вірую бо це красиво завмерлий чортовий колесом парк тасує місто й вітер який дім я витягну із колоди карт який ніж я витягну із колоди металів що різатиме ранкову зорю на скибу холоду між лопаток   вірую бо це росте вгору дитяча долонька підкидає гербарій польових ікон доки в польовому шпиталі метелику відпущено день і сонце на крила і солдати ставлять габріеля до стіни і замість слова латунь займає трон весни   вірую бо це мертве сподівання що всі палі воскреснуть і місто і вітер нарешті займуть місця дому й пісні а поки невідомо який нині козир це маленький хресний хід людини але великий гербарій для людства і весна на темній стороні місяця

молитва ще тліє із запалених легень груди перев’язано пуховою хусткою звуки перехоплює в нічному киселі все пошепки без окреслення бога лише контур на випуклій глині оком примружив на стіні вимикач   молитва тліє баштами та аванпостами желатиновий космос надто спільний аби на перетинах ребер-траєкторій метеоритом не народжувалась осінь сузір’я за сузір’ям наближають катастрофу-поцілунок акацій і кораблів бог плаває у люмінесцентному верлібрі який спалахує під м’ятою рок-н-ролу   молитва все ще тяжіє антологією хвороби і золота молитва все ще наповнює патронташ завтрашнього дня де західний вітер колотить порядок пелюстків-клавіш польової ромашки «любить» стане пухом для хустки «не любить» буде ніччю коли бог мимоволі кліпнув часом

тут на краю димовитих попелюх де пси щоночі поклоняються листку горіха ти не почуєш цяток-хрущів хіба що совиний зойкіт немов сигнал із далекої галактики   тут елеватор силується викинути із себе зерно чи людей але вони міцно сплелися у понаднормовій роботі і такому ж понаднормовому житті   тут залізниця вперто ріже лісостеп на басейни дністра і бугу на світло і людей на зерна і ніч немов іноді вода це щось більше за сову   тут сови течуть собі на південь у цьому й суть родючих земель крізь елеваторський пил і людей вода вимагає від тебе солідарності із духом урожаю що ти залишаєш відкритими крани на всю ніч і краплі озиваються тобі хрущами

цього року вродило багато грибів і не відвернеш передчуття що старенька у надлегкому плащі кольору голодного вороння збиратиме діточок дощу і землі залишивши косу біля петрової брами   млини здійняли свої віяла вгору нафтопроводи важко сичать над ранами холодно як холодно у бліндажі що дивишся у небо там борошно а на бинті проступає болюча нафта коли старенька ходить із кошиком   оси обсіли металеву кварту із медом а метелик знову заблукав уночі про що залишається писати в листі мамо коли їм фабричний пайок усе солодко тато коли сплю каскою до зрізу землі бог тулиться кольоровими крильми на груди до особистого номера   тільки грибною юшкою все пахне шурхотить зграєю плащаниця вчора старенька вкотре приходила і турботливо запитувала хочеш додому пішли

ребра колії ніби кадри кіноплівки крутять на снігу фільми про країну мільйона пісень   бачиш провідницю у тамбурі вона співає про подорож глянь на тинейджера у шкірянці він співає про безтурботність дивись на бабусю зі квітами край зупинки вона співає про любов бачиш солдата в сирому бліндажі співає його автомат   пісні лунають надривно й голосно розливають кольори революції на зрубані дерева в тебе ще є зворотній квиток в тебе ще є травнева молодість в тебе ще є кохана людина в тебе ще є останній патрон   і настає соло барабанів які гуркотять на стику ребер ти у країні мільйона пісень і спалахує лише одна осінь і обпадають гільзи навзнак   ребра колії не закінчуються під ними крутять фільми а ще глибше під кадрами рипить сніг кантівських сторінок

знаєш так чисто сонце й піт змішуються лише на краю осені оголений по пояс ти переливаєшся золотим руном під яблунею і гладь усетрав’я завмирає гербарієм   стиглість плоду ковтком із озера терпкого червоно-жовтого саду відтискає тебе до розпаленої грубки біля журливої сільським хмелем хати де ти вариш палі яблука тій живності яка відчуває стрімке падіння сонце-гербарію   ще довго хрумтітиме акацією вогонь а дим підбиратиме ключі до неба нетля як і бджола шукатиме вихід із ночі аби встигнути аби вижити поки холоду не поступилось золоте руно   вогонь долає вересневий океан сови приносять гілки яблуні метал все стримує твою пам’ять що жодного імені жодної назви які всохли любистками за лісом а яблука падають собі далі вдень і вночі на завершення одіссеї

нині ти знаєш якою є любов тоді як невідомою є її протилежність коли розвідник із наляканим серцем йде вперед замінованим полем його очі жадібно поглинають світло хоч би ще один промінець чи сузір’я заплести у душу і врости деревом перед останнім кроком   не любити як не згадувати когось носити в собі печатку торішнього маку замість барвінку і його фіолетового весілля в подільському теплому полі не любити бо спекотні ландшафти навчились латини коли на любов падає слово «не знаю»   не любити як тримати вірність світові приймати причастя із долонь меліси і йти у розвідку по замінованій траві доки не станеться любов чи старість і у зраджений світ не пошлють когось нового

ми перетнули хребет вінницького сну і те місто було відтяте лезом горизонту десь в душі квартали лишили відбиток подібний до фасаду театру Садовського але нині й він гоїться виставами життя і клубочиться змією якій затисло хвіст   ми прокидаємося і венами суне армія на місто залишене нами напризволяще сталеві шоломи течуть берегами Бугу списи наїжились на мирний багранець і поверхи них воєвода у жовтому плащі гримить слова Inter arma silent Musae кіннота тягнеться між сакур і каштанів вінницьке повітря прогрілось до смоли що тепер за хребтом червона заграва від плавлення срібла бібліотек і музеїв сховала у тінь стежки якими вертають наші самотні і змучені привиди любові   ми рушаємо далі від метафор і алегорій за спинами сурмлять пограбовані сенси вінницької ночі і герб міста метеликом губиться як сабаровим так і піщанкою який збайдужілий вітер сполохав його ми не знаємо і поки що все наближаємо безсоння

на цій станції більше не зупиняються потяги усе далі усе швидше що у вікнах не видно дитячого личка з далекого міста   кажуть у кожному вагоні особливий світ коли стиглий краєвид заломлюється що божество вечора Великий Хміль напуває людські горизонти чайними зграями   світи тягнуться повз осінь і станцію караваном залишають землетруси і ще тремтіння золота якого попереду так багато що решта у вигляді віддзеркалень обпікає   на цій станції більше не зупиняються світанки ані назви ані графіків ані оголошень мій перон у тисячалистяному деревію проводжає тисячарайські напрямки кардіограми   нестримний гуркіт коліс обганяє синь і пташку швидше од вітру та сірих циклонів паралельно сонцю але мене не дожене я вдома

скільки доріг скільки держав потрібно людині пройти аби кроками розповідати власну історію   трохи втоми і розливи снів достатньо щоб сумління розпалось на ув’язнену в музеї красу   максимум музики і мінімум листя тиша немов ностальгія росте вгору аби хтось іще побачив її   як тобі живеться у великому місті як я   можу думати про відлуння мідні тарелі осені все б’ють і б’ють   пам’ятати дім і писати радість доки старість мобі діком не зникне і сторінка не уподібниться даху   зневажений космос і безмежна паркова це все клята звичка дивитися вгору коли свободу збалансовує мікрофон   скільки м’яса і скільки законів потрібно аби охриплі гармати нарешті підкреслили стиль хробака

ти даруєш мені надлишки світла какофонією роз'ятреної ночі у спалаху опівнічного лігва осені яка раптово сяйнула кратером піщанського вулкану що ллється лава у вени Діоніса і Морфея поки металеві німби під весіллям зірок не обпадуть нулями ти вийняла із моєї плоті сонячний годинник що спрага як два гнізда мартина і ластівки тамуються солоною піною вже не тихого твого сарафану і по-ластівочому долається океан м'язи скорочуються поверненням до екстазного дому який лише тінь для визначення часу на нулі хіба це мідяк з імперії Морфея що дзвенить на відкуп вулкану в піщанці хіба це ковток із нутра Діоніса що стирає грифель ночі об кульбабу просто світло обнулилося і ти зозулею яку не відпускає небо межи гніздами межи гніздами spoliatis arma supersunt

ось бонусом літа стали продуктові бази піратські острови з неоновими стягами тут кавові приливи і тютюновий туман ось заблукалий ранок для кожного кому темрява міста підливає деревини у кров або ж нова ніч ще витягнеться у нитку якою відчайдушно зшиватимуть кістку сну   школи як ті аванпости перегукуються пожежами добрим серцем і нью-металом у їхнє володіння рветься велика вода що учням підпільно читають екологію аби бачили у потоці мечі та кулемети пташки і манускрипти скіпетри і гілля діти руками у плесо й хапають кістку сну   остови заводу на краю села доїдає ліс колись тут зупинили хвилю урбанізації а лінію фронту перенесли на полотно де тиша намалювала розколотий вівтар як пацюки винесли останнє причастя що тільки осикові свічки горять з весни а білою рибою у небі накреслено кістку сну

так багато копій тебе посипалось зі зламу епох я все ще в минулому хмелі я все розірваний між полюсами дзвону а ти дорожній знак екстрена новина що світ супер героїв нарешті звівся до придорожньої забігайлівки   ти афіша кінотеатру з дірявим дахом ти анонс реформи духовного життя ти новий міст до берегу який я роками удосконалював аквареллю ти сучасний телевізор який займе половину кімнати на межі сполошеної бібліотеки іншої половини   я все виглядаю тебе у гаджетах і вивісках центральних вулиць так наче капля води падає і пронизує усі книги у моїй кімнаті а на екрані телевізора просто ковзає вниз залишаючи змійку кольорового зламу   так багато копій мене прихилило голови на копіях серця люблю бо вірю що витримаю свої чужі варіанти