речі неможливо пізнати але достатньо виміряти люди бачаться під спільним знаменником соціальна дистанція це щось більше одного обличчя без маски це вже більше десяти тисяч   повільне просування вперед і розвідка лише рівняннями евклідовий простір більше вирок аніж простір в якому колись окреслений трикутник зупиняв хаос а нині стримує космос   ніякого реверсу лише додатні і від'ємні вище і нижче рівня любові підстрибнути чи зігнутися коли бог проводить заміри площа дотику його пера в діагнозі рівна сумі прихованих температур

  програміст розкладає звичні речі на анабіоз транзисторного цвітіння на тріумфальні арки й тригонометричні функції де дотик отримує опори й протези де нависло безліч блоків і дроти подібні нитці яка підвішує планету і береш її в руки робиш співучасницею кінцевого пункту   куди не увірвешся там код дозріє до слова картинки чи відеопотоку до слова яке глушить чужий світогляд що хтось приречений до скону блукати ченцем попід завислими балками і механічними блоками нібито власного світогляду   код відтворює звичні речі позбавлені відновлення ти не відчуєш квітки не відчуєш ножа навколо шиї натягнеться світова нитка нескінчена для пружності зашморгу скінчена для куцого шва

  ніч просто зіниця водія тролейбуса він промчить повз тебе багатьма вільними місцями пропливе на червоне горбатим китом до чорних гаваней пізнього маршруту до гострого світла яке четвертує твої бурштинові думки   ніч це поглинуті вигином дверей люди освітлений сорока ватами острівець попереду тільки води зворотна сторона зіниці і автівковий зорепад який несе тисячі адрес крізь горлянку міста   ніч це вільні місця по той бік зіниці розділений простір як розділений хліб як остання сорочка ти виповниш його четвертованим бурштином приймеш пологи у розпусної осені   коли вилізе головка дитини із зіниці водій тролейбусу кліпне

  слова випали з уст немов пташенята і виріс текст на місці червневого саду його віти котячі лапки а листя кігтики які точаться об тарелю місяця   синтаксис натягнуто сіткою і далі дублюють фрази почуття провини навіть камінь розбиває потічок на дві лапки які зникають в мишачій норі виправлено крапку на кому практично на дев'ятку а в цілому рибу не піймано   зрештою одна полуниця потребує синонімів в силу алергії історія переглядає героїв і кордони набрякле горло вологі очі мамині руки полуничні жмені дієслово яке випало з гнізда   пташечка плаче змарноване літо

  ще один день відгороджено туманом ще одна пам'ять витягується у голку задля єдиної точки поєднання із повинністю бо вулиця дає тисячі напрямів блукати попід листям осики яке в падінні крутиться доки навзнак не вказує гострим кінцем немов мала ведмедиця напрямок   направду туман пом'якшує простір в якому гартується швидкість і жодного завмирання жодної правди там куди приводить пале листя до сцени де мільйони сходяться у ролі санчо панси який тримає лицарського списа достатньо високо наче крізь туман   ще один прокомпостований день за який вітряки зводитимуть з тобою порахунки ще одна пам'ять приколота гербарієм до полярної зірки

  стареньких попід руки виводять прочиняють двері перед їхніми кошлатими шапками і вказують перед немигаючими очима шлях до вулиці і санітар за звичкою вказує на висоту сходів обережніше   вечір притулився до стін і зиркає віддаля очима дитини яка вивела на склі сердечко і пустила вервечку старих стрілою амура до сусіднього стебла старої папороті яким вони спустились до автобуса   водій наперед обігрів салон увімкнув дебюссі і попереджує кожного на вході пригинайте голови пальта і тулупи втиснулись в сидіння і тільки тоді вечір відступив від стін заграв барвами гірської висоти і автобус полегшено видихнув за усіх хто залишився молодим

  історію рівномірно розсіяно по купе потяг ковзає оправою пенсне останні свідки європи визирають на перон чутно як скрапує дощ чи булькає акваріум   першими йдуть корали бо за ними світовий страх і вся схоластика вгору пускаючи бульбашку аквінського чи сама вплітається елементом декору папської одежі   золоті рибки посередині невагомості ганяють світло лускою завалюють потяг вбік лютером чи декартом а по інший бік баласту математика і все обходиться пролитим в проході чаєм   осіннє вікно гасне поміж полицями наточений обрій підганяє морських коників зайняти позиції в нотному стані останніх форм а далі перші вогні перші питання   біла постіль медузою вириває гіндербурзькі окопи і дорога попереду вже немов здобич і полювання вже основна дисципліна усіх шкіл

  в моєму початку довірливість бджоли квітневого світанку тягнутись до дверей до кольорів які очистились від снігу забувши про внутрішній сніг що буйно квітнув із доторком першої віхоли де я входив в кучугури немов у дім де крига суголосить паркету   в моєму початку забуття совиних криків про вишневий цвіт наче тисячі завмерлих балерин опадають услід за увертюрою і музика єдиною лишається на деревах із проділом посохлого гілля сивини до першого снігу чи до першої тіні чумацької сови   в моєму початку білий папір який можна заповнити лише роботою ані сніг ані цвіт ані музика не виведуть й літери на очі титульний листок складений літачком ранній цвіт зібраний у мішок бджолина безпорадність на землі за квітня без початку й кінця

  і твої уста вечірня циркова арена розкриті в акробатиці і жонглерстві напомаджені клоуни і дресировані тигри   уста все ближче до багряної німоти до колодязя в якому пробивається джерело і перший дотик воєдино плоть сукупне тепло завмерлого цирку де глядачі очікують на видовище розпилювання жінки навпіл   чи розгадано фокус вечірніх уст коли глядачі розходяться з пробілом видовища коли повторний поцілунок це кав'ярні снеки бари і самокрутки   ні тобі абракадабри ні тобі шраму на жіночій талії втрачений момент і плоть все так само невідома й багатошарова й уста стирають товщі одежі туляться до парфумів і шовку   до містка який розводить на різні берега до рукава в якому тоне власне обличчя до землі в якій так і не забило джерело

  ранок все тоншає до крила голуба якого ловить маленька дівчинка і везе його в долонях автобусом поруч із татом контуженим воїном до порослих пасовиськ і змілілих річок подалі від міських грай поближче до чаші виповненої сивим вином   рядки від руки все довшають нескінченним потоком бляшанками ринв од випадкового дощу вони губляться в топонімах і апокрифах в думах злив і чаші тайної вечері де срібним вином вервечкою перед відльотом ніжаться лебеді   а стукіт серця нерівний затягнутий ніби дорога якою везуть полоненого голуба позбавленого пари і випадкового дощу коли з-під даху видно зовсім іншу чашу зовсім інше вино в якому плаває око

  шукаєш спільні точки жовтня і жовтня спільні обрії квітня і квітня а все зайве приречене на ампутацію на пошук межі здоров'я і гниття на пошук кордону аталанти і мелеагри бо варто забути протоколи санітарної безпеки як дитя діани біжить повітрям роздирає легені нищить мозок плоть в температурі гемоглобін вирвано а кордони прориває статистика   червоні лінії червоні цятки червоні книжки не перейти не торкнутись не знайти калидонської межі кутаєшся в шкури й светри п'єш гарячі чаї і круглі як планета антибіотики вже й бджоли наточили зимові поля із розсипаною калиною   спробуй перейти снігове хутро вепра пальці перебирають стріли лікарі й мисливці знесилено пригублюють вино он голка від шприца вп'ялась в платівку і тіло потвердішало до поліна запали сірника точкою жовтня кольору квітневого обрію і най благословенна буде межа поміж прахом і дзеркалом

  дзвони розносяться багрянцем понад винними погребами в які люди з часом переселились розширивши кімнати для ліжок ванн кухонних столів і подовжувачів для часу проте позбулись самого вина   дзвони подовжено каліграфічним вивертом гіперболою метафорою вони розмінюють дітей сатурна коли той над променями заносить серпа і доки плоть піддається поїданню поля й садки позбуваються останніх плодів у жатці   дзвони забивають липові цвяхи у труну дня що за хвилину руки впиратимуть об дошку ночі і комори наповняться вином сатурналій і люди приймуться до розширення простору у своїх багатоповерхових погребах оскопляючи дзвіниці