Сергій Рибницький "СВІТЛІ ДНІ ДЛЯ КАТІ". Розділ 11. Multiplication підсилення властивостей

 

Одного дня з головної транспортної артерії, якою ганяли автівки з усієї країни, від'єдналась чорна машина і повернула на менш значну дорогу, оминаючи обласний центр. "Мерседес-Бенс W123" летів пташкою. Його двигун вже відпрацював кілька своїх повних потенціалів, проте в цій країні йому трапився дбайливий господар, що продовжило йому термін експлуатації. Минули роки, власник помер і автівка перейшла в руки спадкоємців. Вони нічого кращого не придумали як здати "мерседес" на металобрухт. На цьому історія чорної автівки могла б закінчитися, проте одна людина поповнювала спеціальний автопарк "одноразових машин". Статус "одноразової автівки" передбачав для транспортного засобу подорож в один кінець: привезти людей чи товар для справи, після чого припинити своє існування в будь-який спосіб як то вибух, пожежа, утоплення, чавлення чи закопування. Без жалю. Такі правила. Автівка мчала все вперед, впевнено почуваючись на дорозі, ніби знала, що це її остання подорож. Обласна траса розтягнулась звивистою з періодичними вибоїнами дорогою, що трійко пасажирів всередині салону дещо втомилися. Вони зупинилися на заправі, підкріпилися хот-догами і кавою, дещо розім'ялися прогулянкою і продовжили рух. Дорога ставала все більш звивистою, зарослою по узбіччям і менш насиченою транспортними засобами. Ознак людської цивілізації ставало все менше. Поля, ліси, хащі, що пасажир на задньому сидінні широко позіхав. Якоїсь миті асфальтова дорога змінилась ґрунтовою і чорний "мерседес" зник в лісі, залишаючи по собі хмару куряви.

Водій зменшив швидкість і почав плавно маневрувати поміж глибокими ямами. Дизельний двигун ритмічно гудів, демонструючи потужність і ритмічність одночасно, що зміна швидкості, напряму руху ніяк не впливали на його роботу. Єдине, що дратувало пасажирів то це гойдання на ямах, від чого знижувалося відчуття комфорту. За кілька хвилин вони виїхали з лісу і далі пірнули поміж кукурудзяних полів тією самою ґрунтовою дорогою. Водій знав куди їхати, оскільки перед подорожжю добре вивчив мапу. До пункту прибуття можна було домчати і звичайною трасою, проте завдання стояло доїхати максимально непомітними до села. До того ж, вони випереджали графік на кілька годин.

Дістатися села непомітними у них не вийшло. толя помітив їх у біноклі коли стояв край поля. Вірніше, помітив слід куряви над полями. А потім чорна лінія даху. толя відчував, хто це і по кого вони приїхали. Чорний "мерседес" зупинився недалеко біля лісосмуги і заїхав за дерева, ніби це хлопці приїхали сюди на шашлики. Однак, з автівки ніхто не виходив. Кілька днів тому толя вийшов на зв'язок з конторою і розмова була непростою. З одного боку, чоловік на тому кінці дроту дорікав за невиконану роботу і що через це гонорар зменшиться. толя, зі свого боку, нагадав за невиплачені гроші по двом замовленням, на що оператор пригрозив, що й ті кошти можуть піти на оплату символічного штрафу за провалене завдання. толю подібний варіант не влаштовував, тим більше, що він нагадав конторі про їхню людину, яка намагалася толю вбити. Розмова не клеїлася і прямувала в глухий кут. толя повідомив, що може виконати завдання за умови, що віддасть тіло представникам контори. Подібній пропозиції оператор здивувався і почав ставити додаткові питання, мовляв, чому саме передати тіло, чи виконавець сам не може впоратися? толя збрехав, що дуже не бажано ховати тіло місцевої дівчини в селі, що його слід вивести і бажано в іншу область. Звісно, оператор міг відмовитися від такого кроку, але толя знав, що в цій пропозиції головною ціллю буде не дівчина, а він сам. Тому толя додав, що представник контори зможе з ним розрахуватися на місці.

Схоже, обоє співрозмовники розуміли, що затівається. Тому оператор наказав чекати дзвінка з готовим рішенням протягом години.толя все очікував, знаючи, що це можливість отримати гроші і покінчити, буквально, обрубити свої зв'язки з конторою. Кілька виконаних завдань поки що не принесли ніяких доходів — гроші були все ще в того дядька з великого міста. Що ж, тепер настав час трохи змінити ситуацію. толя не був наївним і добре розумів, що ті люди приїхали сюди не по тіло. Вони зачистять усі хвости, стиратимуть бідь-які сліди співпраці з ним. Він підкрався дещо ближче, обійшов і оглянув автівку біля лісу з іншого боку. Старий "мерседес", тобто, призначений для знищення. Неважко уявити як його і Катю мертвими посадять в салон, підпалять і на цьому все. толя вчинив би так само як би не мав часу на копання достатньо глибокої ями. В салоні троє чоловіків. Троє на одного. Шансів мало. Двоє спереду, один ззаду. Той, що на задньому сидінні і є представником контори. Ці хлопці ями не копатимуть, вони усе спалять. Схоже, що в них в багажнику каністра бензину. Пожежа приверне увагу, але їм все одно — вони тут не затримаються. За півгодини хтось по них приїде за одним телефонним дзвінком. толя домовився про зустріч з ними вночі, але крутелики випередили час на п'ять годин. Можна спробувати вбити їх тут. Непомітно підкрастися, хоча за світлої пори це навряд чи можливо. Цього разу вони готові і виявлять будь-який підступ задовго до того як щось справді загрожуватиме їхньому життю. Вони вже знають, а що здатен толя, як діє, чули його голос і приблизно розуміють, хто такий виконавець. Вони знають усе і прорахували все. Крім Каті.

толя сховав бінокль і пішов повернути його бабі Галі. Останній день серпня видався особливо спекотним. Сьогодні зранку толя колотив цементний розчин і заливав ямки від просідання землі на подвір'ї. Від роботи піт лився на чоло рікою. Баба Галя казала, що говорила з його сестрою Людою, яка просила, щоб толя повернувся додому, бо назбиралося роботи, а її чоловік вже збавив обороти працьовитого ентузіазму і все більше зазирав у пляшку. толя у відповідь нічого не обіцяв, бо знав, що ще доволі рано для повернення. Краще прийти з першими серйозними похолоданнями коли почнеться процес розпалювання грубки, рубання дров і на дорогах утвориться справжнє багно після перших справжніх осінніх дощів. Тоді ритм життя геть зміниться і холод змусить людей більше сидіти в приміщенні. толя також радий більше сидіти в будинку, аніж працювати на відкритому повітрі. Але в хаті, яка вже належить молодшій сестрі, так не вийде. Що ж, це не вперше і такий спосіб дає більше шансів вижити, ніж робота на контору.

Баба Галя подякувала толі за підлатане подвір'я і сказала, щоб той відпочив, бо той день за днем все гне спину під сонцем, ще й роби своєї не знімає. Чоловік лише відмахнувся і вичистив від цементного розчину корито. Кельма пронизливо шкрябала по оцинкованому металу і додатково толя шурував долонями в робочих рукавицях, змиваючи бруд у відро. Він усе вилив, прибрав і залишив стікати біля стіни. Потім він повечеряв тим, що приготувала господиня. Сказав, що треба зайти до діда Славіка, не віть не пояснив чому і вийшов на вулицю коли вже почало темніти. Тоді й завібрував телефон.

— Так. — стиха прошепотів толя у телефон.

— Ми на місці. — пролунав ввічливий молодий голос, — Гроші з нами, а як щодо вашого дарунку?

— Ще тільки йду.

— Йдете? Куди йдете?

— Зробити діло.

— То ви ще нічого не робили? — здивовано, майже роздратовано перепитав молодий голос.

— Чекав, коли стемніє. — все так спокійно простогнав-відповів толя.

— А якщо вам не вдасться?

— Раніше вдавалося.

— Що означає "раніше вдавалося"? Му не будемо стирчати тут всю ніч в очікуванні того, що там вам вдасться. Ми цілий день провели в дорозі, а чекати всю ніч, доки ви розімнетеся, буде просто нестерпно.

— Це справа кількох годин.

— Хоча б постарайтеся, щоб усе було максимально тихо. Якщо десь побачимо світло від проблискових маячків — ми звалюємо звідси. І ви своїх грошей не побачите.

— Усе буде добре. — толя вимкнув телефон, загорнув у фольгу і сховав у кишеню.

Не дарма підганяють і згадують про гроші. Він йшов темрявою край поля значно далі від лісу, де на поляні знаходилась викопана яма. Зовсім недалеко від неї на нього мали очікувати люди з контори. Про яму вони не повинні знати і передчасно бачити його також. Всьому свій час. Соєві поля гойдалися від легкого вітру. Календарно літо вже закінчилося, проте за температурним режимом в нього буде ще кілька тижнів. Поле розтягнулося далеко і до знайомої місцини він перся темрявою ще хвилин двадцять.

Коли толя бачив обриси знайомого будинку покійного Бойка, то на кілька хвилин принишк, дослухаючись до звуків. Існує висока ймовірність, що хлопці з контори влаштують засідку на цьому місці. Елемент несподіванки ніхто не відміняв і достатньо дозволити цьому статися як наслідки будуть сумні. Чисто. Усе довкола звичне і загорнуте в темряву. Він закинув одну ногу, потім іншу і все скрадався городом під деревами. Що він знає на цю мить, так це те, що Вероніки на місці не було, бо не дарма він йшов іншою дорогою — він перевіряв наявність "шкоди" біля будинку. Одночасно його турбувало відсутність світла ліхтарика у вікні. В будинку було темно, а на подвір'ї тихо.

Біля туалету за літньою кухнею він завмер коли став помітний спалах світла десь попереду будинка. Спалахнуло і згасло. Він потягнувся по молоток за поясом. Знову спалах і все згасло. Хтось вмикає і вимикає ліхтарик на сходах перед верандою. Катя сиділа в темряві, все очікуючи на когось. Вона знайшла ліхтарик і ніби мала дитина клацала клавішею живлення. Вона здіймала погляд у зоряне небо, де догоряло літо, хоча вона була впевнена, що нині осінь. Але літо згасало, тягнучи у попіл усі сенси. Залишалася темрява, ніби безсоння, до якого поступово наближаєшся, ніби власні думки, які раніше були так чітко відмежовані одна від одної, а тепер втрачають контури і межі. Темрява шириться над територією, зібраною із лісів, полів, сіл і доріг, що Катя відчуває як немає за що хапатися, немає до кого йти і самій немає на кого чекати, щоб розповісти історії зі свого життя. Час несеться вперед і нерви втрачають чутливість від удару молотком по голові. І вона встигає здійнятися поглядом вгору до виповнених зірок, де пітьма все густішає і густішає, глибшає до космосу, який вбирає в себе і простір, і світло, і час, вбирає усе підряд і бідолашна Катя здіймається до невидимих орбіт довкола часу, круглої площини координат, вже губиться ім'я і власне визначення як людини, як живої істоти, усі почуття густішають до точки, яка має піти в оберт крізь міліметрову товщу площини, на які нарізується чорний простір в неможливому уповільнені; і коли досягає кожного зрізу простору світло тремтить зі звуком падаючої у воду ще однієї краплини, а округла рідна планета, ділиться, розпадається, вивертається магмою, перетравлюючи в собі  чотирьохмільярдну історію, аби почати усе з початку, аби піддати себе охолодженню далекого космосу і простір міліметрової товщини зрізу за ще одним міліметровим простором накладається одне на одне в стокілометрові висоти; і магма чорніє до спокою, охолоджується, і вода знаходить для себе місце, і перший органічний білок тремтить у пластах бурхливої течії аби множитися, множитися і множитися, об'єднуючись у помітні м'язові скорочення, у тремтіння та вимирання, у збільшення до химерних створінь на дні океану, а потім виринання на гребні хвилі, на поверхні землі, спочатку слідами, а потім рослинами, деревами, криками, кров'ю, тілами, розкладанням, пустелями, падіннями дерев, ямами, міграціями, знаками, символами, словами, фігурами, статуями, вбивствами, хатинками, дорогами, містами, державами, імперіями, машинами, димом, пострілами, вибухами, вогниками, які озиваються мільйонами коли сон летить над ними на висоті складених міліметрових просторів і точка почуттів озивається падінням до вогників, що величезна тінь істоти, уся патлата, зодягнена в шкури диких тварин тримає перед собою гілку дерева і гарчить слово "кута" і всі сенси повертаються питанням, єдиним питанням в голові Каті: прокидатися чи ні?

толя помацав пульс бідолашної і впевнився, що початкову справу зроблено. Він повинен був загорнути в щось тіло, проте чоловік навмисно залишив сліди крові і закинув ношу собі на ліве плече. Права рука повинна бути повною сил, без зайвого напруження м'язів. Кров стікала русявим волоссям і капала позаду толі на землю і на його робочий одяг. За кров дівчини він не переживав. То лише слід, який губиться в темряві, за кілька годин він зникне як і саме тіло. У всьому іншому він дотримувався обережності і тиші. Він вже пірнув під деревами, листя сонно зашелестіло об мертве тіло на його плечі. толя відчув як його м'язи поволі наливаються силою, навіть дихання вже не важке, а спокійне. Він легко перекинув одну ногу, закинув іншу і спустився в хащі в бік соєвого поля.

Він находу розмотав телефон з фольги і глянув час: 21:30. Вірніше, 22:30 якщо згадати, що телефон й далі показує зимовий час. Кросівки чіплялися за високу траву, ніч озивалася цвіркунами і це видавалося ідеалістичною картинкою сільського життя: він тіло, мертвої дівчини, ніч, поле, хащі і самотні кроки. І звісно безчасся коли завжди буде день, який нічим не відрізняється від вчорашнього, світитиме над людьми, які застрягли у своїх будинках і не бачать довкола себе страшних подій. Проте толя не мислив настільки абстрактно. Поки що він тримав в голові дорогу, яку чоловік заледве розрізняв в темряві і йшов легко, ніби цього разу ноша нічого не важила. Ноги вивели його на пагорб і вже звідти толя вгледів далекі вогники автомобіля.

Тепер толя йшов поволі і впевнено. Вогники направлені вперед, що не розрізниш, хто де стоїть або сидить в салоні та очікує. Ще є час і він скинув тіло в траву, запаливши цигарку. Безперечно, що приїжджі його бачать, бачать його перекур і це їх певне нервує або дратує. Треба почекати, дати ситуації увійти в ритм, дозволити тим людям біля лісу перенапружитися, перечекати, втомитися. Десь далеко зойкнула сова. толя випустив дим у темряву. Він згадав коли закінчив школу, то звісно не зміг кудись поступити, його на той час не брали в армію через непридатність внаслідок плоскої стопи та невисокого інтелекту. Роботи не було, лише тинявся хащами, вулицями, сам не знаючи, чого хотіти чи чекати від життя. Лише це відчуття, глухе бажання вижити. Він так само сидів в траві вдень і вночі. Сидів сам, палячи цигарку, на що батькам було не все одно, проте ніхто з них особливо не принюхувався до толі. Хлопець тоді багато вдивлявся в простір і думав, що світ як велике село і місце має знайтися для кожного. Цієї ночі толя зрозумів, що в цьому світі немає місця навіть йому або особливо йому. Залишається стояти осторонь в цій ночі, хапатися за край дня, за край людства, куди його весь час відносить.

Недопалок полетів метеоритом у хащі і, важко видихнувши, толя поклав на плече тіло Каті. Короткий перепочинок і викурена цигарка додали ваги його ноші і знадобиться пройти сто метрів, аби його тіло знову налилося силою. Кілька гілок шипшини вп'ялися в його одяг. Вогники ставали все ближчими. Автівка стояла в двадцяти метрах попереду викопаної ями. Ну ось, вони знають про яму. Поки що не видно жодного силуету. Ніч все ще тримала в собі серпневе тепло, трава чіплялась за взуття, ніби глибокий сніг зимою. толя позирав з-під кашкету все вперед, світло било прямо в очі. Так, це навмисно. Ось і тінь ковзнула від дерева до капоту. Якихось тридцять метрів. Ще одна тінь з іншого боку. Клацнули дверцята автівки і з салону вийшов третій. Тепер йому відомо, хто де знаходиться. Але це поки що тіні без обличь, без розуміння хто що собою являє. толя наблизився ще на кілька метрів і гукнув:

— Куди її положити?

Питання пролунало досить несподівано і буденно, ніби толя приніс сумку з продуктами для передачі її родичам в місто. Тіні переглянулися між собою. Той, хто вийшов з салону, тримав сумку-наплічник за лямки. Він і скомандував молодим голосом:

— Давай в багажник.

— Добре, тільки треба її в щось загорнути, бо в неї кров тече. — озвався толя, чим змусив тіні знову між собою перезирнутися.

— Ти що не міг її перед цим замотати в якусь плівку? — роздратовано перепитала тінь праворуч від того, хто тримав сумку.

Дещо грубший голос. Десь такого самого віку, що й толя. Капризні нотки в голосі. Схоже, колишній силовик. Трохи нетерплячий і певне він тут для страховки від різних непередбачуваних обставин.

— Нічого під руками не було. — виправдався толя.

Власне це й викликало певне сум'яття серед приїжджих. Треба робити все чисто без слідів, а тут виходить, що толя приніс їм тіло, за яким тягнулися краплі крові хтозна звідки. У них було все чітко сплановано, а тепер доведеться вносити корективи. Що ж, він виграв кілька хвилин. Тінь з іншого боку відказала спокійним голосом:

— В багажнику є плівка. Розвернемо автівку багажником до нього. А ти, — звернувся той до толі, — стій на місці і не нароби тут зайвих слідів цим тілом.

Так, це і є виконавець. Спокійний, зосереджений і думає за них усіх. Він сів в автівку, завів двигуні кількома маневрами розвернувся багажником до толі. Спалахнули червоні ліхтарі стоп-сигналів. Тепер толя розгледів прибулих. Дядько з грубим голосом, широким м'ясистим обличчям, випираючий живіт, стара шкіряна куртка. Шкіряна куртка? Подібну одежу навряд чи беруть на справу, хіба що в цій куртці є якась особливість. Звичайно, кобура. Через свій живіт носити пістолет на поясі незручно, а от шкіряна куртка цілком підходить. До того ж, коли дядько махнув лівою рукою, то толя встиг розгледіти руків'я револьвера. Ну так, цей тип в разі чого вирішить усі проблеми доволі швидко. Молодий чоловік з сумкою був представником контори. Можливо озброєний, а можливо ні, але виглядав як офісний працівник в брюках, піджаку, темно-синя сорочка, хіба що краватки не вистачало і замість туфель легкі чорні кросівки. Ну і третім був виконавець, невиразний, молодший від толі чоловік. Одягнений в темну пайту, спортивні штани. Без кобури, без ножа. Напевне в рукаві сховано струну або волосінь. Так, правий рукав дещо широкий і при русі видно, що на зап'ястку є щось грубіше від браслету годинника. Виконавець спробує зайти толі за спину. Якщо не вдасться то дядько усе влаштує за допомогою револьвера, тобто, він точно намагатиметься тримати відстань у кілька кроків. Револьвер річ надійна — якщо дядько його встигне дістати, то шансів у толі не залишиться.

Виконавець вийшов з салону, відкрив багажник, в якому дійсно була розстелена цупка плівка і стояла каністра бензину. Як усе завбачливо. Виконавець жестом запросив толю, мовляв, прошу. Тіло клади сюди.

— Класти в багажник? — перепитав толя.

— Нехай кладе. — чомусь промовив до інших виконавець.

— Сліди залишаться. — капризно підсумував дядько.

— Байдуже. — підсумував представник контори, — Це вона?

— Та сама, а це мої гроші? — простогнав толя задавленим голосом.

— Поки що ні. — самовпевнено мовив офісний клерк, — Ми ще не закінчили справу.

— Ложи її в багажник. — практично наказом мовив виконавець, тримаючи підтримуючи кришку багажника так, що достатньо комусь туди нахилитися як він вільною рукою потягне за ручку струни і накине жертві на шию.

— Давай, клади, бо нам ще усю ніч їхати. — додав втомленим голосом дядько, відступивши на кілька кроків, аби тримати усіх людей в полі зору.

— То може гроші покажете? — простогнав толя, виграючи ще кілька секунд, однак, сперечатися з ними безглуздо, бо дядько вже прикинув, що влучити в чоловіка з такої відстані не проблема, якщо не хочеш йти, то отримаєш своє тут і тепер.

Так, вони приїхали сюди не перемовини проводити, вони просто ще сподіваються, що толя просто полегшить для них роботу: піднесе тіло, положить в багажник і не буде особливо пручатися із струною довкола шиї. Звичайно, він залишив сліди, але план простий: тіла в багажник, відвести далеко, облити бензином і спалити, а поліція най розбирається, що то було. толя або несе тіло, або його кладуть з відстані у десять метрів. І не треба думати, що вні достатньо прудкий. Навіть коли він зможе злиняти в пітьму, то протягом наступної доби його знайдуть доволі швидко.

Він зробив крок вперед, поправляючи ношу на плечі.

— Гроші тут. — мовив офісний клерк із невдоволеним обличчям, — Проте на премію не сподівайся. Клієнт надто довго чекав на виконання замовлення.

— Виникли проблеми з тілом. — мовив толя, поволі наближаючись до відчиненого багажника, його ноги зачепилися об високу траву і від цього він трохи змістився ліворуч ближче до дядька, — Я вже тричі вбивав цю Катю, а її тіло зникає. Наступного дня вона жива і цілісінька, проте нічого не пам'ятає.

Його слова не збили з пантелику, але внесли сум'яття серед приїжджих, що клерк спохмурнів, виконавець не змінився на обличчі, очікуючи коли ж толя опиниться достатньо близько, а дядько роздратовано буркнув:

— Що це ти говориш? Перепив на днях чи що?

— Я її вже вбивав, але вона зникала, — толя "увімкнув дурачка", ніби в армії коли хочеш вижити, — Катя якось вміє тікати звідси коли помирає.

— Як це вона вміє тікати? — перепитав клерк, який стояв осторонь навпроти дядька і міцно стискав лямку наплічної сумки, — Вона ж мертва.

— В тому то й справа, що мертва. Але ось за кілька хвилин або вже зараз вона може зникнути. Ну, не може, а точно зникне. Я вам кажу, щоб ви були готові це побачити. Тільки не знаю, як ви це поясните замовникові.

— Ти що, нас розводиш? — роздратовано перепитав дядько манерою знахабнілого поліціянта.

толя наблизився ще ближче до багажника, але він змістився ще більше ліворуч, що виконавець трохи занервував, адже різко дотягнутися до шиї чоловіка навряд чи вдасться. толя неймовірними зусиллями перемістив тіло Каті на праве плече, що руки жертви загойдалися на його спині. Цим він ще більше ускладним завдання виконавцеві.

— Я не обманюю. — глухо пояснював толя, відчуваючи, що дядько вже практично у нього за спиною, — Вона чогось зникає і я не знаю як. Може це замовник втягнув нас куди не слід.

— Нам потрібно її просто вбити. — поправив клерк, але в його голосі відчувався якийсь сумнів, адже біс його знає, що то за замовник і чи немає в того якогось зуба на контору.

— А завтра вона знову буде живою. Дивіться, ось зараз вона візьме і зникне. — толя підійшов до багажника і буквально відчув як клерк за його спиною подав знак виконавцю, щоб той не поспішав.

— Що, так візьме і зникне? — дядько вперше чув щось подібне і підійшов ближче до багажника.

Вони підозрювали, що миршавий чоловік просто морочить їм голову. А толя тим часом все більше змістився ліворуч, від чого виконавець невдоволено стиснув уста. толя різко скинув туло дівчини в багажник із голосним гуркотом, що її голова вдарилась об бильце, залишивши кривавий слід на чорній поверхні..

— Я вже казав, що заморочився з цим останні дні. Навіть палив тіло в ямі, а її все ніяк не вбити.

— Не морочи нам голову. — клерк промовив ці слова досить невпевнено, проте виконавець лівою рукою вже поліз в правий рукав своєї пайти, а дядько ковзнув правою рукою до руків'я револьвера.

— Мені старі люди підказали, щоб вона не поверталася звідти, де вона знаходиться після смерті, то треба читати "Книгу Мертвих". — толя стояв ще досить далеко від виконавця, який почергово кидав погляд то на тіло дівчини у світлі ліхтарика багажника, то на свою ціль.

Так само дядько і клерк націлилися на миршавого чоловічка, який говорив нісенітниці. Що вдієш, чого лише не розповідають люди перед самою смертю.

— Ага, давай ми тут влаштуємо справжній ритуал. — зіронізував клерк.

— Ми втрачаємо час. — коротко підсумував дядько.

— Ну ось. — сухо мовив толя.

Якоїсь миті тіло Каті зникло з багажника, який добре освічувався лампочкою з внутрішньої сторони. Зникнення було раптовим і тихим, що усі крім толі примружилися, ніби дивилися проти сонця.

— Та щоб мене… — видихнув клерк, який завмер на місці і впустив сумку-наплічник на землю.

Виконавець проявив більше ініціативи, нахилившись, буквально пірнувши в багажник, мацаючи розстелену плівку. Поліетилен тихо зашурхотів під його пальцями, але це ще більше заплутало виконавця.

— Чорт, то ж тільки що була тут… — пробубнів він.

Дядько розкрив рота і підійшов до багажника впритул. Він нагадував прочанина, перед яким щойно з'явилася святиня і він був готовий молитися їй день і ніч.

— Ану чекай… чекай… — прохрипів він.

— Де вона? Слухай, де вона?! — ледь не закричав клерк, підходячи до групи біля багажника, відчуваючи, що підготовлений раніше план нині летів шкереберть.

Однак, за мить усе ще більше пішло шкереберть. Дядько підійшов досить близько і ще почувався збентежено. толя пробубнів, що слід дістати книжечку і швидко прочитати один із днів з гнівними божествами. Натомість у напівтемряві молоток описав швидку дугу і врізався в праву щелепу дядькові. Він відлетів до дерева і зашурхотів сухим листям. Виконавець встиг вловити руху, але перебував у надто невигідній позиції, щоб встигнути щось зробити. толя вдалося обманути й цього чоловіка, адже той вгледів  молоток в правій руці, тоді як в лівій руці миршавого чоловіка опинилась заточена мов голка викрутка. Тонкий метал глибоко увійшов виконавцю в правий бік. Той ошелешено завмер, а толя вмить витягнув заточку і вдарив кілера між ребра, що той почав завалюватися на землю і з жахом дивився в обличчя цього жалюгідного чоловічка у світлі стоп-сигналів. Третій різкий удар заточкою припав між щелепою і шиєю, що виконавець почав хрипіти, але толя вирубив того назавжди ударом молотка у скроню. Для клерка вже нічого не знадобилося, бо як би швидко не діяв толя, представник контори не втрачав часу, а кинувся у ліс, перечіплюючись і падаючи, але за лічені секунди він зі спринтерською швидкістю дістався кукурудзяного поля і зник там, залишаючи по собі шелест листя.

толя не зможе наздогнати клерка, навіть немає чого пробувати. Його увагу привернув шурхіт біля дерева, де дядько намагався звестися на ноги, озираючись довкола скривавленим обличчям. Виконавець лежав на землі і швидко конав через рану на шиї. толя підбіг до дядька, коліном збив того з ніг, що чоловік впав обличчям догори кашляючи кров'ю. толя без зволікань наніс кілька сильних ударів, що череп озвався голосним хрускотом, а коли він підвівся на ноги над бездиханним тілом, то збагнув, що був зовсім не тріск кітки від молотка.

Сильний тупий біль пронизав його лівий бік, що толя підійшов ближче до світла і помацав хворе місце. Проступила кров, яку було важко відрізнити у світлі стоп-сигналів, тому він увімкнув ліхтарик на шиї. Нижче грудей на робі проступила темно-вишнева пляма і виднілись дві невеликих дірки. В голові запульсувало: вижити, вижити! Він посвітив ліхтариком на тіло дядька з понівеченою від ударів молотком головою. Мертва права рука стискала револьвер з глушником. толя програв якусь секунду. Він задер вгору робу із зеленою футболкою під сподом. Дві дірки, довкола яких усе посиніло і юшила кров. Перша трохи нижче сонячного сплетіння, друга ближче до поясу. Знання анатомії у толі були скромними, тому він подумав, що коли може стояти на ногах, тоді кулі не заділи нічого важливого в його тілі. Треба зупинити кров. В старому "мерседесі" знайшлася недавно укомплектована аптечка. Усе, що потрібно по тактичній медицині. Так, новоприбулі кілери були завбачливими. толя використав наліпку, пластиря і обмотав довкола талію бинтом. Біль був терпимим і це ще раз переконало чоловіка, що він виживе. На одежі залишилося багато крові. Проте нею він займеться потім, адже необхідно було прибрати це місце бійні.

Він вхопив тіло дядька за ноги і поволочив до старої викопаної ями. Перші десять метрів тіло шелестіло в темряві по землі легко, аж раптом толя відчув сильний біль в ранах, що до ломоти зціпив зуби. Руки ослабли. Кілька секунд, щоб перевести подих і далі крізь біль тягнути тіло та скинути його в яму. Запаморочилось в голові, що толя гойдаючись дістався до автівки і потягнув тіло виконавця. Коли він скинув в яму друге тіло, то самопочуття стабілізувалося і він дістав невелику складну лопатку, скинув у яму револьвер, сумку-наплічник, яка виявилась набитою кількома книгами з м'якою обкладинкою — це були англійські романи вікторіанської доби. толя ритмічно скидав землю, пітніючи більше ніж зазвичай. Кілька разів паморочилось в голові, проте силою волі він змусив себе триматися доки не завершить справу.

толя накидав землі з невеликим насипом, який за кілька тижні просяде нижче до того самого рівня, що й раніше. Він був впевнений, що ці тіла не знайдуть. Залишалась автівка. Прав в нього не було, але більш-менш кермувати миршавий чоловік умів. Він сів за кермо, завів двигун, який загудів із ритмічним стукотінням ніби в трактора. Витиснув зчеплення, додав газу і чорний "мерседес" спочатку рвучко, а потім поволі, ніби хижак у високій траві ковзнув у ніч тоненькою дорогою уздовж лісу. Кілька разів коліщата ловили глибокі ями, але толя не зважав, бо у "мерседеса" шляху залишалося на кілька кілометрів. Біль ще більше посилився. толя скрипів зубами.

Автівка виїхала на широку дорогу, повільно поплила далі під зоряним небом, аж за село в долину, де колись був ставок, але з часом він всох і залишилася величезна відкрита площа в низовині. Саме в центр цієї "пустелі" толя спрямував автівку. Поволі виліз з салону, дістав з багажника каністру з бензином і почав щедро поливати паливом всередині салону, багажника і трохи поверхи. В кінці він пролив доріжку бензином на двадцять метрів подалі від автівки. Кляте паливо спалахує з такою силою, що треба бути якнайдалі , а то можна спалахнути разом з "мерседесом". Одежа просякла бензином, потрапила на пляму крові, від чого та розповзлася ще більше. Знову запаморочилося  в голові. Він закинув каністру в багажник, протер землею плями на одежі, аби та раптом не загорілася і відійшов на безпечну відстань.

Спочатку толя розкурив цигарку і обережно сів на землю, тамуючи гострий біль. Кілька затяжок і потім просто так чиркнув запальничкою біля бензинової плями на землі і все раптом спалахнуло: доріжка на землі і сама автівка. В обличчя разом з спалахом вдарило гаряче повітря і автівка перетворилась на суцільне полум'я. Вогонь був такої сили, що толя важко підвівся і відійшов ще на кілька десятків метрів. Він задумливо спостерігав як полум'я жере старенький "мерседес". Ніякого вибуху, лише періодичне важке гупання, лютий вогонь і чорний дим, який розчинявся в нічному небі. толя стояв ще кілька хвилин і думав, що це захопливе видовище руйнування. Ніде більше не побачиш красивішої картинки за великий вогонь серед ночі. В дитинстві десь о цій порі батьки часто збирали на городі  посохлі стебла після врожаю, складали на купу і підпалювали за настання ночі. Усе так само як і тоді.

Металевий остов автівки ще догоряв, а толя повертався лісосмугами попід поля, аби раптом якась випадкова автівка не висвітлила його фарами. Доки він крокував в темряві, біль давав менше про себе знати. Коли він дістався села, то озирнувся, аби переконатися, що звідси не було видно полум'я. Так, суцільний темний горизонт. Пес баби Галі кілька разів гавкнув на чоловіка, а потім впізнав його. Він без зайвого шуму переліз через браму, погладив пса і зазирнув в сарай, де на нього чекали інші справи. Біль повернувся, проте іншою проблемою було вичищення одежі. Роба, футболка і штани забруднилися кров'ю, просмерділися бензином і ще на одязі залишилося багато землі. Він набрав миску води, висипав правильного порошку і скидав туди весь одяг включно зі спіднім. Пов'язка на животі просякла кров'ю. Замінити її зараз не було ні часу, ні можливості. Біль був нестерпним, але толя прав одежу зі зціпленими зубами.

Після другої ночі  він добряче викрутив мокрий одяг і розвішав на дроті для хоч якогось просихання. Баба Галя прокидається о шостій ранку. Треба встигнути зібратися. Усі речі в клітчатій господарській сумці. Там була стара футболка і спіднє. Тільки б не забруднити кров'ю. Знову запаморочилось в голові. Він зазирнув у погріб, де ще стояла пляшка самогонки. Взяв її, кілька грушок і курячих яєць. Це вже був сніданок. Відчувався холод ночі. Він загорнувся в ковдру і ліг на лавці. Поспати вдалося лише протягом кількох годин коли ранок дав про себе знати. Він з різким болем звівся на лавці і перевірив бік. Кілька крапель крові просочилося крізь бинт і футболку.

До п'ятої ранку толя зібрав усі речі у сімку, глянув що в нього залишилося по коштам. На кілька днів вистачить. Зібрав ще вогку одежу, яку так й вдягнув на себе. Буде сохнути під час дороги. Біль дещо вщух. Він ще випив самогонки, переліз через браму, кинувши псу, який підбіг "бувай" і розчинився в ранкових сутінках. Діставшись краю села, він закопав згорток фольги з телефоном під самотнім кущем шипшини. Нині доведеться бути без зв'язку. Вогка одежа вбирала холод. Він запалив цигарку і йшов ґрунтовою дорогою в напрямку траси. Небо посіріло, пташки прокинулись і оспівували початок нового дня. толя бадьоро крокував подалі від села в напрямку зруйнованої автобусної зупинки. Кілька разів дуже сильно пекли рани, але зціпивши зуби він все йшов далі. На зупинці він скурив дві цигарки поки не під'їхала ранкова маршрутка в напрямку найближчого містечка. толя розрахувався з водієм, але попри наявність вільних місць, не сідав, боячись викликати новий біль. Двері зачинилися і автобус рушив, остаточно відрізавши толю від села.

Вероніка повернулася пізно, думаючи, що застане Катю хоча б на півгодини до її зникнення. Натомість на сходах лежав ліхтарик, темні плями і порожній будинок і порожнє нічне подвір'я. Шкода, вона хотіла перекинутися кількома словами з дівчиною. Вероніка лягла на ліжко, вимкнувши телефон. Через годину безсоння жінка подумала, що так навіть краще, хтозна як розмова могла змінити далі її рішення. Жінка згадала про свої перші розмови з Катею, як вона сприймала її за наївну істоту і, разом з тим, милувалася нею мов квіткою в саду. Катя була чимось простим і одночасно загадковим. Вероніка запитала сама себе: чому я сприймаю Катю ніби об'єкт, а не як людину? І отримала несподівану відповідь: бо хочу отримати від неї насолоду. А як же з іншими людьми? З іншими людьми я більше не очікую на отримання насолоди. Інші люди це як компроміс поміж примарними речами і нездоланною потребою в грошах. Нині будь-яка притомна думка просто верещить сиреною, що інша людина це загроза, але без інших людей не заробиш коштів. Звісно трапляються виключення, але  на те вони й виключення, що трапляються рідко і, звісно, не з Веронікою. От тобі й замкнене коло. З Катею можна отримати насолоду, але болючу і спустошуючу. Усе починається з розмови, ніби відкорковуєш пляшку вина і ось перший ковток ввечері. До опівночі пляшка порожніє — настільки смачне вино. Так само настільки приємна Катя. Але далі важко, далі нездоланна порожнеча, Катя кожного разу однакова і нічого не пам'ятає, а ти ж хочеш новий ковток з пляшки, яка направду вичерпалась за один вечір. Так, вичерпалась саме для тебе, дорогенька. Ти спробувала все і нічого не вдієш. Навіть бажання допомогти Каті тебе не зцілить. Ти граєшся з примарою, ти зазираєш у власну пітьму, яку також не вилікувати, не відкинути, лише намагатися не заходити в неї, не розкривати найболючіші миті під іншим кутом зору. Не обманювати себе і оточуючих.

Десь з такими думками вона й заснула серед ночі. Ранок виявився спекотним. Вона підвелась на ліжку з важкою головою. Думки залишили глибокий слід, а почуття розчинилися в першому просторі осені. Вона глянула на телефоні час: 08:08. Цифри розсмішили її. Вероніка вийшла у вже спекотний ранок, який все ще тягнув на своїх плечах літо. Вона вийшла у двір, пройшлася поміж будинком і літньою кухнею, як тут однієї ночі вона лежала в ліжку з Катею і про щось розмовляла. Про щось хороше, що вже й не згадати. Так вічно трапляється з нею. Вероніка добре пам'ятає погане, а хороше… Хороше вже більше приходить уві сні.

Вона вийшла на город і оглянула земельну ділянку, подумки шкодуючи, що не спробувала тут хоч щось посадити і виростити. Дивно, вона стільки часу тут провела, але лише тепер стала помічати дивний затишок, дивну свободу цієї місцини. Свободу для чого? Свобода для росту рослин, для вирощування худоби і птиці, свобода кудись йти і нічого не купувати, свобода мислити ні про що, свобода бути невдахою. А чи справді вона хоче тут щось посадити і навіть поливати кожного вечора, ходити туди-сюди із сапою? Певне, що ні. Просто секундна сентиментальність на зламі літа й осені. Вероніка повернулася в будинок, приготувала кашу і заварила кави на пальнику. Вона жувала кашу й бутерброди, дивлячись на синій бак біля стіни. До появи Каті залишались лічені години.

Кава і цигарка вже були на сходах. Кава без цукру гірчила горло, дим танцював поміж пальцями. Дорогою промчало кілька автівок, які пригальмовували біля її "шкоди". Для початку Вероніка зібрала свої речі, крім інструментів та склала їх в автівку. Одежа, туристичні пристосування, навіть їжа, аби не розводити комах та запах. Жінка зібрала усе те в окремий великий пакет. При цьому Вероніка постійно дивилась то в один кінець вулиці то в інший. Різні паркани, будинки по обидва боки. Нікого не видно на вулиці, кожен собі порається на подвір'ї чи на городі. Від ранкового сонця деякі дахи блищали, деякі ще більше темніли ніби клітини на шаховій дошці.

Минула дев'ята година коли усе було готово і Вероніка сиділа на сходах ніби школярка, яка запізнилась на урок і тепер чекала під дверима класу. Її обличчя дещо просвітліло за ці тижні, погляд став виразнішим з легким відтінком смутку замість болю. На якусь мить Вероніка уявила, що повертається до звичної роботи і пірнає в насичений процес експертизи. Одночасно захопливо і неприємно. Тим більше, що вона вчора спілкувалася з Володимиром — стало незрозуміло, чи ще потрібні її послуги селищній раді чи вже ні. Комунальник не давав чітких відповідей, лише наголошував, що нині ситуація доволі неоднозначна та важкопрогнозована. Вероніка не зрозуміла, до чого той хилив і уточнила, чи необхідно й далі розмовляти з мешканцями села стосовно нового водогону. На що Володимир відказав, що нині інтереси людей "випадають з рівняння". З якого рівняння? Неважливо. Комунальник нічого не пояснював, але Вероніка відчула, що в її послугах потреби більше немає, а якщо опоненти затіяли велику гру, то краще вже без Вероніки. Свої речі вона забирає, а позичені меблі залишаються в цьому будинку — усе, що не належить їй, належить цьому селу.

Серед ранкових звуків Вероніка розрізнила кроки з легким шарканням. Важкі черевики, висока постать, жовтувате старе обличчя і хмарка тютюнового диму. Кланцатий видивлявся понад парканом. По його виразу обличчя важко було збагнути настрій чоловіка. Він діловито прочинив браму і спустився в подвір'я до будинку. Вероніка простягнула йому ключі:

— Одразу віддам, доки не забула.

— Не передумали?

— А ви так само питали себе того разу?

— Не питав. Але я можу бути дурнем.

— Бути дурнем в цьому житті — рідкісне щастя. — підмітила Вероніка, — Почнімо?

Вона одягнула чорну кофту, спустилася в яму біля колонки, щоб перекрити воду. Кланцатий стояв над головою, жінка ж відчула холод вогкої ями. Старий кран закрутився через певну зношеність закрутився з третьої спроби. Вероніці сподобалося знову робити звичну справу, крутити крани, ставити заглушки під гайки. Немов повернулася крутити педалі на своєму велосипеді після тривалої паузи.

За допомогою масивного трубного ключа вона зняла з кінця труби кран. Дивлячись на цей інструмент, Вероніка мимоволі згадала, що накоїла за допомогою нього в нападі люті кілька тижнів тому. І якою була причина такого гніву? Вероніка тієї миті не зважала ні на що, не думала про наслідки, ніби спалахнула воля щось зробити тут і тепер, продемонструвати всесвітові свою силу і показати чого вона варта. Проте, Катя мала рацію, що людина людині можливість, що людина людині любов. Наступної миті Вероніка усе побачила: порожнечу безодні, куди легко можна впасти. І, схоже, Вероніка таки впала. Нехай і без особливих наслідків. Нехай наступного дня Катя з'явилась, ніби нічого не трапилося. Але це було ще гірше, адже після страшного вчинку не настала спокута, не трапились наслідки. Тепер, крутячи кран на краю труби, їй здавалося, що тієї ночі з Катею зникла і Вероніка. Так, та сама Вероніка зі страшною травмою, зі своїми недоліками і хронічною втомою від людей, можливо, і від цього життя, але з певною любов'ю до Каті. Так, вона зникла і з'явилася знову з відчуттям, що пережиті події вже відбувалися в її житті, що Вероніка знаходиться в якомусь велетенському штучному вольєрі, де над нею проводять поведінкові експерименти.

— Ви ніколи не думали, що можуть бути інші такі самі як Катя? — раптом запитала Вероніка у Кланцатого, який стояв біля вікна і спостерігав за роботою жінки.

Старий замислився собі і різко мотнув головою:

— Ні, краще б не було.

— Краще не було б?

— Так, бо це буде кінцем світу.

— Чому?

— Ну ми ж говоримо не просто про людей, а про душі. Душа це специфічна незбагненна енергія, направлена на підтримку вищих сил. Але що відбувається з душею Каті, ви знаєте?

— Чесно, не знаю. — зізналась Вероніка, обдумуючи слова Кланцатого.

— І я не знаю, проте якщо поміркувати виходячи з законів фізики про збереження енергії, то ці душі можуть бути такими, що навпаки беруть енергію від вищих сил.

— Як акумулятор?

— Гірше, як хвороба. Якщо плоть буде ось так з'являтися раз за разом з однією і тією самою душею, то з чим це можна порівняти? З якою хворобою?

— З раком. — одразу промовила Вероніка і вражено поглянула на старого.

— Це і є хвороба для вищих сил, які тримають цей світ. — мовив далі Кланцатий, — Кажуть, що безсмертя це благословення, мудрі кажуть, що безсмертя це прокляття, а я от думаю, що безсмертя людське це смерть для творців цього світу. Це справжня темрява. А ви знаєте, як багато людей прагнуть безсмертя в тій чи іншій формі. Ось таке…

Вероніка повернулася до роботи, більше не торкаючись цієї теми. Вона підготувала гайки на трубі для з'єднання і глянула на синій бак біля стіни.

— Ми зможемо поставити його на місце?

— Спробуємо, — Кланцатий підійшов до баку з іншої сторони, — ходив вранці кликати толю, але чоловік його сестри вигнав бідолаху з дому. Думав, він у баби Галі, але та сказала, що вчора він ще був, а сьогодні вранці зібрав речі і певне десь поїхав на заробітки.

— А нікого крім толі немає?

— В цьому селі немає. Кого що ти попросиш — ніхто не хоче допомагати. — розчаровано мовив старий, — Давайте, обережно нахиляйте на мене і спробуємо дном докотити.

Вони вдвох обережно розхитали бак і Кланцатий, обхопивши бак довгими руками, повернув його дещо вперед від стіни. Метал голосно зашурхотів об дерев'яну підлогу. Вероніка також вхопилась за ємність і відчула настільки цей бак масивний і важкий, який до того ж наповнений водою. Від прикладених зусиль вона важко застогнала. Кланцатий важко видихнув. До білого хреста на підлозі було відстані в якийсь крок. Вероніка про себе все ще дивувалася як тоді той миршавий чоловічок зміг відсунути цю кляту ємність.

— Хух! — видихнув старий і жінка налягла на синій бак з усіх сил.

Дерев'яна підлога жалібно заскрипіла, дрібні сміттєві камінчики засвистіли і ще сантиметрів на двадцять перекотився бак. Тепер Вероніка важко дихала і витерла піт з чола. Куріння не додавало витривалості. Вона перезирнулася з Кланцатим, вираз обличчя якого говорив, що нікуди від цієї роботи не дінешся. Вони знову розгойдали ємність і посунули її на десять сантиметрів.

— Потрібно, щоб на рівні з трубою… щоб прикрутити до водогону. — мовила, важко дихаючи, Вероніка.

— Ото ви й контролюйте… — так само з важким диханням сказав Кланцатий, — Може б ми пустили воду сюди в злив?

— Хіба що спустити у відро і зливати кожного разу. — підмітила вона, — На це піде з півгодини і не думаю, що бак стане значно легшим. Тут стіни товщею в кілька міліметрів.

— Знаю, того й хотів порізати його на металобрухт.

Вони обійняли ємність руками, розгойдали і посунули на коротку відстань, а потім ще і фінальний ривок дозволив їм поставити бак на потрібне місце. Кланцатий сів на стільця і знесилено розвалився на ньому. Він запалив цигарку, що дим швидко заповнив кімнату. Вероніка хитнула головою і нахилилась вперед, ніби після марафону, який бігла з останніх сил. Недарма той толя брав гроші за свою роботу і зрозуміло, чому за подібне мало хто хоче братися. Тепер слід очікувати болю внизу живота наступні кілька днів. Бісів бак! В правому боці вже почало боліти. От і дотягалась важке!

— Відпочинимо? — мовила вона і також сіла на стілець.

— Коли будете знімати заглушку з баку, то трохи витече води. — підмітив старий, випускаючи дим.

— Ага. Але не багато. Цікаво, а хто доглядатиме за будинком коли… Даруйте, що таке питаю…

— Коли мене не стане?

— Так. Це я й мала на увазі.

— Знайдеться хтось інший. В селі завжди так — це ніби саморегулюючий організм. Не буде мене, то хтось інший візьме цей будинок під опіку чи навіть розбере його по камінчику.

— І навіть тоді вона з'являтиметься?

— Звісно, а чому б їй не з'являтися. Хіба що тут побудують такий самий будинок як сусід збоку. Якщо на цьому місці зведуть стіну… Це буде жахливо, а якщо усе це перетвориться на земельну ділянку, то буде як примара, яка з'являтиметься і блукатиме вулицею чи полями. Щось до себе говоритиме, звертатиметься до людей, але вони її не зрозуміють.

— І їй ніхто не допоможе?

— Так, їй ніхто не допоможе. Це лише в кіно допомагають примарам.

Далі усе робила Вероніка. Вона підготувала трубу, зняла заглушку з баку, що одразу заструменіла вода і одежа на жінці змокла, проте вона швидко затягнула гайки на герметик і вода припинила текти.

— Хух. — витерлась вона, — Кілька хвилин і гляну, чи ніде не протікає.

Очікування дали зрозуміти, що усе добре затиснуто і нічого не капає. Тепер треба відкручувати кран в ямі біля колонки. Вероніка спустилась вниз, забруднивши мокру футболку і відкрутила кран. Вода пустилася трубою і вона вилізла назовні, побігла в кімнату перевірити чи після такого немає течії. Вода шуміла в трубі, бак трохи наповнився до певної відмітки. Вероніка зазирнула до труби відводу бака над зливом, чи бува звідти не ллється. Ні, механізм клапанів працював відмінно. За кілька хвилин бак наповнився і шум в трубі зник. Кланцатий, який мовчки стояв біля вікна, сумно промовив:

— Добре, що я її цього разу не бачив.

— Тоді ви б не захотіли цього робити? — перепитала Вероніка.

— Так, не хотів би. Що ж, час іти.

— Ви йдіть, а я наздожену. — відказала Вероніка, сідаючи на стільця.

— Навіщо?

— Хочу впевнитися, що… що усе повернулося до попереднього стану.

— Краще йти не озираючись. — хитнув головою Кланцатий.

— Я хочу впевнитися.

— Хіба ви вже не бачили як це працює? Повірте, так само станеться і цього разу. Різниця полягає в тому, що тепер ви все знаєте і все розумієте.

— Я б хотіла попрощатися з нею.

— Треба було вчора прощатися. Катя цього не оцінить. Краще йдіть і не озирайтеся. — буквально благав Кланцатий.

— Зачекайте мене надворі. — холодно відказала спеціалістка.

Кланцатий підійшов до прочинених дверей, постояв кілька секунд не порозі, дивлячись на Вероніку, яка все сиділа на стільці і дивилась на синій бак, який стояв практично в центрі кімнати. Він хотів сплюнути, але вчасно згадав, що знаходиться всередині будинку. Хоча хвилину тому курив тут сигарету. Старий вийшов назовні, викидаючи недопалок і дістаючи нову цигарку ніби ту дрібну, можливо, останню радісну звістку в цьому житті.

Вероніка все ще важко дихала після пересування важкої ємності, болів правий бік, низ живота і особливо плечі. Чим довше вона тут сиділа, тим більше споминів зринало в голові. Заспокойся. Просто дочекайся. Зараз все станеться. Футболка і штани промокли, що за такої спеки було навіть на краще. Подумки вона хапалася за будь-яку причину, яка б змогла змусити її вибігти у подвір'я до старого і сказати, що слід все-таки відсунути бак назад до стіни. Так, саме хотілося, хоча ще вчора здавалося, що вона прийняла остаточне і виважене рішення. В цьому житті не буває остаточних рішень, лише впертість і сліпота. Велика дурість думати, що можеш бути просто спостерігачкою; думати: усе що довкола відбувається тебе насправді не стосується. Та ще й як стосується, якщо серце готове вискочити з грудей і Вероніка навіть не наважиться глянути котра година. До біса час! Усе має статися раптово як блискавка за безхмарного неба.

Так, сьогодні вона не побачить Каті, хоча знатиме, що ось вона тут. Метал і вода відділятимуть дівчину від цього світу. Сьогодні Вероніка житиме вже по-іншому. А тут ці хвилини лише умовність, передмова, або післямова хорошої книги. Серце стислося. Можна хоч зараз діставати смартфон і увімкнути якесь відео на повторі, щоб заглушити цю кімнату. Заглушити це село. Вероніка тут зайва, так само як і Катя. Вероніці слід зникнути, розчинитися в якійсь роботі чи побуті. Так само як і Каті. Катя. Ніби частина її свідомості, зміщений центр тяжіння, який ледь не завалює її вбік.

Вона оглянула кімнату, кожну деталь, кожну шпаринку, ніби закарбовуючи в пам'яті, хоча повторювала собі, що краще їй усе це забути. Як і цей будинок, і все, що в ньому сталося. Навіть викреслити час зі своєї голови, особливо дві відмітки: 11:03 і 23:03, бо відтепер кожного разу як Вероніка дивитиметься на час, то мимоволі рахуватиме тривалість до і після цих двох точок.

Різко зашуміла вода, ніби запустився реактивний двигун. З труби від баку сильним струменем вдарила вода прямо у злив. Ось вона ця мить! Вероніка звелась на ноги і підійшла впритул до баку. Ось і цей стукіт.

— Катя… — схлипнула Вероніка і затулила собі рот долонею.

Господи, неможливо уявити собі, що зараз відбувається всередині синього баку! Нерівномірний стукіт, гупання зсередини. Вероніка важко дихає, ніби вона сама під водою і вона хапається руками за бак. Господи, та там же людина!

— Катя… — прохрипіла жінка і притулилася вухом до металевого корпусу.

Стукіт і товща води, безшумний крик, невловимі рухи і бездонне серце. Вона сама засопіла носом і видихнула крізь сльози:

— Пробач мені… Пробач мені, Катю. Та що ж таке… Та що ж таке… Чому ніхто тебе не врятує?

Вероніка було кинулася до дверей, але зрозуміла, що ніхто не встигне їй допомогти. Пастка розрахована виключно на Катю і вона вкотре спрацювала. Синій бак ще кілька разів озвався глухим стуком і затих. За кілька секунд вода припинила витікати у злив і труба під землею глибоко засичала. Тепер в кімнаті стало тихо і порожньо, а за стінами село продовжувало жити в своєму ритмі. Голі стіни, загорнуте в рулон підлогове покриття, стіл і кілька стільців. Синій бак як щось величезне і чужорідне, ніби могила там, де її не повинно бути. Вероніка кілька разів глибоко вдихнула і видихнула, витерла обличчя долонями. Їй хотілося присісти, але не в цій кімнаті і не в цьому домі.

Коли вона вийшла надвір, спека набрала ще більших обертів. Кланцатий стояв, спершись об стіну будинку. Він одразу помітив, що щойно пережила жінка, проте нічого не казав. В повітрі попри спеку відчувалася легка свіжість, яка вже властива осені, але до справжньої осені ще було далеко. Протягом серпня усе довкола вибілилося, вигоріло, готувалося до переходу в іншу пору. Спека більше не здавалась звичною, а більше зайвою. Вона присіла на сходах, до Кланцатий за її спиною замикав двері в будинку. Виноград над головою розкинувся коричневим кістяком, покручені гілки і жодного плоду. В садку перед будинком росла грушка, насичена плодами, а Вероніка за весь цей час не скуштувала жодної. Дивно, як усе починаєш підмічати, шкодувати, що так і не спробувала багатьох простих речей доки перебувала в цьому селі.

— Знаєте, тільки тепер помітила яке це село красиве. — мовила Вероніка коли вони вийшли на вулицю і Кланцатий з гуркотом зачинив браму.

— Та село як село. — хрипло мовив старий.

— Все одно красиве.

— Це ви собі так думаєте. Я стільки ходив і їздив цим селом, що воно мені більше нагадує лабіринт, який добре знаєш. Знаєте, коли питають хто де живе, то ви кажете точну адресу, а тут люди кажуть саме як пройти, на що орієнтуватися і де повернути. Ось так люди тут й пересуваються, дивлячись на орієнтири, а от красу… красу приймають як належне. Зрештою, краса як і чудовиська знаходяться лише всередині кожного — тому все й залежить від нас самих: чого більше ми бачимо довкола.

Вероніка сперлася на свою "шкоду" і кивнула на слова Кланцатого:

— Хороші слова. Я думаю, що того разу Каті з вами пощастило.

Старий лише відмахнувся:

— Не думайте про Катю. Кажете. що це красиве село, а ви краще їдьте і хай красивим буде ваше місто.

— Так. І село красиве, і місто. Та все довкола сповнене краси. Тільки…

— Краще без "тільки". Щасливої дороги. — мовив Кланцатий і пішов собі вулицею, запалюючи ще одну цигарку.

Він гойдався при кожному кроці, ніби відчував важкість прожитого життя і все намагався крокувати бадьоро, проте раз по раз шаркав ногами. Кланцатий занурювався в лабіринт села, а Вероніка все дивилася йому услід, ні про що не думаючи. Усе ніби заглухло, думки розсипалися, тіло послабило чутливість, що хотілося розтягнути цей стан навічно. Байдуже, що трапилося перед цим і що буде після. Лише б побути в спокої коли і ти, і світ врівноважені. Але стан бездумності тривав кілька хвилин. Інерція обов'язків, соціального життя вже тиснула на мозок. Так, треба їхати, уся в дорогу, усе в дорогу.

Вероніка сіла за кермо і завела двигун. Як багато доріг і способів пересування ведуть в насичене людьми і гамірними справами життя, проте мало який шлях дозволяє доєднатися до такої потрібної тиші. Звук двигуна ніби додав сил. І автівка повільно покотилася ґрунтовою дорогою вздовж мовчазних будинків і профнастильних парканів. На виїзді Вероніка розминулася з таксі, виїхала на асфальтову дорогу і промчала десять кілометрів повз заправку, оминаючи кілька автівок, які буквально повзли дорогою. Потік був доволі розрідженим, вона все ще дозволяла собі думати про різні речі. Особливо про Катю, хоча Кланцатий просив не робити цього. За двадцять хвилин Вероніка дісталася основної траси і доєдналася до насиченого потоку машин. Кожен мчав до певної точки з певної точки зі своїми очікуваннями і мріями. Кожен з них як і Вероніка все мчали вперед, забуваючи, що красу довкола можна бачити і крізь темряву.