Перейти до основного вмісту

«Люди в гніздах» Олега Коцарева: сто років фотошопу


Здавалось би мати справи із родинними привидами і розродитися книгою це пряма дорога до зародження ще одного езотеричного культу, особливо коли пролог - це анатомія годинника і читач мандрує між шестернями й, здається, ось-ось він втрапить в простір, де часу не існує. Насправді пролог із годинником покликаний нагадати про роль часу, яким ми часто стрибатимемо на сторінках роману. І далі не буде жодної езотерики, хоча любителі містики та пригод не розчаруються в численних епізодах із життя родини автора, якими він ділиться з нами в жанрі гумору, пародії із принципом «деконструкції» задукоментованих фрагментів від ХVІІ століття до наших днів.

Трапляється, однією зі спокус історії стає трагедія, що ХХ століття не залишає вибору у жанрі, але авторові нехай і не вдається повністю зануритись в монті-пайтоновський абсурд, проте він намагається віднести світовій війни, революції і «радянину» в далекий горизонт, мовляв, що нового ви хочете почути про офіційні та неофіційні версії знакових подій. Натомість перед нами епізоди окремих людей без оцінки чи прицілу сучасного бачення світу, тут приватні історії ампутують разом із часом: герої вірять у революцію сімнадцятого, у світле радянське майбутнє, у визвольну місію гітлерівських військ. Так, час капризна штука і ми почасти вважаємо наших дідів та прадідів настільки наївними – наскільки майбутні покоління вважатимуть наївними нас. А ще, автор натякає, що ми матимемо для майбутніх нащадків багато кумедних епізодів, які наразі нам видаються найсерйознішими. Анатомія часу, пам’ятаєте?

Поруч з історією мимоволі читач починає себе запитувати: а якою є спокуса родини, окрім того, що автора провідують численні привиди опівночі та й ще за кордоном? Мимоволі починаєш вірити історіям простих людей, аніж в офіційні версії від бувалих істориків та й вже сам копирсаєшся у власному родинному архіві якщо такий є. А коли немає? Що ж воно, вірити в офіційну версію з підручників чи займатися своєрідним фотошопом, бо читач, в якого родинний архів оживає лише з кінця тридцятих років чорно-білими світлинами багатьох невідомих людей до війни і після не розкошує справжніми сагами. Немає їхніх особистих оповідок – натомість беземоційні обличчя серед виру грізної історії намагаються передати те, про що написав Олег Коцарев у своїй книзі: годинники лише глузують з нас, коли очі все-таки зупиняються на обличчі, а не на даті фотокартки.

Рекомендуються усім тих, хто відчуває себе пташкою в гнізді, або принаймні людиною в родинному гнізді.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

"Веселка тяжіння" Томаса Пінчона: ракета, яка все ще падає

До цієї книги явно слід дорости, дотягнутися, поцілити в неї хоча б секундним сяйвом усвідомлення подій, які описані не те що потоком свідомості, а постмодерністичним нашаруванням пригод головного героя. Прочитати книгу я наважився близько трьох років опісля придбання її у Видавництві Жупанського, і от, подолавши сорокарічний рубіж, коли сумісність ментального і фізичного здоров'я змінюють свої пропорції і мозок вчиться вирізняти, відчувати більше, глибше, під іншим кутом і адаптується під тиском війни, я беруся до чтива після чого кожна сторінка пече або холодить мою свідомість по-особливому. "Веселка Тяжіння" доволі об'ємна книга, що спонукало мене до встановлення правила: читати кожного дня не менше ста сторінок. І це себе виправдало, бо якщо дозволити подібній книзі "буксування" і відкладання на потім, то можна повністю загубитися в ній і втратити інтерес до заплутаної історії. Так, з одного боку, читач мимоволі оминає деталі, не впізнає персонажів, які ...

хлопчик для биття

  в мене посада хлопчика для биття, інакше я підведу людей довкола себе, інакше вони виваляться на вулиці, стріляючи з рушниць і розмахуючи ножами. чи міг би ти зателефонувати замість мене, чи міг би ти піймати кулю замість мене, прикласти її до вуха і заплющити очі - будь чужим скільки хочеш, скільки хочеш.   тисни на газ, зшивай перехрестя, підпалюй листя, перекривай кисень - мені все пробачили, мені все пробачили, мені страшно, але вдома страшніше.   диктую штрих-код сліпій продавчині, купую пляшки чесно і почасти, прийди сюди знову і най думають: ти чоловік чи жінка, гормональний збій; обличчя впритул до лінолеуму - сниться осінь і пістолети янголів, уся плоть шипить над вогнем, а тепер будь собою і відійди вбік.   тисни на виклик, зшивай лікарів, досить біла кімната щоб удавати жертву, про мене забули, про мене забули - мене виписують, але дома страшніше.   2021

"Підземні ріки течуть" Євгена Ліра: вище від страху

Після тривалої паузи я потрохи навертаюсь до оглядів книжок, причому роблю це не на фб, а в своєму блозі (даруйте, пане Цукерберг, але той ваш виступ в конгресі був непереконливим). Цього разу я стартую із Євгенія Ліра і його збірки "Підземні ріки течуть" горор-оповідань чи містичних оповідань - тут вже кожен читач може визначитись персонально, а я переходжу до справи. Містика в людській уяві є не стільки жанром, а стільки рефлексом, що десь у просторі нашого світу відбуваються незбагненні процеси, яким наша уява мимоволі надає впізнаванні та відлякуючі образи. З одного боку, неможливо надати пояснення звивинам своєї фантазії, а з іншого, незрозуміле притягує до себе питливий розум. Закриваючи двері до пітьми перед іншими людьми, особливо, перед дітьми, ми почасти забуваємо, що й самі були маленькими, що ми велися на заборонені плоди доки не куштували їхнє солодке і всю супутню гіркоту. В своїх оповіданнях автор концентрує гіркоту, згущуючи пітьму до цілком красивих маг...