко щось там горланить до Богдана, що думки в голові ось-ось сполохаються від цього нічного крику.

Завжди спокійний спальний район Вишенька, незважаючи на окупацію, продовжував залишатися тихим, в міру святковим. Дивно, але позавчорашній вечір спокійно перейшов у сьогоднішній, пізні перехожі марно сновигали собі погано прочищеними від снігу тротуарами, автівки пливли колом навколо проспекту (проїжджа частина розділила алею на три ділянки і оточила видовженим овалом) — багато автомобілів повертало із вулиці Порика ліворуч вгору, потім знову ліворуч вниз і повертали праворуч на вулицю Порика. Водії їздили так рідко, але чинили так і тепер коли Богдан це відмітив про себе, то одразу поцікавився про себе: а які мотиви такого маневру? І ось знову червона "Ауді" намотала коло проспектом, взагалі не зупинившись. Голі дерева завмерли в січневому безвітрі, а ще багато вуличного світла, надто багато, що на лавах алеї можна спокійно сидіти на лаві і читати книгу.

Пізня вечірня ідилія відроджувала в свідомості книгаря музику Моцарта, навіть трохи зцілювала нервову систему, частково стаючи протезом для сприйняття усієї краси ночі. Він вже почав складати в голові список покупок в супермаркеті. В першу чергу, вино. Богдан ступив на поріг закладу і помітив, що килими для витирання ніг геть усі мокрі і на них постелили порізані шматки картону з-під коробок. Це означало, що сьогодні в магазині трапився справжній аншлаг, люди витирали ноги об килимок, але його не вистачило і він став настільки насичений вологою, що в певний момент відвідувачі вже ігнорували те, що особливо не відрізнялось від талого снігу. Однак, персонал не здавався і скористався картоном для повернення магічного ефекту килима при вході. Богдан одразу відмітив про себе, що завтра за критичного моменту йому слід скористатись цим прийомом.

Він на ходу витер взуття об картон і прихопив червоний пластмасовий кошик, не залишаючи своєї сумки-поштівки в камері схову. Це лише забирало час, тоді як місцевий персонал давно знав його в обличчя. При цьому Богдан постійно ходив поміж стелажами із продуктами опустивши голову, вдаючи що обирає собі товари, — насправді він так робив, аби часом не відреагувати на знайоме обличчя когось із дівчат-продавчинь своїм автоматичним дурнуватим "Добрий день" чи як нині належить "Добрий вечір". Здавалось би, що тут немає нічого такого поганого, однак, Богдан принципово вибудував для себе механізм вітання — вітаєшся, виходить, тобі щось потрібно від людини і ти вітанням ніби натякаєш їй про це.

Справжня біда з цими вітаннями, хоча книгар поводився як закомплексована дитина. От, наприклад, він вирішив привітатися із худорлявою дівчиною в службовій уніформі, пошитій на базі українського національного одягу. В дівчини пірсинг в носі, обличчя із гострими рисами і змучений голос. Раніше вона стояла за прилавком відділу готової їжі, а нині крутилася у відділі овочів і фруктів. Звісно красуня відповість Богданові таким самим привітанням, однак, він тут ніколи не купує ні овочів, ні фруктів, бо вирощені продукти як і його вітання виглядають дивно — ніби він, не купуючи цієї категорії товарів, все-таки вітається. Богдан уявляє собі, як все це призводить далі до дисбалансу — привітання з дівчиною, яка набирала і важила для тебе салатики, викликає ланцюгову реакцію вітань з іншими дівчатами-продавчинями, оскільки персональна мовчанка виглядатиме неввічливо і викликатиме чутки про флірт із окремою дівчиною. Книгар ловить себе на тому, що вже півсекунди витріщається на дугу срібного кільця в носі цієї ж дівчини, яка набирає для нього майже свіжий салатик. Богдан шаріється, забирає салатик, дякує і швидко йде обирати сир під вино. Потім кефір, обов'язково в пляшці, пепсі, соус «сацебелі», ще один мультивітамінний салатик і вареної гречки триста грам. На касі все звично: картка на знижку, пакет не потрібен (Богдан ще в трамваї підготував зім'ятий пакет, переклавши його із сумки до кишені пальта). Він розраховується крупними купюрами, аби роздобути дрібніших для каси в книгарні на завтрашній день. Для зручності він складає оплачені продукти назад в кошик, а не в пакет, забирає картку на знижку, решту і відходить до столику із іншими порожніми кошиками, аби спокійно перекласти собі харчі в пакет.

І тут на Богдана очікує неприємність: хтось із відвідувачів універсаму залишив на цьому столі велику спортивну сумку. Жодного вільного клаптику вільного місця на гладенькій поверхні. Богдан про себе подумав: як можна створювати незручності для інших?! Однак, сам він лише сутуло стояв біля столу і розгублено дивився на чорну величезну сумку як на нездоланну перепону. Звісно, він міг поставити кошик на підлогу і перекласти продукти в поліетиленовий зім'ятий пакет, однак, плитка продуктової крамниці тепер зчорніла брудом так само як і підлога в його книгарні, крім того, ніяково ось так майже в принизливій позі на очах в купи сторонніх людей і як останній бідолаха перекладати продукти. Разом з тим, не менш принизливо видавалось просто стояти на місці і чекати доки нахаба, який необдумливо зайняв сумкою увесь стіл, прийде на касу, розрахується і звільнить місце для інших. Богдан стояв і думав, як ось так легко втратити право на спільне для всіх місце після того як ним сповна скористалась одна людина, нехай і тимчасово, але в цей момент нахаба легко позбавив доступу його, Богдана, зручно спакувати харчі. І хіба тільки його? Невдале місце і не той час, коли інші втрачають можливість робити звичні речі за іншим столиком чи в іншій крамниці. І немає змоги спонукати власника сумки, бо це приверне не тільки увагу нахаби, а й усіх інших людей в цьому магазині. До того ж цей гівнюк напевне відрубить зауваження словами: "А що вона тобі заважає?". Дивно, звідки береться внутрішня впевненість, що твої вчинки і речі нікому не заважають. Богдан знав, що це не так — досвід йому підказував, що непомітні рухи, безвинні слова влучають куди краще в чужу нервову систему, аніж мова доброти. Тому варто часто вдаватися до непомітності, виходити з ось таких нетипових ситуацій швидко та з персональною ганьбою, і з якомога меншим привертанням до себе уваги.

Червоний кошик плавно занурився в брудні калюжі на підлозі, а руки швидко перекладали продукти. Вся спина палала від, як йому здавалось, поглядів решти людей в торговій залі — від цієї купки людей, які поставили його в незручне положення, змушуючи підкорятись таким умовам. Нехай і так, але Богдан проковтнув цю гіркоту і поспішив до мікро-горілчаного відділу, на ходу та з невеликим самозадоволенням поклавши брудний і мокрий кошик в стос поверхи інших. "Не я такий — умови зобов'язують" — цинічно відмітив про себе Богдан і ще подумав про надто гостру свою реакцію на навколишні події, що йому напевне слід відпочити, аби він ненароком ще чогось негідного не утнув.

В лікеро-горілчаному відділі на нього очікувала ще одна неприємність. Незвично велика кількість людей, які почергово замовляли собі вечірню каву і очікували, доки єдина на всю залу продавчиня не тільки розрахує кожного, а й приготує каву усім бажаючим в кавовому автоматі. Богдан ледь не завив диким вовком од відчаю, од того, що звичний режим купівлі салатів, пепсі, кефіру, сиру і вина так легко летить шкереберть. Неймовірно, скільки дупоруких людей із нічого робити виходять з дому пізно ввечері в холодну зиму, аби забігти в крамницю по стаканчик кави. Чому дупоруких? Книгар чомусь вважав, що таку саму каву вони можуть приготувати собі вдома із значно меншими грошовими витратами! А менеджери універсаму також молодці, коли поєднали кавовий автомат із алкогольними запасами і залишили на обслуговуванні одну бідолашну дівчину. Звісно, нещасна не встигає — її щоки палають рум'яним від поспіху і сорому, очі опущені додолу. І вже хтось і присутніх в черзі починає виказувати невдоволення:

— А мені так і не подали кави...

— Дівчино, у вас стаканчик впав на підлогу, а ви назад його кладете на стіл. Я розумію, що ви його обов'язково покладете на стіл, але хоч на людях цього не робіть...

— Ні, я просив "Парламент", а не "ЕлЕм"...

— Ви не дібрали в мене з карти одну копійку. Будете вибивати копійку? Це якось смішно...

— А ром "Бакарді" у вас є? Ні? А чому?...

На що знервована і принижена молода дівчина відказала:

— Вас багато, а я лише одна...

І тут якась жінка із черги, по-чоловічому вдягнена, до того ж в легкій чоловічій істерії зауважила:

— А ви підіть на будівництво за сто баксів в день...

Чоловік в синьому пуховику різко обернувся та іронічно мовив до мужички, яка, судячи з її зовнішнього вигляду, навряд чи заробляла по сто доларів в день:

— І де це таке будівництво, де можна заробляти по сто баксів в день?!

— Ну це я так, узагальнюю...

Задовбали! Ні, для Богдана це видавалось надто високою ціною — вислуховувати у вечірньому натовпі напівпритомні абсурдні діалоги. Люди у черзі по каву в кінці дня нічим не ліпші за зграю підлітків в черзі по пиво. Він різко розвернувся й залишив універсам, намагаючись тримати себе в руках і лаятись вже на вулиці.

Вже другий вечір окупації підряд він без вина! Богдан швидко долав слизькі, погано розчищені від снігу тротуари, пакет із продуктами видавався важким, але, разом з тим, без вина здавався порожнім. Втома насичувала все тіло і він тьмяним поглядом дивився на звичний вид нічних грізних будинків, які божими тінями нагадували хлопцю за невідому йому епоху "розвинутого соціалізму", тоді як нинішній час можна з легкістю охрестити "розвинутою окупацією". Ні окупантів, ні комендантської години, тільки мовчазне вуличне світло, масивні тіні багатоповерхівок із дірами-вікнами, черги по каву у практично нічний час і відсутність вина у пакеті із продуктами. Хоча слід зважати на інші радощі в цьому житті. Доки він йшов до свого будинку, то намагався віднайти в пам'яті кращі спомини. Наприклад, згадував про дівчину, в яку колись закохався до нестями. Так, колись. А, можливо, й не колись, бо фантоми ніжних почуттів ще блукали в душі і виринали в уяві відчуттям безчасся та провалами в пам'яті. Вона просто людина, в яку він з незрозумілих причин закохався, а згодом через ряд подій все пішло шкереберть, стосунки розтанули і попри далеку відстань до неї, пам'ять усе чіпляється до світлого вже надто ідеалізованого образу. Наче точка, яка визначає циклічність різних подій за бажання повертатись до приємних споминів. Як ось тепер.

Богдан повернув у свій двір і тут же згадав про вчорашню дівчину, яка на цьому ж самому місці вчора обігнала хлопця й слізним голосом мовила в мобільний телефон: "Ну як так можна..."

— Ну як так можна... — пошепки мовив книгар у січневу ніч, що густіла під зорями і над голим гіллям.

Йому захотілось запалити цигарку і видихнути із себе хмарку тютюну у чорне небо. Тепер його думки зосередились навколо того, що ж насправді трапилося в тієї дівчини, яка плакалась в телефон? Чи вирішила вона свою болючу проблему, чи здолала бідолаха те нещастя? Дивно, як зручно співпереживати незнайомим людям, знаючи, що навряд чи колись їх знову зустрінеш. З приятелями і друзями все непросто: можеш перейматися їхніми проблемами, спробувати допомогти, але нещастя це дивний вірус, який очорняє благодійника. Якщо горю не зарадити, то воно назавжди прилипне ярликом до невдахи-благодійника. А коли горе відступить, то герой стане своєрідним нагадуванням про складний період в житті.

— Ну як так можна... — подумки прошепотів Богдан до себе, апелюючи до абсурдних думок.

Домофон зреагував електронним писком на чіп і двері з гуркотом відімкнулись. Богдан зайшов до під'їзду і одразу перевірив поштову скриньку. Жодного листа і жодного рекламного буклету. Ряди пофарбованих у світло-зелений колір поштових скриньок по-голодному порозкривали свої металеві пащеки. Богдан піднявся до першого поверху сходової клітки, оточеної дверима чотирьох квартир. Вічка світились, а при наближенні хлопця одразу почали гаснути — сусіди синхронно припадали обличчям по той бік дверей. Вони стежили за своїм сусідом, коли той повертався такої пізньої години з роботи. Різний побутовий шум за їхніми дверима затих: вимикались телевізори і радіоприймачі, вимикали воду, знімали пательні, каструлі з плити і вимикали газ, ставили на паузу пральні машини і вимикали електричні обігрівачі. В кожній квартирі-плоді запанувала переспіла дерев'яна тиша. І Богдан відчув як він здіймається над сходами, а наче його тіло пробивається хробаком всередині стовбура велетенського стародавнього дерева. А світло вічок у дверях — то немов світло із зовнішнього світу, яке хтось собою закриває. Або намагається, аби воно проходило крізь його голову й очі, щоб всередину цього велетенського стовбура проникала проекція уяви кожного, хто притулився до вічка. І всі ці проекції фокусуються на Богданові. Затемнення в дверях квартир переслідує хлопця на кожному поверсі, а він напружено відводить погляд від світлового блимання і слідує уздовж лінії, яка відмежовує зелений колір на стіні від білої прошпакльованої верхньої частини. Особливо цей орієнтир набирав сили на сходах, де рівень косо здіймався догори під гострим кутом, від чого здавалось, ніби він йде кораблем, який завалюється на бік. Другий поверх, третій. Він не поспішав, боячись незрозуміло як спровокувати дивакуватих сусідів по під'їзду. Намагався втамувати важке дихання, аби несподівана рівномірна тиша між поверхами залишалась все такою ж збалансованою. Як тільки він минав двері квартири, то вічко одразу знову світлішало, передаючи естафету пітьми наступній квартирі.

Книгар не знав, як йому реагувати — сусіди не роблять нічого протиправного, вони тільки слідкують за ним. Хоча інтерес явно підвищений. Тому залишалося мовчки із опущеною головою робити все як завжди. Він одімкнув перші двері своєї квартири коли помітив, що вічко сусідніх дверей знову засвітилось внутрішнім світлом і клацнув сусідський замок. "Чорт! Чорт!" — збентежився Богдан, намагаючись нашвидкуруч відімкнути другі двері. Проте не встиг. Залишався ще один оберт ключа, а сусідніх дверях в прочинений невеликий отвір виглянуло обличчя молодої дівчини. Худе, трохи налякане лице зі слідами погано змитої косметики, зібране хвостиком на голові руде фарбоване волосся. Сірі очі, гострий погляд, стулені від якогось напруження уста. Богдан на мить розгубився од зафіксованого на ньому погляду сусідки, наче пташка пробила кору дерева і тепер націлилась дзьобом на хробака.

Другий оборот замка завершився рятівним клацанням і Богдан чітким натренованим рухом та без автоматичного "Добрий вечір" в бік сусідки заскочив у свою квартиру. Як тільки замкнулись перші двері, хлопець полегшено видихнув, прикрив інші двері, не дивлячись у вічко, бо подумав, що сусідка може дивитись на нього з іншого боку і помітить збентеження хлопця в повній мірі. Він притулився головою до стіни і дослухався до звуків у будинку. Якась чортівня відбувається в під’їзді! Богдан роззувся і тільки тоді почув, як сусідка замикається в квартирі. Ну все, тепер він вдома і може зайнятись протягом кількох годин своїми поточними справами. Дерево закінчилось — почалась пустеля.

Мало яка пустеля трапляється привабливою: пісок, вітер, спека, безводдя, безлюддя і місто за вікном. Коли Богдан готував собі нехитру вечерю із бутербродів, чаю і склянки "пепсі" замість десерту, то посміхався до себе через порівняння пустелі та квартири. Так, пустеля в тридцять три квадрати, громом кроків нагорі та з бокових квартир. А ще кілька жовтих плям-хмар од потоків згори після прорваних у сусідів труб. Жодної рослини, жодного вазону, жодної іншої живої істоти, жодного напрямку руху — тільки обрій навколишніх стін. Бутерброди, "пепсі" і чай — вечеря швидко зникла зі столу, а потім ще одна доза "пепсі" і ще одна чашка чаю виросли вже перед лептопом, аби він міг з усіма можливими зручностями присвятити свій час соціальній мережі.

Книгаря цікавила ситуація щодо обговорення українського перекладу "Мага" Джона Фаулза, як розвинувся персонаж "непозбувна бентега". Лептоп тихо загудів і заскреготів, прощаючись із тривалим сном. Нагорі чулось, як бігає мала дитина, за вікном тала вода пронизливо крапала на бляшанку на піддашок балкону, наче спотворений нічний подзвін. Богдан надпив трохи пепсі і запустив сторінку свого акаунту. І замість звичного віртуального відображення в синіх тонах свого соціального життя із світлинами та дописами від друзів, висвітлилась стартова сторінка, де від Богдана вимагалось підтвердження логіна й пароля для активації. Дивно, але нехай і він увів необхідне, натиснувши на підтвердження. Однак, далі почались неприємності, коли на екрані висвітлилось попередження:

"У зв'язку з останніми подіями в Україні, коли окреме місто опинилось в окупації і під владою сил, які відмінні від законнообраних, наша адміністрація прагне убезпечити користувачів соціальної мережі нашого інтернет-ресурсу. Безпека полягає у фільтрації постів від користувачів, які проживають в окупованому місті. Ми помітили, що ви знаходитесь в нині окупованому місті. Чи можете ви підтвердити, що не проживаєте на окупованій території?"

— Ем... — прохрипів до себе від несподіванки Богдан і обрав курсором поле: "Ні, не можу", натиснувши "Далі".

Зображення змінилось і тепер з'явилось нове оголошення:

"Дякуємо вам за інформацію! Проаналізувавши вашу відповідь, з прикрістю повідомляємо вас про дезактивацію вашого акаунту до того часу, доки ви не отримаєте змогу підтвердити, що ви більше не проживаєте в окупованому місті. Бажаємо вам успіхів! Адміністрація."

Тобто, як?! Богдан залпом випив "пепсі" і кілька разів перечитав це оголошення, яке тепер символізувало собою все, що залишилось від соціальної мережі. У хлопця виникло відчуття, що протягом усього дня крізь нього протікала якась невидима ріка, яка вимила з його душі геть усю радість й натхнення. Свідомість накрило однією потужною хвилею — одним рішенням. Його акаунту в соціальні мережі більше не існувало. Богдан вимкнув лептоп, підвівся і вийшов на балкон, аби подивитись в січневе зоряне небо.

Потворний дзвін крапель об піддашок балкону задавав чіткий ритм нічного спокою. Окуповане місто завмерло чорною безликістю, як і Богдан стояв тінню, вже не маючи свого цифрово-віртуального обличчя. Стояв і зазирав в далекі цятки світла між гілля дерев. Вкотре космічне світло так далеко, а нічні дерева у своєму здійманні навпаки подібні до коріння Світового Древа. Виникає дивне відчуття, для опису якого не знаходиш слів. Богдан їх шукав, в голові виникали різноманітні варіації музичних композицій Моцарта. Гілля як партія скрипок, тут їх підхоплюють клавіші фортепіано зірок, а обрій будинків зростається із духовими інструментами. Всеосяжне і всепроникне Світове Древо, яке мандрує найдревнішими культурами, продовжує рости щоночі. Богдан слідував уявному дивному образові найпершого, певне, ще доміфологічного символу і навколишні фарби знову втрачали свою гостроту і відмінність, пам'ять більше не вихоплювала жодних деталей життя, світло зірок і пітьма перемішувались у сіро-зелене оточення, а всі уявні ноти Моцарта концентрувались у справжній протяжний дзвін, який трапляється за тимчасової глухоти. Однак, Богдан за глухоти відчув майже бетховенівську радість, коли його мало кому цікава особистість, непомітна для інших персона із нікчемним характером, яка раніше розірвала чи спаскудила відносини з іншими людьми, а сьогодні ще й втратила свій акаунт в соціальній мережі, так ось, його особистість також розчиняється в цьому несподіваному первісному стані. Міф — це досконалість, це долюбов і домузика. Вдих-видих.

Однак, пам'ять має звичку загострюватись і повертатись, від чого миттєвий образ Світового Древа розчиняється в уяві. Богдан повернувся в кімнату і сів перед вимкненим лептопом. Направду, від цього гаджету ніякої користі. Цієї ж миті дитяча біганина гуркотом озвалась нагорі. Прямо над ним, а Богдан все пронизує поглядом чорний згаслий монітор. От і все — він тепер ніхто. Знову гуркотить біганина над головою. Чути голоси, навіть не голоси, а протяжне глухе гудіння, наче від якогось двигуна. Що це? Богдан мимоволі прислухається і розуміє, що є джерелом цього шуму. Більше десяти квартир в його під'їзді монотонно вторять "у-у-у-у-у", тобто, синхронно щось співають.

І тут гасне світло. Хлопець занурився в пітьму. Він навпомацки знаходить в сумці ліхтаря і освітлює кімнату, аби вимкнути гаражну переноску, почеплену на ручку шафи, щоб раптом вона не нагадала про себе серед ночі. Пронизливе "у-у-у-у-у" йшло з усіх квартир. Вони просочувались крізь шпарини в дверях у коридор і наповнювало колодязь усього під'їзду. Ці сусіди показились! Жодного іншого шуму, окрім талих крапель. Хорові хвилі накочувались одна за одною. Богдан сидів у пітьмі і кожну слухав. Почуття самотності зникло. Яке право він має на самотність після того як його позбавили доступу до віртуально соціальної мережі? Протяжний спів із навколишніх квартир набрав сили, за вікном посилився вітер, розгойдуючи високі дерева в такт хору.

Богдан ліг на ліжко і закрив очі. Він не помітив як одне із високих дерев у дворі біля будинку почало рухатись з боку в бік наче ходило туди-сюди. Хлопець тільки дослухався як на горішньому поверсі пролунав короткий дитячий зойкіт і тупотіння ніжок через усю кімнату. Монотонний хор сусідів перейшов від "у-у-у-у-у" до "к-у-у-у-у-т-а-а-а". Раз по раз повторювалось це слово. Богданові здавалось, що це йому вже сниться, тому не зважав, занурюючись в липке забуття.

Цієї ночі електроживлення так і не увімкнули.