у подорожах ти оком хапаєш старовинну міську архітектуру її рельєф як місячна поверхня на якій повно кратерів од зіткнень із людською пам'яттю

полум'я літніми ночами водою м'яко переливалось зі сторінки на сторінки де повно історій якими я прагнув ув'язнити вічність літньої ночі

чисте небо чисте ніби час нам потрібна хмарка-історія і для дощу-сліз і для тіні-сну зрештою треба знати швидкість з якою вигадка синхронізується із нами

в мені ще є стежини якими боги спускаються з олімпу а на зворотному шляху люди відтворюють усе старогрецьке особливо рабовласницький лад

місто потонуло в осені тільки трамваї поверхи а хто не вміє плавати у воді за звичкою аплодує немов закінчилась вистава

письменники смертні література вічна обиватель рано чи пізно зрозуміє і бідність і порок від того хто багатства   не помітив

у жовтні ходив вулицею де багатодітна мама робила із дітей паперові літачки запускаючи їх в осінь яка колись здавалась раєм

сьогодні звуки розпочинають новий день за масивом хрущівок за сіткою дротів накочується канонада густого повітря що птахи під повіки скляного обрію умить ховають мелодії вічного червня   нова доба барабаном ломиться у двері і твій дім не фортеця а надбита мушля де море всохло частими кораблетрощами твій дім клубок теплих еротичних історій зі сторінками яких танцює вовчий вітер   новий ріст нанизує поверхи хмарочосів на стебло дароване виснаженим літом ніби колекція метеликів старого доцента де перший запитує що доброго зробити а останній вигукує господи що я наробив   усе незнайоме вчасно не дезінфіковане блошками стрибає канкан на площі міст і гуркіт аби звук поглинув нарешті простір бо не було в людини такого виснаження коли прожила сотню літ і тільки нині дозріла нотою

роками кожного холодного вечору розпалюю одну й ту саму грубку як розпалював мій дід і мій батько немов ДНК із вечірніх вогників потягнулось стежиною угору за димом у пащу нічного сну   тримаю руки над чавунною плахою а всередині повітря набуває форми вина і космос немов арктична чаша з якої роблю ковток і вогонь з-під ребер дарує тіні в альбоми родинних попелищ   підкидаю дрова деревному Харону що по той бік чекає на монети на кільця зрізаного граба і потойбіччя дерев це одне коло замордованих душ які йдуть великою стежкою диму до вічного білого цвіту сузірь   я у шумі вогню згадую старших тепло наче спільна радіочастота в якій озивається ліс він мільйони років тягнув гілки до неба не маючи змоги дістатись Стіксу доки дерева не вигадали людину

вже листя тулиться у закутки оселі де холодом осінь тихо сходить невидимим полем невидимим тілом і прикладаєш чоло до жовтого стяга що шкіра твердіє і поступається золоту яке сиплеться подзвоном оголошуючи симетрію землі   вже всі метали дістали із вогню на зрізах і гостротах температура вивела чумацькі шляхи якими слідує поцілунок шипшини завислої на краю безодні де розтанули останні ключі   вже від міста зостався лише голос викривлених в осінні тарелі площ і золото все б’є і б’є по південній воді глушачи рибу і відчуття холоду   містом вже не вимовити молитву лише кола на поверхні жовтня такі схвильовані ніжні від дотику шипшини

поліцейські зливаються із темрявою коли із ночі до тебе наближається обличчя-земля із супутником-значком і запитують чи впевнений я що йду вірною дорогою на віфлієм   я здіймаю руки в ніч і мовлю зірками що дорога від вишенського парку до вишенського озера єдино вірна тоді як мій товариш дмитро йде від ринку урожаю до ринку юності і працівники «швидкої допомоги» виривають зі своєї уніформи червоні пелюстки і осипають шлях а іншому другу сашкові МНСники кладуть шпали із пожежних сокир від коцюбинського до пирогова   поліцейські знімають свої супутники дарують їх мені в підняті долоні що я йду вперед із місяцями вінниці а позаду мене двоє копів-ночей поки ми не перетинаємося у яслах де немовля пророкує падіння листя і над головою йому кладуть сокиру у ноги валідол йод бинти і спирт у руки передаю двоє литих місяців і тут дитина сполоханою ...

слова як лицарі хрестових походів вони збираються вервечкою на схід близький і надто близький на штурм релігій і бога із богом на щиті і під богом   а в тилу повсюдно і чума й інквізиція тисяча разів славлять верлібр який в облозі чи риму що стрілою губиться в ісламському небі   вони квітнуть на папері цвітом вишні чи маковим полем бою печінка відлунює цим боєм і болем і горить усім в’язницям і людям із тунельним зором   головне виткати сенс із відчуття крові із перерізаних горлянок ворогів а не із благодаті причастя коли у роті панує хлібний смак яким заїдаєш невідворотне вино   зрештою хліб для слів як мокра земля якою вертає військо зі хресного ходу а вдома та сама свята простота коли музика додає хмизу багаттю що й цілим сходом не замінити ані ближнім ані особистим ту симуляцію хреста

у повітрі пахнуть незбирані яблука, зубці будинків усмішкою ховають холодне піднебіння космосу, у твоєму погляді ув’язнена африка жовтіє лихоманкою, коли листи від тебе мають рости кожного разу в іншому місті.   нам залишається грати в імена: як ти назвеш незірване яблуко, на чию честь носить ім’я море, на глибині якого я опиняюсь нині кожного осіннього вечора?   сполохане дзеркало вивертає псалми у контури твого краплинного лиця: в очах ані туги, ані любові, в очах ростуть листи з нових міст і риси незнайомих місць і вулиць - я приймаю їх, ніби срібло по той бік відображення.   на тому боці гілка налитих яблук подібна сонячній системі, де сила тяжіння - це сила африки: вона притягує звірів до імен і сіє дикі трави на орбітах мовчання…

вірую бо це красиво завмерлий чортовий колесом парк тасує місто й вітер який дім я витягну із колоди карт який ніж я витягну із колоди металів що різатиме ранкову зорю на скибу холоду між лопаток   вірую бо це росте вгору дитяча долонька підкидає гербарій польових ікон доки в польовому шпиталі метелику відпущено день і сонце на крила і солдати ставлять габріеля до стіни і замість слова латунь займає трон весни   вірую бо це мертве сподівання що всі палі воскреснуть і місто і вітер нарешті займуть місця дому й пісні а поки невідомо який нині козир це маленький хресний хід людини але великий гербарій для людства і весна на темній стороні місяця

молитва ще тліє із запалених легень груди перев’язано пуховою хусткою звуки перехоплює в нічному киселі все пошепки без окреслення бога лише контур на випуклій глині оком примружив на стіні вимикач   молитва тліє баштами та аванпостами желатиновий космос надто спільний аби на перетинах ребер-траєкторій метеоритом не народжувалась осінь сузір’я за сузір’ям наближають катастрофу-поцілунок акацій і кораблів бог плаває у люмінесцентному верлібрі який спалахує під м’ятою рок-н-ролу   молитва все ще тяжіє антологією хвороби і золота молитва все ще наповнює патронташ завтрашнього дня де західний вітер колотить порядок пелюстків-клавіш польової ромашки «любить» стане пухом для хустки «не любить» буде ніччю коли бог мимоволі кліпнув часом

тут на краю димовитих попелюх де пси щоночі поклоняються листку горіха ти не почуєш цяток-хрущів хіба що совиний зойкіт немов сигнал із далекої галактики   тут елеватор силується викинути із себе зерно чи людей але вони міцно сплелися у понаднормовій роботі і такому ж понаднормовому житті   тут залізниця вперто ріже лісостеп на басейни дністра і бугу на світло і людей на зерна і ніч немов іноді вода це щось більше за сову   тут сови течуть собі на південь у цьому й суть родючих земель крізь елеваторський пил і людей вода вимагає від тебе солідарності із духом урожаю що ти залишаєш відкритими крани на всю ніч і краплі озиваються тобі хрущами

цього року вродило багато грибів і не відвернеш передчуття що старенька у надлегкому плащі кольору голодного вороння збиратиме діточок дощу і землі залишивши косу біля петрової брами   млини здійняли свої віяла вгору нафтопроводи важко сичать над ранами холодно як холодно у бліндажі що дивишся у небо там борошно а на бинті проступає болюча нафта коли старенька ходить із кошиком   оси обсіли металеву кварту із медом а метелик знову заблукав уночі про що залишається писати в листі мамо коли їм фабричний пайок усе солодко тато коли сплю каскою до зрізу землі бог тулиться кольоровими крильми на груди до особистого номера   тільки грибною юшкою все пахне шурхотить зграєю плащаниця вчора старенька вкотре приходила і турботливо запитувала хочеш додому пішли

ребра колії ніби кадри кіноплівки крутять на снігу фільми про країну мільйона пісень   бачиш провідницю у тамбурі вона співає про подорож глянь на тинейджера у шкірянці він співає про безтурботність дивись на бабусю зі квітами край зупинки вона співає про любов бачиш солдата в сирому бліндажі співає його автомат   пісні лунають надривно й голосно розливають кольори революції на зрубані дерева в тебе ще є зворотній квиток в тебе ще є травнева молодість в тебе ще є кохана людина в тебе ще є останній патрон   і настає соло барабанів які гуркотять на стику ребер ти у країні мільйона пісень і спалахує лише одна осінь і обпадають гільзи навзнак   ребра колії не закінчуються під ними крутять фільми а ще глибше під кадрами рипить сніг кантівських сторінок

знаєш так чисто сонце й піт змішуються лише на краю осені оголений по пояс ти переливаєшся золотим руном під яблунею і гладь усетрав’я завмирає гербарієм   стиглість плоду ковтком із озера терпкого червоно-жовтого саду відтискає тебе до розпаленої грубки біля журливої сільським хмелем хати де ти вариш палі яблука тій живності яка відчуває стрімке падіння сонце-гербарію   ще довго хрумтітиме акацією вогонь а дим підбиратиме ключі до неба нетля як і бджола шукатиме вихід із ночі аби встигнути аби вижити поки холоду не поступилось золоте руно   вогонь долає вересневий океан сови приносять гілки яблуні метал все стримує твою пам’ять що жодного імені жодної назви які всохли любистками за лісом а яблука падають собі далі вдень і вночі на завершення одіссеї