— Не хвилюйтесь, я майже все завершила. — мовила Вероніка після короткого привітання до дівчини, — Звіт буде готовий за кілька днів. Тому перекажіть Володимиру чи селищному голові, що все йде в доброму для них напрямку. Катя стояла перед синім баком на намальованому білому хресті підлоги і все кивала на слова спеціалістки, дивлячись своїми підведеними очима у вікно. — Це добре. — невпевнено протягнула дівчина тонким солодким голосом, — Але я їх не знаю. — Ви тут не від селищної ради? — Ні. — Сусідка? Можливо, родичка Кланцатого? — Кланцатого також не знаю. — Може ви родичка цього, як його… головного лікаря? — Бойка? — Ага. — Я знаю його і його сина Павла. Вірніше, знала, бо він помер два роки тому. Вероніка обдумала почуте, ніби щось згадувала, але поспішно мовила: — Не знаю, чи залишити ключі від будинку вам, бо як виловити того Кланцатого я не знаю. — Ключі? — Та вже думаю збиратися, чи що? — з цими словами Вероніка скинула наплічник на стіл і підійш...