«Люди в гніздах» Олега Коцарева: сто років фотошопу

Здавалось би мати справи із родинними привидами і розродитися книгою це пряма дорога до зародження ще одного езотеричного культу, особливо коли пролог - це анатомія годинника і читач мандрує між шестернями й, здається, ось-ось він втрапить в простір, де часу не існує. Насправді пролог із годинником покликаний нагадати про роль часу, яким ми часто стрибатимемо на сторінках роману. І далі не буде жодної езотерики, хоча любителі містики та пригод не розчаруються в численних епізодах із життя родини автора, якими він ділиться з нами в жанрі гумору, пародії із принципом «деконструкції» задукоментованих фрагментів від ХVІІ століття до наших днів.

Трапляється, однією зі спокус історії стає трагедія, що ХХ століття не залишає вибору у жанрі, але авторові нехай і не вдається повністю зануритись в монті-пайтоновський абсурд, проте він намагається віднести світовій війни, революції і «радянину» в далекий горизонт, мовляв, що нового ви хочете почути про офіційні та неофіційні версії знакових подій. Натомість перед нами епізоди окремих людей без оцінки чи прицілу сучасного бачення світу, тут приватні історії ампутують разом із часом: герої вірять у революцію сімнадцятого, у світле радянське майбутнє, у визвольну місію гітлерівських військ. Так, час капризна штука і ми почасти вважаємо наших дідів та прадідів настільки наївними – наскільки майбутні покоління вважатимуть наївними нас. А ще, автор натякає, що ми матимемо для майбутніх нащадків багато кумедних епізодів, які наразі нам видаються найсерйознішими. Анатомія часу, пам’ятаєте?

Поруч з історією мимоволі читач починає себе запитувати: а якою є спокуса родини, окрім того, що автора провідують численні привиди опівночі та й ще за кордоном? Мимоволі починаєш вірити історіям простих людей, аніж в офіційні версії від бувалих істориків та й вже сам копирсаєшся у власному родинному архіві якщо такий є. А коли немає? Що ж воно, вірити в офіційну версію з підручників чи займатися своєрідним фотошопом, бо читач, в якого родинний архів оживає лише з кінця тридцятих років чорно-білими світлинами багатьох невідомих людей до війни і після не розкошує справжніми сагами. Немає їхніх особистих оповідок – натомість беземоційні обличчя серед виру грізної історії намагаються передати те, про що написав Олег Коцарев у своїй книзі: годинники лише глузують з нас, коли очі все-таки зупиняються на обличчі, а не на даті фотокартки.

Рекомендуються усім тих, хто відчуває себе пташкою в гнізді, або принаймні людиною в родинному гнізді.