Історично-культурний
контекст
В кінці 90-х років світ продовжував палати
локальними конфліктами, після закінчення холодної війни все більше і більше
протиріч виникало на новій політичній карті світу. Величезну роль у військовому
примусі почало відігравати НАТО і перша участь цієї організації у військовому
конфлікті відбулась в 90-х роках на території колишньої Югославії. І якщо в
1995 році бомбардування сил сербів біля Сараєва примусило їх сісти за стіл
переговорів, то в 1999 році НАТО розгорнули потужну операцію на кілька місяців
з метою розгрому сербських сил та стабілізації ситуації в регіоні після масової
міжетнічної різанини. Власне, ситуацію вдалося стабілізувати, але й сам регіон
зазнав величезних руйнувань та людських жертв. Крім того, в цей же момент
проявилась активна роль Росії через раптове введення свої військ на територію
Косово та спроби прийняти Югославію в союз Білорусі та Росії.
Саме в цей момент в Росії відбуваються
фатальні зміни, які розвертають як країну так і державу до нового протистояння
із Заходом, розвитку внутрішньої фашистської ідеології, пов’язаної із культом
історичної винятковості, імперськими амбіціями, геноцидом сусідніх народів та
захопленнями нових територій. Спочатку між Іраком та країнами Заходу виникають
суперечки щодо роззброєння і Росія несподівано погрожує країнам Заходу щодо
незастосування сили про Іраку. Потім в самій Росії в 1998 році оголошується дефолт
по борговим зобов’язанням, що є ознакою неможливістю країни жити при ринковій
економіці, адже дефолту передують роки нестабільності, починаючи від
ліберальних реформ в 1992 році і закінчуючи війною з Ічкерією в 1994-1996
роках. Перші роки стабілізації стають провальними і ведуть до шаленої інфляції
та росту безробіття. Російська влада не змінюючи своєї суті проводить певне
переформатування в країні. Символічно, що того ж роки з величезною помпою
відбувається поховання решток останнього російського імператора-деспота Миколи
ІІ, далі в економіці починається трансформація і почато переорієнтації на
видобуток сировини, в першу чергу, нафти й газу. Президент США Клінтон все ще
обіцяє російському урядові кредити в обмін на проведення політичних реформ, але
кремль натомість готовий розіграти нові хитру комбінацію: в середині 1999 року
прем’єр-міністром російського уряду призначають маловідомого директора ФСБ
Путіна. Характеристики Путіна як людини мало кого цікавлять в російському
політикумі, адже нова людина – це домовленість російського олігархату із
президентською сім’єю, навіть майже технічний прем’єр-міністр, який вміє
говорити те, що від нього хочуть чути різні люди. Разом з тим, у Путіна інші
плани і через місяць в містах Росії стаються терористичні акти із підривом
житлових будинків, а ще пізніше починається друга війна з Ічкерією. Ці події
стають визначальними факторами, які дозволяють Путіну отримати величезну владу
– в кінці грудня президент Росії йде у відставку і передає свої повноваження
майбутньому диктатору.
Разом з цим, Росія діє на
зовнішньополітичному майданчику. Першим здобутком стає закріплення союзного
договору між Росією і Білоруссю, оформлення Митного союзу з кількома колишніми
радянськими республіками, вже чути голоси про відновлення СРСР й імперські сили
в Росії відчувають, що ключем до цього слугує Україна. Проте в української
влади значно сильніші зв’язки із Заходом, більш розвинуті дипломатичні
відносини, а економічні реформи дали свій результат і доходи населення
починають рости. Слабкі місця це масові страйки шахтарів, кримінальна ситуація
та смерть впливових людей як то вбивство глави НБУ Вадима Гетьмана та смерть за
підозрілих обставин прозахідного кандидата в президенти В’ячеслава Чорновола.
Здається, що Росія отримує ключ для контролю українського політикуму в особі
президента Кучми, але той на противагу російському впливу призначає
прем’єр-міністром молодого реформатора Віктора Ющенка.
На міжнародній арені крім війни в
Югославії та інших локальних конфліктів раптово Індія та Пакистан випробовують
ядерні бомби і долучаються до клубу держав, які володіють ядерною зброєю. В
Німеччині до влади приходить Гьорхарт Шредер – фактично один із провідників
процесу, внаслідок якого Європа за півтора десятки років стане суттєво залежною
від російського газу, а також він буде відповідальний за прихід до влади не
менш проросійської Ангели Меркель, в Австрії вперше другою партією в парламенті
стають ультранаціоналістичні сили, так само в Угорщині пост прем’єр-міністра
посідає молодий Віктор Орбан, який в майбутньому перетворить Угорщину на
найбільш корумповану країну Європейського Союзу. А у Венесуелі пост президента
займає Уго Чавес, антиамериканіст-соціаліст, який в майбутньому обвалить країну
із значними запасами нафти в економічну прірву. Власне, президент США Білл
Клінтон на міжнародній арені більше зайнятий Югославією і роллю посередника між
сторонами конфлікту, аніж передбачати майбутнє глобальне протистояння. США
навіть передають контроль над Панамський каналом назад Панамі. Тим більше, що
всередині країни у нього вистачає справ: найголовніше для Клінтона – це
виплутатись із секс-скандалу, пов’язаного із Монікою Левінські, з якою у
президента був секс прямо в овальному кабінеті, що Клінтон активно заперечував
під час допиту, проте коли Левінскі надала незаперечний доказ із слідами ДНК,
президент визнав свою провину і визнав власну брехню (на фоні цих подій він
віддав наказ бомбити бази Аль-Каїди в Афганістані). Республіканці спробували
провести процедуру імпічменту президента США, але голосування провалилось.
Попри економічне зростання, зростання рівня життя людей, Америку із середини
розривали химерні процеси і президент не міг на це вплинути. В Буффало, штат
Нью-Йорк снайпер застрелив лікаря, який практикував аборти, після чого його
лікарню пікетували християнські фанатики, які виступали проти абортів. В штаті
Канзас з підручників школярів прибрали розділ про вчення Чарльза Дарвіна. В
штаті Арканзас двоє підлітків в школі розстріляли чотирьох дітей, а в штаті
Колорадо в школі «Колумбайн» знову двоє підлітків застрелили тринадцятьох людей
і застрелились самі. Мотиви стрільців залишились не до кінця зрозумілими, а
випадок змусив узяти під жорсткіший контроль обіг зброї, доступ підлітків до
інтернету та жорстоким відеоіграм. З тих пір явище Колумбан стало повторюваним,
його наслідували неврівноважені юнаки і подібні випадки траплялись по усьому
світі.
Америка під кінець правління Клінтона не
могла або й не хотіла протистояти змінам, які насувались на планету, де жило
вже 6 млрд. людей. Благі наміри Клінтона означали лише те, що на зміну їм до
влади вже готові були прийти інші сили, до яких входили й ультраконсервативні.
Так, економіка зростала, причому технологічний ривок і масова цифровізація
давали про себе знати. Вже вийшла операційна система «Windows98», засновано
компанію Google, відеоігри все більше розвиваються з кожним роком і тепер
американські батьки вважають їх загрозою. Наступного року все це вилиється в
одні із найсупечливіші президентські вибори в США, коли з перевагою в кількасот
голосів після кількох повторних перерахунків виграє кандидат від
республіканської партії. А поки що американці зайняті іншими справами, ловлять
будь-які можливості задля того, аби забезпечити власне майбутнє.
Культура в кінці 90-х практично
переповнена вседозволенністю та повним висміюванням усіх і вся. Медіагіганти
хапаються за будь-яку можливість просувати будь-кого чи будь-що, що дозволить
заробити гроші. В ці роки остаточно закріплюється домінуюча парадигма тотальної
орієнтації на ринок. Шоу-бізнес копіює життя, аби приманити глядачів, а глядачі
копіюють в реальному житті шоу-бізнес, аби привернути увагу будь-якого
продюсера. В музиці спостерігається ріст популярності поп-виконавців по обидва
боки Атлантичного океану, рок-музика більше представлена нью-металом та
панк-попом, хіп-хоп втратив свою соціальну актуальність і тепер перейшов до
етапу прикрашання реальності. Електронна музика зазнала подальшого розвитку на
теренах Європи і масово осіла як в клубах та і на радіостанціях. Пошук теорії
змови, розробка конспірологічних теорій стає своєрідною альтернативою для людей
і часткою культури. Основною площадкою для цієї течії стає інтернет. Люди
готуються до кінця світу, виринає проблема «2000» і очікують, що кінець року
стане кінцем для всього електронного начиння.
Кінематограф переживає цікаві
зміни. Тарантіноманія завершилась, Голлівуд припинив бути авангардним – йде
спад інтересу до жанру кримінальних фільмів, бойовиків і психологічних
трилерів. Тарантіноманія перейшла до Європи, де в популярного американського режисера
з’явилось безліч послідовників, частина з яких досягне успіху і визнання, проте
жоден не принесе значного вкладу в розвиток кінематографу. В кінці 1997 року на
американські кіноекрани виходить стрічка Джеймса Камерона «Титанік» із
колосальним бюджетом в 200 млн. доларів і фільм збирає просто неймовірну суму у
світовому прокаті понад 2 млрд. Студії починають орієнтуватися на
високобюджетні блокбастери і в 1998 році виходять фільми-катастрофи, які
роблять погоду в американських кінотеатрах, поряд з ними займають своє місце
масштабні воєнні драми. Разом з тим, оригінальні фільми з добре пропрацьованим
сценарієм продовжують цікавити глядачів – «Шоу Трумана», «Американська історія
Х» отримують високі оцінки критиків та глядачів. Кіноакадемія раптом виділяє
історичну мелодраму «Закоханий Шекспір», про яку більшість забула вже
наступного року.
Особливо цікавим видався 1999-й
рік. Джордж Лукас запускає нову франшизу по «Зоряним війнам», Найт Шьямалан
дебютує з містичною драмою «Шосте почуття». Загалом кіномитці зосереджуються на
кризі особистості до якої доходить американське суспільство в кінці 90-х років.
Найбільш яскравим представником тут став «Бійцівський клуб» Фінчера, що в
сатиричній формі висміював перегини суспільства споживання, так само висміює християнську
релігію Кевін Сміт у своїй «Догмі», «Зелена миля» стає ще однією кращою
екранізацією роману Стівена Кінга, виходить останній фільм Стенлі Кубрика «Із
широко заплющеними очима», Девід Кроненберг представляє психологічний
кібер-боді-горор «Екзистенція», в якому так само досліджує проблеми
ідентифікації особистості, черговим улюбленцем кіноакадемії стає драма Сема
Мендеса «Краса по-американськи», де Америка – це середній клас, який переживає
кризу не чіткості свої бажань і мрій, а в сусідніх будинках живе то гей-пара,
то озброєний фанатик-християнин, а головний герой звільняється з роботи, курить
траву і переживає сексуальні фантазії із старшокласницею – подругою своєї
дочки. В європейському кінематографі відзначають стрічки «Вічність в один день»
та «Розетта» - європейських режисерів, тоді як американське кіно здебільшого
залишається прохідним. Проте найбільш помітним фільмом кінця 90-х років стала
культова «Матриця». Для критиків і одночасно мислителів це стало своєрідним
кінцем їхньої діяльності, адже «Матриця» по-суті «закривала» нашу реальністю як
своєрідне Платонівське бачення реальності із печери і, зрештою, вичерпувалась
симуляцією задля інших, неможливих для людського сприйняття цілей.
Загалом в кінці 90-х років
людство ідейно було готове до «смерті культури» і «закінчення історії» і в моду
входила постмодерна ностальгія за певними явищами і культурними періодами.
Особливості виробництва
В середині 90-х років в «Нью-Йорк Таймз»
вийшла стаття про такого собі Елвіна Стрейта, який в 1994 році у віці 73 років
здійснив цікаву подорож на газонокосарці тривалістю шість тижнів і загальною
протяжністю 400 кілометрів. Метою далеких мандрів були відвідини важкохворого
старшого брата. В дорозі у Елвіна сталося декілька аварій, проте завдяки
провізії та спорядженню, які він склав у свій трьохметровий причіп. Після того
як це висвітлили медіа Елвіна запрошували на різні ток-шоу, але він не любив
підвищеної уваги до себе і тому відмовив. Історію Стрейта захотів поставити в
кіно продюсер Рей Старк і в головній ролі бачив Пола Ньюмена. Зрештою,
публікація в «Нью-Йорк Таймз» привернула увагу Мері Свіні і вона показала її
Джеку Роучу, який також зацікавився історією і разом вони почали тривалий
процес покупки прав на екранізацію. Зрештою,
їм вдалося в 1998 році захистити права на себе і почали писати сценарій.
Для цього вони обійшли увесь маршрут Елвіна Стрейта від Лоренса, штат Айова до
гори Зіон, штат Вісконсін. При цьому вони брали інтерв’ю у людей, які бачили зі
справжнім Елвіном. Сам Елвін помер ще в 1996 році, його діти спочатку не хотіли
спілкуватися зі Свіні та Роучем, вважаючи, що кіношники прагнуть спотворити
історію їхнього батька, але впевнившись, що ставлення Мері та Роуча досить
бережливе та серйозне, вони пішли на зустріч, поділились спогадами, показали
фотографії із сімейного альбому. Лінч не мав відношення до написання сценарію,
а коли Мері дала почитати готову роботу, то Дейвід занурився з головою в
історію Стрейта і заявив, що хоче знімати цей фільм.
В 1998 році Лінч більше не співпрацював із
Тоні Кранцем, Рікі Нікітою і САА, тому він зв’язався з П’єром Едельманом, який
на той момент працював консультантом у європейському «КаналПлюс». Лінч саме
потрапив на період, коли усі менеджери компанії роз’їхалися у відпустку на
південь Франції і П’єру довелося шукати потрібних людей по курортам, аби
організувати фінансування майбутнього проекту. Звісно, вдавалася взнаки
репутація фільмів Лінча із їхніми касовими провалами, проте самого Лінча
європейські продюсери любили (починаючи з «Загубленого шосе» американський
режисер Дейвід Лінч став більше подобатися європейській публіці, аніж
американській). Продюсері захопив задум стрічки і вони виділили на майбутній
проект 10 млн. доларів.
До екранізації «Простої історії» Лінч
запросив оператора Фреді Френсіса (цікаво, що на той момент Фреді Френсісу був
81 рік і вони на пару із річардом Фарнсвортом утворювали свій особливий ритм
зйомок), свого приятеля художника Джека Фіска, незмінного композитора Анджело
Бадаламенті, продюсером, сценаристом і монтажером одночасно виступила Мері
Свіні, можна навіть зазначити, що це був саме її проект. Над фільмом працювала
створена Лінчем студія «Пікчер факторі». Головним було питання касту і спочатку
на роль Елвіна Стрейта розглядались Джон Гьорт та Грегорі Пек, але зрештою вона
відійшла Річарду Фарнсворту, голлівудському престарілому каскадеру, який мав у
своєму активі чимало епізодичних ролей, а в 1976 році був навіть номінований на
премію «Оскар» з найкращу роль другого плану
у вестерні Алана Джей Пакули «Ось їде вершник». Річард завершив свою
акторську кар’єру в 1997 році і відтоді жив тихо собі на ранко і коли до нього
звернувся Лінч зі сценарієм, то побачив свого героя повно сил і духу, але
Фарнсворт відмовив режисерові. Справа в тім, що вже тоді Річард страждав на рак
кісток, хоча й не зізнавався в цьому, ледве стоян на ногах і не був впевнений
чи зможе витримати зйомки. Зрештою наполягання Лінча переконали Річарда і він
дав свою згоду. Також до касту долучилися Сісі Спейсек у ролі Роуз дочки Елвіна
(колись Спейсек сильно допомогла Лінчеві із фінансуванням його стрічки
«Гумкоголовий), Гарі Дін Стентон у ролі старшого брата Елвіна Лайла Стрейта.
Також в «Простій історії можна побачити Еверета Макгілла – актора, який колись
грав у «Дюні» та «Твін-Пікс», а згодом завершив акторську кар’єру, проте для
Лінча зробив виняток і зіграв дилера сільськогосподарської техніки, який продає
персонажу Стрейта газонокосарку.
Локацією для зйомок став Середній Захід
Америки: камера фільмувала сцени уздовж маршруту Елвіна Стрейта: Лоренс, Айова,
Маунт-Зайон, Вісконсин. Більшість акторів, які були в кадрі – походили з цих
місць. Багато з них були люди похилого віку і іноді в якійсь сцені дідусь
збивався з ритму та псував дубль. Самого старого це практично злило, проте Лінч
залишався спокійним і запропонував прив’язати тому мотузку до поясу і пообіцяв
смикати кожного разу коли необхідно буде підказати як щось потрібно робити. Так
само Лінч допомогід Гарі Дін Стентону розплакатися в потрібний момент – Лінч
перед зйомками сцени дав Гарі почитати копію промови вождя Сієтла, першого
індіанця, якого відправили до резервації. Для того щоб виробити спеціальний
говір і заїкання Сісі Спейсек вдягала гнучкий зубний протез.
Зйомки стартували у вересні 1998 року і
тривали до жовтня. Такий пришвидшений темп був викликаний тим, що в краях, де
велися зйомки доволі швидко холодає, а більшість подій відбуваються під
відкритим небом. До того ж усі сцени фільмували в хронологічному порядку. Лінч
залишався уважним до деталей і свого бачення, незважаючи на те, що сценарій був
позбавлений пітьми, химерності і таємничостей як у його попередніх стрічках.
Так в одній зі сцен, де персонаж Річарда ледь не розбився на швидкості,
з’їжджаючи крутим пагорбом в кадр потрапляє старий занедбаний дерев’яний
будинок. Лінчеві це здалося дуже добрим знаком, а для кращого ефекту він
вирішив підпалити його. Саме так глядач міг бачити Стрейта, який летів пагорбом
вниз і в той момент його перелякане обличчя підкреслювалось палаючим будинком
на фоні. В іншій сцені, коли повз Стрейта проноситься вантажівка, його капелюха
відносить подувом вітру вперед. Камера знімає Річарда зі спини і Лінч вимагає,
щоб капелюха здувало так, щоб той летів просто в камеру. Спочатку йому
заперечують, що за законами фізики таке неможливо, проте Дейвід напоялгає і
доводиться констроювати спеціальний пристрій, витрачаючи час, що навіть
оператор Фреді Френсіс зауважує, що ця сцена навіть не потрапить у фінальний
монтаж стрічки проте режисер все одно домігся свого і включив затратливу по
часу сцену в фільм. У фінальній сцені трапився чудовий збіг коли персонаж
Фарнсворта кличе Гарі Дін Стентона – сонце в ту ж мить зникає за хмарами, хоча
до цього яскраво сяяло. Анджело Бадаламенті записує музику до фільму у стилі
тужливого розміреного кантрі, яке супроводжує Стрейта всю дорогу.
Спочатку стрічку готували до Канського
кінофестивалю, а потім її дистриб’ютором стала «Волт Дісней», адже рейтингова
комісія поставила «Простій історії» відмітку «G», тобто без обмежень за віком. Коли
Лінч почув, то навіть перепитав, чи це так. Хоча відомо, що
християни-фундаменталісти не прийняли б фільм через промовлене там слово
«пекло». «Дісней» вирізав це слово, але глядачів це не привабило. На той момент
Дейвід вже працював над своїм телевізійним проектом і справи йшли не надто,
більше того, мав статися скандал через продюсерські рішення і «Проста історія»
виглядала справжньою віддушиною, вдалим проектом на тлі голлівудського
свавілля. В 2000 році Річард Фарнсворт покінчив із життям у віці 80-ти років,
не витримуючи скаженого болю. В «Простій історії» є кадри, де Річард
з’являється із рушницею в руках – такою несподівано пророчою і трагічною
виявилась та сцена.
Художні
особливості по пошук глибокого сенсу
Загалом вважають, що «Проста історія» це
виключення із фільмографії Дейвіда Лінча, що це більше проект його дружини Мері
Свіні, яка показала йому готовий сценарій, а режисер лише вхопився за ідею. При
цьому основні аргументи виходять з того, що на момент кінця 90-х років його
кар’єра не розвивалась найкращим чином: несправедливий провал «Fire walk with me» перетворив його на аутсайдера в
кіносвіті, через що він змушений був узяти тривалу паузу і нагади про себе
новим по стилю «Загубленим шосе», який також був прийнятий не найкращим чином і
тоді на Лінча сипались звинувачення у зникненні натхнення та повторюваності у
своїх останніх стрічках. Він хотів залишатись в певній мірі непередбачуваним та
дивувати публіку – власне, на подібних мотивах і могла настоюватись «Проста
історія». Тим більше, що стилістично тут не можна говорити про пізній період
творчості Лінча, а радше про ностальгічний відступ, адже і сюжетно, і
структурно «Проста історія» повністю відповідає своїй назві без сюрреалістичних
образів, без напливаючих снів, без розмитої межі між реальністю і вигадкою.
Практично весь фільм головний герой Елвін Стрейт їде на газонокосарці до свого
хворого брата і по дорозі йому зустрічаються багато людей. Це типовий жанр
роуд-муві, де не представлена вся Америка, а радше Середній Захід провінційного
масштабу, де вздовж дороги здебільшого тягнуться нескінченні фермерські поля.
Тим не менш, «Просту історію» можна відносити до пізнього періоду творчості
Лінча в силу тонкощів кіномови, якою той послуговується задля створення певної
атмосфери в кадрі. Доволі важко уявити, щоб «Проста історія» могла бути
відзнята на початку 90-х чи в кінці 80-х чи навіть в середині 70-х років або в
середині нульових – Лінч зумів відзняти історію в потрібному місці і в
потрібний час, так як те йому підказувала інтуїція.
Попри доволі простий сюжет атмосферно
стрічка «Проста історія» доволі непроста і крім звичної роуд-мувівської
картинки Лінч почає елементи тривоги як в спалахові блискавки так і в суворому
мовчанні головного героя, коли той в силу своєї повільної ходи по патику в
кожній руці готується в подорож, нічого не пояснюючи людям довкола; також уся
дорога просякнута нотками тужливої ностальгії по особливій частині Америки, яка
практично вже зникла на момент зйомок – невеличкі фермерські містечка, які були
засновані невідомо коли і сім’ї поколіннями вирощували сільськогосподарську продукцію
цілими поколіннями і самі безкрайні поля, власне, за цими краєвидами ховається
не одна молодість багатьох людей, один із яких тепер мандрує стариганем; глядач
входить в особливий ритм «Простої історії» на швидкості 5 км на годину, з якою
їде Елвін Стрейт і життя видається як те літне поле, готове до збору врожаю,
іноді достатньо встигнути сховатися від дощу або втримати свого капелюха від
проїжджаючого пороч багатотонника на великій швидкості, власне, це ритм
провінційних людей, які раптово кидають все і їдуть до когось, бо так потрібно,
бо цьому вони не шукають пояснення як не має пояснення щорічному врожаю на
широкому полі; Лінч грає з глядачем особливу гру, коли Стрейт зустрічається з
різними людьми і здається, що ми більше дізнаємося про нього самого, аніж люди
розкриваються перед ним – цим і виправдане його тривале мовчання на самому
початку стрічки, адже він зізнається, що найважче в старості – це згадувати
свою молодість, чим і пояснюється настрій такої тужливої ностальгії при проїзді
через землі, в пам’яті так багато чого назбиралось.
Саундтрек як і в «Fire walk with me» - це оригінальні композиції Анджело Бадаламенті. Цього
разу основний стиль – це не химерний тривожний джаз, а тужливе кантрі із
провідним грубим звучанням скрипки, що підкреслює впертий характер головного
героя, немов той ламає певні правила поведінки в ситуації коли потрібно їхати,
причому їхати самому, оскільки вони з братом не розмовляли багато років і вони
обоє великі впертюхи, що вимагає докласти величезної сили поступу. І скільки
буквально скрегоче скрипка – стільки ми відчуваємо як скрегоче сам характер
Елвіна. Крім цього є ніжні пронизані смутком мелодії на гітарі – практично
передача гіркоти від поворотів долі, які трапились як в житті Елвіна, так і в
житті його дочки Роуз. Красива плинна мелодія на фортепіано на початку стрічки
це своєрідний красиве вітання із краями, де широкі поля виповнені врожаєм, де
своєрідні землі, які знаходять далеко від гамірних міст. І звісно, фінальна
композиція на синтезаторі, наповнена практично вічною дитячою ностальгією, а
також нічне зоряне небо, космос, крізь який ми летимо цією одночасно ніжною,
але й місцями тривожною композицією. Саундтрек «Простої історії» також грається
комплексом почуттів та характером стрічки: у повільному ритмі ми можемо
переходити від дорожнього настрою до ностальгії і гіркого смутку, натякаючи на
глибокий душевний розлам в душі головного героя, про що той лише натякає
кількома словами в поодиноких розмовах.
Візуальна картинка нерозривно пов’язана із грою
акторів. Справа не лише в обрамленні милими краєвидами Середнього Заходу
Америки персонажів, які відтягують на себе основну увагу, насправді камера
працює на головного героя, на його місцерозташуванні в просторі. Панорамні
кадри із крихітною фігуркою Елвіна надають відчуття простору, певної стихії,
якій той прагне протистояти, сцени руху Стрейта дорогою з права на ліво замість
класичного з ліва на право (в кінематографі це неписане правило вірного руху
персонажів дорогою) створюють певні суперечливі відчуття, наганяють
незрозумілого смутку від поганого передчуття і ще крупні плани як деталей
фільму так і обличь героїв в доволі важливі емоційні моменти. Акторська гра не
менш важлива за саму дорогу, за саму місцину, де розгортаються події. Безумовно
практично всю стрічку Річард Фарнсворт тримає на собі усю увагу глядача, його
стан здоров’я наклався на стан здоров’я персонажа, тому його повільне
пересування на двох патиках майже відчувається фізично і довгий пронизливий
погляд, який Річард хапається за невидиму далечінь особливо емоційно надривний
поруч із живими деталями як усмішка у бороду й вуса, той же страх, відчуття
чогось поганого – персонаж Елвіна несподівано постає перед нами емоційно
оголеним, чого так не люблять чоловіки старшого покоління. Поруч із Річардом цікаво
грає свого персонажа і Сісі Спейсек з її заїканнями і внутрішніми утисками,
ситуаціями коли вона з нерозумінням дивитися на те, що перед нею відбувається –
легка зворушлива сатира на простих людей із провінційних містечок і, разом з
тим, вона тримає у собі свою важку драму, пов’язану із дітьми, про яку ми
дізнаємося лише зі слів Елвіна. Також ми бачимо персонажів, літніх людей зі
своїми історіями, зі своєю буркотливістю та певною ніжністю від прожитих років
на цій землі – вони уміють бути добрими, співчутливими співрозмовниками, а
також із милим страждальним обличчям обманювати ближнього свого задля дрібної
вигоди. Особливо цікавий епізод із двома братами, які ремонтують газонокосарку
Елвіна і спочатку намагаються здерти з діда кілька сотень доларів за незначну
роботу, але той збиває ціну і розповідає про свої важкі відносини із братом, що
практично нам показує віддзеркалення одних братів і їхніх молодших двійників
(цікаво, що у ролі братів механікі відзнялись двоє рідних братів Кріса Фарлі,
який нещодавно перед зйомками «Простої історії» помер внаслідок передозування
наркотиками).
В «Простій історії» годі шукати будь-який особливий
сенс, тим більше, що гра слів у назві, де «стрейт» перекладається як прямий і
одночасно є прізвищем головного героя. В історії чітко зрозумілі мотиви
персонажів і, разом з тим, Лінч дозволяє собі насичувати фільм своїми фірмовими
дивинами, які він почав практикувати в основному починаючи з «Твін-Пікса».
Власне, це розмірені діалоги із тривалими паузами, це представлення персонажів,
які можуть не розуміти здавалось би елементарних речей як то абсурдний діалог в
крамниці між Роуз та продавчинею, коли та зауважує на велику покупку продуктів
харчування Елвіну в дорогу Роуз, що мовляв «у когось сьогодні вечірка», на що
та ствердно киває головою, посміхається і перепитує «то де та вечірка?», а
продавчиня із дурнуватою посмішкою здивовано каже: «я гадала, то у вас
вечірка». Настільки затертий діалог родом зі старих сіткомів, але на диво в
«Простій історії» він працює – підкреслює персонажів і провінційність
місцевості. Або ще один абсурдний епізод, коли жінка на дорозі збиває автівкою
оленя, виходить біля Елвіна і у відчаї голосить, що вона щодня їздить цією
дорогою, сигналить, голосно вмикає музику, але майже кожного разу збиває оленя
і не може збагнути, що не так. Практично кафкіанська сцена, після якої Елвін
смажить собі оленину в оточенні чи то справжніх оленів чи то фігурки в
натуральну величину, але від цього Стрейту незручно і він намагається від них
відвернутися.
Власне, «Проста історія» сприймається як своєрідна
притча про прощення, про возз’єднання двох братів, які довго були впертими і
розсвареними. Тільки Лінч не робить цю історію мелодраматичною чи нейтрально
роуд-мувівською, це фактично ностальгія за Америкою Середнього Заходу, яка
зникала як і зникав Елвін Стрейт своєю подорожжю серед фермерських угідь. Також
існує думка, що насправді на початку фільму Елвін не просто захворів, а помер і
ця його подорож – це своєрідне перетинання річки Стікс, це потойбіччя і подорож
з права на ліво слугує тому підтвердженням. А ще Лінч зобразим неідеалістичну
картинку, показав своєрідних персонажів, які своєю поведінкою демонстрували, що
зі світом щось не так. Наприклад, сцена в крамниці, де Елвін вибирає хапача і
продавець, здавалось би його добрий приятель, намагається того нагріти. І Сам
Елвін, якщо й користується добротою господарів, просить телефон, то обов’язково
залишає гроші за здійснений дзвінок. Сам він у довіреній розмові із
незнаймомцем зізнається, що на війні випадково застрелив одного із розвідників,
який служив у їхньому загоні і що тоді всі були впевненні це справа рук німців,
але сам Елвін добре знав, що це він накоїв і ніколи нікому про це не
розповідав. В «Простій історії» Лінч по-своєму ідеалізує світ спогадами
головних героїв, але практично одразу деконстроює його. Навіть у фінальній
сцені своєрідного катарсису від зустрічі двох братів, де все розставлено в
класичні щемливій манері ми разом з Елвіном дивимося на зоряне небо, проте
відчуваємо незрозумілий фаталізм щойно зворушливої сцени.
Місце в культурі
Прем’єра «Простої історії» відбулась у
травні 1999 року на Канському кінофестивалі і фільм отримав схвальні відгуки,
після прем’єри дехто із іменитих діячів у кіно зі сльозами на очах дякували
Лінчеві за настільки зворушливу історію. В Каннах фільм не отримав жодної
нагороди через те, як вважає Лінч, що тодішньому голові журі Девіду Кроненбергу
«Проста історія» не сподобалася. Тим не менш, публіка тепло прийняла
американського режисера, який став більше популярним в Європі, ніж у США. В американський
кінопрокат стрічка вийшла у вересні 1999 року і зібрала трохи більше 6 млн.
доларів при бюджеті в 10 млн. Проте відгуки були захоплюючими: «Ентертеймент
Віклі» назвав «Просту історію» «небесним шматочком Америки»; «Нью-Йорк Таймз»
зазначила, що Лінч знову видає чудовий фільм, неймовірну магію кіно, порушуючи
ряд табу; «Роджер Еберт вперше оцінив фільм Лінча на чотири зірки із чотирьох,
назвавши стрічку «Розширеною одіссеєю Елвіна Стрейта». Звісно писали не надто
схвальні відгуки, звинувачуючи «Просто історію» в банальності діалогів,
повільному темпі та неконфліктності самого Елвіна Стрейта.
Згодом самого Річарда Фарнсворта
номінували на премію «Оскар» як кращого актора, проте переможцем тоді став
Кевін Спейсі («Краса по-американськи» лідирувала по нагородах), так само його
номінували на «Золотого глобуса». «Проста історія» загалом отримала
вісімнадцять нагород на різноманітних світових менш відомих кінофестивалях. Особливо
відмітили роботу композитора Анджело Бадаламенті. На сайті IMDb оцінка фільму
складає аж 8,0 із десяти, а на Rotten Tomatoes – 95%, загалом «Проста історія»
має найвищі оцінки з усіх повнометражних робіт в фільмографії Лінча. Тим не
менш, додався гіркий присмак, коли у жовтні 2000 року Річард Фарнсворт
застрелився в себе вдома, будучи практично паралізованим від раку кісток. Його
поховали поруч із могилою дружини в Лос-Анджелесі.
При випуску на носії, Лінч наполіг на
тому, щоб на дисках було відсутнє меню зі поділом на сцени, щоб глядачі могли
дивитися фільм потоком. На диво, це була перша стрічка Дейвіда Лінча, яка
отримала вчасно належне визнання з часів «Синього оксамиту». Експериментальний
стиль, який цього разу зворушив одночасно канську і голлівудську публіку,
дозволив Лінчеві вважатися своєрідним класиком американського кінематографу.
Проте він сам ще не збирався складати руки, адже в нього в планах було подальше
втілення своєї трилогії про голлівудських божевільних. Коли він і Марк Фрост
розробили ідею із певним відгалуженням від «Твін-Пікс». Йшлося про персонажа
Одрі Горн, яка потрапляла в Голлівуд. Після краху «Fire walk with me» про це забули, але Лінч спробував знову повернутися на
телебачення зі своїм проектом про дівчину, яка потрапила в біду. Власне, ризик
був по-своєму виправданий, адже тоді телебачення було на новому підйомі –
серіал «Сопрано» здобув шалену популярність і телеканали прагнули створити
конкуренцію відомому хіту.
Свідок «Простої
історії»
В кінці 90-х
новини швидко видали, що Лінч зняв новий фільм, який був доволі нетиповий для
нього. Та нехай і вже за кілька років «Просту історію» показали в
«Аргумент-кіно» пізно вночі. Без жодних сумнівів я записав стрічку на
відеокасету і сприйняв її відразу доволі позитивно, попри реакцію старшого
покоління типу: «фу, таких старих показують» і «от ці тупі американці». На той
час Лінч в моєму колі сприймався практично негативно і про будь-яке обговрення
можна було забути. «Просту історію» на тій відеокасеті я переглянув десятки
разів і ніколи не зустрічав на ліцензійних носіях – зрозуміло, що смаки місцевих
дистриб’юторів вирішували за нас, що нам дивитись. Певне, років через п’ятнадцять
у моєму колі прийнанні до цього фільму відношення змінилось і дехто навтіь
зізнався, що десь в старості «вчинив би так само як Елвін Стрейт». Така от
перевірка часом.
Коментарі
Дописати коментар