я не знаю свого міста

 

спочатку зустрітись, далі порожні розмови,

робити несподіваний ривок в біографії:

я бачив привида, хтось знає карате,

здається, це героїчно коли рятуєш людей;

проте я це вигадав, в мене радше навпаки:

я порушив соціальну дистанцію, сполохані янголи,

на картці є трохи на потяг чи автобус -

я продумав зворотній шлях, аби щось сказати,

аби це прийняли за правду.

 

побільшало туристичних мап,

я не знаю більшості міст -

багато синього, здається, море,

але це джинси того, хто мене слухає.

 

наступного разу я змінюю слова,

аби не зізнатись, що втома - не почуття,

принаймні, я на нього не розраховував

коли писав довгі любовні листи;

щастям було відтворення кількох акордів,

але то завчене, автоматичне, не моє;

привіт, я в тому самому місті,

звідки мене вигнали, проте плювати -

я використовую їхній лексикон.

 

я не знаю свого міста,

лише декілька потаємних місць,

де я можу побути собою,

де я приймаю усю правду.