До цієї книги явно слід дорости, дотягнутися, поцілити в неї хоча б секундним сяйвом усвідомлення подій, які описані не те що потоком свідомості, а постмодерністичним нашаруванням пригод головного героя. Прочитати книгу я наважився близько трьох років опісля придбання її у Видавництві Жупанського, і от, подолавши сорокарічний рубіж, коли сумісність ментального і фізичного здоров'я змінюють свої пропорції і мозок вчиться вирізняти, відчувати більше, глибше, під іншим кутом і адаптується під тиском війни, я беруся до чтива після чого кожна сторінка пече або холодить мою свідомість по-особливому. "Веселка Тяжіння" доволі об'ємна книга, що спонукало мене до встановлення правила: читати кожного дня не менше ста сторінок. І це себе виправдало, бо якщо дозволити подібній книзі "буксування" і відкладання на потім, то можна повністю загубитися в ній і втратити інтерес до заплутаної історії. Так, з одного боку, читач мимоволі оминає деталі, не впізнає персонажів, які раптово з'являються через другу сотню сторінок, а, з іншого боку, ти не губишся в персонажах, сюжетних відгалуженнях, споминах – просто прямуєш все вперед основною сюжетною лінією.
Направду в такому постмодерністичному романі існує доволі чітка сюжетна лінія чи то фабула, яка не може не інтригувати читача. Кілька американських військових в останні роки Другої Світової війни намагаються дослідити і розшукати ракети "ФАУ-2", якими нацистська Німеччина б'є по Лондону. Один із цих американських військових, Слоутроп володіє унікальною рисою, пов'язаною із "зброєю відплати" – ракети кожного разу влучають в місця, де Слоутроп недавно кохався із жінкою. Власне, ось вже ця зав'язка сигналізує нам, що далі має початися незвичайна подорож, одіссея, сповнена дивних персонажів, технічних пояснень, незвичайних поворотів сюжету, занурення в культурні пласти, відчуття параної і таємничості. Під час подорожі читач зіштовхується з багатошаровим масивом уривків, символів, під якими легко, а іноді й непросто вгадати культуру Європи першої половини ХХ століття. До порівняння, тут варто згадати "Улісса" Джойса, який в модерному розлогому й потоковому стилі закладав символи й реверанси в бік Античності у свою велику книгу. Звісно, Джеймс Джойс по часу в романі обмежився одним днем й одним містом, тоді як Томас Пінчон вже в другій половині ХХ століття оперує роками, цілою Європою, частково Азією, Африкою, США і, звісно, він не заграє з Античністю.
Томас Пінчон послуговується величезною трагедією ХХ століття - Другою Світовою війною, яка в романі стає своєрідною межею, переділом, кінцем певного історичного (істеричного) періоду, який хронологічно важко виділити. Цілком зрозуміло, що Пінчон виділяє міжвоєнну добу, хоча інтуїтивно я відчуваю добу індустріалізації, тобто, з кінця ХІХ століття коли утворився Другий Райх і Доба Наполеона була відсунута, відкинута на сторінки белетристики, і Німеччина в промисловості почала обганяти Великобританію, звісно, не задля добробуту населення, а для ведення майбутніх воєн. Тобто, виникає передчуття, коли великий промисловий масив заводів із високими трубами, які чорніють димом в небо плавно перетікає на поля війни, де той самий дим чорніє над тілами і руїнами. До того, поряд із технічним ривком відбувався ривок думки: Карл Маркс видав "Капітал", Ніцше обривав свої стосунки із Ріхардом Вагнером і прямував до свого Заратустри, Фройд під час лікування пацієнтів накопичував свій досвід для розробки системи психоаналізу, Блаватська завершувала свою довколасвітню подорож і поруч цих інтелектуальних діячів вився клубок різноманітних аферистів і авантюристів, конспірологів і окультистів, які діяли й видавали чорнодимні сентенції з активністю не меншою, аніж заводи з виготовлення артилерійських снарядів.
В частині роману "Веселка тяжіння" під назвою "У Зоні" автор представляє нам фінал періоду індустріалізації в розгромленому Третьому Райху, де вже знищені заводи і кращі технічні уми консолідувались задля свого єдиного неповторного тріумфу – ракети "ФАУ-2", немов виносячи вирок як людству так і тій самій культурі Європи старого зразка, ніби займаючись її "перегонкою", дистиляцією у параною, чорноту, гори трупів, натовпи схудлих до скелета в'язнів, злидні, голод, у спогади, які лише ріжуть по живому. Навіть саму Європу Пінчон в книзі називає "перегонним кубом", яка самого Слоутропа пропускає через власні нутрощі, починаючи із Лондона, охопленого повітряною тривогою і вибухами, далі святкове, наповнене гульками узбережжя Франції і ось, як одне із кіл пекла, Німеччина – наш герой змінюється, переходить в інші особистості, самозанурується у своє минуле, ніби намагається дійти спільного знаменника при дотику із помираючою культурою для пошуку "нульової" ракети, тобто, фінального, досконалого і чистого явища. Можливо, навіть заточує увагу в передчутті, що "нульова" ракета стане практично ніцшеанською предтечою другої половини ХХ століття, а потім і в ХХІ столітті коли на Україну падатиме дощ російських ракет усіляких можливих зразків – коли інший історичний період закінчуватиметься серед незліченних могил і протяжних зруйнованих міст.
Чому така назва – "Веселка тяжіння"? Тут читач неодмінно ставатиме на дорогу психоаналізу (недарма я згадав про Фройда) адже головний символ роману ракета, тобто, фалос і на дослідженні цього символу зосередженні зусилля більшості персонажів. Слоутроп немов пірнає у власну сексуальність, починаючи із виявлення дивного збігу влучання ракети у місця, де той нещодавно кохався із жінкою, порівнюючи траєкторією польоту ракети із траєкторією сім'явипорскування, закохуючись в жінку, яка володіє певною інформацію щодо створення і підготовки запуску "нульової" ракети, а згодом розлучається із Катьє, ніби стає імпотентом і все намагається відновити свою чоловічу силу пошуком тієї самої ракети, яка увібрала в себе усю силу і потужність німецького індустріального надбання і якою керує зневірений сексуально стурбований Блікеро. В процесі цього самодослідження особистість Слоутропа поступово розпадається, його піддають дослідженням на основі вчення Павлова, ніби безпритульного пса, сам головний герой поступово пірнає подумки у своє дитинство, немов він сам через власне життя досліджує траєкторію польоту ракети – все задля пошуку таємниці, яку неможливо розкрити, але ти знаєш про її існування та досяжність. Таким чином, читач може трактувати сам роман як розпад особистості за траєкторією руху ракети, тим більше, що Слоутроп живе за несприятливих умов закінчення Другої світової війни коли затихають останні дугоподібні польоти ракет "ФАУ-2" і вже 6 серпня 1945 року свистить в падінні перша ядерна бомба над Хіросімою, коли вчорашні союзники в суперечках ділять між собою "перегонний куб" Європи, немов розривають самого Слоутропа. Розпад особистості із середини являє собою хитрий, проте інформаційно наповнений, логічно вивірений лабіринт і слугує своєрідною дорожньою мапою для тих, над чиїми головами сьогодні літають російські ракети, які то гартують, то розривають українську особистість коли і ти вже не ти, і коли ти ще не ти.
Книгу "Веселка тяжіння" Томаса Пінчона називають одним із найвеличніших американських романів, хоча американського ту насправді мало. Головний герой виходить за межі своєї національності, а сама Америка більше скидається на темне несвідоме, заднім двором, який ховає в собі багато таємниць, тоді як Європа вже більше схожа на своєрідне "поле див", де кожен може бути обманутий, проте отримає своєрідне задоволення. Письменник транслює нам той перелам в кінці Другої Світової війни коли одна культура грізно вривалась в іншу, коли втрачений гуманізм відроджувався, а потім піддавався новому глуму й забуттю. Ось британці холоднокровно вивчають людей, немов Павлов собак, намагаються пояснити все раціонально, на пляжі Франції на головного героя чекає любовний роман, який завершується розлукою, в Німеччині він ганяється за кілограмом гашишу, прокрадається у завод-в'язницю, потрапляє на оргію на поромі, бігає в костюми свині на сільському святі, блукає руїнами і проходить крізь залишки того дивного періоду злету індустріалізації, розвитку культур. Зрештою, величезний за обсягом роман можна сприймати як кількасекундну свідомість котрогось із глядачів у кінотеатрі перед тим як ракета падає на будівлю. Тут немає питання: чому? Ні, тут вмирає свідомість і тягне за собою "стару добру Європу" у безодню, у ще одну війну вже нашого часу.
Томас Пінчон розширює сюжет не лише конспірологічними теоріями, параноєю, та сотнями персонажів. Передусім це захопливий культурний зліпок того часу: військові, зірки кіно, естради, інженери, вчені, шпигуни, різні пісенні шлягери, поглиблений погляд на війну, приправлений специфічною технічною інформацією, деконструкція стереотипних персонажів і, взагалі, деконструкція стереотипів калібру Труменівської та Айзенгаверської Америк. До того ж, Пінчон проникає глибше на відмінну від Геллера в його "Пастці-22", де більшість персонажів виставлені сатирично привабливими, але не надто відчутними – тому Слоутроп й розпадається на різні особистості, демонструючи, що не можливо було на той час зберегти здоровий глузд і при цьому залишатися відвертими із собою і оточуючими. Ефект глибинного споглядання виявився настільки сильним, що попри розуміння значущості "Веселки тяжіння" і висування роману на нагороду члени журі не присудили Пінчону Пулітцерівську премію в 1974-ому році. Якби роман надрукували на декілька років пізніше, то за правління Картера шанси були б вищими. Можливо, це дещо в'їдливо з мого боку, але "Веселку тяжіння" можна обирати таким собі індикатором задля виявлення закам'янілості тих чи інших ідеалів, тих чи інших історій коли біда вже швидко насувається на новий (старий) світ у вигляді чергової війни.
Чи рекомендувати "Веселку тяжіння", тобто, практично нині брати на себе відповідальність через доволі високу ймовірність розчарувати більшість читачів, яким текст одразу вдасться заплутаним і складним? Раніше я собі дозволяв подібні рекомендації, а нині чиню як із фільмографією Дейвіда Лінча: не рекомендую, чекаю коли люди самі знайдуть його, оскільки знаю, що людина завжди щось шукає. Так само із "Веселкою тяжіння" – книга про пошуки сама приречена, аби її шукали різноманітні читачі, які люблять читати в затишному місці чи практично під щоденними обстрілами, приречена бути індикатором чогось знайомого, порівняння себе із персонажами столітньої давнини, сприймати ракету як символі і, на жаль, як справді ракету, яка обриває життя мов старе добре кіно. Великі книги не обов'язково дарують великі думки, великі книги дарують великі подорожі як усім світом, так і довкола однієї будівлі. Можливо, роман Томаса Пінчона виглядає абсурдом, приплавленим технічною інформацією, однак, так само як і Франц Кафка, великий відлюдник Пінчон дарує нам абсурд як інструмент. Можливо навіть підносить абсурд до релігії, яка в майбутньому дозволить людині відрізняти людину від штучного інтелекту або взагалі стане останньою релігією людства.
Коментарі
Дописати коментар