Спека тривала майже увесь вересень і повітря із жовто-спекотного переходило випалений простір. Перші дощі вимили небо до насиченої сині, хмари нарешті отримали чіткі контури. Подих прохолодою видавався неймовірно цілющим. На полях з'являлась різноманітна техніка і гуділа збиранням врожаю. Люди на присадибних ділянках зачищали городи до зими. День немилосердно зменшувався, що в душі усе стискалося в тривожному очікуванні. На ранок туман став звичним гостем, а полудень світився сонцем і по-особливому випікав усе, що не ховалося в тіні. Під вечір панувала дивна духота, а вночі приходила прохолода. Жовтень прийшов зі справжніми дощами і тоді село раптово пірнуло в осінь. Більшість доріг перетворилися на багно, листя стрімко жовтіло, потягнулися перші причепи з дровами. Тепер робота в більшій мірі кипіла а подвір'ях, а на землі хіба що мотоблоки із плугом перекидали землю, ніби перегортали нову сторінку. Хто тут був приїжджим вже мав новий клопіт з похолоданням, що всерйоз розмірков...

  — Моє таксі вже під'їжджає. — промовила Ірина до Миколи Павловича коли той сидів у кріслі і гортав товстенну книгу Томаса Пінчона "Веселка тяжіння". Господар відклав книгу і поглянув на Ірину, яка стояла в коридорі одягнена для дороги в легкій літній сукні з сумкою на плечі та з валізою на коліщатках. — Це в тебе якесь термінове замовлення? — поцікавився Микола Павлович. — Ні, я їду від тебе. — Он як? Ти хоча б викликала Сашка? Він хороший таксист. — Звісно. Микола Павлович допоміг Ірині з дверима, проте валізи до рук не брав. Жінка невдоволено стогнучи   викотила важку валізу на подвір'я і стала перед брамою. Господар сухо поцікавився, чим вона їде далі і чи є в неї квитки. Ірина запевнила, що про все подбала. — Мені тебе чекати назад через деякий час? — поцікавився Микола Павлович. — Ні, не варто. Я б тобі пояснила причину… — Не потрібно. — різко зупинив він Ірину, прочиняючи хідник в брамі, — Не люблю коли мені розповідають про мене. — Ти б тр...