Сергій Рибницький "СВІТЛІ ДНІ ДЛЯ КАТІ". Розділ 12. Projection трансмутація у золото

 

— Моє таксі вже під'їжджає. — промовила Ірина до Миколи Павловича коли той сидів у кріслі і гортав товстенну книгу Томаса Пінчона "Веселка тяжіння".

Господар відклав книгу і поглянув на Ірину, яка стояла в коридорі одягнена для дороги в легкій літній сукні з сумкою на плечі та з валізою на коліщатках.

— Це в тебе якесь термінове замовлення? — поцікавився Микола Павлович.

— Ні, я їду від тебе.

— Он як? Ти хоча б викликала Сашка? Він хороший таксист.

— Звісно.

Микола Павлович допоміг Ірині з дверима, проте валізи до рук не брав. Жінка невдоволено стогнучи  викотила важку валізу на подвір'я і стала перед брамою. Господар сухо поцікавився, чим вона їде далі і чи є в неї квитки. Ірина запевнила, що про все подбала.

— Мені тебе чекати назад через деякий час? — поцікавився Микола Павлович.

— Ні, не варто. Я б тобі пояснила причину…

— Не потрібно. — різко зупинив він Ірину, прочиняючи хідник в брамі, — Не люблю коли мені розповідають про мене.

— Ти б трохи слухав.

— Когось слухати — собі у збиток. Тим більше, що це означає слухати докори, як спробу змінити мене чи вплинути на мій характер. Усе це є таким яким є і це не зрушити, і не змінити. Якщо ти думаєш, що я прикидатимусь іншим чи вдаватиму, що я думаю по-іншому…

— Ти вже про це казав.

— Я й буду говорити це безліч разів. — холодним тоном мовив Микола Павлович, що Ірина відвернула від нього обличчя, — Людина ніколи не буде достатньо комфортною для іншої людини. Комфортним може бути побут, книга, новини навіть патріотизм. На індивідуальному рівні або платиш, або терпиш.

— То виходить, що ти мене терпів?

Микола Павлович замовк, ніби хотів підібрати м'яку відповідь, але не встиг, бо Ірина з полегшенням промовила:

— Ось і таксі.

— Я оплачу таксі. — сухо промовив Микола Павлович.

Автівка загальмувала і звідти вийшов старий чоловік, худорлявий в світлій сорочці та синіх джинсах. Сашко привітався з ними і допоміг жінці завантажити валізу на заднє сидіння. Ірина сіла поруч водія, не озираючись на господаря.

— Я кину гроші на картку. — запевнив Сашка Микола Павлович.

— Так, дякую. — бадьоро відказав той, — Післязавтра я привезу овочі, як завжди по списку. Якщо щось зміниться, то пишіть!

Микола Павлович кивнув і махнув рукою автівці, яка поволі поїхала ґрунтовою дорогою в бік траси. При цьому Ірина навіть не повернула голови, а просто одягла сонцезахисні окуляри і націлилась на шлях перед собою. Він ще постояв на вулиці, озираючись довкола, і відмітив, що більше не видно автівки спеціалістки. Можливо і вона також поїхала? Натомість недалеко зупинилась інша автівка, "вольво" і з салону вискочив Володимир. Микола Павлович дещо спохмурнів при появі комунальника і помітив, що в того обличчя якесь нервове чи то збуджене. Звісно, що Володимир приїхав саме до господаря.

Власне, Микола Павлович вгадав, адже комунальник рушив в його напрямку.

— Микола Павлович, є у вас хвилинка? — після привітання запитав Володимир, люб'язно посміхаючись.

— Для вас звичайно є. — поволі промовив господар.

— Добре, може десь сядемо?

— Давайте за будинком. — запропонував Микола Павлович.

Вони розмістились за столиком під широким білим накриттям і господар пригостив гостя холодним пивом, про яке вже згадував під час попередньої розмови на цьому місці. Золотава рідина пінилась у високих кухолях і Володимир прицмокував язиком після кожного ковтка:

— Оце я розумію справжнє пиво. От би я міг себе побалувати таким хоч раз на тиждень.

— Відмовтеся від поїздок на квадроциклі, від самого квадроцикла і буде вам таке пиво. — в'їдливо підмітив господар.

— О, як я можу. От би ви спробували поганяти на квадроциклі.

— Ні, дякую. При подорожах на квадроциклі доволі часто трапляються нещасні випадки. — сьорбнув пива Микола Павлович і відкинувся на спинку стільця, — Ну, чим завдячую вашому візиту?

— Микола Павлович, ваша затія з новим водогоном… — почав було комунальник.

— … не провалилась. — відрізав господар, — Якщо ви надумали зловтішатися, то ви помилилися адресою. Ваші дівчата спробували схитрувати, але загальної картини не змінили. Людинолюбство не приносить практичної користі.

— Певний ефект все-таки був. Однобокої картинки в людській свідомості місцевих ви теж не сформували.

— До першого пориву у водогоні, Володимире, до першого пориву. Люди тут живуть від аварії до аварії. Їм все одно, хто очолює селищну раду. Зізнаюсь, мені також все одно. В житті країни не просто розрив по доходам, а справжня прірва, яку треба долати не одному поколінню і в процесі чого обивателям абсолютно до лампочки рівень патріотизму, націоналізму чи соціалізму в голові селищного голови. Людям головне що є їхнє. Звісно їх обманять і вони це знають, проте поки брехня не торкається будь-якої їхньої власності, то можете спати спокійно. Але вода розтікається на всебіч, тому будьте готові, що за першої аварії вимоги, навіть ультиматум людей може знести вас з посади.

— Це ви надто драматизуєте. — заперечив Володимир, — Траплялось навіть гірше і все сходило з рук.

— Тут ви маєте рацію. Але все-таки ми говоримо про майно кожного, а не всіх. Підтоплення одного-двох будинків усю вулицю не об'єднає. Проте за новий водогін люди вам нагадають швидко.

— З людьми зрозуміло. — трохи понизив голос Володимир, — Тут ще слід зважати на керівництво.

— Ну з вашим керівництвом давно все зрозуміло. Селищний голова у нас мудило, який робить усе, щоб перетворити плітки про себе на чистісіньку правду. — безцеремонно сказав Микола Павлович.

Володимир на ці слова ствердно кивнув головою:

— Тут ви влучили у саму точку. Тому я й кажу, що ваші спроби нав'язати людям ідею нового водогону мали вплив на різних людей.

Микола Павлович нахилився ближче до співрозмовника, націливши свій холодний погляд на чоловіка:

— Який саме вплив?

— Ну, якщо так підсумувати почуте, то дехто почав думати про дострокові вибори. Розумієте?

— Розумію, проте нинішній голова може виграти вдруге.

— А може і не виграє. — багатозначно промовив Володимир.

— Тобто, наша розмова вже стосується речей більших за водогін? — перепитав Микола Павлович, — Ви хоча б самого селищного голову питали, чи він хоче йти з посади, інакше усе може закінчитися тим, що вас самого викинуть звідти геть?

— Майже, питали м'яко і здалеку, бо направду важко розмовляти з людиною, яка на робочому місці поводиться як ідіот.

— В нього що: біла лихоманка чи від десь підчепив трипер?

— Нерви здають. Почалося після смерті племінника. — пояснив комунальник.

— То що ви хочете? — Микола Павлович відчув всередині, як важкий камінь на душі нарешті зрушив з місця і завдяки чому як не справі, якій він сам не надав великого значення, — Відправити його у відставку чи змусити написати заяву про складання повноважень?

— Хочемо схилити до другого варіанту.

— І він згоден?

— Згоден за однієї умови.

— Якої?

— Щоб передати справи лише мені.

Микола Павлович розсміявся. Його погляд ковзнув по столу, далі за спину Володимира на дерева і далекий паркан. В голові закрутились різні думки, що він ледве за десять секунд привів їх до ладу.

— Ви будете тимчасовим виконуючим обов'язків? — перепитав господар.

— Ні, через місяць ми оголосимо дострокові вибори. Але я це кажу по секрету. — Володимир притулив палець до вуст.

— О, це вже цікавіше. Тимчасову фігуру ніхто не сприймає всерйоз, а от легітимний голова виглядає куди привабливіше. То ви проводитиме виборчу кампанію?

— Так, і саме тому я прийшов до вас.

Микола Павлович знову розсміявся і ковтнув холодного пива.

— Звісно, що до мене. Ви ж хочете укласти угоду, так?

— Письмову?

— Про таке письмові угоди не укладаються. — сам до себе задумливо промовив Микола Павлович, — Хіба що якійсь самодури. Володимире, подібні пропозиції доволі цікаві з першого погляду. Проте влада, в яку вкладають чималі кошти, це дуже і дуже абстрактна річ. Це нічим не підкріплена віра, що обранець чогось вартує, бо в бюлетені навпроти його прізвища поставили найбільше галочок. Як тільки це стає очевидним, наша правова база пружинить це прізвище і додає до нього посаду. Але мудрі люди ніколи не довіряють владним людям, бо виборець це персона, яка завжди розчаровується. Виборці розчарувалися в діючому селищному голові, а коли ви виграєте вибори, то й у вас розчаруються. Володимире. будемо чесними одне з одним: усі наші пороки видно як на долоні і разом з посадою ми їх не позбудемося, а лише масштабуватимемо. Сьогодні ви ганяєте на квадроциклі з рушницею, а завтра на броньованому джипі з кулеметом. Хіба вам ніколи не хотіло ще більше загострити відчуття на вашому відпочинку? Сьогодні я вкладу гроші у вас, а завтра треба буде виходити на обласний рівень, щоб вас прикрити від ваших пороків.

— З обласним рівнем буде доволі непросто. — підмітив Володимир, дивлячись на багатія перед собою і уважно слухаючи його монолог про гроші та владу.

— З грошима усе просто, бо їх постійно потребують. Але повернемось до угоди, до її абстрактного предмету — влади. І ця влада хоче бути обміняною на ще одну абстрактну річ — гроші. Такий от парадокс, який знаходить в основі людської цивілізації. Якщо ж ви маєте іншу думку, то йдіть і вчителюйте діток в початкових класах, даруйте їм енергію доки сувора дорослість не витиснула з них усе до останньої краплини. Якщо ж ви хочете хоча б вдати лояльність до мене, то відкрию вам ще один парадокс, який випливає з попереднього: влада нищить гроші, знецінює їх. Ми з вами можемо укласти повноцінну ділову угоду щодо абстрактних речей і в результаті збудуємо чергову владну одиницю, яка нещадно битиме по діловому життю країни, розриватиме економічні зв'язки, демотивуватиме спеціалістів та простих людей. Ми з вами не збудуємо класичного ринку за Смітом, бо нам з вами страшно. Знаєте теорію, за якою попит і пропозиція у своєму співвідношенні визначають ціну на товари і послуги?

— Ні. — невпевнено відказав комунальник.

— Для нас з вами це страшна річ, це прибутковість справи від п'яти до п'ятдесяти відсотків, це питання по виборчій програмі кандидата, увага до його обіцянок, це кінець системним "відкатам", кінець "схемам", це справедлива оплата праці найманого працівника. Ви ненавидите це слово "справедливість", так?

— Ну, справедливість у кожного своя.

— Не говоріть дурних речей. Справедливості не існує. Хто встиг — той "урвав", а коли занадто багато питань, то можна і війну розпочати.

— До ще однієї війни справа навряд чи дійде…

— Он як? — здивовано перепитав Микола Павлович, — Якщо я даю гроші, то мені потрібен кандидат, який готовий хоч завтра починати війну. То й що коли це масштаб селищної ради? Є матеріальна база, є людський ресурс, є територія, є система оподаткування і розподілу фінансів. Тут є усе, що потрібно для війни. Ви ж не думаєте, що ми з вами гратимемося з прокладанням нового водогону, де можна просто так собі узяти і покласти в кишеню дві третини вартості проекту. Розкрадання це як і любов — пережиток з минулого десятиліття, а я ж говорю про високорентабельні проекти без озирання на думку виборців, на етичні умовності, навіть на закони. Нам не потрібна земля під фермерські посіви, які кожного року добиває посуха. Земля потрібна під будівництво заводів, гаражів, в'язниць, будинків-інтернатів, сміттєзвалищ, цвинтарів — усі незручності міст можна ховати в селах по хорошій прайсовій ціні. А наші майбутні клієнти ще побудують за власний рахунок сюди дорогу, якою їздитимуть багатотонники.

Володимир витріщив очі і відклав пиво:

— Чекайте, ми ж звами тут живемо. Чиста земля, чисте повітря, яким ми усі дихаємо. Як це представити виборцеві?

— Ви запропонуйте виборцям робочі місця, стабільні доходи, проекти, які реалізують спонсори для інфраструктури сіл. Пропонуйте хороше, а про погане мовчіть. Їй-богу, що ви ще можете запропонувати для цієї місцевості? Фермерство, дрібну торгівлю? Що я з цього матиму? Ваші дрібні хабарі це смішні суми. А що я матиму? Яким чином я можу продати цю місцевість? Тільки можливістю переобладнати її, перекроїти, зруйнувати ось цю одноповерхову недобиту країну, де собі знаходять прихисток різні невдахи, замість того, щоб нормально працювати на дванадцятигодинних змінах.

— Ого, ну ви й висказали. Але ж люди не дурні, щоб віддавати своє здоров'я за мінімалку.

— Ну людська мудрість дуже щільно межує з людською дурістю. Якби ми вміли добре відрізняти одне від одного, то наші бібліотеки можна спокійно скоротити на дві третини, а я б нині гарював в якомусь цеху, а ви б скручували труби для нового водогону десь в полі. Мінімальна зарплатня це головна умова, щоб в бізнес вкладали гроші для реалізації проектів. Інвестори більше не вкладатимуть — це вікно можливостей вже давно зачинене. А якщо хтось може дозволити собі жити без роботи, харчуватися з того, що виросте на городі — піднімайте податки і збори, вводьте штрафи. Зрештою, виколупуйте людей з їхніх нір. Усе має працювати. Ось в що я вкладаюся. Ставка висока і я маю виграти. Володимире, ви мені допоможете?

Комунальник сидів за столиком, підперши підборіддя долонею, буквально вирячивши очі перед собою. Очевидно, що в якійсь мірі він шкодував про свій візит до Миколи Павловича і про цю розмову. Однак, багатій мав здатність розкривати горизонт можливостей перед чоловіком, якому вже було за п'ятдесят. І Володимир ніби встиг себе і свою сім'ю забезпечити ну хоча б на найближчі десять років. Але ж як Микола Павлович лякає цими перспективами! Та найгірше було усвідомлювати, що коли Володимир відмовиться, то Микола Павлович може знайти собі іншого кандидата на селищного голову. Звісно, знайде і докладе усіх зусиль, щоб той переміг. Хіба можна нехтувати такою можливістю? А як же дикі проекти? Можливо, Микола Павлович перебільшує, говорить жорстко, аби вразити його і тому коли Володимир отримує посаду, то зможе контролювати апетити багатія. Микола Павлович навряд чи вижме багато з цих людей чи з цієї місцевості. Компроміси мають право на життя. Тому Володимир посміхнувся і м'яко відказав:

— Я з вами, Миколо Павловичу.

— В такому разі, вітаю в команді.

Вони потиснули руки і допили своє пиво. Микола Павлович провів вже свого кандидата до брами.

— Треба буде обговорити нашу передвиборну стратегію. — мовив банальну фразу Володимир коли вийшов на вулицю.

— Я скажу, що робити. Не потрібно ніякої стратегії. — відрубав господар.

На тому їхня зустріч й завершилась. Він прибрав пляшки і кухолі зі столу, зайшов в будинок і спустився в підвал. Мокра пляма все так само залишалась на стіні і навіть здавалась ще більшою. Він кілька секунд позирав на пляму, важко видихнув і сів за столик для гри у покер. Микола Павлович взяв колоду гральних карт, хвацько потасував їх, роздав дві уявному партнеру навпроти, дві собі і розклав п'ять перед собою.

— В цьому житті союзники так просто до тебе не приходять. — промовив Микола Павлович до умовного співрозмовника навпроти, — Навіть якщо здається, що ти добре розклав усі пастки, створив безвигідні умови для опонента, то ні, він не прийде до тебе здаватися. Можна сприймати життя як гру, але це не на один тайм, не на один вечір. Гра триває завжди. — він поглянув у вічі уявному співрозмовнику, — Ти ніколи не досягнеш того, що суперник прийде і скаже: "ти виграв". Ні, це лише початок наступної битви. Водогін, — він поглянув на вогку пляму, — просто спроба, відволікаючий маневр. Вони продемонстрували свої можливості, а я свої. І я виграв, я продемонстрував силу, а вони вчинили мудро і запропонували співпрацю. Один з найхитріших маневрів, які я лише бачив за своє життя. В людей настільки посилюється відчуття право володіти чужим майном, тобто, твоїм майном, що вони стають твоїми компаньйонами в оберіганні цієї власності. Нічого нового, просто ще одне пояснення чому держава прихильна до багатих громадян в більшій мірі, аніж до бідних. До багатих прихильна через їх статки, а до бідних через їхню економічну дешевизну. З цього кола прихильності неможливо вирватися, його неможливо розірвати, ніби це не протистояння понять свободи і рабства, а насправді це явище залежності. Так, залежності через нерівність людей. Я жив з однією жінкою, Дариною. Вона прийняла мене таким, яким я тоді був. Мені навіть не потрібно було пояснювати свою сутність. Ми прожили разом два роки без сварок і докорів. Одного вечора вона мене запитала, скільки ще потрібно мені заробити грошей, аби я нарешті зупинився. Я коротко пояснив, що це ніколи не зупиниться. У людей інше сприйняття моєї ситуації, вони думають, що усе має свою скінченність. Через два дні після цієї розмови Дарина повісилась. Без пояснень і прощальної записки. Я ніколи не намагався уявити хід її думок, я собі все пояснив, коли вона захотіла більшого від мене. Якщо не грошей, то уваги, любові, або іншої абстрактної речі. В Дарини також була своя залежність. В людини є бажання час від часу переробити якійсь процеси не те що на власну користь, а просто змінити, відчути себе володарем долі і спробувати переконати інших людей повірити, що вони також здатні керувати власною долею. І ось сьогодні цей чоловік прийшов до мене з інтересом до моїх грошей, що жодних сумнівів, жодних сподівань, що він думатиме колись про щось інше. Я здобув ці гроші, думаючи про гроші. Він приїхав сюди, думаючи про мої гроші. Усі ми залежні, граємо у гру, прикидаючись різними соціальними персонажами, але зрештою усе закінчиться тим, що я буду просто сидіти насторожі в цьому підвалі мого будинку. Сидітиму і оберігатиму свої гроші. Скільки я, або Володимир чи хтось ще не вдавали б, не корчили з себе когось іншого, кожен з нас оголюється у сторожа набутих скарбів, набутого майна, тобто, грошей. — він розкрив свої карти і карти уявного співрозмовника і в противника виявилось одразу дві пари, — Ось і втратив пильність, ось і дозволив наговорити собі зайвого, а ти тим часом мене побила. Давай, я ще роздам і ми піднімемо ставки, поміркуємо, чи ідеальними є люди, які думають лише про гроші. — він потасував колоду карт і роздав по-новому, — Звісно, ці люди нудні, злі, холодні, але кожен молиться на таких, ніби вони можуть реалізувати мрії людства, яке колись жахнеться тому, про що мріє насправді.

Ранковий вокзал зустрів толю болем. Він спочатку придбав квиток, далі зайшов в аптеку по різні матеріали. Польова хірургія не була його навичкою, проте він був готовий ризикнути. Спочатку кілька пігулок знеболюючого. Потім зайти в платний туалет, де менше відвідувачів. Зайти в окрему кабінку, замкнутися зсередини. Зняти верхній одяг. На футболці залишилося трохи крові. На прання немає часу, та й виглядає не надто помітно. Бинт просякнув кров'ю. Треба знімати разом з наліпкою і ховати в сумку. Тільки б щоб на підлогу не потекло. Добре. Рани виглядають не так вже й погано. Набряки, засохла кров, гній. Ну що ж, дезінфікувати, охайно надрізати, взяти одноразовий пінцет і спробувати дістати кулю. Придбаний в аптеці одноразовий скальпель робив свою справу добре, що підв'язаний на животі нижче ран тампон ледь вбирав кров. Особливого болю толя не відчував, а от в голові паморочилося. Він відклав скальпель на купу скривавлених бинтів у своїй сумці. Продезінфікував пінцет і засунув пластикові щупи собі в рану на бокові. Після кількох хвилин блукань в своїй плоті толя намацав металевий уламок. Стиснувши пінцет, він витяг шматок на світ божий. Звичайна деформована куля. Так, це до скальпеля і зашивати. Він розірвав пакети з голкою і ниткою, який також придбав в аптеці. Ще раз усе продезінфікував і почав пронизувати шкіру по краям надрізу зігнутою тоненькою голкою. Кожного разу він робив петлю нехитрого шву і кров в цілому зупинилася. Ще один жмут скривавленого тампону полетів у господарську сумку.

Тепер толя взявся за рану вище. Дивно, але вона боліла менше за іншу. Це коли чоловік стоїть, а от коли доводиться сідати, то справи відчувалися погано. Спочатку дезінфекція, новий одноразовий скальпель, який добре лежить в руці і ріже шкіру, хоча таким ще можна робити стерилізацію кабанчиків. толя сам до себе усміхнувся коли згадав, як колись допомагав діду Славіку тримати молодого кабанчика за передні лапи, а за задні тримав сам дід доки ветеринар таким самим скальпелем робив нехитру операцію тварині між ніг і посипав порошком надрізане місце. толя навіть такої миті любив порівнювати людей і свиней. Після надрізу другий скальпель також полетів в господарську сумку. Свіжі тампони ледь стримували кров. толя продезінфікував пластиковий одноразовий пінцет і засунув його в рану. Все глибше. Ні, нічого твердого не намацується. Так, в інший бік. Він ще хвилину копирсався в своєму животі, доки не збагнув, що нічого не може знайти. Треба поспішати, бо скоро прибуває електричка. Він так само зашив рану, зупинивши кров, а потім вологими серветками витер тіло, унітаз підлогу, де все накапало червоним. Наклав щільну пов'язку, сховав усі скривавлені перев'язки та приладдя в господарську сумку, одягнувся і вийшов з кабінки. Коли мив руки то глянув на себе в дзеркало. Вигляд не надто: бліде обличчя, синці під очима. Хворий, але не вигляд хронічного п'яниці.

Ранок набирав сили. Припекло сонце, на пероні стояв густий гамір. толя непомітно засунув скривавлений згорток в урну для сміття, прикривши його зверху порожніми пляшками та іншими відходами. Десь далеко на пероні він помітив двох копів, які стояли собі в тіні будівлі і ліниво лущили соняшникове насіння. толя поволі кульгав пероном до оголошеної платформи прибуття електрички. Ніби дід Славік. Це не навмисне, а щоб не привертати зайвої уваги. Насправді його сили дещо підточилися і зникла звична спритність в рухові. Він стояв позаду старих жінок з клунками і все вдивлявся в далеку колію. Хтось промовив, що он їде. толя придивився і вгледів електровоз. Тепер аби зайняти якесь місце і сидіти собі без зайвого руху всю довгу дорогу. А це годин дев'ять чи десять. У квитку було вказано час прибуття аж після обіду, ближче до вечора. Так, довга дорога. Він зможе відпочити і заодно знаходитись подалі від справ, які він тут накоїв.

Електричка повільно під'їхала, прочинилися двері і почали сходити кілька пасажирів, тоді як більшість поспіхом здіймалися сходами і заповнювали вагони. Нічого дивного, адже практично усі їхали до столиці. толя несподівано для себе заскочив у тамбур, навіть при цьому допоміг якійсь бабусі з багажем. На мить його кинуло в піт і буквально на ватних ногах від доковиляв до свого місця і плюхнувся біля проходу, засунувши сумку під сидіння. Молода жінка, яка сиділа біля вікна, кинула на нового сусіда косий погляд з легкою відразою і повернула обличчя до вікна. толя також націлив своє спітніле обличчя у вікно, спостерігаючи за людську метушню і очікуючи, чи раптом десь звідкись не з'явиться поліція поки триває посадка. П'ять, десять хвилин тривожного очікування, люди порозсідалися і кожен поринув у свої справи, аби хоч якось скоротити час поїздки. толя все чекав, що будь-якої миті люди у формі зайдуть у вагон і оголосять про необхідність перевірки документів. Ні, електричка поволі рушила, залишаючи вокзал за вікном, а далі потяглися колії, вагони, будинки, дерева, поля. Електродвигун несамовито гудів всередині вагону, рейки монотонно стукали і простір хитався перед очима. Біль в животі вщух, в тілі була загальна слабкість, що одночасно хилило на сон і дещо нудило. Щоб хоч якось привести себе в норму толя періодично купував їжу в нелегальних продавців, які снували проходами і пропонували пиріжки, солодощі, воду, газети. Кілька пиріжків з картоплею ледь лізли в горло, рада під сонячним сплетінням розболілася. толя випив пляшку простої води. Піт лився дощем, хоча у вагоні дещо повідкривали вікна, але на його одежі проступили вологі плями. толя вже ж сидів сумирно, витрачаючи останні кошти на їжу і воду, аби додати сил своєму організму.

На одній із зупинок дівчина біля вікна залишила електричку і толя в сонному стані перебрався на її місце. Він притиснувся головою до корпусу вагону і дивився у вікні на ще літні, проте вигорілі від спеки краєвиди. Йому здавалося, що він здавалося, що він спить чи то час прискорює свій біг і за вікном то темніє, то світає. Нічні зорі стрибають перед очима. Якусь мить толя кліпав, роззирався довкола і бачив фіолетові спалахи. А потім знову поглядом до вікна. Час змінив свій хід і він більше не відчував якоїсь тягучості, а все більше помічав настільки швидко усе довкола минає.

Десь після полудня толя більше не пітнів і біль минув, хоча здавалося, що чутливість в районі живота взагалі зникла. Може він зцілився? Проте слабкість у всьому тілі залишалася. Через деякий час електричка вже сповільнювала свій рух і нескінченні поля і ліси змінювалися різноманітними будівлями. Ні, до столиця ще година їзди, проте густина забудов вздовж колії збільшилась в рази. Він дістався території нескінченного руху, тривалих робочих змін, великих забудованих територій, де можна легко загубитися, сховатися від усього світу. Правда, треба працювати. Інші пасажири так само зачаровано дивилися у вікна, ніби потрапили у країну велетнів. Самі вони почувалися розгубленими, беззахисними і слабкими. З кожним кілометром будівлі ставали все вищими, вже й виднілись високі димарі, які випускали хмари диму в небо. Царство велетнів все більше виповнювалось рухом автівок, суцільними стінами вікон і тисячами крихітних людських фігурок, які нічим не відрізнялися від людей у вагонах, окрім як вже обжитим куточком в цьому місті.

Ще за півгодини потягнулися хмарочоси, масивні шляхопроводи. Електричка ще більше сповільнилась у своєму русі, що частина людей попідводилися зі своїх місць і з багажем попрямували в тамбур. толя все дивився змарнілим поглядом у вікно, пірнув в кишеню змоклої від поти спецівки і намацав там жменю копійок. Це все була решта від купюр, які він узяв із собою в дорогу. Вистачить максимум на одну поїздку в метро чи маршруткою. Електричка поволі підпливала до вокзалу, толі паморочилося в голові. Він все силував себе підвестися, зібратися із силами і йти далі. Вижити. Вижити. Вижити. Все вперед і вперед.

Непомітно для себе толя вивалився з вагону разом з потоком людей і понісся до входу в метро. Ще по старій пам'яті це було місце для всіх і вся. Житло, робоче місце. За все можна домовитися. До того ж, попід високий мур сиділи жебраки без кінцівок, на милицях, брудні і нетямущі у потертій військовій формі та різними нагородами на грудях. Зазвичай, вони постягували руки прохача до більшості пасажирів, однак до толі з його блідим обличчям, затертою і мокрою від поту одежею, вони подумки махнули рукою. На їхню думку, в такого не було що просити. Він став осторонь, приперся до стіни, дістав із сумки пачку цигарок і запалив одну. Так, тепер треба зосередитися і виглядати закликачів на роботу. Кількох він встиг помітити, але вони шукають конкретні спеціальності: плиточник, сантехнік, зварювальник. Особливий попит на зварювальників. Видати себе за спеціаліста не вийде, бо кілька чітких питань від закликача і тебе розкусять одразу. До того ж, вони дивляться, чи є при тобі основні інструменти. Якщо немає, то ходи звідси, ні, з такими заклиначами йому не по дорозі. Було б діло коли приїхав вранці, то тут справжній ажіотаж. Треба почекати, покурити. Він ще може стояти на ногах, значить, може працювати.

За півгодини йому пощастило. Під'їхав білий мікроавтобус з вікнами, звідти вилізло двоє дядьків із здоровецькими животами, в шортах майках із сумками через плече, в сонцезахисних окулярах. Один із них став біля автівки і прочинив бокові двері. Він неголосно оголосив, що потрібні люди на будівельний об'єкт. На привокзальній площі декілька чоловіків потягнулися до білого мікроавтобуса. Частина з них пересувалася не надто вправно: хтось через те, що вже був п'яним, хтось за станом здоров'я. Частина після короткої розмови з пузанем йшла геть, а хтось таки домовлявся і той пускав вже найнятого працівника в салон. Очевидно, що це варіант не надто вдалий, а можливо й цілком поганий. толя докурив цигарку, взяв сумку і більш-менш впевненою ходою підійшов до дядька.

— Що вмієш? — одразу запитав той.

— Усього по-троху. — прохрипів здавленим голосом толя.

— Мені в першу чергу потрібні вантажники, чорноробочі, прибиральники. — безцеремонно говорив наймач, — Важке носити можеш?

— Так.

— В сумці що?

— Речі та інструменти.

— По штукатурці і фарбуванню ти як?

— З халтурою.

— Для чорноробочих графік з шостої ранку до дванадцятої ночі без вихідних і без відгулів. На три місяці. — пузань стояв спершись на корпус автівки в такій позі, ніби ось тобі умови, а ти вирішуй сам як бути або сам міркуй, на скільки ти в скрутному становищі.

Дядько озвучив розмір плати. Проте перебути на далекому об'єкті кілька місяців вистачить. Наймач терпляче очікував на відповідь, що толя лише видихнув, що згоден і пузань підштовхнув миршавого чоловічка в середину салону мікроавтобуса, де толя пройшов собі в самий кінець. Повітря було задушливим, толя знову почав пітніти. Він поволі сів на сидіння і притулився до вікна. Рани знову розболілися, в голові паморочилося. Так, це не найкращий варіант і обране ним робоче місце явно не для слабаків. А він зможе це потягнути? Звичайно, що зможе. Мусить. Треба вижити. Треба вижити.

Мікроавтобус стояв біля входу в метро ще не менше години. Бажаючих працювати на цього наймача за озвучених умов набралося дві третини салону. Кілька молодих і дурних. Ці першими втечуть, хіба що серед них виявиться справжній оригінал з конячою витривалістю. Багато втомлених чоловіків різного віку, які за не кращих причин пішли на роботу хоч за якійсь гроші. Хворі відпадуть самі, залежні до моменту коли зірвуться, лежатимуть обдовбані і наймач викине їх геть. Ще кілька ніби працьовиті і явно майстри, яким не пощастило і вони знають на що йдуть з надією, що вже на об'єкті отримають підвищення з огляду на їхні здібності. Направду, хороші майстри вже давно на об'єкті і конкуренти їм не потрібні. Хлопці із золотими руками випробовують долю, сподіваючись, що постійний набір робітників цим наймачем відбувається рідко. Насправді кожного дня одні працівники змінюють інших не просто так.

Водій і наймач сіли на передні сидіння, що крісла різко зарипіли від їхньої ваги. Водій завів двигун, а наймач повернувся до пасажирів і грубим голосом заговорив:

— Так, хлопці, слухайте уважно! В салоні не куримо, не п'ємо, не кидаємось у вікна і не рвемося до дверей. Ми їдемо на об'єкт, який далеко за містом. Якщо комусь треба в туалет, то терпіть, бо часу немає. На об'єкті є місця для ночівлі, харчі купуєте самі, є душова і пральня. На робочому місці так само не куримо, не п'ємо, не закидаємось наркотою і не обсираємось. Кажуть, що робите — то робите. Щось не подобається, то вас одразу викидають за паркан без оплати. І до речі, про оплату. Гроші видаються кожного тижня за мінусом штрафів, які накладають бригадири, тому дисципліна у нас не порожнє слово. Затримки в оплаті бувають, але не надовго, тому без соціалізму мені тут. Майте звичку говорити тільки тоді, коли до вас звертаються. Менше балаканини — більше роботи.

толя вже майже не слухав, його голова гойдалася від кожного хитання автобусу, який потрапив у вечірні затори. Вони поволі тягнулися широким проспектом, що пузатий водій кілька разів висувався у вікно і лаявся на чергового водія, який десь попереду перешкоджав прискореному руху. толя дивився на столицю з вікна, дивувався таким масивним спорудам, практично відчував як б'ється саме серце країни. Крапка мікроавтобуса оминула центр столиці, тисячі людей, які пульсували разом з країною і прожили цей день у всьому спектрі почуттів. толя знову на мить пірнув у забуття настільки глибоко, що в голові знову запульсувало: вижити, вижити. Він спробував сфокусувати погляд, однак заважали фіолетові кола перед очима. Кілька глибоких вдихів і видихів, але це не допомогло. толя ледь не втратив свідомість, хоча намагався, аби хоча б триматися біль-менш рівно.

Йому стало краще, коли хмарочоси за вікном зникли  і потягнулися нескінченні багатоквартирні будинки, торгові центри, заправки. Сонце поволі сідало за горизонт. Люди в салоні сиділи здебільшого мовчки, лише дехто перекидався буденними фразами і стиха про щось сміявся. Несподівано за вікном потягнулося поле і лісосмуги, тобто, вони все далі віддалялися від столиці, що дехто з пасажирів почав з тривогою вдивлятися у вікно. Зрештою, вони дісталися містечка, повернули на ґрунтову дорогу і у вікні виріс величезний будівельний майданчик, який розкинувся залізобетонним кістяком. Він проростав з котловану, а по ньому мов ті мурахи пересувалися люди і над усім цим здіймався баштовий кран.

— Ого, а що тут буде? — спитав хтось з пасажирів.

— Твоє яке діло. — озвався з переднього сидіння наймач.

Мікроавтобус проїхав пропускну браму, де охоронець зухвало спитав у водія:

— Скількох привезли?

— Двадцять.

— О, оце улов.

Вони зупинилися на краю будівельного майданчика і з переднього сидіння почулося:

— Виходимо!

Надворі доволі відчутно стемніло коли усі пасажири виходили на свіже повітря, а наймач впевнено давав розпорядження:

— Так, телефони є? Давай сюди. На робочому місці немає чого теревенити. Потім віддам. Давай паспорт сюди чи що там в тебе ай-ді картка?

толя ледве звівся на ноги і поковиляв до виходу. Він збирався з силами і трохи зрадів, що вже сутеніло, адже його хворобливе обличчя було менш помітним. На виході сили до нього дещо повернулися, а наймач одразу запитав про телефон і паспорт. толя правдиво відповів, що ні першого, ні другого при собі не має. Наймач скривив округле обличчя і попередив, що коли раптом знайде, то в толі будуть неприємності. Їм дали кілька хвилин, вказали на вагончики, які іржавими ємностями стояли під парканом, мовляв, займайте місця, на яких голі матраци. Чоловіки понуро пішли і наймач гаркнув позаду них, щоб ті рухалися швидше.

Основною будівельного майданчика була величезна недобудова в кілька поверхів, де снували людські тіні. Хто в будівельній касці, хто й без. Об'єкт оточили високим металевим парканом з колючим дротом поверхи. З внутрішньої сторони огорожі виднілися різні отвори, які нашвидкуруч були заварені гратами. Біля пропускної брами в ряд стояли собачі будки, поруч яких періодично надривно гавкали відкормлені агресивні собаки. Їх раз по раз заспокоював охоронець з виразом обличчя, на якому читались одночасно втома і ненависть. Довкола недобудови розкинулися будівельні матеріали, техніка, туалети, душові кабінки, сміття і вагончики, вік яких тягнувся десятками років і коли толя зайшов всередину одного з таких, то відчув сморід гнилі, грибка, цвілі, їжі, людського поту, ніг і решти цивілізаційного спадку. В центрі вагончика стояв столик, до стіни кріпився телевізор. Стіл було закладено різноманітними харчами, по краям бігали таргани. Місця являли собою двох'ярусні ліжка. Чим ближче до виходу, тим більшість місць були зайняті. Деяким новоприбулим вдалося знайти місця ближче до середини. Крім них, у вагончику нікого не було — усі гарювали на будівництві, тому жодних вітань і розмов. Новоприбулі залишили речі і повернулися назовні, де їх кликав наймач на розподіл роботи. Для толі знайшлося місце в самому кінці на нижній полиці. Він засунув сумку під ліжко, розвернувся і рушив вузьким темним задушливим проходом назад до дверей.

Ніяких інструктажів чи хоча б годину на освоєння. Наймач просто наказав, так, наказав підійти до бригадира, а той вказав на купу складених мішків із будівельною сумішшю, які необхідно перенести на перший поверх недобудови. І додав, щоб толя швидше рухався, бо ці мішки слід було перенести ще вчора. Ось вона робота, толя відчув прилив сил і ще з кількома новоприбулими заходився носити мішки. Виявилось, що їхнє фасування складалося по п'ятдесят кілограм замість звичних двадцятип'ятикілограмових мішків. Так, ще буде нелегко. Перші кілька мішків далися йому відносно швидко. Закинути на плече, піднятися пандусом з дошок, пройти десять метрів і скинути на купу перед чоловіками, які працювали з будівельними міксерами при тусклому освітленні. Раптом після дев'ятого мішка сили почали танути. Він важко видихнув з мішком на плечі і вдихнути не міг, було таке відчуття, ніби зупинилося серце. Наступної миті в голові запульсувало: вижити, вижити! Тіло рушило вперед з вантажем на плечах. Скинув мішок і пішов по наступний. Тіло поступово німіло, проте все ще слухалось команд мозку. Увімкнули ліхтарі і темні западини незавершеної будівлі замиготіли людьми всередині. Кипіла робота. Прораб ходив довкола і все кричав на різних робітників: швидше, роби все вірно, ти що не бачиш, що позаду тебе?! толю так само підганяли і він пришвидшувався як міг.

Здавалося, що мішків менше не ставало скільки їх не носи. Пил стояв туманом, від шуму закладало вуха. Ще один мішок на плечі, з яким ледь не звалився на спину, лише останньої миті йому вдалося піймати рівновагу. Тіло спітніло, проте толя й цього не відчував. Суміш сипалась на мокрий одяг і буквально схоплювалась находу. Люди тінями снували одне за одним і щось говорили крізь шум будівельних інструментів. Година, дві, а робота все не збавляла темпу. Ніч зовні все глибшала. Прораб вже залишив будівельний об'єкт, проте його місце зайняв низенький чорнявий чоловічок, який кричав кожне слово до будь-кого, хто трапився йому на очі. Особливо він зривав злість на новоприбулих, обзиваючи їх "тупими сонними мухами". Після десятої години вечора мішків стало менше. Це додало сил, що навіть толя загорівся надією, що досить докласти зусиль, доносити решту і настане час відпочинку. Тим більше, що основні майстри і спеціалісти вже залишили свої місця, скидали брудні роби, стояли осторонь, курили цигарки і про щось зі сміхом між собою перемовлялися. Однак, коли толя ніс останній мішок, то наглядач вже кричав на нього, аби він брав мітлу і піднімався на верхні поверхи прибирати і збирати сміття у мішки. Ну добре, прибирати це не мішки носити. толі хтось з тих, хто вже завершив роботу, подав саморобну мітлу, яка являла собою держак зі жмутком зв'язаних до купи прутиків і пожартував, мовляв, давай, заробляй на хліб. толя піднявся на один із поверхів, кілька разів ледь не впустивши держака з рук і почав поволі мести усіляке сміття та відходи після монтажних робіт. За хвилину на поверх піднявся наглядач і почав верещати, щоб толя рухався швидше, бо цей поверх слід прибрати сьогодні. толя прискорився, що здійнялась курява, а потім довелося присідати і нагинатися, щоб зібрати в мішки залишки від монтажних конструкцій. Такого добра назбиралося п'ять важких мішків, які толя ледве зніс з верхнього поверху і викинув на спеціальний причіп. До того часу будівельний майданчик спорожнів, окрім чорноробочих, які тягали різні важкі речі, очищали і мили техніку, прибирали робочі місця і наглядали, щоб нічого зайвого не залишилося в робочій зоні. Хто завершив роботу раніше, вже приймав душ, переодягнувся в чисту одежу і пішов в цілодобовий продуктовий маркет поруч. Зміна завершувалась, проте наглядач в кінці доручив толі вимити міксери від застиглої суміші як покарання за періодичну повільність. Новачки вже йшли в душ, а толя колупав густу сіру суміш з металевих лопастей. Що ж, робота як робота, нікуди не дінешся. Свого тіла він практично не відчував, та й фіолетові кола перед очима стали постійними, що при освітленні він ледь розрізняв шлях перед собою. Наглядач вже також пішов. Новачки вийшли з душу і толя залишився практично сам на будівельному майданчику, що охоронець ходив і вирубав на розподільчих щитках світло. толя відійшов до паркану і запалив цигарку. Жодного відчуття солодкого диму, лише затяжка і тютюновий видих. Треба було рухатися, а не стояти на місці, а тепер його ноги майже не слухалися, рука з цигаркою так поважчала, що вона просто опустилась і недопалок впав на землю. Хоч би пройти кілька кроків. Куди? До душової? Ні, толя не зможе, навіть якщо змусити себе вижити всупереч усьому. Мозок, який увесь день пульсував цією рятівною думкою, тепер просив відпочинку. Роби крок до вагончика, ще один. Це кілька десятків метрів. Роби крок, подолай цю відстань і буде відпочинок. Давай, змушуй ноги рухатися. толя повільно йшов у пітьму в напрямку прочинених дверей, де горіло слабке жовтувате світло. Він ледь не перечепився на сходах і зайшов в приміщення густо заставлене ліжками в два яруси, ніби в плацкартному вагоні. По бокам лежали втомлені тіла, виринали і ховалися німі обличчя. Повітря насичилось смородом і давньою їжею. В толі і без того паморочилося в голові, руками він слабо хапався за перила ліжок. В голові крутилася мантра: дійти і відпочити, дійти і відпочити. Останні ліжка в кінці вагончика він знайшов практично навпомацки. На верхньому ярусі лежав чоловік, який вже сопів уві сні, навпроти на верхньому ліжку хтось скрутився калачиком і так собі дивився в смартфон в позаробочий час. Так, тепер можна користуватися телефоном. Внизу якийсь старий тихо собі постогнував, що не зрозуміло: спав він чи ні. толя практично нічого не розрізняв, але надзусиллями сів на своє нижнє ліжко. Він ледве намацав замок блискавки на робі і опустив вниз. Як би ж то було більше сил, він би й помився і виправ одяг. А так толя не міг звестися  ноги відмовили. Треба відпочити. Треба відпочити і на ранок він зможе працювати. Кілька годин сну і все нормалізується. Правда довелося руками підняти ноги на матрац. Він ліг на спину так щоб не викривлювало поранений бік. Він тихо і протяжно застогнав, подібно до того, як дід поруч. Поклав руку на рани, проте не відчув болю. Після того як руки кілька секунд полежали на животі — то й вони втратили чутливість і не рухалися. Він дивився перед собою з відкритим ротом, дивився у ледь видимі дерматинові візерунки верхнього ярусу. Лише рідке сопіння лунало з його рота.

Довколишні звуки затихли і трохи посвітлішало. толя й досі не міг поворухнутися і йому здавалося, що то якась автівка блиснула фарами у вікна вагончика. Ніхто з будівельників не ворухнувся. Хтось зайшов в середину і подріботів ніжками вузьким проходом. толя подумав, що це по нього. Усе довкола якось завмерло. Певне, це поліція. Десь він наслідив і вони вирахували чоловіка. Ні, це прийшла Аня в футболці і шортиках. Вона поглянула на свого дядька з докором і запитала:

— Ну і де тебе носить? Добігався тепер?

толя мовчав в нього не вистачало сил на якусь фразу. Аня присіла біля його ніг.

— Голодний і немитий. І треба воно тобі було?

Він продовжував мовчати. Що вдієш, коли він увесь час рвався вперед, а тепер усе це звелося до такої ситуації.

— Добре, треба почитати тобі щось з книжечки. — вона дістала з-за поясу маленьку "Тибетську книгу мертвих", — Читати тобі такий день, щоб ти більше не повернувся?

толя зібрався з останніми силами і прошепотів:

— Давай…

Його голос почув сусід зверху крізь сон, що чоловік сонно пробубнів, щоб той новачок внизу замовкнув. Аня погортала книжечку і сказала:

— Треба таке прочитати, щоб ти точно не повернувся і вже нарешті заспокоївся. Ось Чотирнадцятий День. "О, шляхетнонароджений толя, Чотирнадцятого Дня з твого мозку з'являться перед тобою Чотири Стражі Сторін Світу в жіночій подобі. Також пізнай їх. Зі східної області мозку вийде біла Богиня з головою тигра, яка тримає Стрекала, в лівій руці в неї — чаша з черепа, повна крові. Із південної — Жовта Богиня з головою свині, що тримає Петлю. — толя помітив як з далеких місць у вагончику підвелися дивні істоти з головами тварин і вийшли назовні, — Із західної — Червона Богиня з головою лева, що тримає Залізний Ланцюг. Із північної — Зелена Богиня з головою змії, що тримає Дзвін. Із твого мозку виходять ці Чотири Стражі; знай, що вони — твої божества-хранителі. О, шляхетнонароджений толя, із зовнішнього Кола, що оточує цих тридцять гнівних божеств, Херук, з'являться з твого мозку двадцять вісім могутніх богинь із головами різних тварин. Не бійся їх. Знай, що вони — думки-форми твого розуму. У цей вирішальний для тебе момент згадай настанови свого гуру. О, шляхетнонароджений толя, зі сходу з'являться Коричнева Богиня-Ракша з головою яка, що тримає дордже і череп, і Помаранчева Богиня-Брахма з головою змії, яка тримає лотос, і Чорно-Зелена Велика Богиня з головою леопарда, яка тримає тризуб, і Синя Богиня Цікавості з головою мавпи, яка тримає диск, і Червона Богиня-Діва з головою гірського ведмедя, яка тримає дротик, і Біла Богиня-Індра з гловою лісового ведмедя, що тримає петлю з кишки. Ці шість Йогинь Сходу вийдуть зі східної області твого мозку. Не бійся їх. О, шляхетнонароджений толя, із півдня з'являться Жовта Богиня Насолоди з головою кажана, яка тримає ніж, і Червона Мирна Богиня з головою макари, яка тримає урну, і Червона Богиня-Амрита з головою скорпіона, яка тримає лотос, і Біла Богиня з головою шуліки,яка тримає дордже, і Зелена Богиня Жезла з головою лисиці, яка тримає палицю, і Жовта Ракша з головою тигра, яка тримає чашу з черепа, повну крові. Ці шість Йогинь вийдуть з південної області твого мозку. Не бійся їх. О, шляхетнонароджений толя, із заходу з'являться Зелено-Чорна Богиня Їжі з головою грифа, яка тримає жезл і Червона Богиня Насолоди з головою коня, яка тримає величезний труп, і Біла Богиня Могутності з головою орла, яка тримає палицю, Жовта Ракша з головою собаки, яка тримає дордже і ніж, і Червона Богиня Пристрасті з головою одуда, яка тримає натягнутий лук зі стрілою, і Зелена Богиня-Хранителька Багатства з головою оленя, яка тримає урну. Ці шість Йогинь Заходу вийдуть із західної області твого мозку. Не бійся їх. О, шляхетнонароджений толя, з півночі з'являться Блакитна Богиня Вітру з головою вовка, яка тримає стяг, що майорить, і Червона Богиня Жінок із головою буйвола, яка тримає загострений кіл, і Чорна Богиня Посівів із головою свині, яка тримає петлю з іклів, і Червона Богиня Грому з головою ворони, яка тримає труп дитини, і Чорно-Зелена Богиня з головою слона, яка тримає великий труп і п'є кров з черепа, і Синя Богиня Води з головою змії, яка тримає петлю із змій. Ці шість Йогинь Півночі вийдуть з північної частини твого мозку. Не бійся їх. О, шляхетнонароджений толя, Чотири Йогині Воріт з'являться з твого мозку. Зі сходу — Біла Таємнича Богиня з головою зозулі, яка тримає залізний гак; із півдня — Жовта Таємнича Богиня з головою козла, яка тримає петлю; із заходу — Червона Таємнича Богиня з головою лева, яка тримає залізний ланцюг; — толя помітив як біля дверей вагончика промайнула чергова фігура з незрозумілим обличчям і з металевим дзенькотом, — із півночі — Чорно-Зелена Таємнича Богиня з головою змії. Ці Чотири Йогині-Стража вийдуть з твого мозку. Усі двадцять вісім Могутніх Богинь — породження тілесної енергії Ратна-Самбави, одного із шести Божеств-Херук; пізнай їх. О, шляхетнонароджений толя, Мирні Божества породжуються Порожнечею Дхарма-Кайі. Пізнай їх. Сяйво Дхарма-Кайі породжує Гнівні Божества. Пізнай їх. Якщо тоді, коли п'ятдесят вісім Божеств, які П'ють Кров, залишаючи твій мозок, постають перед тобою, ти пізнаєш, що вони — сяйво твого власного розуму, тоді ти негайно зіллєшся воєдино з тілом Божеств, які П'ють Кров, і станеш Буддою. О, шляхетнонароджений, толя, якщо ти не усвідомлюєш цього і в страху тікаєш від божеств, страждання знову повернуться до тебе і візьмуть гору над тобою. Якщо не знати цього, то Божества, які п'ють Кров, викличуть страх, небіжчик зазнає жаху і тремтіння, знепритомніє, його думки-форми перетворяться на примарні видіння, і він потрапить у Сансару; якщо ж він не злякається і не жахнеться, то він уникне Сансари. Тіла найбільших із Мирних і Гнівних Божеств простягаються до меж небес; середні — великі, як гора Меру, найменші — заввишки в вісімнадцять твоїх тіл, поставлених один на одного. Але не лякайся, не жахайся. Якщо ти усвідомиш, що всі божественні образи й сяйва породжені твоїм розумом, ти тієї ж миті станеш Буддою. Слова "Буддою стають миттєво" — стосуються цього моменту. Пам'ятай про це і ти станеш Буддою, злившись воєдино із Сяйвами і Кайямі. О, шляхетнонароджений толя, які б страшні й жахливі видіння ти не побачив, зрозумій, що вони — твої власні думки-форми. О, шляхетнонароджений толя, якщо ти не зрозумієш цього і злякаєшся, тоді всі Мирні Божества набудуть вигляду Маха-Кали, а Гнівні — вигляду Дхарма-Раджі, Бога Смерті, усі твої думки-форми стануть ілюзіями (або Мерамі), і ти потрапиш у Сансару. О, шляхетнонароджений толя, хто не впізнає своїх власних думок-форм, той, як би не був начитаний у сутрах і тантрах і як би не дотримувався релігійних заповідей, навіть протягом цілої кальпи, не стане Буддою. Але хто впізнає свої думки-форми, той за допомогою цього стане Буддою. Якщо небіжчик не впізнає своїх думок-форм відразу ж після смерті, то в Чьонід Бардо виникнуть образи Дхарма-Раджі, Бога Смерті. Найбільше тіло Дхарма-Раджі простягається до меж небес, середнє — подібне до гори Меру, найменше — заввишки з вісімнадцять тіл покійника; вони заповнюють собою увесь всесвіт. Вони з'являться, кусаючи верхніми зубами нижню губу, з тьмяними очима, з волоссям, зав'язаним вузлом на маківці, з величезними животами і тонкими станами, — толя помітив величезні тіні  у вікнах, які шмигали зовні, — з кармічною скрижаллю в руці; вони кричать "Бий! Убивай!", лижуть людський мозок, п'ють кров, відривають голови з трупів, виривають серця, — так вони з'являться, заповнюючи собою світи. — раптом на вікна вагончика зовні полилося щось густе червоне, — О, шляхетнонароджений толя, при появі цих думок-форм не бійся, не лякайся. Тіло, тіло, яким ти зараз володієш, це духовне тіло схильностей; навіть убите й порубане на шматки воно не може померти. Тобі не слід боятися, насправді твоє тіло — це тіло порожнечі. А тіла Бога Смерті породжені твоїм розумом, вони теж не матеріальні; порожнеча не може завдати шкоди порожнечі. Ні Мирних Божеств, ні Гнівних, ні Тих, що П'ють Кров, ні Володарів Звіриних і Пташиних Голів, ні райдужних ореолів, ні страхітливих образів Бога Смерті в реальності, поза твоїм розумом, не існує — у цьому немає сумніву. Дізнайся це, і всі твої страхи й жахи розсіються; і, досягнувши стану єдності, ти станеш Буддою. Якщо ти усвідомлюєш усе саме так, якщо відчуєш довіру й любов до божеств-хранителів, якщо повіриш, що вони прийшли врятувати тебе від небезпек Бардо, то розмірковуй так: "Я знайду в них притулок". І пам'ятай про Три Скарби, зверни до них усю свою любов і віру. Хто б не був твоїм божеством-хранителем, згадай про нього, назви на ім'я і молися так: "Я блукаю в Бардо; прийди мені на допомогу, Підтримай мене своєю милістю, о Дорогоцінний Хранителю! І, назвавши на ім'я свого гуру, молись так: Я блукаю в Бардо, врятуй мене! Не залиш мене своєю милістю! Довірся Божествам, що п'ють кров, і  звернися до них із такою молитвою: Коли я блукаю в Сансарі під владою непереборних ілюзій, На шлях світла, що веде від страху, жаху і тремтіння, Нехай виведуть мене сомни Бхагаванів, Мирних і Гнівних, Нехай охороняють мене сомни Гнівних Богинь, Заповнюючих простір, І допоможуть уникнути небезпек Бардо, І приведуть у царство Вседосконалих Будд. Коли я сам, далеко від близьких друзів, блукаю тут, Де з'являються порожні образи моїх власних думок, Нехай не допустять Будди, являючи силу своєї милості, Щоб мною оволоділи в Бардо страх, жах і тремтіння. Коли засяють п'ять сліпучих Вогнів Мудрості, Нехай прийде до мене усвідомлення і не буде ні страху, ні тремтіння. Коли з'являться Божественні Тіла Мирних і Гнівних Божеств, Нехай прийде впевненість безстрашності й усвідомлення Бардо. Коли і через погану карму я пізнаю страждання, Нехай розсіють його божества-хранителі. Коли прогримить природний звук Реальності, подібний до тисячі громів, Нехай перетвориться він на звуки Шести Складів: Ом Мані Падме Хум. Коли я, беззахисний, змушений буду іти за своєю кармою, Милосердний і Співчутливий Ченразі, благаю, захисти мене. Коли кармічні схильності завдадуть мені страждань, Нехай засяє блаженство Чистого Світла, нехай не повстануть проти мене П'ять Стихій, І нехай побачу я царство П'яти Родів Просвітлених". Молись зі щирою вірою і смиренням; тоді всі твої страхи зникнуть, і ти безсумнівно станеш Буддою в Самбхога-Кайі. Це дуже важливо. Будь уважний і повтори молитву тричі або навіть сім разів. І яка б не була важка твоя погана карма і слабка хороша, неможливо, якщо здобуто усвідомлення, не досягти Звільнення."

толя весь цей час лежав і слухав дивні слова, і прості настанови. Він збагнув, що за хвилину відколи Аня почала читати з одного з ліжок звелася Богиня з головою орла, а потім ще одна з головою слона. Спочатку та, що з головою орла стала в проході, поглянула на толю і пішла до виходу в ніч, а за нею інша. І так одна за одною Богині залишали вагончик. толя все дивився на них, але боявся рушити слідом, боявся, що не зможе навіть підвестися, проте на диво тіло піддалося при першій же спробі. він сів і поглянув на свою племінницю, яка закінчила читати і пішла за рештою до виходу із вже порожнього вагончика. толя все ще сидів на ліжку і боявся ось так просто піти з робочого місця. Аня зупинилася біля дверей, звідки у вагончик засяяло яскраве світло. Мала все чекала, її обличчя спохмурніло докором і толя піддався. Він звівся на ноги і відчув, що в його кінцівках повно сил і він йде, немов пливе невагомістю і немає того відчуття, що потрібно нестися кудись вперед або ж дошкуляють хронічні болі в тілі. Ні, тепер усе заспокоїлося і толя подумав, що виривається з цього кола болю, принижень і насильства. Він підійшов до Ані, взяв її за руку вперше в житті, чи вже не в житті і разом вони розчинилися у світлі за дверима.

Справжнє світло заглянуло у вагончик дещо пізніше. Спочатку випередили звуки грому від того, що охоронець гупав палицею по стіні вагончика, а потім посвітив ліхтариком в середину. За півгодини починалась зміна, в першу чергу, для всіх новачків і чорноробочих. Надворі лише починав сіріти ранок. Люди всередині застогнали, заохкали, здіймалися і приводили в порядок ліжка, якщо їх можна було так назвати. Людські тіні почали снувати у тьмяному жовтому світлі. Гамір ставав все голосніший, чоловіки швидко вдягали і кидали шматки їжі в рота. Сухожилий молодик зліз з верхнього ярусу і швидко одягнув штани. Він глянув на сусіда внизу, який валявся в ліжку вдягнений і не думав підніматися. Схоже, що хтось з новачків навіть не мився і не роздягнувся, що так і ліг на матрац в кашкеті. Чоловік потрусив новоприбулого за руку, мовляв, вставай, снідай і до роботи, бо інакше штраф. Навіть не ворухнувся. Чоловік тоді посвітив ліхтариком на ледаря і хотів ще раз смикнути за руку. Обличчя новоприбулого зблідло і дещо посиніло, очі напіврозплющені, тьмяний погляд дивиться в нікуди, ліва рука на животі, під нею засохла темна пляма чи то крові чи то гною. Сухожилий чоловік вмить вискочив з вагончика і покликав охоронця. Всередині почалася метушня. Частина присутніх повискакувала назовні, а хтось почергово підходив і дивився на покійника. Охоронець йшов проходом з тривожним обличчям, дістався кінця приміщення, посвітив ліхтариком на тіло, задер футболку і одразу запитав з притиском у присутніх, мовляв, хто доклав руку до цього. Ті у відповідь лише похитали головами, що ніхто нікого не чіпав, а ще хтось підмітив, що рани на животі зашиті і ще щось з покійником сталося значно раніше. Охоронець чухає голову і комусь телефонує, аби доповісти про ситуацію. За лічені хвилини приганяється прораб і в першу чергу виганяє усіх крім охоронця назовні. Вони удвох залишаються з тілом і перемовляються між собою. Звичайно, головне, щоб будівництво тривало далі і ніяких зупинок, інакше приїде замовник і відірве усім голови. Досить ляпнути щось поліції, і тут на місяць зупиняють усі роботи. То може десь вивезти і викинути тіло? В цього типа немає ні телефону, ні документів. Біс його знає, якийсь безхатько і ніхто не зважатиме на його відсутність. Не зовсім, глянь на рани. Це не подряпини і не від ножа. Це від куль. Впевнений? На війні такі бачив. Якщо кульові рани, то як тільки копи знайдуть тіло, то будуть "рити". І взагалі, краще не виносити тіло за межі будівельного майданчику. То що робимо? Що-що? Нехай запускають бетонозмішувачі. Ось зараз жени десять чоловік, нехай усе закидають і запускають, а решту за браму і там чекають. Давай, в темпі!

Назовні почалась робота, загуділи двигуни. Охоронець промацав усі кишені покійника і не знайшов нічого особливого, навіть з грошей одній копійки, що й немає апетиту собі те брати. В господарській сумці лише речі на перевдягання, господарське мило, інструменти, ледь помітні сліди засохлої крові. Що це за тип? Десь на нього напали і обікрали, а той спробував відбитися? Яка різниця. Цей тип ніхто. Прораб повернувся і сказав, що бетонозмішувачі готові і їх вже підганяють до котловану. То виганяй усіх, хто не задіяний до решти за браму. Коли нікого зайвого не буде, то вертайся сюди. Будівельний майданчик швидко спорожнів. Двоє бетонозмішувачів під'їхали до задньої частини недобудови, де було викопано глибокий котлован і стирчала в'язана арматура.

Ну, беремо за руки і потягнули. Візьми його сумку. щоб жодного сліду не залишилося. Вони виволочили тіло з вагончика і потягнули до котловану. Кашкет увесь час спадав з голови покійника, що охоронець зі злості жбурнув тіло на землю, взяв того клятого картуза і кинув у сумку. Потягнули далі. От який важкий. Немає чого робити, оце лиш тягай тіло. Водії бетонозмішувачів сиділи собі в кабінах, аби не бути свідком того, що відбувається. Вони лише чекали команди, коли з обертальних діжок треба буде лити розчин. Ти їм все пояснив? Вони мовчатимуть. Ану трохи влий на спід! Бетонозмішувачі загуділи сильніше і бетон полився рікою. Прораб махнув рукою, мовляв, досить. Не буде смердіти? Там товщі з два метри. Давай ту сумку. В яму шириною два метри, а глибиною цілих шість полетіла господарська сумка і ледь не зачинилася за арматуру. Вона мокро ляпнула в темно-сіру гущу і задзвеніла інструментами всередині. Так, давай, щоб тіло впало повздовж, а не поперек. Це вже як вийде. Не як вийде, а як треба! Бери за ноги, а я за руки. Вони підняли тіло, голова якого закинулась назад і погляд глянув вгору на сіре небо світанку. Розгойдали і відпустили в котлован майбутнього фундаменту. Цього разу тіло таки зачепилося за арматуру, і від цього перекрутилося в повітрі і ляпнуло в густий розчин обличчям вгору. Копійки, які були в кишені, від короткого кульбіту випали з кишені і розсипалися зверху на тіло. Нормально, підмітив охоронець, впало як треба. Прораб дав команду і тони розчину водоспадом полилися в котлован, ховаючи крихітну фігурку в товщі сірого кольору, майже відтінку осені. Прораб постояв ще кілька хвилин, аби впевнитися, що не залишилося жодних слідів, а охоронець пішов запускати робітників назад на будівельний майданчик, аби приступали до роботи.