вона просто вдавала що слухала мене той вірш про зорі про прісне небо злився в тоненький дзвін у вухах слухай ну що ти ну що ти дивишся в далекий обрій на затемнене сонце той вибух вічний невідворотне лезо яким перетинають пуповину війни просто можна розповідати історію про мертвого пса якого притиснеш до грудей щільно немов той свинець із переспілого жовтневого небосхилу он сідає сонце в піднебінні собачому і коли білки очей молодого місяця ніби й вічні а так непізнанні й нині що без слухачів історія все котиться між пелюстки чорнобривця й календули і багато разів повторюєш одне слово але ж нікому до нього приєднатись як тварина прибігає до тебе впізнавши в тобі просто життя дзеркалом його життя що прориває пекельний дзвін а так доводиться вдавати цю планету що кругла вона що звук це любов що дарвін подарував мільйони років йти вперед запаленим колись гнотом обходити ворога з флангу далі в тил минати вірші і класиків літератури з

  он село як привид із темних віків кістяк із дерева і зуби із каміння земля розсипалась під ноги і дихає осінь яка піднялась вище ватерлінії в повітрі передчуття зими а в небі дика війна і божевільні божества вечір подовшав на оберемок дров в роті присмак трирічної самогонки голова гудить від свіжих новин евакуація екзекуція дорога кров здешевлення тіл гітара в кутку наточені ножі замість медіаторів хто відтворить ввечері кобейна хлопець з яким вчились в школі сьогодні помер на фронті а друг вже в чехії знайшов собі роботу його душа немов бутон тюльпана мідна струна видає чистий метал ми вже немов у христа за пазухою безпомічні блохи вічно які рубають дрова і бачимо осіннє село наче терновий вінок яким обвився давньогрецький філософ серед ночі тіні будинків ловлять зоряне небо захаращене горище поверхи сатурна здіймається в орбіті повз горіх листя горить жовтим в атмосфері послання з марсу війна триває поверхня червона всюди крат

  ось так минуло менше тридцяти років а наші житла знову пірнули в пітьму із середини осені а далі все зима стиснутий простір тиша і чути як п’ють за смерть ворога і клянуть його щоб цей ведмідь був заґратований навіки суцільним металом а поки що темно вогник як метелик із короткого літа тріпоче часом над аркушами паперу куди хочеш перенести зоряне небо і спочатку йде фігура малої ведмедиці північ грає отруйним фосфорним сяєвом а спомини майже дитячі сповнені пітьми коли старі запалювали чавунну грубу де ті люди нині поза моїми споминами розжарені дверцята великої ведмедиці ковпачок ручки плавиться і смердить замість домашнього завдання по історії яке мучиш другу годину і про причини великих подій але ти замала людина для причин що згубились в документах коли на папері міг би написати нарешті тим старим забутим в пітьмі людям що зоряне небо не змішалось от лише земля сама тремтить і уроки історії ніхто так і не засвоїв хоча щось там о

  колись цією країною подорожуватимеш ніби вперше і ландшафти наповняться історіями багато про порятунок більшість про смерть посилиться колообіг каміння від фото чорно-білих у підручнику до укриття і далі до нового життя із тягучим згорбленим прислуханням до вечірнього горизонту хтось зізнається що за купою каміння в поспіхом виритій ямі він командиром сидів і розмовляв по телефону зі сім’єю а потім зі своїми мертвими бійцями позивні рядком найзмістовніший верлібр напам’ять немов листок за упокій як справи що чути вдома твоя позиція я їм казав що все буде добре далі страсна п’ятниця вони поруч ніби хмарі при заході сонця осяяні червоним і думаєш про усі попередні слова куди вони поділись як села на мапі що ось назва а сам крокуєш камінням зарослями йдеш коротким позивним і ні за що перечепитися ні заночувати ти тут турист на поясі вчеплено ніж в наплічнику намет і металева фляга зупинитись в пітьмі розвести багаття говорити в ніч і ков

  хтось завчасно обирає старість сьогодні дослухається до далеких вибухів і ховає обличчя в долоні немов осінній бутон пелюстки шкіри сплелися в зморшках трохи більше тридцяти а тут все спускатись під землю звикати до мороку розтягувати євангеліє до всесвітньої історії дивись це вже було і були двоголові імперії неслись дорогами порожньою вантажівкою ісус колись переходив в порожню світові який гримів в космосі розсохлим причепом і він як тесля залатав кожну щілину зміцнив борти що старим нікуди втекти хоче ще трохи більше тридцяти але збоку добре видно як гасне свідомість як не моя то людей під завалами як можна вірити в чистий людський розум коли бачиш ворогів наших і мертвих наших я під землею читаю єдину книжку я в причепі повним мертвих тіл так світ більше не гримить в космосі світ монолітна статична константа так говорить свідомість перед смертю слова на вітер або вріжуться в пам’ять що мері робити з передсмертними цитатами а вийд

  місто руйнують пил наситив повітря ніби хтось колотить цукор в чашці буття господи певне ти втрутився чи все обстоюєш прописані мудрості виводиш слова якими я говоритиму до неї про улюблені тут наші місця де розкидано каміння і кістяк дерева хіба не там було зачаївся скверик де ми разом вигадували собі вірші де на гітари бринькали курта кобейна а он там вибиті зуби малої пекарні всі пекарі мертві хліб із камінням люди сидять у підвалах хочуть помсти уже не згадати чому ми жили раніше лише пам’ятаю ким були і обличчя застиглі в ранковому павутинні ніби горошини в обідньому пісному супі тепер дозрівають вночі під зорями кажуть що ворогів краще спалити вогнем аби решта не йшли вперед а як же їхні діти питає хтось старий а що вам діти де діти там є й батьки там і хліб ранковий і міст через ріку хай їдять наш хліб і йдуть мостом вчаться в наших розбомблених школах хай наша історія пошириться на них і наша земля стане перед ними на дибки

  калинові зіниці виглядають широку річку виглядають що далі за нею укріплення попіл місяця в чистому жовтневому небі царство металу який по обіді зазнає метаморфоз і воїни сформують його філософію де сила падіння імперії рівна масі випущених куль і снарядів де віра міцніє зі страху й знемоги людей із сірої болотяної пустелі де за часів великого переселення жоден із народів не насмілився стати і дивитись в жовтень до ріки і далі за річку із вірою в степових богів з єдиним правилом швидкості сприймати свою дорогу за музику не збиватись з ритму великокаліберних барабанів не давати металу жодного шансу коли комахи наситили повітря і слова сплітаються з їхніми прозорими крильцями здається бачили привида який йде плесом річки і вказує пальцем на місяць єдина заповідь закони балістики кожен ствол дарує унікальний відбиток пітьмі яка стала досить пізнаваною і першою починає діалог чуєш чуєш так тече ріка плетивом нептунового хребта поміж встро