Сергій Рибницький "СВІТЛІ ДНІ ДЛЯ КАТІ". Розділ 1 Calcination руйнування

 

— Я бажаю усім вам страшної болісної смерті. — говорив Микола Павлович рівним сповненим стриманої злоби голосом, — Я бажаю вам помирати в муках і з такими боргами, щоб ще й вашим внукам вистачило на решту їхнього жалюгідного життя.

Група людей стояли собі на ґрунтовій дорозі, де в кількох місцях ще залишилися плями стародавнього асфальту, що обрамлював глибокі ями. Вибоїни з часом всіяли шлях і слугували випробуванням для поодиноких автівок місцевих мешканців та місцями, де збиралась вода від нечастих дощів. Цього літа посуха затягнулася і дрібні ями дещо затягнулися пилом. Ранкова спека і легкий вітер ганяли куряву поміж людей, які сперечалися на вулиці, по обидві боки якої тягнулися будинки різного віку і різної доглянутості. Люди зібралися навпроти величезної одноповерхової садиби із вартісним оздобленням, високим парканом, а по інший бік тонули в зарослях платанів та шипшини старі покинуті хатки. Садиба осіла нижче рівня вулиці, що високий з металевого профнастилу паркан вишневого кольору надійніше ховав подвір'я від очей випадкових перехожих. Господарем цієї будівлі був сам Микола Павлович, чоловік середнього віку з вольовими рисами обличчя, колючим поглядом сірих очей. В поведінці чоловіка читалося явне роздратування, хоча він не підвищував свій непогано поставлений голос, проте в розмові не обходив гострих кутів.

— Я терплю вашу бездіяльність більше ніж півроку. Відколи я звернувся в усній формі — відтоді ви годували мене обіцянками, а коли звернувся письмово — ви відписали мені повну нісенітницю, подібно до тієї, яку несуть з телевізора. І ось я звернувся на "гарячу лінію", якщо її так можна назвати, оскільки туди на місця операторів набрали затурканих відморожених людей, які вхопилися за свою мізерну зарплату і вважають, що то борода бога і з невмотивованою самовпевненістю розпитую мене про правила функціонування комунального господарства. Та й не просто розпитують, а немов приймають в мене іспит з такою пильністю, ніби я сам відповідаю за центральний водогін і повинен його ремонтувати на втіху місцевій владі.

Власне його різка промова насамперед лунала в бік чоловіка передпенсійного віку із коротким сивим волоссям, випираючим животом з-під сорочки. Чоловіка звали Володимиром, в провінційній ієрархії місцевої влади йому дісталась не те що посада, а радше відповідальність займатися комунальним господарством в селах, які входять до підпорядкування селищної ради. Важко осягнути масштаб застарілої інфраструктури, навіть сам Володимир не знав, що де і коли почне протікати, зламається чи просяде, аби поспіхом організовувати процес лагодження чи одразу чіплятися за будь-яку дрібницю, яка дозволить йому впевнено промовити опоненту: "Це не наша робота".

— Послухайте, — безтактно обірвав Володимир Миколу Павловича, — я не можу нічого починати копати через те, що немає пориву. Показник загального лічильника на цю вулицю повністю збігається з сумою показників користувачів.

— До чого мені ті показники?! — вперше підвищив голос Микола Павлович, махнувши правою рукою, в мене стіна в підвалі мокра з боку сусіда праворуч!

— Чому ви підвищуєте на мене голос? — спробував маніпулювати Володимир.

— Тому що коли я говорю спокійно і ввічливо, то мене не чують. Вам щось закладає вуха, а варто мені крикнути, то й я вже стаю для вас помітним. Варто залишити скаргу, від якої не сховатися і не відмахнутися, то й ви з'являєтеся тут на місці і я нарешті можу вас побачити наживо хоч раз на півроку. — господар витримав твердий тон, хоча на мить можна було вловити нотки образи в його голосі.

— Якщо у вас мокра стіна, то може це щось у вас протікає? — наголосив Володимир роздратованим голосом.

— Я викликав сантехніка. До того ж, професіонала на відмінну від вас. І це все влетіло мені у відчутні кошти. А коли я говорю про відчутні кошти, то маю на увазі суму більшу від вашого номінального окладу за місяць. І професіонал вміє відробляти ці кошти бо ця людина два дні поспіль знаходила в мене на подвір'ї та в будинку кожен стик труб і прискіпливо їх перевіряла. В результаті протікань не виявлено.

— Якщо немає протікань, то немає й поривів у водогоні.

— Ми вкотре блукаємо колом. В мене вся стіна в підвалі мокра з боку сусіда праворуч!

Володимир різко й відсторонено схрестив руки на грудях:

— Це може бути від дощу.

— Вже більше місяця того дощу не було!

— То я тут до чого? Пориву немає, втрат води у водогоні немає — мені немає чим зайнятися як бігати селами і припадати до кожної мокрої стіни?

— А що мені тоді робити: дивитися як руйнується фундамент, як просідає стіна в будинку? Тобто, комунальне майно в доброму стані, то все гаразд, а як руйнується майно громадянина через комунальний безлад, то це не ваші проблеми? З вами розмовляти все одно що з мерцем, відповідно, я вам і бажаю смерті, аби сталося і без того очевидне!

Суперечка дійсно пішла по новому колу і решта присутніх лише дивилися на опонентів чи просто собі під ноги. Ближче до Володимира стояла молода жінка на ім'я Вероніка із втомленим дещо набряклим обличчям. Її дещо м'язиста фігура сховалась в потертій чорній пайті та широких чорних джинсах, які виглядали явно на розмір більшими. Довге чорне волосся було зібране пучком, від чого Вероніці довелося відмовитися вдягати капюшон пайти на голову. На правому плечі висів важкий наплічник. Її зеленуваті очі з тривогою зиркали на прямолінійного Миколу Павловича і на людину, яка власне її й викликала сюди в одне із сіл, який розсіялось тисячі на загубленому рельєфі. Технічно Володимир був майже її колегою. Технічно. Вероніка займала практично комунальну посаду, хоча вона сама себе бачила найманим спеціалістом з водопостачання  в обласному центрі. Ніякою адміністративної роботи, лише діагностувати трубу і написати висновок з усіма результатами замірів. Як Володимир відмітив зверхньо при їхній зустрічі, це така собі видимість виконання домашнього завдання школярем — для зарахування достатньо списати сторінку розумними словами і додати цифр, а ще краще хоч одне посилання на технічні умови зі штрих-кодом і датою. Вероніка вимушено посміхнулась на такі дилетантські зауваження і майже кивнула, але жінка сама собі швидко нагадала щодо поспішності попередніх висновків як керівника комунальним господарством, так і власних. Тепер, спостерігаючи суперечку і відчуваючи, що обставини ось-ось поставлять її поміж двох гострослівних опонентів, один з яких з самого початку вже встиг применшити важливість її роботи, а інший налаштований якщо не вороже то відверто скептично та прискіпливо до майбутньої експертизи, Вероніка могла думати лише про упаковку цигарок, упаковку "Габани", смартфон, упаковку "Велаксину", упаковку "Цитрамону" та іншої фармацевтики, якій було відведене особливе місце в її наплічнику.

Поруч неї ближче до Миколи Павловича стояв високий старий дядько в потертих брудних штанях і такій самій затертій сірій тенісці. Він був худорлявим, геть сивий із пожовклою шкірою, відтінок якої не міг змінитися навіть під палючим сонцем. Як тільки Вероніка дісталась села і зустрілася з Володимиром — старий з'явився одразу після дзвінка. Вона не знала, хто той старий, адже бути робітником тому явно не дозволяв поважний вік, хоча руки виглядали міцними і жилавими, проте хода виглядала старечою та на словах той на звертання лише озивався: "ключі взяв, а як там із замком він не знає". Володимир називав старого Кланцатим, а той демонстрував свою відстороненість від ситуації, мовляв, я тут лише свідок і нічим більшим не допоможу. При цьому ще на початку суперечки Кланцатий було спробував висловити свою точку зору щодо ситуації із аргументами на користь позиції Володимира, але Микола Павлович, не дивлячись на власну молодшість, зверхньо вказав старому, що той, м'яко кажучи, оперує припущеннями не ліпшими від тверджень начальника комунального господарства і що ще взимку коли виявили вологу на стіні, Микола Павлович звертався до Кланцатого, пояснював проблему, але старий все не мав часу хоч якось зреагувати. Тому коли Кланцатий бажає розвести дискусію "зимової свіжості" то най він звертається до Миколи Павловича "зимнього виду", а нині літо як не як. Звісно, Кланцатий не зовсім зрозумів нахабного вислову, але надалі він стояв збоку суперечки, аби не потрапляти під гаряче слово.

Третім, хто стояв ближче до господаря величезної садиби був толя — низький худорлявий чоловік віком за сорок років в затертому спецодязі, який дістався йому з часів прокладання автостради обласного значення. Голову покривав зеленуватий вигорілий кашкет з ледь видним написом-рекламою банківського кредитування купівлі автомобіля. Ліва рука сперлась об довге руків'я лопати, а правій поміж пальцями диміла цигарка, яку толя підносив до рота задля короткої затяжки. Сюди чоловік прийшов з конкретною метою: зробити і роботу і взяти гроші. Суперечка його не цікавила і своєї думки він не висловлював. Що там в кого потекло і чому намокла стіна — толю геть не хвилювало. Де і скільки скажуть — там і стільки копатиме. Його також покликав Володимир як робітника для усіх робіт. Ще на початку розмови Володимир пропонував Миколі Павловичу, аби толя пішов у його підвалі продовбав стіну, або хоча б трохи прокопав під сусідським парканом для оцінки проблеми. Саме тоді господар почав демонстрували легке роздратування, оскільки сама думка, що хтось буде копирсатися в його підвалі, розкопувати садок в пошуках того, чого там й так не може бути — як то засвідчив професійний сантехнік під час перевірки, змусила Миколу Павловича абсолютно щиро бажати своїм опонентам, або й усьому роду людському. Насправді Миколі Павловичу було плювати на масштаб його проклять, оскільки вогка стіна підвалу символізувала ніби то увесь світ постав проти нього і необхідно захищатися усіма доступними засобами. Тому жодного робітника, який копирсатиметься на його території і псуватиме майно.

— Микола Павловичу, — несподівано м'яко звернувся до опонента Володимир, виставивши перед собою руки, ніби для захисту, — такі слова вам не допоможуть.

Господар садиби й сам відчув, ніби досить збив оскомину, аби зрештою повести розмову в продуктивне русло:

— Я стою тут один проти вас і намагаюсь підібрати ключ чи пароль, який запустить процес. Я ж не вимагаю чогось неможливого, типу подолати демографічну кризу, так?

— Микола Павловичу, ну от ні з ким в селі немає таких проблем як з вами.

— Бо я тут не свій? — перепитав власник садиби, засунувши руки в кишені спортивної кофти, — Тобто, якщо я не ходив  з місцевими до школи, то ніби вовк, але як настає мить збирати гроші на чергову дурню, народжену в голові селищного голови чи більше його коханки — тоді я перший на черзі. Більше того, мені доводиться навіть докласти трохи більше зверху.

— Про це краще говоріть із самим селищним головою. — відмахнувся Володимир, хоча почуте неприємно кололо чоловіка, — Зі мною краще говоріть про комунальні справи.

— Краще взагалі менше розмов, а більше дій. Зробіть ласку, приступайте до справи. — запропонував Микола Павлович.

толя викинув недопалок у високу траву і вхопив держак лопати обома руками, тоді як Володимир замахав руками:

— Для початку слід оформити скасування скарги.

— Скасування скарги? — роздратовано перепитав Микола Павлович, — Це щоб селищний голова й далі собі пиячив голяка на робочому місці, куди простих смертних навіть не пускають? Ні, ні, нехай залишиться пляма на вашій репутації як те тавро на прокаженому.

— Чого ж ви так?

— Не переживайте ви так. Все одно в кінці року все місцеве керівництво компенсує власну проказу підвищеною зарплатнею в купі із премією. —  іронічно підмітив господар садиби.

— Ви б так не жартували з селищним головою. — серйозним голосом промовив Володимир, склавши руки на своєму череві.

Микола Павлович відмахнувся, а Володимир тим часом представив Вероніку:

— Ось ця пані чудовий спеціаліст з інспекції водогінних мереж.

— Вероніка… — мовила спеціалістка гулким голосом і кивнула до господаря садиби, але той лише скриви уста.

— Ви тут як представниця комунального підприємства?

— Так.

— В такому разі ви не спеціалістка. Даруйте, але ви пересиджуєте свою дитячу травму на цій посаді. Три місяці тому в мене працював справжній спеціаліст, який за свій візит заробив більше грошей, ніж ваша місячна зарплатня. Тобто, у грі спеціалістів ви вже програли, адже насправді ви тут, щоб прикрити дупу селищного голови.

Жінка міцніше стиснула лямку наплічника і спробувала посміхнутися на гострі слова господаря садиби, просте на обличчі проступила радше гримаса.

— Як вам не соромно? Ви краще проведіть нас до підвалу і подивимось, що там зі стіною. — Володимир тактовно вийшов наперед, прикривши собою Вероніку.

Кланцатий сплюнув вбік, а толя все так само тримався за лопату. Їм ці суперечки видавалися дитячими забавками, тоді як треба робити справу.

— Ви знущаєтеся? — втомлено промовив Микола Павлович, — На моїй території проблем немає, усі мої водогінні мережі в нормі. Я ж надавав вам копію результатів перевірки.

— Тоді хоч на стіну глянемо.

— Там мокра пляма, вірніше, третина стіни мокра від стелі до підлоги. Ви ніколи в житті мокрих стін не бачили? Чи може вигляд ще однієї мокрої стіни спонукає у вашій голові божественне просвітлення?

— З чого ми тоді будемо починати?

— Он йдіть на сусіднє подвір'я і там усе інспектуйте! — Микола Павлович вказав на кінець свого вишневого паркану, далі якого вздовж дороги починався металевою сіткою низький паркан із металевою решітчастою брамою зеленого кольору.

— А як ми можемо туди проникнути коли господаря немає? — розвів руками Володимир.

— У Кланцатого ж є ключі. — без вагань заперечим Микола Павлович.

Старий розвів руками так само як і Володимир та запалив цигарку:

— В мене є ключ, проте я ж не власник. От зараз ці туди зайдуть, щось там понакопують, а потім претензії до кого будуть? До мене?

— Ну от, людина говорить по суті. — хитро підмітив Володимир.

— А хто має висувати претензії? — діловито запитав Микола Павлович, — Господарі, як мені відомо, давно померли. Десь років п'ятнадцять-двадцять тому.

— В них є родичі. – сказав Кланцатий.

— Це та сестра господаря, яка нині мешкає в Італії та її син, який живе собі в Німеччині, а його діти вже щирі європейці? З-за кордону ніхто не висуватиме претензій. Тоді як коли в мене стіна обсиплеться, то до кого я судитимуся? Ви так само розведете руками?

— Ну, не знаю… — важко відказав Кланцатий.

— Якщо вже стережете ту хату, то й пильнуйте, аби вона також не створювала нікому проблем.

— Гаразд, тільки ви всередину не зайдете. — вказав старий на Миколу Павловича.

— А я й не збираюся туди заходити. Я не спеціаліст. Ось спеціаліст. — натякнув чоловік на Вероніку, від чого та знову відчула дискомфорт.

— Ну і сьогодні там нічого не копатимемо. Просто подивимось і все. — неохоче говорив Кланцатий.

При цих слова толя із незмінним виразом на обличчі перепитав здавленим хриплим голосом:

— То я вам сьогодні нічого не буду робити?

— Поки що лише розумова праця. — зверхньо відказав Володимир і розвів руками.

Група людей, які зійшлися в суперечці, за півхвилини розчинилися в липневому дні, який саме набирав обертів. Микола Павлович прочинив хідник і спустився своїм асфальтованим подвір'ям. Його обличчя все ще тримало похмурість від роздратування і чоловік активно розмахував руками під час кроків до будинку. Попри присутність представника місцевої влади і такої собі спеціалістки господар садиби відчував, що справа не зрушить з місця. Звісно не зрушить. Микола Павлович добре знав усіх цих людей. З місцевих нічого не витягнеш, жодної користі. Місцеві комунальники подібні до чорних дір, які поглинають у себе все, що знаходить довкола: інструменти, матеріали, гроші, випивку, світло і час. Навіть якщо стоїш у них над головою і пильнуєш кожен рух. Вони все одно знаходять причину чому не варто робити потрібні речі, чому не варто вирішувати нагальну проблему раз і назавжди. До того ж виникла ця суперечка із селищним головою. дідько, того голову Микола Павлович його в очі не бачив, хоча не раз оббивав поріг селищної ради. Їдке почуття гризло зсередини господаря садиби, але щось зробити з цим він поки що не міг. Лише сподівався, що ці недоумки щось шукатимуть на сусідському подвір'ї і якимось дивом виявлять хоча б слід проблеми, а вже після цього Микола Павлович знатиме, що робити далі і найме справжніх спеціалістів і все вирішиться вдало й швидко, хоча й за чималі гроші.

Варто було опонентові зайти на своє подвір'я як і сам Володимир, діставши телефон, завів розмову з кимось, махаючи рукою і називаючи когось "скаженим бараном", який "лізе і чіпає усіх підряд". Комунальник лише махнув до Вероніки, мовляв, ви ж знаєте, що вам робити і рушив до своєї старенької "Вольво", продовжуючи розмову, яка вже стосувалась геть іншої теми.

толя рушив дорогою, на ходу запалюючи цигарку і періодично здіймаючи невелику куряву від лінивого шаркання взуттям. Тепер треба знайти собі іншу роботу, коли розкопування водогону відклалося. В руці він тримав вже непотрібну лопату, а голова мимоволі схилилась вниз від палючого сонця. толя пройшов кілька сотень метрів, перейшовши з однієї вулиці на іншу попід хащі і лісосмугу, доки не дістався краю села, де розкинулося зелене кукурудзяне поле, а під гору в південному напрямку вела ґрунтова дорога зі старими липами вздовж узбіччя з боку поля, а по інший бік простір тонув у хащах, акаціях, горіхах, черешнях, яблунях, грушок, за якими ледве виднілися обриси старих будинків. толя пришвидшив крок, роблячи короткі затяжки. Коли він дістався вибіленого дерев'яного паркану зі старих, але ще досі міцних штахет, то на хочу перекинув через паркан в кущі смородини доки молодша сестра чи її чоловік не помітили його. Лопата стиха грюкнула об суху землю, а сам толя дістався ґрунтової дороги, яка оминала село і за кілька кілометрів в північному напрямку з'єднувалась з швидкісною автострадою. Він засів під акаціями і дістав старий клавішний телефон з кишені спецівки. Мозолистими пальцями він легко зняв кришку пристрою, вийняв акумулятор, витягнув з кишені на рукаві замотану у фольгу "сімку" і заміни нею стару у телефоні. Після того як толя зібрав пристрій до купи і увімкнув його, він набрав по пам'яті номер і після кількох гудків промовив здавленим голосом:

— Я сьогодні вільний.

У відповідь толя почув кілька змістовних фраз. Він усе зрозумів і запам'ятав. що навіть не потрібно було записувати.

— Встигну. — на прощання запевнив толя.

Він вимкнув телефон, дістав з кишені приготовлений шматок фольги з-під шоколадки. Матеріал хрумтів в руках коли толя щільно обмотував ним пристрій. Ніби усе загорнув. толя засунув згорток в кишеню, а потім промацав свою талію, чи не надто випирають інструменти з-під одягу. Також нормально і зручно. Він перейшов дорогу до кукурудзяного поля і далі не поспішаючи лісосмугою, намагаючись перебувати в тіні під спекотним липневим сонцем, яке невгамовно наближалося до полудня. толя дістався краю лісосмуги, де розкинувся ліс з безліччю стежин і де він вчергове запалив цигарку, відчуваючи легку, практично вічну втому, про яку більшість мовчить — настільки звиклися з нею. Благо, старі кросівки полегшували кожен крок. За півгодини він дістався джерела води, до якого припав устами, промочив горло, вмився і рушив далі, запалюючи ще одну цигарку. За десять хвилин він повернув на дорогу, якою возили різаний ліс і почав підійматися під гору куди вів шлях. Дихання на збивалося, навіть піт ледь проступив на спині і на чолі. Тривала прогулянка для толі була звичайною справою.

За півгодини ліс порідшав, дерева стали нижчими і звична тиша наповнилась періодичним полудневим подувом вітру. толя опустив блискавку спецівки, підставляючи запрілий торс вітру. З-за поясу виднілась іржава частина молотка, а також чорні пластмасові піхви ножа. Сонце все гостріше пробивалося крізь крона дерев і від спеки нікуди було дітися. На краєчку ліс витягнувся в лісосмугу, яка розділяла простір на ріпакове і соєве поле. толя рушив лісосмуговим ярком, на дні якого за роки назбиралося усілякого сміття. На кілька хвилин він присів відпочити і викурити чергову цигарку. День золотився літом, вітер гойдав дерева, вгорі щебетали пташки. толя підняв з землі півторалітрову пластикову пляшку з-під "Пепсі", етикетка якої вигоріла і пожмакалась. Ціла ємкість, повітря не пропускає. Він відкрутив кришечку, стиснув пластик, випускаючи усе повітря із голосним хрумтінням. Потім закрутив кришечку, склав стиснену ємкість у кілька разів і поклав собі до кишені куртки. З одного боку одежа почала трохи випирати, проте толі все одно було зручно коли руки залишалися вільними.

Він важко звівся, відчуваючи втому в ногах, пройшов кілька сотень метрів і слабкість зникла. Поля, де дозрівав майбутній врожай, розкинулися на цілі кілометри і незліченну грошову вартість. толя не зважав і не любувався врожайним морем, чоловік просто йшов вперед, втупившись своїм невиразним обличчям далеко в горизонт. Все вперед, до конкретної цілі. Так минула ще година подорожі і сонце покосилося в бік вечора, повітря увібрало в себе легкий золотистий відтінок. Він дістався пшеничних полів з налитими колосками і крізь літній шум липневого простору розрізнив далекий гул. Так, важкий двигун зернозбирального комбайна, якого толя ще не бачив, але вже чув.

Вони сиділи в автівці край поля у затінку дерев. Кремезний Міша втупився в екран смартфону, Ігор більше позирав на далекий комбайн в полі, над яким здіймалася хмарка пилу. Щойно відправили повну вантажівку. Врожай видався багатим попри тривалу посуху. Добре, що травень був дощовий, а про все решту потурбувалась природа. Головне, щоб встигнути до вечора, аби той фермер раптово не припхався. Хоча на такий випадок в них є власний план дій. Ні, це не Міша, колишній боєць ММА і, тим більше, не "Форт" під сидінням Ігоря. Один дзвінок і протягом тридцяти хвилин хлопці в одностроях наведуть такого "рейваху", що той фермер надовго запам'ятає. А коли навіть той селюк візьме себе в руки і привезе підкріплення, то достатньо протриматися до вечора, достатньо вивести ще кілька вантажівок зерна, довести врожай до кілька сотень тон і більше по сьогоднішніх мінімальних цінах і все це себе окупить в кілька разів. Ігор вже кілька десятків разів прикидав вартість сьогоднішньої оборудки і свій відсоток з неї. Так, жити можна. А завтра буде ще одне поле. Тільки вже іншого фермера. І так день за днем. Десь більше, десь менше. Звісно, фермери здіймають галас, але відібране є лише маленькою часткою того потоку, з якого селюки мають набагато більше. Вони швидко вгамуються, адже те зерно не варте, аби починати нікому не потрібне протистояння.

Ігор собі все міркував, прораховуючи варіанти подальших дій. Їх слід прораховувати, аби усе пройшло без зайвого шуму. Траплялися сутички з фермерами. Проте Міша був саме першою лінією оборони, яка кількома ударами давала зрозуміти, що з Ігорем вести перемовини краще без насильства. З ними був ще один боєць. Сергій відповідав за транспорт, їздив разом з водієм в кабіні вантажівки і стежив, аби той не спокусився дармовим вантажем. Скільки не плати цим водіям, а вони готові скористатися першою ж можливістю, аби відсипати собі кілька мішків. Яким би лояльним не був водій вантажівки, скільки б не платили, але достатньо кількох спійманих гав, кількох секунд неуважності, що той хлопець хутко набирає мішок і скидає на узбіччя комусь за півціни. Звісно, якщо виявити нестачу, то водій наплете тобі багато версій чому так трапилось: розсипалось на крутому повороті, десь щілина була в причепі, зерно підсохло по дорозі, навіть напала зграя голодних пташок. Питання не втому, чи ти готовий вірити їм, а питання в тому, чи будеш ти з такими людьми працювати далі, адже водії з власною вантажівкою не так вже й багато, тим більше, таких, які готові влізти в подібну справу.

— Що це там той телепень мнеться? — промовив Ігор, вдивляючись в далекий обрій поля, де комбайн збирав врожай.

Проте зелений комбайн цього разу завмер далеко серед колосків пшениці, навіть курява, яка супроводжувала процес, вже розсіялась.

— Ти про що? — поруч буркнув Міша сам до себе.

— Що про що?! Той комбайнер що сієсту влаштував? — гаркнув Ігор, — Йди і настав його на шлях істини!

— Павловичу, так він там на сонці з самого ранку. Може в нього щось перегрілося?

— Єдине, що тут може перегрітися — це мій відсоток з цієї оборудки якщо я не буду давати кожному копняка! Йди і нагадай йому, що ніяких перегрівів до вечора!

Однак, Міша й далі переглядав собі усілякі картинки та відео у смартфоні, ніби прохання Ігоря не виглядало досить нагальним, адже могло бути багато причин чому комбайн зупинився серед поля. Насправді єдиною причиною млявості колишнього бійця ММА було його небажання чимчикувати через півполя під настільки палючим сонцем в дорогій короткій шкіряній куртці.

— Може набрати того комбайнера по телефону? — запропонував світлу ідею Міша.

— З радістю, — саркастично озвався Ігор, діставши смартфон, — як тільки мені хтось скаже його номер мобільного.

— То може Серий знає?

— Може, — Ігор вже набрав свого напарника, але зв'язку не було, — тільки він поза зоною. Схоже вже на точці — там немає покриття стільникового зв'язку.

— Почекаємо, коли Серий з'явиться в мережі. — спокійно запропонував Міша.

Ігор повернув своє обличчя зі нервово стиснутими устами до напарника, ледве стримуючи себе, аби не наговорити хлопцеві багато образливих слів, серед яких "тупий ідіот" було найм'якішим висловом. Проте, психувати шкідливо для здоров'я та й сам Міша володів достатньою фізичною силою та бойовими навичками, яким Ігорю нічого протиставити. Пістолет під сидінням на крайній випадок.

— Звісно, що почекаємо. — зіронізував Ігор, — Це ж літо, можна сидіти в автівці і чекати годинами, не заробляючи ані копійки, замість того, аби підняти власну дупу і владнати справу протягом десяти хвилин.

— А, то сидимо далі? — Міша продовжував дивитися в смартфон, не розуміючи тону чоловіка поруч.

Очі в Ігоря округлились від обурення, хоча за мить він зрозумів, що безглуздо грати в іронію і сарказм перед Мішею. Він, звісно, не найдурніший мужик з тих, з ким Ігор мав справу протягом свого життя, проте в розмовах Міша прямий як дошка і потребує відповідного звернення.

— Йди до того комбайнера і подивись, що там в нього відбувається. Якщо він обломався, то набери мене, а якщо сів обідати, то змусь продовжити роботу. В нас часу лише до вечора. Чим більше змолотимо — тим більше заробимо.

— А він хіба більше заробить?

— Хто?

— Комбайнер.

— Ні.

— Тоді як його мотивувати?

— Як-як? Так само як ти себе змушуєш підвестися з ліжка кожного ранку. Йди і мотивуй його! — Міша сховав смартфон в кишеню, а Міша важко видихнув, відчинив дверцята джипа і вийшов на спекотне повітря.

Ігор навздогін гукнув:

— Тільки не бий його, бо побитий комбайнер це найпаскудніше створіння, яке може загальмувати усю роботу. Дій м'яко з психологічним тиском.

— Це як?

— Бикуй до нього.

Міша невдоволено причинив дверцята і пішов полем зрізаних стебл в напрямку величезного імпортного комбайна, який тихо стояв за кілька сотень метрів. Сонце швидко нагріло його чорну одежу і під пахвами зібрався піт. Зрізані стебла пшениці хрумтіли під підошвами його армійських черевиків. Крім сонця почав надокучати пил, який кружляв в просторі після роботи комбайна. Так, дощ не завадив би, аби легше дихалося. Міша тихо про себе вилаявся через те, що йому доводиться займатися подібною справою. На хвилину він згадав як кілька років тому він так само йшов до схожого комбайну і силоміць витягував з кабіни бідолаху, який в чомусь провинився перед системою. То були інші часи і насправді той комбайнер ні в чому не провинився — треба було виконати план по пійманих людях до кінця дня. Де подівся той комбайнер? Міші мало бути все одно, оскільки подібних до того бідолахи ловили багато інших щодня. Згодом він покинув клятий промисел і намагався більше не з'являтися в тих областях. Хтозна чи хтось раптом не впізнає його і не спробує поквитатися ударом ножа в бік. Що, страшно? Та ні, радше неприємно та й ніхто з його співучасників про це більше не бажає згадувати. Усі собі живуть далі як можуть, заробляють як можуть, а в нього одного пам'ять певне загострилась від спеки, хіба ні?

Він швидко дістався величезної зеленої машини, яка нерухомо стояла, зануривши молох в край високої пшениці. Маса на акумуляторі здавлено пищала. Самого комбайнера Міша не помітив.

— Агов! — гукнув він з ноткою агресії, — Шофер, ти де?!

Жодної відповіді. Міша йшов далі, очікуючи обійти комбайн і побачити там чолов'ягу з чаркою і бутербродом, навіть встиг скласти в голові фразу, якою хотів вилаяти бідолаху. Власне, там бандюк й застав чоловіка в робочому потертому спецодязі, який стояв з молотком в руці біля величезного переднього коліща.

— Що там в тебе трапилось? Щось зламалося? — Міша підійшов надто близько, роздивляючись механізм зблизька, аби наперед оцінити можливу поломку.

Направду бандюк не надто розумівся в технічному обслуговуванні, тим більше, таких здоровезних машин як комбайн. Проте найбільшою його помилкою була неуважність до людини. Перед ним стояв зовсім не той комбайнер, а стороння людина. Що вдієш, більшість селюків на одне обличчя. Перший удар молотка влучив прямісінько в ліву скроню. В цьому випадку досвід боїв не допоміг Міші, оскільки через спеку його реакція притупилась. Тіло відсахнулось доволі швидко, проте нападник діяв прудкіше і впевненіше. Жодного нервового руху, лише спокійне вичікування коли жертва наблизиться на відстань випаду. Важка тушка Міші почала завалюватися на бік. Перший удар виявився паралізуючим і толя наніс ще два контрольних із важким різким видихом перш ніж тіло остаточно розкинулось в куряві біля переднього коліща.

Курява кружляла над закривавленою головою поки толя витирав головку молотка об сіру фірмову футболку бандюка. Навіть не треба перевіряти пульс — жертві гаплик. Так само як і комбайнеру, тіло якого лежало у високій пшениці перед жорнами. Залишився ще один. У толі було небагато часу: він й так витратив зайвих півгодини, вичікуючи поки поїде вантажівка із зібраним зерном. Залишилось менше годин. Для початку він завершив зливати в пластикову пляшку трохи палива з баку за допомогою короткої шланги, яку позичив в кабіні комбайна. А за кілька хвилин він вже йшов в напрямку джипа білого кольору на краю поля. Він вдивлявся в далекі силуети і тіні, які ледь рухалися над паруючою від спеки землею. Якщо там виявиться принаймні ще двоє людей, то буде важко. толя все йшов вперед без тіні сумніву чи напруження на обличчі, лише легка втома від довгої дороги. На руках чорніли робочі рукавички, просякнуті соляркою після того як він націдив палива в пляшку. Саму ж ємкість він тримав в лівій руці за горловину, а права рука лежала на голівці молотка під одежею. Він все йшов вперед спокійною втомленою ходою людини середніх років.

— Та щоб тебе… — невдоволено видихнув Ігор, помітивши як комбайнер снує в його напрямку, — Вже щось сталося, вічно ця техніка ламається коли це найменш потрібно!

Ігор також не помітив, що комбайнер був не тією людиною, з якою він домовлявся сьогодні вранці. Ці роботяги з низькими доходами були всі на одне лице, що й не розбереш. Чоловік вмить виліз з салону білого джипа, залишивши пістолет під сидінням і рушив назустріч "комбайнеру". До біса зброю, коли терміново треба вирішити проблему, з'ясувати що до чого і захистити свій відсоток оборудки. Через поспіх досвідченому Ігорю не прийшло просте усвідомлення: а де власне Міша і чи не варто було спочатку набрати його по телефону?

— Чому стоїмо? В нас часу обмаль — менше ніж за годину приїде вантажівка і вона ще до вечора має бути повною з вершечком! — мови різким тоном Ігор, наближаючись до толі.

Старший бандюк почав щось підозрювати коли підійшов впритул до миршавого чоловіка. Пляшка з соляркою впала на зрізані пшеничні стебла, з-під спецівки з'явився продовгуватий предмет з темним іржавим металом на кінці. На мить Ігор усвідомив в якому вразливому становищі він опинився, але не встиг ухилитися. толя дещо прорахувався оскільки другий бандюк був вищим від попереднього і удар влучив у щелепу. Проте цього виявилося досить, аби в Ігоря безповоротно потемніло в очах.

Ті самі два різкі удари в голову і третя жертва звалилася на землю під палючим сонцем. толя швидко витер молоток об білу шовкову сорочку нещасного і заодно витер своє обличчя рукавом спецівки після того як відчув як кров потрапила на нього. Нічого, він ще встигне вимитися. Третій готовий. Залишилися дрібниці. толя засунув молоток за пояс, схопив пляшку з соляркою, підійшов до джипа, заліз всередину салону і швидко оглянув панель приладів в пошуках відеореєстратора. Камеру він помітив одразу, а от реєстратор надійно сховали під ладником. толя колись вже бачив подібну схованку і через секунду він з силою вирвав на себе чорну металеву коробку, обриваючи дроти. Коробка виявилась легенькою, тобто, жорстокого диску немає, а от в слоті виявилась картка пам'яті на п'ятсот гігабайт. толя підібрав монетку з ніші біля ручника і за допомогою неї витягнув флешку. Потім на всякий випадок толя розбив молотком відеореєстратор на дрібні уламки.

Коли він залишив салон джипа то взявся за пляшку із соляркою. Тіло Ігоря вже зводили судоми. толя за допомогою ножа розколупав дірку в кришці пляшки і почав розбризкувати смердючу рідину довкола автівки і тіла. Далі він рушив до комбайна, розприскуючи за собою солярку. Націдженого палива ледве вистачило, а коли толя дістався комбайна то націдив ще одну пляшку і рушив через поле до найближчої лісосмуги. Усе так само: свої сліди чоловік кропив соляркою, іноді роблячи різноманітні витки на своєму шляху. Коли паливо вичерпалося він вже дістався лісосмуги із глибоким ярком. толя жбурнув порожню ємність в кущі, зняв робочі рукавиці, запалив цигарку і рушив зворотнім шляхом.

Він дістався лісу швидше ніж очікував. толя сів перепочити під деревом і заодно і заодно  згріб і посипав землею рукавиці, щоб хоч якось розбавити сморід солярки. Доведеться прати. Кілька хвилин відпочинку, а далі він продовжив шлях. Більше години він долав ліс доки не дістався до знайомого джерела. Добре, що людей тут не зустрінеш. толя спочатку змочив горло, а далі так-сяк виправ рукавиці, вмився, змиваючи плями засохлої крові, вимив інструменти і замочив увесь одяг, залишившись голяка на краєчку калабатини. Бліде тіло опинилося під сонячним промінням, яке ще більше нахилилося до вечора і толя відчув неприємний лоскіт рідкісної засмаги. Його старання не минуло дарма і тепер не видно жодної плями крові, вірніше, якби кров й зосталась, то її було б важко відрізнити від слідів фарби, цементу, вапна, мастила і тому подібного. Однак, після такого простого прання одяг змочився, що довелося далі йти в одних затертих трусах-боксерках, тримаючи одежу у витягнутих руках під сонцем і липневим вітром, а решту речей як то інструменти, телефон загорнутий у фользі тримати пучками у долонях.

Вже на краю лісу, коли одежа дещо підсохла, толя звернув вбік з дороги, дістав картку пам'яті відеореєстратора і розламав її на дрібні фрагменти. За допомогою ножа він викопав невелику ямку під платаном, викидав туди усі уламки і старанно зарив. Запалив цигарку, розмотав від фольги телефон, набрав той самий номер і після кількох гудків на тому кінці хтось відповів. толя хрипло мовив здавленим голосом:

— Все зроблено. Гроші як і домовлялися, еге ж?

Була п'ята дня чи ближче вже вечора коли толя дістався свого села. Хотілося їсти. Одяг встиг висохнути, хоча й дещо смерділо соляркою.

Коли усі порозходилися в різні боки Вероніка і Кланцатий залишилися вдвох біля решітчастих зелених воріт. Доки старий ліниво шукав в кишенях ключі Вероніка стиснула уста від бажання дістати телефон і заодно ковтнути пігулку заспокійливого. Однак, тільки не на вулиці. Нехай в цьому селі десь знайдеться тихий куток, де можна прихилити голову до чогось теплого чи холодного, аби врівноважити кров в тілі. Добре, що Володимир пішов, добре, що Микола Павлович зник за високим парканом своєї фортеці і доводиться вдавати стійкість лише перед цим старим дядьком, який поволі копирсається в кишенях свого зношеного одягу.

— Тут колись мешкав головний лікар місцевої лікарні. — хрипло пояснив Кланцатий і в його долоні задзвеніло кілька ключів, — Бойко Валентин Петрович. Ото був розумний дядько.

— Тут є лікарня? — здивовано перепитала Вероніка, хоча її здивування було викликане радше тим, що якщо є лікарня то можна отримати рецепт на сильнодіючі медикаменти.

— Була. — коротко відказав Кланцатий, відмикаючи заіржавілу колодку на ланцюгу, яким була обмотана брама. — Вже більше десяти років тому чоловік начальниці районної податкової служби за допомогою крану зняв і вивіз останні плити перекриття будівлі, яка колись була доволі добротною лікарнею. Він вивіз ті плити для побудови власного будинку під містом. Десь така сама садиба як і в Миколи Павловича.

— А сам головний лікар?

— Він ще задовго до того вийшов на пенсію. Ще десь до Помаранчевої революції, якщо знаєте, що це таке.

— Та знаю. Я тоді лише почала в школу ходити, але вже знала.

— Так ось, дуже давно він втратив двох синів, які жили в місті. Темна історія, деталей вже й не пам'ятаю, але щось там таке трапилося, що до Валентина Петровича приїздив хтось зі спецслужб і не раз, і довго говорили з ним. — після невеликих зусиль замок сухо клацнув і Кланцатий почав розмотувати іржавий ланцюг, — Через кілька років його дружина померла від раку легень, а сам Бойко ще довго тримався після інсульту, навіть бувало оперував на місці коли комусь треба було зашити рвану рану чи то пес порвав руку. Під кінець свого головування в лікарні він таким був старим, що ледве міг бачити, але зшивати плоть умів. Навіть якось на пенсії одного малого пес порвав на Різдво, то батьки привезли його після опівночі і Валентин Петрович у себе вдома зшив вухо настільки вміло, наче не випускав з рук голки з пінцетом усі ці роки.

Він прочинив браму з протяжним іржавим скреготом і виявилось, що за брамою далі ведуть вниз до подвір'я залізобетонні сходи, над яким нависає металева іржава арка, на якій розкинувся всохлий виноград. Кланцатий спустився до порогу будинку, до якого здіймалось кілька сходинок. Потріскана площадка біля дверей веранди. Вероніка обережно пройшла услід за старим, відмічаючи настільки тут куций, проте по-своєму затишний літній простір. Завдяки високому паркану з боку Миколи Павловича, густому гіллі винограду поверхи маленьке подвір'я постійно перебувало в тіні. І як наслідок, підмурок, старий бетон відмостки місцями позеленів і вкрився мохом. На вікнах і дверях назбирались чорні цятки, фарба облупилась і оголена деревина зчорніла. Ліворуч від хідника розкинувся садок із доглянутими грушками — заслуга Кланцатого, аби дерева дали непоганий врожай якщо варварські вітри не спробують усе обсипати на землю. А праворуч в кутку між парканами стирчала труба водогону з краном — єдине джерело води для цієї господи. Вероніка одразу зауважила металеву кришку люка і подумки скривилась, оскільки очевидно, що їй доведеться туди спускатися.

— Давно ця хата порожня? — запитала Вероніка, поставивши наплічник біля порогу.

Кланцатий оглянув подвір'я, поморщив чоло і задумливо відказав:

— Його дружина померла десь через шість-сім років після загибелі дітей. А Валентин Петрович ще довго тримався і помер у році тринадцятому. То вже потім його сестра сюди приїхала на похорон і переоформила на себе будинок.

— Це про неї згадував той сусід-придурок?

— Ага, це вона живе за кордоном і її син також. Сестра Валентина Петровича оформила будинок на себе, але тут не жила й дня. Після смерті господаря тут ніхто не мешкав.

— А ви тут як сторож-доглядач?

— Так, після похорону Валентина Петровича його сестра передала мені ключі, забрала майже весь крам з будинку і повернулася до себе. Ходив слух, що вона вже померла. Проте немає жодних підтверджень. Якщо це так, то її син точно не приїде сюди переоформляти нерухомість. На це ніхто з них немає жодного бажання.

— Зрозуміло. — відказала Вероніка втомленим голосом, — Так, дайте мені п'ять хвилин для налаштування. Я вдягну навушники — тому не турбуйте мене доки я сама не дам знати.

Кланцатий дещо роздратувався, спочатку подумавши, що дівчина безтактовно просить стариганя замовкнути, але він помітив у Вероніці якусь хворобливість в рухах, нервовість ніби температура чи щось посттравматичне. Хтозна, можливо колись потрапила під обстріл. Таким людям потрібен час для виконання будь-якої дії і, тим більше, для вирішення проблеми. Та нехай. Кланцатий пішов у садок оглянути як там вродили грушки, а далі рушив вниз, обійшовши будинок, старі сараї, літню кухоньку до порослого городу, який місяць тому старий обкосив мотокосою. Нині він із сумом дивився на порослу бур'янами землю і думав, що восени в нього вже не буде сил то все обходити. Доведеться когось просити. Та хто ж захоче задарма?

Добре, що старий пішов. Отже, пігулка заспокійливого, пігулка знеболюючого. Запити водою. Дістати цигарку. Далі смартфон. Що ж, Моцарт до обіду. Так, ось Ютюб і спочатку клята реклама. не дарма ж Вероніка прийняла заспокійливе і знеболююче. Навушники.

 

MOZART SYMPHONY 41, JUPITER (K.551), 4^TH MVT.

 

Вогник біля цигарки, яку розтягуєш як можеш. І ось вже Кланцатий повернувся, щоб застати її з порожнім поглядом, втупленим в екран смартфону. В навушниках щось пищало, а ні, це музика. Що ж, кожен розслаблюється по-своєму, проте й чоловікові є чим зайнятися вдома, ніж спостерігати тут самотерапію. Все-таки середина літа надворі. Гаряча пора.

Відео закінчилося і раптом в очах Вероніка засяяли іскри. Вона прибрала смартфон, залишила недопалок на сходах і швидко схопилася на ноги.

— Отже, — мовила Вероніка бадьорим голосом, — ось там колонка, це єдиний вхід з центрального водогону, так? Ви дивилися всередині, протікань немає? Колонка знаходиться саме під сусідським парканом. Там цілком можливий витік. Але мене одне насторожує, що вона розміщена під самою вулицею, а я так розумію, що мокра пляма у сусіда утворилася значно нижче. І це не відповідає звичному розтіканню води.

— Треба перевірити. — рівним голосом сказав Кланцатий, гадаючи, що ось-ось ця дівчина проситиме в нього допомоги.

Проте Вероніка знала що до чого. В її наплічнику знаходилась довга ударна викрутка та універсальний ключ. За допомогою інструментів важка чавунна кришка відсунулась в бік і вже за кілька секунд спеціалістка освітлювала яму ліхтариком. Саме з'єднання водогону було простим і виконано по-дилетантському: металева труба центрального водогону виринала з-під землі, до неї приєднувався вентильний іржавий чавунний кран, який, судячи з висоти самого вентиля, було викручено на подачу води, а далі розгалуження на саму колонку над ямою і на пластикову трубу, яка занурювалась в землю в бік будинку покійного Бойка. Так, виходить є труба в бік хати? І вона занурена в землю приблизно на десять метрів протяжності. Отже, нічого особливого. З'єднання виконані по-старому. Відсутній лічильник. За великого бажання мешканець може приєднати шлангу і поливати город дармовою водою. Можливо, цим хтось користувався і десь дійсно затекла вода. Хоч і сама яма вогкувата й прохолодна в порівнянні з ранковим липневим повітрям, але слідів затікань немає.

Вероніка підняла обличчя до Кланцатого, який буквально нависав над нею з легкою тривогою на обличчі і діловито мовила, усміхаючись:

— Що ж, тут в нас сухо, жодного сліду підтоплення. Ви лишень мені зізнайтеся: як часто ви сюди навідуєтеся?

— Що?

— Ну, ви ж доглядаєте цю хату? Напевне поливаєте дерева, город чи просто набираєте води?

— Ні, я тут воду ніколи не набирав. — нервово відповів Кланцатий, навіть зробив крок назад, немов демонстрував, що він тут взагалі ні до чого, — Там ще й вентиль на колонці не працює. Он спробуйте.

Вероніка викрутила кран на синій вигорілій від часу колонці, вірніше спробувала і відчула, що вентиль й так викручено, але вода з труби не тече. Дивно, а внизу зимнього крану немає. Для певності вона вихопила світлом в ямі саму трубу колонки, але нічого крім іржі і бруду, ніби дійсно ніхто не користувався колонкою.

— Зимнього крану чи банального отвору для стікання води також немає. На зиму колонку що загортали в ганчір'я?

— Точно не скажу. Але цей кран ніхто не чіпав відколи помер Бойко.

Вероніка важко видихнула і повернулась до свого наплічника, звідки дістала невеликий прилад зі щупом і датчиком. Заодно вона глянула на годинник: 11:02. Дарма вона це зробила, адже в тепер в голові посилилося відчуття часу і закрутилось планування подальших дій. До міста мінімум дві години автівкою. Або до обіду вона подає висновок, або доведеться ночувати в селі. Або вона знайде де протікає вода, або, навіть якщо розписати експертний висновок на кілька сторінок, той придурок Микола Павлович не прийме його. Ще й виставить Вероніку некомпетентною дурепою. Ні, цей сусід не простий багатій-скандаліст. Він певне супербагатій і має вплив, має важливі знайомства. Хоча Володимир хоче владнати справу якомога швидше, але схоже, що він грає проти скандального сусіда і при цьому він не на боці Вероніки. Володимир грає конкретно проти Миколи Павловича. Що це за гра? Дідько, і що це за думки їй в голову? Краще зосередься.

Як же їй не хотіло спускатися в яму. Зараз забрудняться кросівки, штани, пайта.

— Потримайте. — простягнула вона прилад старому і той взяв його мозолистою рукою.

— Що це?

— Вловлює вібрації. Схожий на сейсмограф. Труби це як магістраль, як єдине тіло. Коли ними тече і витікає вода це створює дрібні коливання. — Вероніка спустилась в люк і відчула взуттям м'яку землю, а тіло огорнула приємна підземна вогка прохолода, — Особливо добре показує коли труби металеві, дещо гірше коли пластикові. От тільки треба добре визначити з якого боку труби йде звук. Також слід врахувати, що джерелом вібрації може бути не лише порив, а для прикладу й автомобіль, який проїздить поруч. Давайте мені. Дякую.

Вероніка узяла пристрій, розтягнула дроти щупа і навушника. Навушник приклала до вуха, увімкнула дисплей і приставила щуп до чавунного крана. Вона навіть затамувала подих, аби зменшити сторонні шуми. Після кількасекундного завантаження на екрані датчика з'явилися цифри. Нічого незвичного. Раптом показники дещо піднялися і повернулися до попередніх. Вероніка вловила якийсь шум, схожий на віддалений стукіт. Знову. Так, а це що таке? Вона приставила щуп до металевої труби від центральної магістралі. Якість шуму погіршилась, але звук все одно долинав. Неритмічний стукіт. Тепер Вероніка переставила щуп до пластикової труби, яка вела до будинку. Майже так само. Стукіт ледь-ледь чути, але на екрані кращі цифри. Через секунду шум зник. Прилад вже демонстрував стандартні показники як і з самого початку. Можливо, хтось недалеко добряче гупав молотком, можливо навіть Микола Павлович десь в себе в підвалі гупав з пересердя і це віддавало у трубу. Ні, навряд. Це або щось потужне у своїй силі, що й без допомоги приладу можна почути, або щось пов'язане з трубою, яка веде в будинок головного лікаря.

Вероніка вилізла з ями коли Кланцатий промови до неї:

— Ну то як, усе роздивилися? Мені треба йти додому, бо на дванадцяту має прийти людина і допомогти мені поміняти двері вдома.

— В будинку є санвузол? — спеціалістка сховала прилад в наплічник, дістала вологі серветки витерла руки і взуття.

— Хм, я от не знаю. — невпевнено відказав Кланцатий.

— Хіба ви не бували всередині?

— Ну як бував… Заходив в коридор, оглядав поспіхом усі кімнати. Але здебільшого я доглядав усе, що зовні. Всередині мене мало що стосується.

— Тут водонапірна труба веде в будинок.

— Де?

— Та он трубу під'єднано. — Вероніка вихопила світлом ліхтарика з'єднання, аби Кланцатий добре розгледів.

Спеціалістка не була впевнена, чи старий вдає дурника, чи він насправді мало приділяв уваги деталям, що не має уявлення про більшість речей, які тут відбуваються.

— Ти диви, а я й не знав, що Валентин Петрович провів воду собі у хату.

— Ну ось, треба зайти всередину і роздивитися що там до чого.

Кланцатий почухав потилицю і запитав:

— А це надовго?

— Мені достатньо доступ до приміщення. Ваша допомога мені не потрібна.

— То я залишу вам ключі, а потім прийду пізніше коли все закінчите.

— Гаразд, — Вероніка із легким сумом констатувала, що сьогодні ночуватиме в автівці, але це не вперше, — ви ж казали, що там все одно нічого цінного немає.

— Тільки нічого не ламайте, бо тут речі такі старі, що варто щось ненароком зачепити і все посипиться.

Усе почалося із затхлого повітря, яке буває в покинутих будинках. Міцна лавка в кінці веранди. Далі коридор із дверима в кінці і двері по різні боки. Темно-червона підлога, ще міцні дошки з легким рипінням. Кімната з боку дороги порожня. Навіть жодного натяку на привидів. Вероніка підійшла до дверей навпроти і прочинила. Біля вікна стара дерев'яна біла тумбочка без дверцят із кількома чашечками і однією ложечкою на поличці. Біля стіни стара грубка із чавунною плитою. Глиняні стіни пронизали глибокі тріщини. До стіни прибито важкий вигорілий червоний килим. Ніякого комфорту і ніяких споминів. Звісно, Вероніка прийшла сюди не по це. Коли вона зайшла до кімнати з боку літньої кухні, то одразу відчула сморід прілості. Так, тут є або недавно була вода.

Ця кімната відрізнялась меншими розмірами, наявними меблями як от столик, стільці, невеличкий сервант із посудом, ще однією грубкою, за якою біля кутка кімнати стояв величезний синього кольору бак для підігріву води. Вероніка одразу підійшла до нього, аби впевнитися, що до нього вела водонапірна труба з підлоги. Ось і воно. При цьому з вершечку баку виходила металева труба, тягнулась вниз уздовж корпусу і буквально впиралась у невеликий зливний отвір в підлозі при самій стіні. Вероніка провела по краю зливу пальцями і відчула прохолодну вологу.

— Ось і наш душ, яким користуються доволі часто. — усміхнулась Вероніка про себе.

Певне, тому Кланцатий й драпонув — не хотів, що йому ставили незручні запитання. Хоча це не її справа, хто користується душем в цій кімнаті. Тепер лише потрібно точно встановити, чи цей злив є причиною мокрої стіни підвалу у сусіда-придурка. Саме так, це необхідно встановити, адже очевидних речей з першого погляду — так, таких речей насправді не існує. Тим більше, якщо злив прокопано на кілька метрів в глибину, то до підвалу Миколи Павловича десь з метрів десять не менше. Навіть коли митися вранці і ввечері  кожного дня — обсягу води для намокання стіни сусідського підвалу явно буде замало.

Тепер Вероніка придивилася до баку: це був не зовсім душ. Ані розприскувача, ані крану, пластикова труба настільки наближена до зливу, що й чашки не підставиш. Так само труба водопостачання під'єднана без крану напряму. Злив розташовано охайно поміж дошок підлоги. Немає слідів розбризканої води ні на підлозі, ні на стінах. Хм, тут явно ніхто не миється і не бере води. Що за дивина? Вона присіла на стілець, поставила ключі і наплічник на стіл. То що в неї є? Вода поступає в будинок, а саме в цю ємність. До того ж, потупає під постійним тиском, зважаючи на викручений кран в ямі колонки і відсутністю будь-якого іншого крану для перекриття в будинку чи біля синього баку. Вероніка навіть помацала вхідну трубу, яка була холодна від підземної водної магістралі. Вода поступає сюди безперервно, проте з самого баку тече якось періодично. Що це? Внутрішній клапан? То який його принцип дії?

Дідько! Виявлений бак з одного боку дав трохи відповідей, а з іншого розтягне її звіт на зайву сторінку. Тепер вже не напишеш, що хтось приймає душ, випускаючи воду під стіну сусідові. Немає достатнього обґрунтування. Можливо доведеться розбирати бак, щоб виявити той клапан. А ця штука масивна, суцільна без зварювальних швів. Хіба що розрізати за допомогою інструментів. А це доволі проблемно через псування майна і, більше того, доведеться розписувати різноманітні юридичні деталі у звіті, а це велика заморока. Добре, поки що залишмо бак у спокої, адже це лише проміжна ланка. Є й інший об'єкт дослідження — каналізаційний злив у підлозі.

Вероніка важко видихнула, відчуваючи важкість у голові від побудови в думках майбутнього звіту. Треба розслабитися, оскільки пігулки себе вичерпали. Принаймні, їй так здавалося. Ну що ж, три пігулки цитрамону, дві пластинки м'ятної жувальної гумки, смартфон і кліп

 

WHEN YOU'RE OVERQUALIFIED FOR THE JOB

 

про японського ударника в костюмі мультяшного героя і те як він грає на барабанній установці на всю силу, акомпануючи спокійній дитячій пісні. Вероніка додивилася до кінця, а потім ще раз переглянула відео, а потім ще раз. Вимкнула смартфон і на її обличчі проступила крива посмішка, яку важко назвати ознакою задоволення. І щоб якось відійти від кривої гримаси Вероніка автоматично жувала жуйку, яка втратила смак, але вкрай необхідно розслабити щелепи, за мить вона зареготала, тупаючи ногами по підлозі. Різкий звук дикого сміху прокотився порожнім будинком, що Вероніка різко прикрила рота долонею, в її очах накотилися сльози. Обличчя розчервонілося. Кілька секунд глибокого дихання і ось тіло й розум відчули розслаблення. Вероніка змогла витиснути із себе кілька різних емоцій, в щирості яких жінка сумнівалася. І навіщо себе так силувати, що це їй дає? Це не розслаблення, це втома. Принаймні вона досягла цього легальним способом і за допомогою доступних препаратів. Хіба ні?

Микола Павлович коли причинив за собою хідник, то відчув себе нарешті ізольованим від купки ідіотів. Чи назвав би він ці перемовини вдалими? Та ні. Уся поступливість місцевої влади награна і лицемірна. Доки ця ситуація з водою залишається нерозв'язаною — доти це грає на руку селищному голові, бо ж це збитки для самого Миколи Павловича, це нагадування для багатія, що в цьому селі не буває недоторканих.

Надворі спека набирала обертів, проте господар зайшов всередину будинку, де кондиціонер тримав в нормі температурний режим. Він пройшов м'яким килимом углиб просторого будинку, де за скляним столом сиділа худорлява білявка в жовтій блузі, білих спортивках і затято проектувала на лептопі дизайн етикеток косметичної лінії. При появі чоловіка вона тепло посміхнулася і запитала:

— Ти хоч не грубіянив?

Микола Павлович важко опустився на шкіряний диван, прихопивши з полички над столиком книгу Берроуза "Голий ланч"

— Побажав усім смерті. — зізнався він, гортаючи сторінку за сторінкою, — Щось на мене найшло, раптово накотилося. Хочу відновити порядок, але ця задача непосильна як і все, що відбувалося за людської історії. Хочеш краще, але рано чи пізно доходиш до смерті.

— Ой, такий гарний день, а ти про смерть. — білявка хотіла сісти біля чоловіка, але дедлайн в роботі був близько, тому вона розмовляла зі свого місця.

— Не забувай: спека це більше подих смерті, а крижаний вітер більше гартує дух на відмінну від засмаги.

— Шекспірівське?

— Та ні, сарказм. Все-таки вони щось шукатимуть у сусіда. А на початку суперечки хотіли навідатися до мене у підвал.

— Ой, ні. Не треба чужих в цьому будинку.

— Згоден, Іро. Але проблема у тому, що я і ти тут чужі.

— Це все вигадки. — спокійно відказала Ірина, не відводячи очей від монітору, — Одні приїжджають у села, а інші їдуть геть. Це звичайний потік, з яким треба звикнутися.

Микола Павлович прочитав кілька речень на сторінці і закрив книгу. Його погляд втупився в стелю і він сказав втомленим тоном:

— Не звикнуть. В цій країні ніхто не звикне до усього, що відбувається в світі. Якась клята впертість рухає цими людьми, особливо тут в селі. Вже все довкола руйнується і горить, волаючи, що треба змінюватися, а вони все збирають помідори на городах і кажуть, ну тепер можна пережити ще одну зиму. Тьху!

— Щось ти почав дуже здалеку. То до чого тут мокра стіна в підвалі? Тебе просто коле всередині?

Микола Павлович підвівся і почав проходжати по кімнаті перед Іриною, ніби актор на сцені. Звісно, він хотів вірно донести свою думку, не послуговуючись дивними, можливо навіть відштовхуючими висновками:

— Якщо залишити без уваги якусь аварійну дрібничку, то майбутнє постає більше ніж очевидним. Але більшість людей хочуть жити з подібними мікроаваріями. Кажуть то немає часу, то немає грошей і ресурсів, проте коли ця вода терпима, то ніби й відкривають для себе умовний рахунок. Мовляв, якщо людина терпить, то це зарахується їй в карму чи в потойбіччі. Це своєрідна наближеність до святості: чим більше терпиш — тим ближче стаєш до того, кого зобразили на іконі, або коли комусь среш в душу, то, щоб врівноважити свій гидкий вчинок, обов'язково додаєш: "а от я стільки терпів". Це настільки примітивний економічний принцип доки не назбираєш цілий натовп таких святенників. Я таких бачив коли працював в пошті.

— Що? — усміхнулася Ірина, відволікаючись від роботи, — Ти працював на пошті? За цілий рік відколи ми разом ти не багато про себе розповідав.

— Ну от, цілий рік. — усміхнувся господар, підморгуючи, — У моєму випадку життєва історія не така й важлива як важливо те, що я можу собі дозволити.

— І що ти можеш собі дозволити?

— Набагато більше, ніж решта в цьому селі. Нехай селищний голова посеред дня п'янствує голяка разом з коханкою в своєму кабінеті. Але вище цього він не стрибне.

— Та ну, я тебе п'яним ніколи не бачила.

— Бо немає такої потреби. Але ти кажеш, що мало про мене знаєш. І цілий рік разом. Всупереч логіки сценаристів сучасних "ромкомів". Я не питаю чому, бо це метафізичне питання, це камінь, об який перечіплюються. Думай, що хочеш, роби, що хочеш, але постійно став собі це питання. — Микола Павлович ніби розмовляв сам із собою.

— Ось і ще одна річ, яку ти не можеш собі дозволити. — зауважила Ірина і повернулася до роботи, схоже роздуми господаря були для неї звичним явищем, іноді дещо обридливими, порте на відмінну від багатьох знайомих, його роздуми видавалися набагато жвавими і цікавими.

— Заборона це також можливість, обмеження не менший дарунок, ніж безлімітна насолода. — по-філософськи підмітив Микола Павлович.

— Ти краще розкажи про свою роботу в пошті.

— Якби я не працював на пошті, то ніколи б не розбагатів. — лукаво підморгнув він, задивившись у вікно, за яким розкинулась клумба нарцисів, а далі високий паркан, який заховав від очей порожній сусідський будинок.

— Ти навряд чи працював генеральним директором. Хіба що привласнив собі якусь посилку, а там був мішок грошей чи ящик діамантів.

— Та ні, пошта, в першу чергу, це листування. Я працював ще в ті часи коли доволі багато чого пересилалося на папері звичайних листів. Навіть суто ділова переписка розкривала цікаві речі, про які ти не маєш уявлення.

Ірина з недовірою подивилась на Миколу Павловича:

— Слухай, читати приватні листи це ще гірше за крадіжку.

— Ну ось, а ти ще хочеш про мене багато знати, коли що не фраза від мене то осуд від тебе. Я не проти моралізаторства, навіть за, аби цим можна було стримувати голодні пащі невдах, які так і хочуть щомиті відривати від мене шматок. Ех, де ж був твій осуд раніше коли гниття країни було ще досить глибоким і малопомітним?

— Це також частина історії?

— Це елементи концепції, що на початку розширення банківського сектору туди набирали молодих людей і навчали їх як роботів.

— Сьогодні не краще.

— Згоден, але тоді ще не все було настільки автоматизованим і жодного тобі штучного інтелекту. На гарячій лінії з клієнтами спілкувалися живі люди, листи від імені банку писали живі люди нехай і по шаблону. А що властиво людям? Так, вони завжди відходять від правил та інструкцій.

— Тобто, помиляються?

— Ні, надто звинувачувальний термін. Люди ніколи не помиляються. Вони діють подібно тому як в просторі проростає рослина — де є можливість, тобто вільний простір там людина й діє поспіхом, розважливо чи надто стримано. Неважливо, адже бездіяльність також своєрідна дія, яка рухає життя далі. Так ось, я працював на пошті не через хороше життя — тоді банки вперше масово вибивали борги зі своїх клієнтів і завдяки цьому через моє відділення циркулювало безліч листів з банківських установ чи колекторських фірм. Коли я мовлю про безліч листів, то можеш собі уявити мішок макулатури щодня. Зазвичай листоноші розносили їх по скринькам чи залишали у вхідних дверях, а люди їх виймали і здебільшого просто викидали. З боржниками важко налагодити діалог: по великим і дуже проблемним боргам працювала безпека банку за допомогою методів близьких до людоловських, до більш покладистих боржників надсилали замовні листи, аби усе залишалося в рамках закону. Із замовними листами багато волокити і його або забирає отримувач, або повертають листа назад відправникові. А коли відправляють назад, то воно проходить через моє відділення. Що ж, якщо отримувач не хоче читати листа, то чому б мені не прочитати повідомлення замість нього, так?

— Надто поверхнева причина. — зауважила Ірина, яка все намагалась зосередитись на роботі, проте розповідь Миколи Павловича поглинула її увагу. Щось він тривалий час мовчав-мовчав про свій життєвий шлях, а тут на фоні дрібної проблеми побутового характеру розв'язав свого язика. Господар не прикидався святим, але не показував усіх свої карт. Навіть перед своєю кохано, хоча господар садиби ніколи не називав Ірину своєю коханою. Вона це знала і розуміла, як й зазначив сам Микола Павлович, він міг дозволити собі більше від решти. Ірина й сама входила в це "більше". Він так поводиться, бо може собі це дозволити і може дозволити собі з цим жити.

— Так, поверхнева. Першопричиною було багато вільного часу на робочому місці. Хотілося хоча б читати, а не нюхати запах старих пенсіонерів, які вічно наповнювали приміщення з певної причини і без. Книги мене не цікавили, особливо ті, які продавали в моєму відділенні. Але повернуті листи банківських установ розпалили мою зацікавленість. Це були різноманітні історії з контактними даними, що гріх було не спробувати відповісти від імені боржника. Розумієш? Мені захотілося поспілкуватися з банком від імені боржника. І мені це вдалося. В більшості випадків я писав від руки, іноді набирав на комп'ютері і роздруковував. Починав з банального запиту, з прохання прояснити, де я як боржник допустив помилку, порушив умови кредитного договору. Я практично завжди просив копію підписаного кредитного договору, мовляв, свій примірник я загубив. І це дозволяло мені вивчати правила гри з банком. В листуванні ніхто ж не вимагає пред'явити копію документів для підтвердження особи, а я на своїй роботі у відділенні міг оперативно перехопити листа і підробити квитанцію, що листа забрав одержувач. Думаєш, я крав чиюсь особистість? Ні, я вчився. Вчився у менеджерів і юристів банку, які охоче ділилися зі мною різноманітною, практично внутрішньою інформацією, з якої складалась повноцінна картина системи. В менеджерів банківських установ чи великих корпорацій є одна слабка сторона — вони пишаються своєю роботою, своїм місцем, своїми вміннями і якщо відчуєш їхню хвилю погорди, то з цих ділових людей можна витягнути усе, що хочеш знати. Менеджери щедрі на слова.

— Ти мене лякаєш.

— Нічого, ти звикнеш. В моєму житті траплялися такі миті, що від страху можна було заробити інфаркт, а я все нісся до своєї мети і не відводив погляд. Так, ніби зараз дивишся на цю мокру стіну в підвалі і годинами не подаєш виду, що тобі страшно від відчуття ніби я знаю про кінець усьому тут і зараз. Але ж все триває далі, чи не так?

— Ти справді боїшся цієї мокрої стіни?

— Так.

— Це щось змінює?

— Так, тут в селі в мене виникає відчуття, що часу насправді не існує.

Люда була заклопотана посудом коли її старший брат з'явився в прочиненій брамі. Ще один писок до вечері. Цілий день десь вештався і без користі. Хоч би в чомусь вдома допоміг, бо її чоловік, Тимофій майже цілий день дрихне собі в будинку на дивані, а мала крутиться подвір'я і все шукає кошеня. Літо, безлад, лінивий пес у буді. І як усе це зібралося до купи на вечір?

— Ти де лазив? — глухо мовила вона до брата.

— До тітки Зої ходив межу городити. — напівпромовив напівпростогнав чоловік і поліз у клумбу по лопату, яку ще вранці туди закинув.

— А як та яма у Кланцатого?

— Там ще нічого не копають. Може завтра.

— Що з твоїм телефоном? Дід Славік вже другий раз телефонує. Хоче свиню різати — завтра має дітям сумки передавати у місто.

— Є що поїсти? — толя зазирнув на кухню, де муркотів холодильник, а на столі стояло кілька горняток і печиво на тарілі.

— Йди до діда Славіка! — роздратовано крикнула Люда до старшого брата, — Він чекає ще від обіду.

Тим часом, на кухню забігла маленька чорнява дівчинка, рисами обличчя віддалено схожа на Люду. Під пахвою вона тримала пухнасте чорно-біле кошеня без ознак життя, а в долоні була затиснута невелика коричнева книжечка "Тибетська книга мертвих".

— Мамо, мамо! — захопливо щебетала мала, — Тато роздушив Барсика, тато спав боком на дивані, а Барсик підліз до нього. Тато перевернувся на спину і задушив його!

В її голосі не відчувалось жодного смутку, а більше захоплення. Вона показала книжечку мамі, яка у свою чергу не особливо зважала на маленьку трагедію, яких тут траплялося як не щодня, то щотижня. В Люди і без дочки нині повно клопотів.

— Треба було за ним дивитися. — рівним голосом відказала мама.

толя залишив кухню, зачерпнув води з відра, втамував спрагу і трохи голод. Дістався сараю, де в ящику з інструментами залежався старий клавішний телефон з затертим екраном. Настільки толя пам'ятав, кілька клавіш западали, але користуватися цим пристроєм можна. Він вставив "сімку" в телефон, поставив його на зарядку і після кількох хвилин екран ожив світлом. Добре, тепер в нього буде два телефони. Загорнутий у фольгу пристрій ліг на далеку поличку за поламаною дрилем. Що ж, треба прийматися за роботу. Поки що тут вечеря толі не світить.

Люда саме перебувала на подвір'ї, кожен її рух віддавав важкістю, яка панувала в її настрої. Літо, побутова біганина. Хотіла уламати Тимофія поїхати на море, де в його батька є будинок недалеко від берегу. Але чоловік поки що пиячить з друзями-ветеранами і ця тривала спека ніби благословення для нього коли не варто будувати для себе будь-які плани аж доки не розпочнеться копання картоплі чи осінні дощі. Що ж нехай, тільки чому сама Люда має бути заручницею стану свого чоловіка? Або її дочка, Аня, хоча поки дитина мала то дуріє особливим світом дитинства. А так тримай усе на своїх плечах: чоловіка, дочку, господарство, хоча з живності лише кури, пес і приблудні коти. Ще старший брат, безхребетний дурник тиняється по роботах, а нормальних грошей заробити не може. Займає тут місце і їсти просить. Тимофій хоч в армію пішов, а цей втік і ховався по сараях.

— Ти йдеш чи ні? — суворо запитала сестра.

толя дістав з-за поясу молоток і прохрипів:

— Йду.

— толя, толя! Можна з тобою? — заволала Аня, — Я хочу свині щось прочитати з книжки. Заодно і Барсику.

— Бери її з собою, тільки не давай нічого жирного їсти, щоб не обісралась. — кинула Люда.

— Я не обсираюсь, я читаю їм по днях, щоб тваринки не боялися йти в темряву.

— Довго там не сидіть. — наказала мама.

толя у відповідь просто кивнув. Вони удвох вийшли на вулицю, де виповнювався вечір. Дядько спробував взяти малу за руку, але та скривилась:

— Ні, в одній руці я тримаю крихку, а в іншій в мене Барсик. — дитина підтримувала мертве кошеня.

толя запалив цигарку на голодний шлунок і видихнув коротку затяжку. Сонце колосилося у вечірньому відтінку. Вулиця залишалася порожньою, лише поміж будинками і деревами на окремих городах майоріли кольори одежі. Хто міг собі дозволити прикипів до родючої землі. Аня трималася толі, перебираючи ніжками у куряві узбіччя. Чоловік втомлено пересував ногами.

— толю, як думаєш, — вказала мала на мертве кошеня, — він довго мертвий?

— Не знаю. — простогнав той.

— Думаю, читати йому з першої частини чи з другої?

— З початку.

— Ага. Може йому пощастить і Барсик надалі більше ніколи не буде котом.

Старий сивий чоловік на ім'я Славік кульгаючи метушився на задній частині господи коли толя з малою з'явилися на подвір'ї і дворовий пес на ланцюзі почав несамовито гавкати на мертве кошеня в руках дитини. Аня голосно гукнула:

— Діду Славік! Діду Славік, ми прийшли!

Спочатку з літньої кухні вийшла стара огрядна жінка в брудному фартуху та червоною хусткою на голові. Баба Марія важко дихаючи махнула до гостей рукою.

— Давайте сюди! Дід Славік весь день набирає толю, а той поза зоною.

— толя вічний роззява! — весело мовила Аня, — Дивіться, Барсик помер. Тато на нього ліг.

— Ой, то нащо ти носиш те дохле! Викинь його десь в кущі! толя, кажи їй щось.

толя собі мовчав і йшов до літньої кухні, біля якої стояв дід Славік, посміхаючись в передчутті різанини. Усе почалося буденно і без зайвого поспіху. Біля городу височів паркан, який підпирали старі складені дерев'яні колоди, на які Аня всілася, поклавши собі на коліна мертве кошеня. Біля дров розташовувалась шопа з кам'яної кладки, звідки долинало поросяче хрюкання. Ще далі тягнувся курник та інші халабуди. З одних із цих низьких прибудов дід Славік виніс мотузку, ножі, паяльну лампу із широким соплом. Заодно баба Марія зносила чисті миски, ганчірки, корито з нержавійки, відра з водою. Старі люди робили усе так само як і раніше, ще й далі робитимуть скільки вистачить здоров'я. Нині вони були досить кволими, щоб вирощувати свиней, варити для них корм через день, але це все ще трималося звичної інерції, не даючи послаблення або не задумуючись про послаблення доки не настане той самий кінець.

толя встиг випросити у баби Марії крунку чорного хліба і сире яйце. Після кількох ковтків води він взяв мотузку, пішов до шопи услід за дідом Славіком. На оборі шуміло двоє свиней, які чекали на звичне відро з помиями та вареного корму. При появі людей вони жадібно заверещали і почали одна одну штовхати наїдженими боками. толя прочинив фіртку і поволі зайшов до них, від чого тварини занервували. Чоловік не робив різких рухів, а дід Славік біля обори поцокував язиком, ніби заспокоював їх.

— Яку беремо? — уточнив толя.

— Ту, яка з плямою на вусі. — вказав старий.

Свиня, вуха якої буквально спадали їй на очі, на якусь мить поглянула на господаря, ніби відчула свою подальшу участь. толя цим скористався і швидким рухом накинув петлю на задню ногу. Здійнявся вереск і тушки вагою понад сто кілограмів почали гасати оборою, розбризкуючи свиняче лайно. толя міцно тримав мотузку і поволі тягнув свиню з плямою на вусі до фіртки.

— Тихо, тихо, маленька. — любовно говорив до неї дід Славік.

Ці слова заспокоїли бідолашну і свиня хрюкаючи пішла вперед. До того ж толя почав хлопати долонею по спині. Він розщібнув спецівку, де під одежею крім молотка і ножа виднілось руків'я довгої викрутки. Звісно, ось так носити інструменти було зручно і незручно водночас: руки весь час вільні, але заткнуті за пояс інструменти впиралися в худі боки і ноги, а при різких рухах іноді залишали дрібні й неприємні рани. Проте, толя звик. Він підвів свиню до складених колод, де сиділа Аня, яка гортала книжку в пошуках потрібної сторінки.

— О, знайшла! — вигукнула дівчинка, — "Третій день. Але буває так, що попри ці настанови, хоча променистий гачок милосердя знаходить небіжчика, він, запаморочений поганою кармою і гординею, втікає від нього".

толя поволі дістав молоток і закечав поки свиня зосередить свою увагу на дівчинці із книжечкою і мертвим кошеням на колінах. Він відпустив мотузку, замахнувся інструментом і наніс різкий удар. Пролунав хрускіт і вереск. Для свинячої голови молоток був залегким. толя це розумів і тому він готовий був нанести ще кілька ударів. Швидкість і сила були такими, що металева головка розсікала повітря зі свистом, а вереск обірвався після третього удару. Свиняча туша завалилася набік і забилась в конвульсіях. На скошеному чолі поступила кров. толя відкинув молоток, дістав викрутку, кінець якої був дещо заточений і різко практично втиснув її по саме руків'я в грудину свині, де ще билося серце. Тварина важко застогнала і видала здавлене хрюкання, її очі втупились на Аню, яка все читала далі.

— "У цьому випадку третього дня з'явиться  перед ним Бхагаван-Самбава і божества, що служать йому, і разом з ними світло зі світу людей". Діду, а як звати свиню? — поцікавилась вона у діда Славіка.

— Це Тоня.

— "О, шляхетно народжені Барсик і Тоня, — поволі читала далі Аня серйозним голосом, — слухайте уважно! Третього дня жовтим світлом засяє перед вами прообраз землі, і з Південної Області, прибраною Славою, з'явиться Бхагаван Ратна-Самбава; колір його — жовтий, у руці дорогоцінний камінь, він сидить на троні коня в обіймах Матері Саньяй-Чанми, супроводжують його Бодісатви — Акаша-Гарба і Саманта-Бхадра, а з ними дружини-Бодісатви — Малайма і Дупема; всі шість образів Бодхі засяють, оточені радужним ореолом."

толя витягув з туші і залишив заточку біля мототка, запалив паяльну бензинову лампу, з сопла якого з гулом вирвалось полум'я. Він ритмічно накачав бензин, нагнітаючи тиск до гулу подібному ракетному двигунові, і направив полум'я на бік заколотої свині, яку й досі зводили дрібні судоми. Волосяна шкіра пронизливо зашкварчала і в повітрі запанував аромат смаленої плоті й волосся. толя залишив лампу на розігрів. Аня на мить відволіклась від книги і захопливо спостерігала полум'я, яке ніби виривалось з тушки нерухомої тварини. Немов феєрверк, який давно не запускали в небо країни.

— "Прообраз дотику вразить тебе сліпучим жовтим світлом Мудрості Рівності, оточеним ореолами і вторинними ореолами, і таким чистим і яскравим, що ви не зможете дивитися на нього. А разом із ним запалиться тьмяне блакитно-жовте світло, зі світу людей і вразить твоє серце, як і світло Мудрості".

Дід Славік приніс кілька здорових кухонних ножів, вік яких сягав більше п'ятдесяти років. Широке важке лезо, подібне до долота, яким свого часу переробили багацько роботи і ще стільки перероблять якщо перейде комусь у спадок. толя прикурив цигарку від паяльної лампи, взяв широкого ножа і почав смалити свинячу тушу. Перед цим він заткнув дірку в грудині ганчіркою, аби не витікала кров. Як тільки шкіра достатньо обсмалювалась толя прудко очищав ножом, залишаючи гладенький шкіряний покрив. Дворовий пес, який до того ліниво лежав в буді, тепер пускав слину та скимів, стоячи прив'язаний на ланцюгові неподалік. Аромат горілої плоті ставав все задушливим і посилював вечірню спеку.

— "Сила вашого егоїзму викличе у вас страх перед сліпучим жовтим світлом, і ви захочете втекти від нього. І спокусить вас тьмяне блакитно-жовте світло зі світу людей. Не бійтеся сліпучо-жовтого ясного світла; знай, що це — Мудрість; довіртеся йому щиро і смиренно. Навіть якщо ви не досягли успіху в смиренності, вірі й молитві, але знаєте, що перед вами — світло вашого власного розуму, тоді Божественне Тіло і Світло з'єднаються з вами нероздільно, і ви станете Буддою".

толя обсмажив і вичистив один бік, перевернув затверділу тушу на спину. Сморід смаленої плоті накотився з новою силою. Цю частину шкрябати ножом стало важче через різноманітні закутки. Він випалив ратиці і позривав затверділий покрив, викидаючи їх на землю. Як би не скавчав дворовий пес, випрошуючи ті обвуглілі нарости, дід Славік їх не дасть, щоб собака не блював потім три дні поспіль. Тонка плівка на шкірі й далі сходила пухирцями і неприємно шкварчала. толя щедро випалював свинячі ноги, вуха і ритмічно шкрябав широким лезом, одночасно випускаючи дим від цигарки. Баба Марія принесла відро гарячої води. Залишався ще один бік і толя все не збавляв темпу в роботі. Сонце ще ближче наблизилося до горизонту, проте втома чоловіка відступила на задвірки розуму.

— "Якщо ж ви не пізнаєте світло власного розуму, тоді розмірковуйте із вірою: "Це світло милосердя Бхагавана Ратна-Самбави; ми знайдемо в ньому притулок", — і моліться. Це променистий гачок милості Бхагавана Ратна-Самбави; вірте у нього. Не спокусіться тьмяним блакитно-жовтим світлом зі світу людей — це шлях пристрастей вашого неприборканого егоїзму простягнувся вам назустріч. Якщо спокуситесь ним, то знову потрапите у світ людей, зазнаєте народження, старості, хвороби і смерті; у вас не буде можливості вибратися з трясовини земного буття. Це перешкода на шляху Звільнення; не дивіться на нього; зречіться егоїзму, відкиньте пристрасті, не захоплюйтеся блакитно-жовтим світлом; довіртеся світлу сліпучо-яскравому. Щиро зосередьтеся й моліться так: Під час блукань у Сансарі під владою неприборканого егоїзму, На сяючий променистий шлях Мудрості Рівності, Нехай веде нас Бхагаван Ратна-Самбава, Нехай охороняє нас Божественна Мати, народжена з ока Будди, Нехай пройдемо ми без шкоди небезпечні шляхи Бардо, І досягнемо царства Вседосконалого Будди".

Другий етап підсмалювання виявився більш тривалим. толя направив вогонь із сопла на очищену шкіру і тримав доки вона не покрилась чорною скоринкою. Він підкачав ще бензину в паяльній лампі і так випалював доки вся туша не перетворилась на чорну вуглинку. Чоловік вилив води на випалену шкіру і почав практично голити вогку скоринку, оголюючи глибший шар жовтувато-білої шкіри. Бруд стікав лезом ножа, толя скидав помахом чорний епітелій на землю із звуком ляпасу. Коли він зачищав тушу біля задніх ніг, то відрізав кінчик хвостика і кинув собаці, що той жадібно схопив несподіваний подарунок і захрумтів із задоволеними очима. Ще шматочок толя відрізав собі, кинув до рота і захрумтів свіжою випаленою плоттю.

— Ну як? — усміхнувся до нього дід Славік.

— Те, що треба. — хрумтів далі толя, відчуваючи приємний прісно-жирний смак.

— "Моліться із найглибшою смиренністю і вірою, і ви з'єднаєтесь з серцем Бхагавана Ратна-Самбави, Божественного Батька-Матері в ореолі райдужного світла і станете Буддою в Самбхога-Кайі — Південній Області, прибраній Славою." — дочитала розділ Аня, побачила, що процес коління свині не дійшов й середини, почала читати спочатку для Тоні і Барсика той самий розділ.

Тим часом толя під читання "Тибетської книги мертвих" вичистив чорну засмалену шкіру до гладенького біло-жовтуватого відтінку. Потім він поклав ножа до решти принесених дідом Славіком інструментів і вже дістав свого ножа. Спочатку він підрізав ноги і скористався сокирою, аби віддати по одній відтяті кінцівки бабі Марії. Пурпурне м'ясо в обрамлені сала розкинулось своєрідною квіткою в садку вичищеної туші. Тепер по-справжньому запахло плоттю — прісний липкий аромат, на який зліталися вечірні мухи. толя наніс кілька ударів сокирою по шиї, підрізав ножом, а потім ще кілька ударів і баба Марія, важко дихаючи, понесла відтяту свинячу голову. Як тільки жінка повернулася вона підставила миску до зрізу на шиї, від якого толя вже розрубував уздовж тулуб, випускаючи кров у миску. Основа майбутньої кров'янки. Коли вже кров перестала текти, то він узяв маленьку металеву кружку і черпав з нутра решту крові і желейні згустки.

Далі до розрубаного тулуба баба Марія поставила оцинковане продовгувате корито і толя буквально виштовхав в нього увесь свинячий кишківник. Корито відставили вбік, долили туди води. Баба Марія виставила сфінктер за край, аби випадкове лайно не забруднило воду. Тіні достатньо видовжилися, щоб почало темніти. Робота толі поступово завершувалася, а от старі певне не спатимуть до світанку: солитимуть сало, перемиватимуть кишки, збиратимуть сумки, які завтра передадуть дітям автобусом в місто. толя спочатку відділив прошарок сала від м'язів на верхній частині тулуба і віддав дідові Славіку, аби той заносив його кудись в приміщення подалі від липневої спеки, а далі послідувало і саме м'ясо. В кінці на місці розділеної свині залишилося трохи крові, лайна, купки здертої смаленої шкіри і калабатини води.

Сонце вже торкнулося горизонту коли толя йшов додому тихою вулицею, тримаючи поліетиленовий синій пакет із шматком м'яса і сала — своєрідна віддяка баби Марії за заколоту свиню. Поруч плелась Аня з книжечкою в руці, але вже без мертвого кошеняти — дід Славік сказав, що викине нещасну тваринку разом з відходами від свині, тому не треба носитися з Барсиком по вулиці. Аня й не заперечувала, оскільки встигла прочитати необхідні для померлих слова.

— Сподіваюся, Тоня і Барсик тепер в кращому місці. — говорила Аня, перебираючи ніжками поруч толі.

— В раю? — хрипло простогнав той.

— В книжці не про рай. Це місце, куди вони тікають, щоб не повернутися в людський світ.

— Чому?

— Бо їм тут буде тільки гірше якщо повернуться. Дурний ти, толю.

толя кивнув про себе і запалив цигарку. Вони дісталися дому коли сонце сховалося за горизонт. У вечірньому світлі можна було помітити легку радість Люди від появи пакета з шматками свинини, тоді як до старшого брата ставлення навіть на один вечір так і не змінилося.