вони махом зірвали світло із соняшника узяли хрести ікони прапори і потоком хлинули нагадувати і без того згаданий світ   вони зірвали стиглий місяць і забули про язичницьких ідолів чим їм варварська епоха не вгодила коли на славу бога людина чинила більшість справ   хмари осипались у жменю молитви скажіть що ми робимо заради бога як ми наближаємо боже царство коли суть царства це вічна скорбота за ідолом   ми збираємо врожаї на згарищах думаємо що бог аж надто далеко здається що дорога тотожна думці а потім диявол завжди навпроти і нам уявляється що світ це одвічна війна   вже посіяно світло і за слабкої пам’яті нам трапляється дім певне один крок то осінь а півкроку все ще літо

веселки просякнули небо хробаками акварель центральної вулиці зібралась у кулак і б'є у пузо за липневого нападу дощу люди звиклись із водою і славлять її набирають у відро і носять межи себе хто   не загляне у цинкову жменю бачить ікону діви венери яка засіює свинець блискавицями і далі ікону впускають в зелений храм південного бугу що рибам на дні цвілий купол річки нагадує про себе срібними спалахами венера розчиняється в південному храмі і стається диво коли ми віримо в прекрасне

В загальний світовій сучасній культурі можна любити культовий серіал "Твін-Пікс", а можна не любити. Аргументи з обох боків знайдеться доволі багато. Тим не менш, основна особливість серіалу полягає в тому, що його неможливо перенести в літературну площину, особливо якщо взяти до уваги третій сезон. Тому Марк Фрост скомпонував "Таємничу історію" в жанрі дата-фікшен, епістолярного роману: збірка псевдоісторичних документів та записок від реальних людей і цілком вигаданих персонажів, що можуть бути відомі читачеві ще із самого серіалу. Документи скомпоновані у своєрідну папку, яку нібито знайшли співробітники ФБР під час спецоперації. Вони підкріплені висновками таємничого Архіваріуса та примітками спеціального агента Теммі Престон. Для відчуття достовірності в книзі представлені фотокопії документів, щоденників, записок, протоколів, газетних заміток українською мовою - це викликає неабиякий захват в читача, адже дозволяє якщо не повірити, то принаймні сприйняти і

могили неодмінно заростуть смерть порається в едемському саду не гірше адама вона виймає із ночі багато імен дарує їх дивовижному поєднанню бузини півоній тюльпанів барвінку вона нашіптує назви нам відвідувачам вічного саду раз на рік коми ми бачимо рідне ім'я в оточенні квітів трав і дерев життя видається мимовільним випаданням із сплаву вічності немов плюскіт флори через зіткнення із гладдю земного плеса плоть це лише слід на шляху адама ось він зробив крок і дає ім'я гравітації оступився і дає назву падінню вічність на мить поступається людині бо згодом все повернеться красивим букетом у саду смерті

вчора позбувся зубів мудрості може з ними мене полишить і сама мудрість платон аквінський   кант і ошо так ніби призма пустила світло у реверси до гріхів без їхнього виправдання замість зуба страшна чорнота жахливіша за літературну критику і тепер на цю сторону не варто їсти тепер на цій стороні не варто блукати інша сторона щелепи це країна їй ти віддаєш твердішу свободу господи це ж лише чотири зуба а ніби немудрою посмішкою відділяєш себе від молодості

За великого бажання можна спробувати розібратися у всіх тих сенсах та алюзіях, якими просякнуті тексти Томаса Пінчона, ну а коли ви не позбавлені смаку та іронії - вам цілком вистачить читання за інерцією, так ніби все воно дійсно мало місце, тільки запам'яталось інакше. Справа в тому, що попри провідні риси конспірації та параної, читач може вловити незвичну поетику слова та гру із символами. Чомусь серед деяких читачів склалась думка, що майже всі книги потребують певного багажу знань не тільки з літератури, але й цілого гуманітарного комплексу або й поверхневої орієнтації в точних науках. Тому й Пінчон почасти сприймається як письменник, який конструює лабіринти, причому не обов'язково, що в окремій книзі сформовано повноцінний пазл - ні, його герої та алюзії можуть стрибати з одного роману в інший. Його нитка Аріадни - нескінченні відсилання до багатьох імен в історії і літературі, трактування чого має більше побічний сенс і на що можна й знизити плечима, мовляв, дякую

ось квітка Брукнера розкривається Гомбровичем Еко Скуратівським Бодлером і ти дерев'янієш у блюзовому літі так ти знову повертаєшся до дерева легені бук нирки платани печінка осика серце ясен вони обростають шкірою над буком шафа над ясеном стілець над осикою комод над платанами стіл за яким ти вечеряєш разом із авторами сьогодні літо вчить і благає тебе нічим не відрізнятися від меблі як мовчати у присутності автора най його тексти і дали тобі голос квітка Брукнера розкривається що будь-яке місто вимагає жертв що на пішохідних переходах розкладено жертовні вівтарі і від швидкості автівок дверцята шафи ще так пронизливо риплять але це вже не музика і тим більше не дерево

Сімейна сага має свою особливість - вона спокушає на стільки обсягом, а скільки властивістю пробуджувати в читача власні спомини про своє життя. Коли я читав "На схід від Едему", то перед очима промайнула майже вся юність, тобто, роман точно несе в собі функцію спонукання до осмислення і споминів. В книзі показано не класичну сага про одну сім'ю, автор сплітає власну родину із історією Трасків на теренах каліфорнійського містечка в період від закінчення Громадянської війни до закінчення Першої світової, тобто, трохи більше півстолітнього проміжку часу. В американській історії (та й світовій також) це була епоха різких змін в культурному, соціальному та технічному плані, зміна поколінь, перерозподіл сил внаслідок чого Сполучені Штати розвинулись після руїни братовбивчої війни до світового лідера у фіналі Першої світової. Своєрідне віддзеркалення ми бачимо на родині Гамільтонів: голова родини мрійник і філософ Сем та його дружина фанатична християнка Лайза видаються сте

Читаючи поезію Вікторії Гранецької мимоволі ловиш себе на думці, що тут відбувається зондування позамаскового простору, що скальпель психології слова впевнено входить між шкірою та золотом/бронзою/глиною (матеріал виготовлення масок). Звісно, легко і приємно думати про відвертість авторки, але можна піймати, що отой шар читача спадає із твого обличчя і от вибір іпостасі в тебе невеликий: серце, тіло чи війна. Як на мене, квінтесенція інтимної лірики полягає в оголеності, але не сторонній, а власній, бо вона найвідвертіша, коли сповідь в неримованій поезії робить серце відкритим або свинцевим. І не має значення, що краще, бо ж власна оголеність не залишає вибору, яким би вишуканим і рельєфним не було золото/бронза/ глина на нашій шкірі. Слід поводитись обережніше із семантичними віддзеркаленнями, бо нагота передає імпульси швидше за думку. Ліричні герої Гранецької несуть на собі увесь тягар сьогодення - будь-який турист-іноземець може погортати сторінки "Спротив речей" і

До поезії Катерини Калитко кожного разу варто повертатись тільки тому, що її тексти володіють нескінченним калейдоскопом образів та емоційною глибиною. Ніколи не знаєш, чим обернуться для тебе усі ці долоні, води, назви міст, ділянки шкіри, дерева, пори року, предмети побуту та історичні екскурси справжнього чи міфологічного світу. А будучи перед обличчям спокуси бачити у віршах авторки більше реальності чи міфічності, читач періодично дивуватиметься з того, що наша історія з 2014-го року набула всього того, про що багато чого написано в стародавніх текстах і навпаки: в міфотворчому тексті спливають аж надто близькі й гострі епізоди сьогодення. Уявляється, що поезія мов бог, в якого не так багато імен, аби не вести із ним діалоги, тобто, якщо відійти від миті натхнення і метафоричного вираження, то читач в текстах Калитко не стільки свідок, а скільки учасник діалогу із собою, коханим чи коханою, авторкою, вигаданою особою, природою, живими і мертвими. «Бунар» поділено на десят

замінити собою зрубане дерево, викрадену книгу, загиблого воїна, бо так само да вінчі довго чекав, доки ісус подорослішає до іуди на полотні тайної вечері.   тобі варто лише перебинтувати неіснуючі рани, як тіло піддасться білому і твою руку на її рудому волоссі замінить сніг.   ти не знаєш ким ти для неї був, ти не знаєш як люди чекають на зиму коли панує сніг, день достроково закінчується і твоє обличчя впізнають за маяком сигарети.   про кого вони мріяли і чекали? зрубане дерево, викрадену книгу, загиблого воїна, ісуса, іуду?   ти приймаєш це за любов, а направду ти займаєш чуже місце.

У кожної людини своє поняття краси і відчуття прекрасного захоплює нас зненацька, бо похід в ресторан із очікувано смачною стравою тяжіє до снобізму, аніж до зворушливого естетичного задоволення, коли ти невпевнено розгортаєш товстезну книгу і вже за десяток сторінок повністю занурюєшся в інтригуючий сюжет та соковиті описи інтер’єрів, характерів персонажів, екскурси у минуле. В Донни Тартт не зустрінеш модернових потоків свідомості, однак м’який поступовий виклад усіх нюансів події, свідком якому щойно став читач, плавно переносить нас до нового сюжетного повороту. І ось на подібних невибагливих стилістичних хвилях читач гойдається, виловлюючи для себе купу відсилань до різних творів мистецтва. Однак, все по порядку. Коли читаєш, що книга присвячена не маловідомій людині, а самому Бретові Істону Еллісу – письменнику, який оспівував і розвінчував культ «золотої молоді» 80-х років, авторові культового «Американського психопата», то мимоволі починаєш шукати в «Таємній історії» в

Здавалось би мати справи із родинними привидами і розродитися книгою це пряма дорога до зародження ще одного езотеричного культу, особливо коли пролог - це анатомія годинника і читач мандрує між шестернями й, здається, ось-ось він втрапить в простір, де часу не існує. Насправді пролог із годинником покликаний нагадати про роль часу, яким ми часто стрибатимемо на сторінках роману. І далі не буде жодної езотерики, хоча любителі містики та пригод не розчаруються в численних епізодах із життя родини автора, якими він ділиться з нами в жанрі гумору, пародії із принципом «деконструкції» задукоментованих фрагментів від ХVІІ століття до наших днів. Трапляється, однією зі спокус історії стає трагедія, що ХХ століття не залишає вибору у жанрі, але авторові нехай і не вдається повністю зануритись в монті-пайтоновський абсурд, проте він намагається віднести світовій війни, революції і «радянину» в далекий горизонт, мовляв, що нового ви хочете почути про офіційні та неофіційні версії знако

В основі роману автобіографічні нариси самого Фіцджеральда у вигляді подорожей Європою, психічнохвора дружина, служба в армії під час Першої світової війни. Тому читач, загіпнотизований магією «епохи джазу» тут знайде лише далеке відлуння 20-х років минулого століття. Ні, тут автор ятрить перед нами свою рану, будучи близький до можливого зцілення, але дива не стається: історія веде нас декоративним раєм, від картинності якого нам стає лячно й неприємно. На початку ми бачимо світ разом із молодою голлівудською зіркою Розмарі, яка відпочиває у Франції і знайомиться з місцевими мешканцями багатіями, які звично собі проводять літо в цій місцині. Особливо серед них виділяється пара лікаря-психіатра Діка Дайвера та його дружини Ніколь із доволі заможної родини. Наївності набирається й читач, що в ідеальності персонажів не доводиться сумніватись. Згодом автор безжалісно розкриває історію шлюбу головних героїв і ми блукаємо повоєнною Європою немов психіатричною лікарнею, людські стос

із космічного столу впав зубчик часнику і прогриз усі простори аж до евклідового шаблон шекспірівського гамлета прилип до виноградної дошки з ноєвого ковчега а сполохані савки протонами увірвались у малинову накидку гіперборейного огра що лелекою нахилився до макового поля і омивав у героїновій росі шовкові нитки вирвані із рукава вогненної сорочки гора доки дурман не склав їхнє срібло у хрест доки мантра опіатів не загусла до страху од голки вушко якої припало до америки і стало чути як яблунею поволі виповзає шестиструнна змія що у вигинах лунали месопотамські такти і Каїн у сіріус мовив consummatum est та й використав часник як приправу до Авеля і постала папороть

пам’яті Ігора Римарука   нині я живу у згадках про воду цупкі ковтки спрагло будують перед моїми очима липневу ніч амазонка ллється у пузо місяця блискає сікстинським розписом передчуття дощу подібне нетлі   хтось читає листи і згадує воду срібний прибій губиться у віях розмивається фокус у посланні що бліндажі вкотре не всесильні передчасна пробоїна все кліпає а рівень прочитаного іммануїла наближає до липневого ковтка   вже загубилось тибетське озеро і лебедина пам’ять ламає греблі що я ковзаю перинами усечасся коли вчуваю як десь наді мною дід із дитиною мовлять про рибу що коли у воді її більше не буде тоді кожного знудить від неба

Хіба вам ніколи не здавалось, що книга є грою, поля якої поширюються значно далі, аніж можна собі уявити? Гортаючи численні сторінки, вдихаючи аромат свіжої спресованої целюлози в купі із фарбами, що здатні задурманити не гірше, аніж застояла пліснява бібліотечних закавулків, які роками слугували аеродромами для мух і їхніх каках, ми ж навіть за скрипіння ще однієї книги Святого письма приймаємо бога як правило гри, ще один кидок кубика із випаданням числа-ривка в шість ходів. Добре, з вищими силами розібрались, але як бути із вищими рівнями – нехай тільки хтось спробує заявити нам, що існує скінченна кількість рівнів. Та й коли? Після ХХ століття, коли книги ускладнились постмодерними авторами та безоднями цифрового світу. Та й після чого? Опісля вагонів літературної критики й есеїстки. Кажете, читання все одно вичерпало себе? Досягнули 800-го рівня гри, що гідних супротивників й ботів не залишилось? Ну тоді давайте займатись книжковим фетишизмом. Тільки одразу домовимос

Доволі часто ми отримуємо суперечливі враження від минулих часів: від ідеалізованої картинки гармонії духовного життя та героїчної слави до злиденного виживання широких мас населення та загальної деспотії неосвіченості правлячого класу. Однак, магія минулих епох, передчуття того, скільки ще попереду революційних відкриттів чекає на прадідів сучасного людства навертає нас читати книги широкого жанру пригод за минулих часів. У випадку із «Терором» Дена Сіммонса ми маємо справу із книгою, яка в однаковій мірі належить до жанру пригод, фентезі і навіть документалістики. Серйозно, історія експедиції дослідника Джона Франкліна, яка рушила на пошуки Північно-Західного шляху із Атлантичного в Тихий океан, а потім безслідно зникла в 1845-1848 роках в книзі відображена настільки детально із персонажами реально існуючими людьми, що статті в інтернеті лише розпалюють цікавість, яку в повній мірі задовольняє роман Сіммонса, але аж ніяк не серіал за книгою. А тепер безпосередньо до самого х

рідко яка пташка пожертвує крилом задля ночі аби солоні перса зненацька не застав світанок лакмусове пір’я синиці замінить очі час припаде до вуха високим полином ніби за дощового літа ніби за абсентової сонати я припадаю до лівої пипки яка ніжним островом шкіри твердіє до данте і неодмінно хочу дістатись до вергілія аж острівці вже поросли бруківкою і бажання ускладнили їх до гоббса і декарта   звісно скоро осінь нагадує про себе геометрією неба коли пташина пам ’ять над нами обтяжує дроти у нотному прощанні ми не впізнаємо один одного слова уриваються паводками мене зносить все вниз до діккенса адлера вулф і моруа   ми з тобою ніби читаємо порожні книги сніжне гортання дарує погляду і русло і темінь аби риба сховалась і її відблиски луски не відповідали на літній відблиск який зозуля приймає за гніздо