поліетиленові крила янголів тріпотять узбіччями на шляху до містечок із назвами-обертами колеса сансари де люди горять до ламкого гербарію лікарських трав які мертвозонням і дивом зцілюють випадкових туристів і півник немов гамлет піщанський не знає проганяти ранковим кличем привидів ввібраних забутими землями чи дослухатись до їхнього шепотіння до їхнього часу де півника карбували символом на флюгерах і брамах десь між лісосмугами крадеться потяг і його ритм нагадує кулеметний блюз проти кого триває війна переселень куди націлені темні дула тамбурів що перони порожні немов усесвіт який поглинає сенси в холоді орбіт змілів берег великодній до рудих барж і куці вулички переливають святість там час влив гіркий полин у вухо боже завершивши виставу й епоху хаток лише трансформатор мовить каштану як гербарій меліси втихомирив пісок

після свят селами блукають незнайомці і відновлюють собі історію архітектури і комунікаційних споруд а в містах навідуються до туристичних принад які ніби ось-ось зникнуть перейдуть на поштівки обробленим зображенням і адресатом буде жінка яка у волосся заплела не одну річку і її усмішка вартуватиме цілого потопу після свят старослов’янська висить у повітрі і пахне мокрими стінами найбільшого врожаю ампіру яке виправдання знаходять для зниклих імперій п’яними сільськими вечорами коли бігали дивитись на молодість або на хитрий механізм якими карали чи містами де ловили сюжети для куцих картин а за межами фарб непомітно дощило після свят підлога вокзалу липка від лікеру і втомлений пасажир нашіптує мені його історію «ось тут колись зупинився імператор і наказав збудувати церкву я освятив паски а тепер вертаю до коханої бо на мені водонепроникний плащ і великодній кошик чимось нагадує ковчег ноя»

післявеликодня ніч це білі простирадла вишневого цвіту опалого з дерев яким пощастило рости в безлюдному селі поміж покинутих ковчегів-хаток ще років тридцять тому ці вулиці тонули в бебі-бумі і чередах корів і підліткові руки хвацько виламували вишняки для імітації фехтування поміж скіфами і персами і переможці гнали стада на луки де жуки-олені чекали на опівнічний вуличний ліхтар однак від історії залишились міста гамірні і перенаселені і достатньо чутливі як залапаний екран смартфону де повного обгорілого взуття і черепів роздертих собаками собак і котів де післявеликодня ніч це перший вірш в якому багато шаманства і вина дарує прощення і холодні озера в які пірнаєш з головою і торкаєшся ніжного намулу ніби вишневого цвіту ти заперечиш мов я не раз це писав але вишневий цвіт має глибоке коріння яке лоскоче серце країни що сміх бджіл землі дощів і битого скла всьому цьому необхідне трактування ніби вивільняти тепло із котла я

мені більше не потрібно море достатньо світлини із завмерлою безкрайньою водою яка збурена у гніві як безпорадна матір коли на її очах кривдять дітей я думаю про цілі народи і щастя коли океани оберігали їхніх богів і не існувало фотографій тільки бережно переносили зоряне небо на камінь мовляв світ не більшає лише прибережними хвилями достатньо дощу прийти в місто і море віддзеркалюється в кожному хто тонутиме мурахою і комфорт під рекламними брендами і марками затягуватиме пам’ять в дренажі а я думатиму що не був на морі і шукатиму альтернативні шляхи для подорожі і цінності повітря в якому ще розсипано стільки зірок і молочний шлях немов паща риби яку викинув на берег дефолт мені більше не потрібно море із хвилями і радіоефірами покінчено вони лише цятками жевріють на згарищі уяви яка щовесни тулиться до зоряного неба і розмотує клубок світу море за морем народ за народом місто за містом що ниткою я рухаюсь наосліп во

благословіть великий простір бо зерно падає із мільйона долонь благословіть чутливе серце бо воно здіймає океан надії благословіть розмноження і ріст бо все мінливе і наші обличчя чимось унікальні лише за самоти благословіть річковий берег бо його лінія як солодка тиша благословіть ранкову дорогу бо нею вертатимуть втомлені благословіть черствий хліб бо він рятує нещасних істот коли людство в полоні свят благословіть смужки сліз на лиці бо вони виловлюють із часу мить благословіть вечірні човни бо вони принесуть нам забуття благословіть невтомну ластівку бо пташка повертається у дім і поглинає змучене небо поглинає циклони врожаї драконів пам’ять сузір’я мусони хмари комети ностальгію вічність і сезони сходяться в двобої чорне і біле літо і зима сон і земля її крила все ще удають висоту натомість розрізають пузо барабану