серпнева віхола урвалась в фіранки сполоханим північним чорним конем і заграли обірвані нерви павутиння над єдиним у соняшниковім полі бою воїном літа   серпневі води наїжились хвилями збуреним листям загойдалась риба коли відпала від нептунової бороди і шовкова поверхня водойми стала твердіша за скло   серпневі сухі трави тріщать морозом кусають голі долоні і провалюються під п’ятою що ноги грузнуть у кучугурі відцвілої люцерни а комбайни ліплять серпневих баб над палим воїном літа   серпнева зима вночі квітне ватрами мітить кордони неприступної землі що біля неї лежать розбиті війська гербарію   серпневий спокій цівкою самогону розплітає коси змарнованих листів таке гірке срібло наче іній у вікні зацвів

ти бачив як мирні люди загорнутих у вишняки аполлонівських сіл зібрали клунки із персидськими килимами і пішли у землі сповнених вовків   ти бачив як упала горохова мамка і розкидала своїх дітей на узбіччях і вони безпритульні ростуть і махають шовковими долоньками французьким іномаркам немов персонажі війни і миру   ти бачив як човни зібрались у вирій склали сухі весла на щоглах і занурили голови в очеретяні приливи де вода розсіялась у намульній межі   ти бачив як забуті подільські ідоли перешіптуються неоновою рекламою і переорані кургани тікають у просо і вірити в цілодобовий пантеон надто просто   боже мій боже твої яблуневі очі кліпають в’язничними брамами з боку свободи коли ти єдиний слухаєш бетховена наче він єдиний колись почув тебе

жовтий шашіль прогризає дерево промовляє в тирсі моє ім’я немов забирає його собі в рану дубових дверей   нині я привидом спускаюсь з гори йду повз вас і не чіпаю вашого святого особистого простору ви колись кликали мене на ім’я а тепер воно голосіння комах над мертвим котом за полудневої спеки   воно зойки щогли над атлантикою воно гора із покрученими сливами яка дивиться сливовими зіницями як долинами заворушився хвіст зими   вже й час не хапається за мене радше я контрабандою вихоплюю серпневі години і знову несу повз вас у долину   де хтось сподівається на диво на п’янку прохолоду купання на запашне вогнище розмови на світло списаного аркушу паперу   а ніч шашелем повна і люди долини вертаються в будинок із рипінням дубових дверей

зерно ніби голос землі що урвався коли моцартівська die zauberflote пішла колом на арії володарки ночі   зерно виповнює римською дорогою якою двоє чорних цуценят ходять і бачать міражі пипок вовчої суки   зерно це нижня половина прапора який зостався на териконі фронту і помахами пророчить латунні сни   зерно немов довгий вірш під вечір затримує когось над прірвою міста аби за римою вгадати в кінці слово   зерно це біла маска серпневої тиші яка лише на три чарки переростає матінку-африку і спадає в листопаді   зерно це красива мовчазна дівчина яка загубилась за монітором роботи і вже не приходить в жоден мій сон   зерно мов неможливість бути разом коли любов зачепилась павутиною за врожай і не встигає за латунним літом

пам’ятаю як медове світло в кімнаті нависло юпітером над чорним каре наче подвоїлось ребро місяця і шурхіт шкіри нагадав нічний дощ коли венери викотились в долоні здалося так задумав Аполлінер   пам’ятаю тіла впіймали ритм білого вірша немов загнулась сторінка ліжка в танці стишених шкірою голосів так море віталось із берегом і вмить тікало зграєю перелітних птахів немов гравітація піддалась світлу о так світлу в якому ми висіли на волосині над отрутою одежі   пам’ятаю чорне каре притулилось до моєї сивини і настала ця мить розмов як я бачив цілий космос як я цитував мертвих поетів а ти відказала що побачила б значно більше якби я вимкнув кляте світло

клубочиться чорнозем та вганяє у транс протяжними гектарами і накочується хвиля окатого соняшника і викидає човники лелек на край дороги яка веде із Риму та не назад   йдуть піснярі з балканських висот повні нектару струн і міді який виповнив вінця надбитої чаші везуть на білому коні мармурову марію яка милосердно простягає долоні до дзьобів нетямущих лелек   піснярі питають де тут землі із ароматом заспокійливих трав і ягід зі смаком червня немає відповіді беруть собі одного птаха за провідника   услід виходять жінки в тевтонській обнові на червоних конях і питають за ліс настільки міцний що підтримує небо і смуток діви марії дерево якого не піддатливе жодному мечу лелеки мовчать а жінка хапає собі одного буде за прислугу   нині вже здіймається пил од вороного коня який веде за собою індіанське плем’я яке не знає діви марії але мільйон разів бачило як дим йде рівно вгору і його вага рівна ваз

в ковальні безлюддя що чорні легені видихають діаманти з-під ковадла слухняний вогонь пожирає твердиню ліниво гойдаючись у вугільній ямі в ковальні безлюддя а форми у повітрі немов молитви чекають на молот підкова заклинає дорогами опухлі ноги мечі одвічно молоді срібні ненажери голосять свою самотню пісню у полі   безлюддя триває і глибшають форми чорні легені мов безум гублять діаманти безсоромно вкрадені надра природи схрещено кайданами на рід людський земля мов бог пограбована релігією із сумирності вогню і гіркоти океану земля зустрілась із чорнотою подиху і відступила дзвоном голодного металу   чорне повітря приливом запускає час безлюддя глибшає народжуються форми як безліч текстів із ніжністю та світлом це ті ж діаманти зібрані з-під молоту від них не запалало жодне осіннє листя

вітер принесе світанок і з цим нічого не вдієш одежа лише заблукале місячне світло а твоє волосся розкинулось пляжем на грудях і раз по раз мої пальці викидаються китами на русявий пісок і грудна клітка рівномірно б’ється вулканом який на світанку знищить блаженний курорт   в ногах лоскоче альпійська прохолода немов ми блукали хребтом дикого світу а наші пояси разом із ковдрою обвили тропіки однак шурхіт покрученого листя просякнутим розломами асфальту даруватиме світанок що доведеться згадувати як варити каву і їжу і ціла галактика буде прибрана безслідно за півгодини   вітер принесе світанок а поки що панує пітьма і наша мова в бажанні розтягнути пітьму гуркотом нічних потягів і сміттєприбиральних машин ми все розмовляємо і крапання в раковині нагадує дощ ми все мовчимо і підступний сон нагадує дощ

є відрізки доріг де не зупиняються автівки там ностальгія заламується до кінцевих титрів і свіжий дощ набирає в калабатину вечір жовтогарячого прибою ти й сам також не зупиняєшся і складаєш сон в орі ґ амі лише дозволяєш вікну відділяти живих од мертвих що протяг на повороті лоскоче шкіру не гірше ромового трунку є африки які ти долаєш наляканим звіром за сезону полювання із трьома правилами не жалітись не закохуватись не смітити лише вервечка слідів залишених на сонці і нехай вістря літа все ще палає але п'яти згасли що дозволяєш одній білій сторінці стати арктикою й увібрати в себе історію як ніхто не зупинився край танцю збитої пташки є паузи якими ти підтримуєш свій ріст ніби вкладаєш собі нутрощі у формі часу коли серце пташки зупиниться ти матимеш її висоту разом із похміллям опісля швидкості залиш хоча б слово водіям і най вони почують щось більше за хід годинника

бачити сни немов на краю міста серед ночі бачити у вікні як потайки вивозять зрубаний ліс і темрява гуркотом двигуна їсть нашу уяву до самих кісток що не відчуваєш попередні рани бо сон завжди приходить вперше бо зрізане дерево завжди падає вперше жити в рутині ніби ходити краєм лісу згасне день і дерева вже нічийні щока притуляється до скла а зіниця до темряви вантажівки маскуються під рибу що ти на осонні човна пливеш проти серпня до місць де бензопили пускають пнями кола на животі забуття край міста приймає усі рухи складометри та негабаритні вогні так минає важкість літа так діє сонатна гравітація сну перед яким ти молишся лісорубу

припустимо це майже кінець і легені рве поміж полуднем та мінливою хмарністю бджоли літають задом-наперед що нектари цвіту осідають у серпневій порожнечі немов прощальна поштівка із соняхом світло викривилось знаком питання тоді як саме питання залишилось за обрієм і кришиться росами ще ніколи крила так не обтяжували небо ще ніколи земля не була такою щирою все навколо загустіло а слово полегшало і будинки здавалось кудись прагнули дійти перетнути лінію бою вавилонського фронту намагались втримати струни дротів зберегти каміння у праві називатися домом