— Пам'ятаю, якось запитав в Ігоря: чи думав він про самогубство? — говорив Микола Павлович коли він з Іриною вийшли з таксі, зайшли на подвір'я і зачинив за собою браму, вони обоє були в жалобному чорному одязі, Ірина тримала в руці пакет з калачем, пачкою печива, цукерками і свічкою як дивний сувенір, який ще десь дають за померлих на похоронах, а господар йшов позаду неї з втомленим виглядом, розв'язуючи находу чорну краватку з-під білого коміру сорочки, — А він більше жартома, ніж серйозно відказав: думаю кожного разу коли прокидаюся, бо жалкую, що не помер уві сні, коли вранці голюся перед дзеркалом, то уявляю як це коли різанути собі вени на руках, а взагалі ото краще вранці стрибнути з сьомого поверху вниз, бо ж ранок асоціюється з прохолодою, тоді як в обід краще застрелитися, під час вечірньої прогулянки кидатися під вагони метро чи автівки, але останнє ненадійно, бо падло-водій може вчасно зреагувати, а сам вечір найкраще підходить для повішання, перед сном варто...