Сергій Рибницький - Плейлист виконувача бажань. День шостий

 

День шостий

 

Marshall Crenshaw — Whenever You're On My Mind

 

Сон обірвався настільки раптово, наскільки Максим в нього занурився. Біль затиснув ногу в невидимі лещата, що чоловік підвівся і стиснув зуби, намагаючись розминати долонями стегно вище гіпсу. Як же болить! Хотілося просто гатити кулаком по гіпсу і волати від болю. Кілька хвилин розтирань, зціплених зубів, напруження всього тіла дали незначне полегшення. За вікном все ще панувала темрява, але телефон показував, що ось-ось мало світати. Сну більше не буде і краще починати збиратися. Ще з вечора він одягнув чисту білизну, а брудну виправ і розклав сушитися. Розірвані джинси лежали на підлозі і мали жалюгідний вигляд. Звісно, їх ще можна зшити, але до свого попереднього вигляду вони вже не повернуться. Максим підняв їх з підлоги і поволі натягнув на гіпс і здорову ногу. Розірвана вздовж штанина неохайно теліпалася, тому Максим за допомогою лейкопластиру зв'язав її до купи на гіпсові в кількох місцях. До того ж, чоловік не забув примотати поліетиленовий пакет на ступню, аби вберегти гіпс від вологи й бруду. Звичайні рухи притупили біль ще більше. Так, доки ти рухаєшся, доти ти зцілюєшся.

Було чутно як за стіною ворушилась сім'я, діти щось гомоніли і хихотіли, кричали одне на одного. Максим одягнувся і хотів було взяти милиці, але зрозумів, що може стояти на двох ногах, переносячи більшу вагу на ліву. Спочатку чоловік міркував, чи варто так піддавати себе ризику. Однак, зваживши всі аргументи, вирішив обійтися без милиць. Він взяв відро з брудною водою в руку і виніс надвір, щоб вилити. Хвора нога усе витримала. Однак, коли він повернувся до своєї кімнати, то Максим відчув, що перші навантаження сприяли появі сильного болю. Ні, краще узяти милиці із собою. Він заодно промацав свої кишені. Ніж був на місці, цигарки і запальничка також. Поцуплений згорток із паперами нагадав про вчорашні перипетії, від чого Максим з відразою поморщився — настільки вони були для нього неприємними. Чоловік ще прихопив із собою ліхтарика, пакетики знеболюючого, пігулки жарознижуючого, а також кілька пігулок протермінованих антибіотиків. Так, ніби все в нормі, а тепер зубну щітку в руки і трохи зайнятися гігієною.

На кухні він встиг поснідати холодною їжею і навіть помити за собою посуд. Його рухи прискорилися і стали чіткішими у порівнянні із вчорашнім днем. Сон зцілює швидкими темпами. Максим сходив в туалет, але перед цим поділився шматочком хліба із приязною сучиною. Ще тільки сіріло як Максим вже стояв на подвір'ї і курив цигарку. Перед цим він почергово випив знеболююче та антибіотики і думав про те, щоб десь через годину сходити до Ліди і взяти собі свіжої кави.

 

R.E.M. — Moral Kiosk

 

Максим спостерігав як десь все світлішав, набирався своїх куцих зимових безсніжних барв і відчував як світло додавало йому сил. музика налаштовувала на потрібний робочий ритм. Тому він викинув недопалок, узяв сокиру біля стіни і почав колоти пеньки. Спочатку руками котилася вчорашня втома і Максим здебільшого спирався на милиці, проте після кількох вдалих розколювань він почав практикувати роботу без милиць. Ранкове дерево всередині виявилось особливо золотим, практично живим, як здавалось чоловікові. Ранкові звуки ударів колуна скидалися на приглушені постріли. Удар, ще удар. Максим трохи віддихався і поклав на дровітню новий пеньок. Тіло й свідомість поступово входили в робочий ритм, за межами якого все інше припиняло існування.

Діти щойно пішли в школу. Максим навіть не помітив, як хлопчик, проходячи повз нього, закивав в такт музики з навушників чоловіка, але старша сестричка смикнула того за рукав, аби хлопчик особливо не затримувався біля дядька. Потім Мирослава вийшла з хати, невдоволено покосилась на чоловіка, який підняв стільки шуму своєю роботою і пішла собі за будинок. Нарешті в дверях з'явився сам господар з двома чашками кави. У Боді було звичне похмуре обличчя, на якому все ще були помітні сліди сну. Він йшов подвір'ям і невдоволено позирав на купи деревини, а потім на ранкове небо, яким пливли важкі низькі хмари.

— Тримай. — запропонував кави Бодя своєму підлеглому.

— Дякую. — Максим здивувався несподіваному подарунку від Боді.

Він прийняв гарячу чашку, сьорбнув розчинної кави, трохи обпікся і в честь подарунка почастував хлопця цигаркою і заодно закурив сам.

— Десь на днях ми збудемо всі ці дрова. — промовив Бодя діловим тоном.

— Усі? — перепитав Максим, оглядаючи купу нарубаних, порізаних і ще непорізаних колод — разом виходило не менше десяти ходок.

— Так, бо через тиждень треба буде нові завозити. тато домовився з одним лісником і там буде багацько деревини. Вирізають якийсь старий ярок, де повно акацій. Тоненькі то не наші, такі є кому возити, а от з грубими мало хто хоче возитися — тому вони випадають нам. А там має бути багато. Може п'ятнадцять кубів.

— Та це на все подвір'я. — прикинув собі Максим, сьорбнувши кави.

Бодя кивнув, також глянувши на своє подвір'я, подумавши, що тільки перерізати такий обсяг може зайняти по часу до кінця зими.

— Ми відправимо у вогонь дуже багато дерева. Дуже багато. — задумливо промовив хлопець.

— А є якійсь обмеження на вирубку лісу?

— Звісно, є, але ці дрова будуть не з лісу. Йде розчищення ярків, які розділяють поля. Фактично це лісосмуги, які не мають з лісом нічого спільного.

— Тобто, вони нечійні?

— Ні, вони належать громаді, проте відносяться до лісосмуг, тобто, офіційні особливого впливу на екосистему не мають.

— Я думав, чи немає у людей заперечень щодо подібної вирубки.

— Є, проте ці люди обмежені в пересуванні, тобто, на зиму їм також потрібні дрова. Звісно, їх ніхто не слухає, а навесні на зачищених територіях організують нові насадження. Так що все оновлюється.

— Оновлюється так само швидко як і вирубається?

— Ну, я точно не можу сказати, але якщо врахувати наскільки скорочується населення, то все йде до паритету. Доволі скоро люди і дерева будуть в рівних умовах. — незрозуміло наскільки серйозно те говорив Бодя, але Максим не помітив й тіні усмішки на похмурому обличчі хлопця.

 

Pet Shop Boys — West End Girls

 

Вони допили каву і Бодя забрав чашки назад у хату. Максим викинув недопалок і якусь хвилину думав про вирубку дерев і скорочення населення. Чим менше населення — тим більше лісу може відновитися, а чи не вийде так, що до лісистих територій будуть приїздити нові люди на поселення? Зрештою, люди звикли селитися біля річок, аби вижити, то не буде частина людства займати територію біля лісів, аби зігрітися?

Бодя вискочив з будинку і одразу до автівки:

— Поїду заправлю бак, бо вчора не вийшло, а ти рубай далі. Можливо, сьогодні буде дві ходки до баби Люди на ту вулицю. Тільки рубай дрібніше, бо вона доволі капризна.

— Гаразд, а їй відкидати кору від полін? — на вся випадок уточнив Максим.

— Ні, кору всю віддаємо. Кора це додатковий об'єм. Якщо лишатимемо кору в себе, то за що жити тоді? — дещо з обуренням відказав Бодя.

Він сів в автівку, завів двигун, трохи погазував і поволі рушив вулицею, залишаючи після себе хмару відпрацьованих газів.  Максим глянув услід автівці, а потім на купу порубаних дров, намагаючись визначити для себе, які поліна достатньо дрібні, а які ні. Невже він халтурить? Коли Максим придивився, то дійсно виявилось, що деякі порубані дрова навряд чи влізуть крізь невеликі дверцята в грубку. От, дідько! Доведеться доколювати великі поліна. Максим важко видихнув і почав вибирати грубі поліна з купи, ставити на дровітню і розколювати. Подібне сортування з милицями було вкрай незручне і сповільнювало процес. Тепер по часу він добряче сповільнився, але на що вже не підеш, аби вгодити бабі Люді.

Грубі поліна почасти не хотіли стояти рівно і падали додолу. Максим матюкався, згинався на милицях і повторно ставив дерево під удар сокирою, який не завжди був достатньо влучним. Робота над дрібними помилками добряче дратувала чоловіка і йому пригадались різноманітні ситуації на інших роботах коли хтось із колег, а, точніше, хтось із керівництва критикував його роботу і просив переробити. Звичайна справа, якщо це не траплялось в кінці робочого дня, коли усі поспішали і готувались йти собі відпочивати. Максим пам'ятав як тоді усе в емоційному плані обвалювалось для нього і чоловік кляв буквально все на світі. А тут дорубати дрова здавалось, справжньою, не вартою уваги дрібницею і в емоційному плані Максим почувався добре, ніби це звичайний процес, який аж ніяк не принижує його, не ставить в дурне становище. Це робота мрії, найкраща робота у світі.

 

The Cars — Think It Over

 

Спочатку процес рубання дров уповільнився через обтяжливу дрібницю дрібнити великі поліна, проте усе налагодилося, віднайшовся ритм роботи. Максим на коротку мить відмітив для себе, що сьогодні зранку погода більш прохолодна після вчорашнього дощу, але жодного подиху вітру. Штиль. І тихо довкола. Лише його удари котяться простором. Дерево кололось перед ним жовто-світлою серцевиною, що коли довго вдивлятися в неї, а потім різко переводити погляд на щось темне, то доводиться придивлятися через набутий контраст. Через це Максим не одразу помітив, як на подвір'я прошмигнуло щось бліде. Сучина в буді тихо загарчала. Коли чоловік поставив чергове поліно на дровітню і замахнувся для удару раптом жіноча рука скинула деревину і на пеньок перед ним зігнувшись поклала головою під удар оголена фігура.

Максим закляк на якусь мить. Тетяна покірно тримала свою голову на дровітні. Так, вона була повністю оголеною, тримала руки за спиною немов арештант, голова повернута набік обличчям до того, хто на її думку мав би її стратити. Скуйовджене чорне волосся, червоні від сліз очі, яскраво-червона губна помада розмазана по підборіддю, на ногах хоча б були якійсь старі черевики.

— Давай, рубай мені голову! — суворо й дещо істерично промовила вона до Максима.

Чоловік все ще тримав занесену над головою сокиру, мозок вирубився і завис від побаченої картинки. В голові словами вертілася тривога: "Що робити? Що робити? Що робити?".

— Давай, рубай мені голову! — повторила вона, — Що ще потрібно чоловікові як не жінка, яка благає його покінчити з нею?!

— Та ти йобнулась! — прохрипів Максим, опустивши сокиру на землю.

— Ага, об тебе! Ану піднімай сокиру, будь, блядь, мужиком до кінця!

— Ти якого хуя на вулицю вийшла? Тебе ж хтось побачить. — Максим й справді озирнувся довкола в пошуку будь-якої пари сторонніх цікавих очей, проте, здається, село й далі залишалося тихим і безлюдним.

— Що вони побачать? — запитала Тетяна і в її очах забриніли сльози, які потекли на дровітню замість очікуваної крові, — Я їм вже показала все, що тільки можна. Вони все побачили і придумали собі за мене.

Її голос перейшов у плач, ниття і ревіння. Жінка підвела голову поклала долоні на дровітню і опустила в них своє обличчя, завмерши на місці. Максим ще якусь секунду вагався, що йому робити і заодно міркував, чим взагалі викликана така реакція з боку жінки. Так, вчора вони мали секс і розсварилися через те, що він поцупив у Тетяни згорток з документами. Однак, ось така реакція його просто приголомшила і добряче налякала, якщо зважити якщо зважити, що жінка щойно порушила умови перебування для обмежених в пересуванні людей. Він глянув на її оголене бліде тіло, на невеличкі складки на талії і на якусь мить йому захотілося торкнутися її ніжної шкіри як це трапилося вчора й позавчора. Він хотів хоч якось розрадити і втішити людину, яка зірвалася з різних причин, проте не міг підібрати слів. Колись раніше міг, а нині Максим забув як це робиться і звик, що коли починається безлад, то слід усе виправити, дбати про безпеку й працювати далі.

Максим ухопив її за передпліччя, відчуваючи яка її шкіра м'яка і холодна від зимової погоди.

— Підводься, бо якщо тебе побачить капітан Девіденко, то одразу застрелить. — розгублено пробубнів Максим, тягнучи її за руку.

— А мені плювати! І на того Девіденка також плювати! — не давалась вона і відсмикнула свою руку.

 

The Smiths — Miserable Lie

 

— Ти геть здуріла? Якщо капітан Девіденко зараз прийде сюди, то він всіх нас порішить й не буде розбиратися. — Максим намагався говорити якомога тихіше, аби не здіймати галас і не привертати хоч якоїсь уваги сусідів.

— Ага, за свою шкуру переживаєш. Гадаєш, ти вільний? Та що ти знаєш про свободу?

— Ти можеш хоч не ревіти?

— Чому ви весь час гнете спину, марнуєте свій час на роботу? Для чого це все? Ти ж далі свого носа не бачиш і не хочеш бачити!

— Кажу тобі, не реви! Замовкни!

— Пішов нахуй!

— На, хоч вдягнися. — Максим кинув милиці на землю і почав розщібувати куртку.

— Не хочу, що мені ховати?! Тим більше, від тебе. Ти ж все це бачив, ти все це смакував! Що, тепер бачиш, якою іншою може бути плоть?! Неприємно, так?

— Та ти заїбала…

— Коли із жінкою приємно, то й ти піддатливий. Проти кохання  й насолоди в тебе немає жодних заперечень. А коли жінка просить відрубати їй голову, то ти вже й не радий?

— Що за нісенітниці ти верзеш? — Максим знову спробував підвести жінку, але та відсахнулася, присіла й поглянула на нього одночасно озлобленим і наляканим обличчям.

— Чому б тобі просто не зробити зі мною те, що ти робиш з цими дровами? Просто припини мої страждання! — вона знову опустила обличчя в долоні і заревіла.

З-за будинку з'явилась Мирослава, почувши голоси і встала як вкопана, вирячивши очі на Максима і оголену жінку, яка плакала на дровітні. Вона рішуче підійшла до них і стримано запитала:

— Що тут відбувається? Ви геть подуріли?

Максим обернувся, вигляд в чоловіка був геть розгублений і він на крок відступив від дровітні, зціпивши зуби від різкого болю.

— Та вона ось так прийшла сюди. Вона геть здуріла! — виправдовувався він.

Мирослава лише з недовірою глянула на чоловіка, підійшла і присіла біля Тетяни, поклавши їй руку на голову, почавши втішено погладжувати. Максим потер обличчя долонею і глянув на собаку, яка із здивуванням визирала з буди.

— Таню? Таню, що ти тут робиш? — тихо перепитала Мирослава з жалем у голосі.

Жінка підняла до неї своє заплакане обличчя із покривленими обслиненими устами і давлячись сльозами промовила:

— Я не можу більше так… Чому просто не можна поговорити зі мною? Я ж жива людина, яка вміє думати, вміє відчувати. В мене дві руки, дві ноги, я можу бути корисною. Я так само можу брехати і собі, і людям.

— Що ти тут робиш? Що він тобі зробив?

— Та нічого я їй не робив…

— Замовкни! Таню, що сталося? А, кажи…

— Він обікрав мене. — вказала на чоловіка Тетяна, витираючи сльози.

Мирослава повернула обличчя до максима, який стояв із винним виразом і дістав цигарку, аби хоч трохи розбавити емоційне напруження. Заперечити словам Тетяни йому було нічим. Мирослава зняла з себе легку куртку, в якій вона ходила по дворі і накрила холодні плечі жінки, яка все витирала сльози і вже почала тремтіти від холоду.

— В мене був місток до її історії. — нервово белькотіла Тетяна, сидячи на холодній землі, — Я її майже не знала, але я думала, що вона була близькою до мене. Ніби дочка. Я довго сиділа в порожній хаті і все уявляла, що десь там Сніжана живе собі життям, вільно пересувається, мріє собі про хороші речі. Навіть її смерть можна пережити, бо її історія не забута, бо все можна перетерпіти. Аж доки не приходить чоловік, якому все мало і він веде себе тихо, сором'язливо, переминаючись з ноги на ногу біля твого порогу. І він весь час мовчить, тільки натякає, що багато працює, що він сильний, що він зрештою чоловік і йому б лише зайти, обігрітися, полікуватися, йому б тільки спробувати, що в мене між ніг, чи не застара я. Так, лише спробувати на дотик, на відчуття мою вагіну, покопирсатися в мені, перевірити себе самого настільки далі він може піти, яку межу він може перетнути в самому собі і розповісти мені, що це усе була свобода, в яку мусиш вірити, інакше який сенс був у попередній прелюдії. І тоді чоловік обрубує усі мости, навіть ті, яких він не будував. Якщо обрубав мости, то нехай заодно й обрубує мені голову.

Максим замотав головою, випускаючи хмарку тютюнового диму.

— Бля, вона сама на мене полізла…

 

The B-52's — Girl From Ipanema Goes To Greenland

 

— Не виправдовуйся, — мовила до нього Мирослава з розлюченими очима, — не бачиш, що з нею відбувається. Не починай тут, хто на кого ліз, бо я ж бачу, що ти був не проти. Куди поїхав Бодя?

— Заправитись. — глухо відказав Максим.

— Боже, він десь незабаром приїде. — злякано відказала Мирослава, — Ми не можемо відвести її додому.

— Я не хочу додому… — пробелькотіла Тетяна.

— Допоможи мені, хутко. — Мирослава вхопила жінку за ліку руку, а Максим шкандибаючи вхопив її за праву і вони обоє спробували підняти Тетяну на ноги.

Максим знову стиснув зуби від болю коли на зламану ногу припало додаткове навантаження, а Мирослава спробувала втримати Тетяну, яка заледве трималася на ногах, демонструючи максимальну пасивність і ледве перебираючи своїми черевиками.

— Поцілуй мене. — шморгнула носом жінка і повернула обличчя до Максима, — Поцілуй мене, погладь мене рукою, я ж хороша. Може ти мене поцілуєш? — повернула вона своє обличчя до Мирослави, — Поцілуй, спробуй мене на смак. Я хороша.

Дружина Боді ледве підтримувала навіжену жінку і від почутого її почуття коливались між злобою й дурними веселощами. Вона злилась на себе, що ось так змушена вести божевільну жінку у свій будинок, проте Мирослава розуміла, що коли її чоловік приїде сюди і побачить тут Тетяну, то проблем буде більше. А веселощі на неї нахлинули через несподіваний зрив Тетяни, як вона чи то всерйоз, чи то жартома випрошує для себе поцілунки від оточуючих, немов випускниця на п'яній вечірці. Максим ледве волочив Тетяну зі свого боку, зціпивши зуби він кляв увесь задум Боді, який пов'язав чоловіка з цією навіженою. Тепер у них усіх проблеми. Мирослава на мить зупинилася і прислухалась.

— Здається я чую машину. Бігом! — вони почали рухатися швидше, тоді як Тетяна наперекір їхнім зусиллям взагалі припинила перебирати ногами.

Максим вхопився за руків'я дверей і потягнув на себе. Двигун ВАЗа бурчав доволі близько і Бодя мав з'явитися через кілька секунд.

— Давай всередину! — чоловік запхнув Мирославу з Тетяною всередину тераси і бахнув за ними вхідними дверима.

Жінки удвох впали на підлогу на ряди взуття, яке там стояло, на старі складені килими та м'які іграшки, які діти залишили на терасі. Десь ще задзвенів посуд і порожня скляна тара. Двері гупнули за ними. Тетяна гиготнула, але Мирослава різко підскочила до неї і затулила їй рота долонею.

— Тихо. — прошипіла Мирослава, — Якщо мій чоловік побачить тебе, то тобі кінець.

Тетяна злякано і з настороженістю глянула на молоду жінку, яка попри невелику власну вагу мала добрячу силу в руках. Жінка кивнула на слова Мирослави і та розтулила їй рота.

— Сиди тихо. — жінка ще не вирішила, чи вести й ховати цю божевільну всередині будинку, чи поки що перетримати її тут на терасі, адже Бодя мав звичку виходити з будинку вранці і не повертатися всередину аж до настання темряви.

 

Jane Wiedlin — Song Of The Factory

 

Мирослава поглянула крізь фіранки як Максим дошкутильгав до дровітні і підняв свої милиці. Червоний ВАЗ повільно заїхав на подвір'я і її чоловік вийшов з автівки, запалюючи на ходу цигарку. Він щось сказав Максимові, а той коротко відказав у відповідь і продовжив рубати дрова.

— Послухай, — хапнула Тетяна Мирославу за руку, — треба бути обережними.

— Я й про це говорю. — відказала дружина Боді, ледь не затуливши їй рота.

Тетяна перехопила її руку і притислися до молодої жінки. Вона заплющила очі і шморгнула носом.

— Знаєш, я не очікувала від нього чогось особливого. — промуркотіла Тетяна, — Звичайний дядько, в якого поріділась лисина на голові.

— Нащо тобі ті чоловіки? Що ти хотіла собі довести? — Мирослава розвернула до неї своє обличчя, не розминаючи її обіймів.

— Він перший попросив про допомогу.

— Це ти йому наклала гіпс?

— Знову накотилось те відчуття, що я комусь потрібна. Ось тут і зараз. І я не дурна, знала, що вже потім мною знехтують. Не існує вічних почуттів, усе тимчасове.

— А любов?

— Не існує любові і не було любові. Лише законсервований біль, який я випустила і перед мною лежала оболонка людська. така чиста і вистраждана, що я не втрималася і ти б не втрималася.

— В мене є чоловік і я його кохаю.

— Я й тебе не запитую про кохання. Це інше, немов даєш нове життя, ніби сама щось вирощуєш із залізним переконанням, що воно буде поруч тебе до скону.

— Так не буває.

Таня наблизила своє обличчя до Мирослави і прошепотіла:

— Звісно не буває, в тому й вся спокуса. — Тетяна схилила голову в бік і раптом поцілувала жінку в уста.

Мирослава скривилась і відштовхнула нахабу від себе. Та звалилась на килими і тихо заплакала, сховавши обличчя в долоні.

— Пробач, — крізь сльози пронила та, — пробач, я просто спробувала. Мені просто необхідно було це спробувати.

— Дурепа. — прошепотіла Мирослава і витерла свої уста рукавом кофти.

— Пробач мені, мене просто накрило погане передчуття. Дуже погане, що я не могла залишитися наодинці.

— Погане передчуття щодо чого? — перепитала Мирослава і поглянула крізь фіранку, — О, боже…

Вона ледь не заволала вголос коли побачила, що навпроти їхнього подвір'я на вулиці стоїть капітан Девіденко і своєму темному плащі-однострої, кашкеті, а на поясі випирає кобура з пістолетом.

— Він прийшов… — прошепотіла Мирослава, — Якщо він…

Бодя саме складав метровки і дружина помітила як при появі поліцейського він ані трохи не знітився, тоді як Максим закляк і з острахом озирнувся до тераси, сподіваючись, що очі копа не розкриють їхню спільну проблему.

— Не дивись, не дивись. — шепотом просила його Мирослава, — Йди до нього, йди до копа.

 

Altered Images — I Could Be Happy

 

Тетяна відчула острах Мирослави, обережно підвелася на коліна і подивилась у вікно крізь фіранку. Її очі округлились і вона прошепотіла:

— Він їх забере.

— Що?

— Він їх забере, вони вже не повернуться. Він прийшов по них, він розгледів в них те, що вони хочуть.

— Це ти привела копа до нас. — прошипіла Мирослава, обернулась до навіженої і вмастила такого гучного ляпаса, що звук був схожий на розколювання поліна сокирою.

Тетяна схопилася за обличчя і звалилася на складені килими, що Мирославина куртка розкрилась, показавши оголене бліде тіло. Жінка аж задерла свої ноги від падіння, але вмить сіла, хіхікнула і з острахом глянула на Мирославу.

— Я тебе не обманюю, бо я бачу, що їх затягують і вони раді слідувати.

— Хто затягує? Куди?

— Я думала, що є спосіб відвернути, налаштувати на щось інше, але коріння надто глибоке, внутрішня воля надто незламна і цілеспрямована. Ти говорила про кохання, але й воно буде відсунуте, зім'яте. І не дивись так на мене. — Тетяна витерла обличчя долонями, на лівій щоці розпашіла червона пляма від ляпаса, — Тут кохання приймають за марнування часу або рятівне коло і ніколи те, чим можна наповнити порожню оболонку. Я от спробувала, але збагнула, що не вмію, що я також колись хапалася за кохання, сподіваючись врятуватись. Хоча насправді порятунком було змиритися, просто змиритися і все спостерігати всі ці жертви, всі ці втрати, аби кожного дня вмирати разом з ними, щоб вони практично щоночі з'являлись привидами. Ти так можеш? От просто все відпустити вчасно, щоб пізніше не настільки боляче прорвало б греблю.

— Що з ними буде? — Мирослава присіла на холодну підлогу тераси і дивилася перед собою.

— Вони ще повернуться, але ти не зможеш на них дивитися.

— Мені нікуди йти, та й не можна нікуди йти.

— Я спробувала кудись вийти і ось що з цього вийшло. В мене була дочка і її вбили як я не намагалась її вберегти. Я колись навіть відмовилась від неї, переписала на іншу людину. Гадала, що це щось змінить, вплине на її долю. Знаєш, вона ще маленька, а я молода дурна і слабка, що не могла протидіяти умовам. Я скорилась як люди коряться життю. Бо моя дочка була плодом дивних стосунків. Краще було забутися, відмежуватися, забути про співчуття, про жаль. У тебе скільки дітей?

— Троє. — глухо мовила Мирослава, відчуваючи, як щось всередині неї її душить.

— Ти ж прийняла їх всіх. Ти дивилася на кожного з них коли народжувала і бачила свою кровинку, свій плід, який виріс із насіння і не знала їхньої майбутньої долі. Я ж про свою дочку знала усе з самого початку, що народиться вона серед дерев і помре так само. І ніхто не стане на її захист, як і житиме вона на самоті, і все своє коротке життя думатиме, що ось-ось, ще трішечки докласти зусиль і життя увійде в якусь полегшену колію, що ще трішки перетерпіти мук, самоти, випробувань і буде тобі кохання, достаток, сім'я. У молодих ще залишилися сподівання, у старих лише пам'ять, а сильні лише гнуть спину у нескінченній роботі. Її тіло повернулось у ліс, з якого вийшло і люди на другий день вже не запитували себе, хто її вбив, бо й самі усе зрозуміли і питали себе: а хто б не вбив, що ми живемо так, що у кожного на тілі намальовані мішені.

— Я тебе ненавиджу. — промовила до неї Мирослава.

— Не хвилюйся, я в тебе не залишуся.

— Тут тобі не місце.

— Я тут й не зможу жити — надто багато доведеться згадувати і ходити серед вас, немов босоніж по уламкам скла.

— Тільки нехай вони підуть. — попередила Мирослава.

— Вони вже пішли. — Тетяна піднялась зі складених килимів і крадькома глянула у вікно.

 

R.E.M. — Losing My Religion

 

Максим на милицях ледь встигав йти позаду Боді і капітана Девіденка, раз по раз шаркаючи дошками. Він все думав, чому він погодився йти з ними, адже чоловіка ніхто не примушував, просто Бодя повернув до нього обличчя і промовив: "Підеш?". Максим пішов просто за звичкою як то веліло йому почуття обов'язку перед старшим по посаді. Поліцейському було байдуже, скільки людей піде з ним, адже він лише показує. Вони втрьох повернули від крамниці Ліди до прохідної елеватора, де за вікном сидів дядько Вова із червоним обличчям і розгублено дивився на гостей в першій половині дня. Попереду йшов капітан Девіденко, витягнутий у військовій поставі, з твердим поглядом, націленим вперед. Поліцейський махнув до охоронця рукою, а той вибіг з приміщення до брами.

— Що трапилося? Що трапилося? — дещо злякано бурмотів він більше до себе, аніж до гостей, адже знав, що йому ніхто не відповість.

Капітан Девіденко чекав, коли прочиниться брама, Бодя похмуро мовчав, а Максим й сам очікував на відповіді. Хлопець і чоловік лише кивнули дядьку Вові, а той невпевнено кивнув їм у відповідь. Гості пройшли на територію, яка розкинулась величезним тихим індустріальним простором, де сьогодні й вітер не гудів.

— Ви служили? — запитав на ходу поліцейський, озирнувшись на них.

— Ні. — відказали обоє.

— Навіть на допоміжних не були?

— Я служив в санітарній розчистці. — зізнався Максим.

— Ох, — поморщився поліцейський, — перша хвиля чи друга?

— Друга.

— Страшна робота. — оцінив Девіденко, сповільнюючи крок, немов хотів більше порозмовляти, — Один сержант з нашого відділку також був в другій хвилі. Він хоч сам не займався розкопками, але складав протоколи, частина з яких й досі засекречена.

— Я був там лише на початку, а далі мене задіяли здебільшого на будівельних роботах. — додав Максим.

— Багато з того пам'ятаєте?

— Так, для того, що виконувати подібні роботи потрібно було багато запам'ятовувати.

— Звісно, — погодився капітан Девіденко і озирнувся на Бодю, — а я от більшості своєї служби в збройних силах не пам'ятаю. Страх, огида, алкоголь багато чого приховали, що сам пригадуєш тільки коли розмовляєш з кимось зі своєї роти. Тоді й все проясняється, але лише на коротку мить. Дуже добре пам'ятаю лише один епізод. Нас везли на передову. частина людей була з резерву, частина з навчань. Дехто не мав жодного поняття про бойове злагодження. Приїжджаємо на точку, розвантажуємося і нас зустрічає сержант, низький м'язистий із вусами і округлим обличчям. Він ще навіть не бачив нас, стояв десь за вантажівкою і матюкав нас останніми словами. Варто йому було вийти і з'явитися перед нами, в яких очі додолу з безнадією як сержанта просто понесло в припадку люті і він матюкався з піною біля рота. Він верещав, що рватиме нам сраки, що усім нам повний гаплик. І він довго кричав, що ми всі стоїмо перед ним, а треба йти вперед, далі на позиції. А сержант просто розповідає, що ми віднині його власність і будемо впахувати як прокляті. Він стоїть і впивається своєю владою, а ми перезирнулися і рушили вперед до позицій. А сержант підходить до кожного, підбігає і кричить прямо в обличчя, мовляв, куди йобана в рот йдеш, я з тобою ще не закінчив, ти мій, ти маєш впахувати як чорт, я з тебе всі шкури здеру. А ми йдемо на зустріч війні, ми йдемо воювати і сержант нічого не може вчинити проти тих, хто справді воює. І чим далі ми йшли, тим більше сержант ставав розгубленим, немов не міг повірити, що ми всі як один добровільно йдемо назустріч вогню і землі всіяній тілами. Під кінець він декого хапав за форму, казав, щоб ті лишались, щоб хоч кимось можна було покомандувати, а ми все йшли і йшли вперед, лишаючи дикого сержанта позаду на самоті. Я ще тоді намагався дивитися на смертельний горизонт, але сьогодні вже й не пам'ятаю яким він був під грім гармат.

Бодя йшов поруч і понуро все те слухав, над ними нависали різноманітні металеві конструкції, будівлі, стіни яких поволі під тиском часу осипались. максим все шкандибав милицями, дивився собі під ноги й іноді кидав погляд далеко вперед, куди їх вів капітан Девіденко. Дві радіобашти височіли вдалині над усім елеватором і Максим відчував як повітря довкола густішим й наелектризованим. Поліцейський все йшов вперед, Бодя за ним і нікому їх зупинити. Довколишній простір лише безсило мовчав, споруди й механізми чекали свого часу для запуску для переробки величезного врожаю, а люди, які пересувались дрібними цятка по території, їх геть не цікавили.

— Я вже й не пам'ятаю, коли ці вишки встановили. — промовив капітан Девіденко, — Здається, що вони були тут дуже давно і одного року їх почали використовувати, підключили струм, оновили. Цього літа сталась сильна гроза. Бачте, на лівій башті на штирях прозорі кулі. Скажу вам, що то потужні ретранслятори, виготовлені з особливого прозорого сплаву. Він схожий на скло, проте втричі важкий і не менш крихкий.

— Звідки вам це відомо? — поцікавився Максим.

— Я вже вам розповідав про сержанта в моєму відділку і який також був у другій хвилі санітарної розчистки. Він тут бував, бачив ці шпилі з прозорими кульками і сказав, що це дуже страшна штука і наслідки її дії він колись спостерігав. Деталей я вам не наведу через їхню секретність, але як і домовлялися, надам деякі пояснення. Так ось, влітку після грози перед тим як запустити елеватор нам надійшов запит від військових, що вони зафіксували незначні пошкодження свого об'єкту. Вони б могли це й самі зробити, проте, аби куди їхати вони надто ліниві для цього. Не ідеалізуйте хлопців у формі. Так ось, завітав я сюди і оглянув башти. Якщо ви відійдете трохи праворуч, — поліцейський пройшов вздовж стіни, аби показати Боді і Максимові шпилі під іншим кутом зору.

 

Loft — Love Is Magic

 

— Придивіться, один шпиль надламано. — вказав капітан Девіденко, — Блискавка постаралась, а під баштою тоді стояла ціла купа лушпини від зерна. Дивом кришталевий ретранслятор не розбився. Я помітив його за уламком розплавленого металу, який стирчав із купи відходів.

— І ви про це нікому не розповіли? — здогадався Максим.

Капітан Девіденко поглянув на нього усміхненим обличчям, немов йому було байдуже до того, на що натякав чоловік. Насправді єдиним законом був саме поліцейський.

— Я його притримав до кращих часів, оскільки ніхто мене за ретранслятор не запитував. так, ніби й нічого не сталося.

— Але ж ви його якось використали? — перепитав Бодя, роздивляючись башту зі шпилями.

— Для початку хочу, аби ви зрозуміли, що у світі сили комічного масштабу мають свій певний баланс, на якому люди із особливими знаннями та здібностями грають у свої малозрозумілі ігри. Не буду приховувати, що якийсь період я думав продати кришталевий ретранслятор і для початку вирішив дізнатися ціну. Якусь інформацію мені підказав сержант з мого відділку і я почав ритися в секретних протоколах, в архів з якими я мав доступ. Різні оцінки й заключення дали змогу зрозуміти, що крім ретрансляції цей сплав може мати властивості накопичення й трансформації. Іншими словами здатен на те, що в якусь мить ця кулька може бути чимось схожою на момент суперпозиції. Знаєте, що це таке? Це коли енергія може перетворитись в будь-що: метал, камінчик, світло, плоть.

— Вона що, плавиться? — з недовірою перепитав Максим.

— Як глина? — озвучим свою версію Бодя.

— Усе, що ти забажаєш. — повільно з посмішкою відказав капітан Девіденко, — Знаєте, я тут доволі довго знаходжуся і все одно кожного разу дізнаюся про людей щось нове. Періодично проглядаю і доповнюю досьє на кожного обмеженого в пересуванні, піднімаю різні архіви з їхніх місць роботи, навчання. І раптом знаходжу коротку статтю про поняття суперпозиції в магії, або студентський реферат про місцеві міфи й легенди, де згадується дехто на прізвисько "Пожирач Енергії". А потім ще й ще дивних збігів, що відмахнутися від цього так просто неможливо. В кого із вас записи?

Бодя кивнув Максимові і той підійшов на милицях ближче і дістав із кишені згорток папірців.

— Як ви їх дістали це просто дивовижно, але й так небезпечно сунутися до цих обмежених в пересуванні. — дещо невдоволено відказав поліцейський, дивлячись на згорток, — Тепер вони кілька місяців почуватимуться щасливими через те, що мали відношення до цього всього. А ви… А вас доля привела сюди практично невдоволеними життям, так? Ось і вони, давай сюди.

Капітан Девіденко сам вихопив папірці з рук Максима, розгорнув і промовив:

— Походження цього тексту невідоме, багато слів незрозумілі. Його можна сприймати як молитву, інструкцію чи дороговказ до точки перетину енергетично-просторових маршрутів, коли навіть власні думки перетворюються в реальність. Чи готові ви стати на такий шлях?

— Так. — після секундних роздумів відказав Бодя слабким голосом і прокашлявся.

— А ти? — перепитав капітан Девіденко у Максима.

— Що? Я також? — невпевнено перепитав чоловік.

— Потрібна добровільна участь у таїнстві від усіх учасників і свідків.

— Це обов'язково?

 

The B 52's ‎— Summer Of Love

 

— Та просто погодься. — нетерпляче мовив Бодя.

— Гаразд, так. — Максимові це все вже не подобалося.

— Тоді слухайте уважно. Бо цей текст читається один раз без пояснень і тлумачень, аби слухачі, учасники і свідки уподібнились суперпозиції і самі обрали шлях вперед для дослідження, подорожі, повернення додому або смерті. Допускаються будь-які емоції, будь-які внутрішні думки й переживання. Усе на розсуд кожного. А тепер слухайте. — поліцейський своєю поставою, голосом почав нагадувати проповідника посеред елеваторної площі перед двома вірянами, — "Мовою Кутта. Четверо чоловіків засипають мене землею і говорять мовою Кутта. Аплон Мута Соптропала Букса. Сонтропала Мето Сангаліф. Мою матінку намагались заспокоїти словами: "Не дивіться на її кінцівки". Ажо Серконтнен Кадо Сі Мантет. Віддайся богу в ім'я свободи. Віддайся богу, який пронизує виміри Великого Сну і в одному такому вимірі Зелла Кокла Лезокатуна моя матінка увесь час на Південь, увесь час на Південь. Ізенно Кутта Сіланорікт. Четверо чоловіків, які знають Касталокшна не стільки в обличчя, а скільки за вивченням мови Кутта і тому без вагань викрадають мене для землі. Пулани Ізкун! Мова Кутти ув'язнює мене і я все ближче до Ваадартона Проша Трумна. Мова Кутти несе багато наслідків. Мова Кутти несе багато наслідків. Зентор Валтанта Сублами. Мільйонне гілля лісу живе своїм життям. Людина не знає себе і я біжу від землі. Дерево блукає. Мова Кутти вабить Великий Сон. І я біжу. Клатон Ва Кочі. Ваадартон Прота Трумна вказує шлях. Ні слова про допомогу могутнім деревам, ні слова про допомогу Аутено Ваадартону. Чоловіки біжать за мною. Жі Дона Латта. Жі Дона Латта. Я прошу милосердя у всього лісу. І висота все йде вгору і вгору. До Аутено Ваадартона. Я прошу милосердя у Лезокашуна, плодом якого я є. Я прошу у чоловіка, який схилися над столом, де повно їжі і стоїть радіоприймач. Енталапода Уштанвонсонтан Зі Ксанот Ва Кочі. Він ловить хвилю і жує листя дуба. Я доповзаю до величезної антени і чути електричну музику. Мене піднімає від землі і мене в себе втягує метал. Аутено Ваадартон невдоволено видихає, відчуваючи вторгнення і чує музику, і спостерігає усім нічним небом. Антена втягує мене повністю. Катушлата Хоскенаш Мело Сікрос. проносять крізь Великий Сон із багна життя і мене розриває, я кричу як кричала моя матінка коли вперше побачила мене. Я сама себе народжую і волаю від часу. Зі Деко Зіба Хетоспан. Метал пеленає мене і б'є мною об скло. Люди дивляться на мене і Аутено Ваадартон заспокоївся. Люди дивляться на мене і я їхня знерухомлена дочка. Я не розумію їх. Гапа Гафроза Зі Пело Доша. Аутено Ваадартон узяв собі те, що йому до вподоби. Він забрав здатність розуміти людську мову. Я повертаю собі чутливість. Люди дивляться на мене крізь скло і все більше бачать. Вони зачинають новий дітей, але все дивляться і дивляться на мене. Я вигадую рухи, я вигадую символи. Жінка ставить перед мною вазу повну листя дуба. Вони знову плодяться. Кі Варентали! Я з ними на одній хвилі, кожен розуміє мене з напівпоруху. Спочатку я переношу біль одного на іншого. Більше ніякої мови Кутти. Вчи його підкорятися мені! Рушай на Південь за рештою богів. Уштанвонсонтан, я повернусь із сильнішим голосом. Мовлю до тебе мішками в руках слухняного чоловіка. А ти їсиш за столом, не радієш пожертві, не радієш звертанню. Тобі потрібен був не плід, а звільнення, ти більше не бог. Моя данина належить мені. Смачного. Простір з Півдня перемкнувся, радіо замовкло. Все вперлося в синє світло і двійку покірних людей, які дістають з мішка голоси чотирьох чоловіків, які колись засипали мене землею. Ледо Сам Прокансполані. Атмантер Зі Прокаканшолані. Почнемо усе спочатку. Розставляйте голови."

 

Ya Ya — Don't talk

 

Максим слухав капітана Девіденка і намагався вкласти в голові хоч якусь частинку почутого, але все розсипалось, немов крихкий палац при землетрусі. Дивні незнайомі слова, якими так часто здобрював історію поліцейський пронизували свідомість наскрізь. Щось подібне він десь чув, але не міг згадати де саме. Проте напевне в цьому селі. Максим спершись на милиці пошкандибав ближче до башти, аби глянути на ті самі завітні кришталеві ретранслятори. Скелетні опори тягнулися вгору від правої башти разом із силовим кабелем, центральний блок кріпився до опори лівої башти, а це були міцні рейки метрів двадцять висоти, що й не втримаєшся. Єдиний хід — заґратована внизу драбина, замкнута навісним замком. Підійшовши ближче, чоловік відчув неабияку силу напруження в повітрі, що навіть музика в навушниках почала пропускати дивні перешкоди.

Бодя слухав капітана Девіденка доволі уважно, переказуючи про себе дивні слова. Він все уявляв собі історію, яку щойно почув і на якусь мить навіть переживав за дитя, від імені якого велась розповідь. Йому здавалося як простір практично викривляється і фокусується на ньому одному і щось невидиме й велетенське наближається до обличчя хлопця. Якоїсь миті усе його життя пробігло перед очима Боді і змішалось з почутою історією. Ось він побачив себе в нічному лісі. Бодя вже забув, яким буває ліс вночі. І почу він як щось шмигає попід ногами, а десь далеко блимає ліхтарик поміж дерев і наближається до хлопця.

Капітан Девіденко склав папірці із конспектом і віддав їх в руки хлопця. Бодя поглянув на поліцейського очима жертовного ягняти і стиснув їх в долоні. Раптом капітан Девіденко виструнчився і приставив праву руку до кашкета, віддаючи честь Боді немов космонавту перед запуском в космос. Хлопець й сам відчув як його почало нудити.

— Хороша у вас музика. — промовив поліцейський до Максима, який все ще оглядав опори двох башт, спираючись на милиці.

Максим озирнувся на його слова, однак представник правоохоронних органів вже йшов собі геть через всю територію, не озираючись. Як він й попереджав, не послідувало жодних пояснень, тлумачень чи інтерпретацій. Історія несподівано виплила великою рибою в морі, показала розчепірений плавець і знову зникла в глибинах невідомості. Залишився лише післясмак холодного наелектризованого повітря, який одночасно притягав їх до башт і відштовхував.

— Як би спокусливо воно все не виглядало, але нам також слід звідси піти. — нарешті промовив Максим, підходячи до Боді і дістаючи цигарку.

— Краще не пали. — попросив його хлопець.

Максим так і завмер із запальничкою в долоні. Його обличчя задумливо спохмурніло і він сказав:

— Не палити? На відкритому повітрі?

— Не палити тут, в цьому місці.

— Саме в цьому місці?

Бодя поглянув на Максима і тому стало очевидно по очам хлопця, що він явно в легкому трансі.

— Це місце священне. Ти ж пам'ятаєш, що ми обоє дали згоду на таїнство.

— І схоже, воно завершилося.

— Ні, то була лише перша частина. — задумливо мовив Бодя, дивлячись вгору на силові кабелі між баштами.

— Ти знаєш, чому в церквах усе зазвичай завершується на подібній першій частині? — стурбовано мовив чоловік, — Бо люди все-таки смертні.

 

Howard Jones — Like to Get to Know You Well

 

— Ти коли востаннє був в церкві?

— Я не пам'ятаю.

— В тому то й річ, що ніхто вже не пам'ятає як це давно було. — Бодя повернув папірці з конспектом Максимові.

— Краще не варто. — попередив чоловік, — Хочеш магії — почитай казочки.

— Нам щойно прочитали казочку.

— І що?

— Мені мало. В казочки має бути продовження.

Максим занепокоєно дивився на хлопця, а той без вагань підійшов до заґратованих дверей правої башти і вхопив долонею навісний замок. Замкнено, а сам замок міцний, та й зривати його погана ідея. Бодя глянув вгору на єдину металеву драбину, яка стрічкою здіймалась на божевільну висоту. Він заодно оцінив можливість лізти металевими перемичками, які доволі рідко були одна від одної між опорами, але то взагалі небезпечна ідея. максим, який стояв поруч, дістав згорток і засунув в нього папірці з конспектом. Бодя повернув обличчя на поліетиленове шарудіння і щось помітив.

— Ану, дай сюди. — попросив хлопець і забрав згорток.

Він засунув руку всередину і щось довго там перебирав, доки не витягнув звідти старий, трохи іржавий зубчастий ключ. Максим аж відкрив рота коли поглянув на знахідку, про яку той геть забув і тепер при вигляді ключа був впевнений, що той точно підійде до навісного замка.

— Нічого собі. — тихо промовив Максим, — То в неї весь час був ключ від башти. — Він згадав, як півгодини тому Тетяна клала свою голову перед ним геть збожеволіла і що вона досі знаходиться в будинку Боді. Бляха, а що коли дружина хлопця не зможе позбутися навіженої до вечора?

Однак, інша подія викликала більше занепокоєння. Бодя вставив ключ в замок і з певним зусиллям механізм піддався і металеві двері гримнули від несподіваного вторгнення після того як роками ними ніхто не користувався.

— Ти пам'ятаєш, що казав дядько Коля? — нагадав хлопцеві Максим.

— Що?

— Туди дорога в один кінець.

— Якщо не торкатися верхнього кабелю, то зовсім ні.

— Там двадцять-тридцять метрів протяжності, яка ще й провисає. Без опори ніхто не зможе.

— Я зможу.

— Навіщо? Ти у все це віриш настільки, що хочеш ризикнути життям? А як же сім'я, діти?

— Відколи це когось почала хвилювати моя сім'я? Роками нікому немає справи до Мирослави, моїх дітей, крім мене, аж тут усі раптом згадують про мою сім'ю.

— Ти дурень.

— Я буду дурнем якщо не скористаюсь цією можливістю.

— А якщо помреш?

— Мені тоді буде все одно.

— Ти просто тікаєш від відповіді.

— А в тебе є на все готові відповіді?

— Я нікуди не лізу і не збираюсь покласти життя за незрозуміло що.

— В тебе цього не вимагаю.

— Блядь, ти йобнутий.

— Нехай так, але я зможу дістати той ретранслятор.

— А що потім?

— Хіба тине слухав те, що читав капітан Девіденко?

— Я не зрозумів.

— То й не треба.

— Що ж мені робити, якщо тебе спіткає невдача і твоє тіло просто звалиться на землю з цієї клятої башти?

— Скажеш дядьку Вові, що трапився нещасний випадок.

— А твоїй сім'ї? Твоєму татові?

— Нічого не потрібно казати. До біса прощальні слова — на них узагалі ніхто не зважає.

 

Dead Or Alive — You Spin Me Round (Like a Record)

 

Бодя нічого не хотів пояснювати, розмова з Максимом втомлювала його і він точно знав, що коли просто розвернеться і піде звідси то решту життя з гіркотою думатиме про змарнований єдиний шанс у житті. Хлопець зайшов в клітку і вхопився за металеві щаблі. Холод металу буквально обпік долоні і на якусь мить йому здалося, то б'є струмом. Бодя видихнув і почав здійматися драбиною, яку зовні оббили металевим листом немов тунелем, що плечі всередині періодично терлися об внутрішні стінки, обдираючи багаторічну іржу, яка дощем сипалась вниз. Саме тут іржа мала свій специфічний кисло-порохнявий запах, який лоскотав носа і нагадував про невблаганний час, що відкладає в забуття різноманітні людські будівлі і споруди.

Тунель залишився позаду і Бодя роззирнувся аби вгледіти на яку висоту він встиг піднятися. Десяток метрів і вся територія елеватора згори видалась дещо меншою, аніж хлопець звик все бачити, знаходячись внизу на землі. Тепер це інша висота, значно більша в порівнянні з дахом будівлі перевалки. Тепер стало по-справжньому страшно, бо яка в нього була опора крім сходинок металевої драбини. Саме тут він відчув певну кволість і ломоту в м'язах. А це навіть ще й не половина висоти. На мить Бодя завмер, перевів подих і поліз далі значно повільніше, аніж до цього. Головне, не поспішати і дивитися куди кладеш ноги і за що хапаєшся. Дивитися вниз було неприємно, але й вгору не легше, адже башта немов загрозливо нависала над ним, немов тиснула на людину власною величчю. Чим вище він здіймався, тим більший простір поставав перед Бодею і він зрозумів, чому капітан Девіденко віддавав йому честь, немов знав, що хлопець настільки здійметься вгору і це дійсно скидатиметься на політ в космос.

Кожен його крок, шаркання, легке покашлювання давало все менше відлуння в повітрі. Драбина все більше хиталася — так йому здавалося, проте насправді це його м'язи давали певний збій, а мозок все перебільшував. Бодя на мить зупинився і спробував похитати своєю металевою опорою, аби оцінити рівень небезпеки. Ні, все трималось міцно. Клятий страх. Для профілактики Бодя глянув вниз і все здалося таким мізерним, що в голові запаморочилося. Бодя заплющив очі і притулився щокою до холодного щабля. В голові пульсувало, що необхідно злазити вниз, що рухатися вгору то вірна смерть. Однак, хлопець подумки торгувався із власним інстинктом самозбереження і піднявся вгору ще на кілька кроків. А потім ще. Нічого не змінилося і внутрішній стан дещо нормалізувався.

Ближче до кабельного містка Бодя вже звик до висоти, ломота в м'язах зникла і страх вивітрився від постійної напруги. Він дихав важко, проте рівно. Однак, варто було йому усвідомити, що тепер доведеться рухатися перемичкою до кабелів, як дрижаки повернулось і тіло на мить оніміло від нової хвилі страху.. Тепер дійсно краще не дивитися вниз взагалі. Бодя здійнявся ще на кілька сходинок і виставив ліву руку й ногу вбік для того, щоб впіймати нову опору. Висота виявилась настільки відчутною, що хлопець бачив перед собою більше неба, аніж землі. Мозок відчайдушно волав про небезпеку і вимагав негайно повернутися назад, а не відрізати собі шлях хапанням за перемички і просування далі від рятівної драбини.

Він оминув кут із перемичок і тут до нього дійшло, що непогано було б все-таки сходити додому і взяти страхувальні троси. Хлопець лише спохмурнів від цієї думки і міцніше вхопився за перекладину. Він поволі дістався кабелів, тобто, сягнув найскладнішої ділянки шляху. Потужні кабелі тягнулись паралельно одне одному, один вище, другий нижче. По центру вони дещо провисали, проте в діаметрі досягали п'яти-семи сантиметрів, що було достатньо для хорошої опори взуттю. Добре, а як з напругою? Бодя на свій страх і ризик легенько вдарив тильною стороною руки по верхньому кабелю. Нічого. По нижньому — також нічого. Гаразд, а тепер він спробує стати на нижній кабель і вдарити долонею по верхньому. Нічого. Зрозуміло, а що коли він десь на середині зробить невірний крок і почне рухатися назад, тримаючись за верхній кабель? Напруга влупить його? Мозок волав, що він взагалі дурень коли вже хоче рухатись таким чином до другої башти, торкатися кабелю, крізь який проходить така сама напруга як і залізничною лінією електропередачі.

 

Simple Minds — She`s a River

 

Так, якщо підеш цими двома паралельними кабелями, то зворотна дорога… Зворотна дорога можлива, але не торкаючись верхнього кабелю. Нібито так. Сумніватися чи все-таки щось робити? Бодя міг би ще деякий час розмірковувати, проте його нога ступила на нижній кабель, рука вхопилась за верхній і таким чином хлопець продовжив рухатись над землею, пам'ятаючи, що так само назад вже не підеш. Він відчував дивне поколювання долоней від дотику до кабелю. Ноги мали зручну опору і жодних коливань він не відчував. Бодя навіть подумав, що так пересуватися легше, аніж здійматися драбиною. Варто було допустити таку думку, як ліва нога ледь не ковзнула повз кабель. Обережніше! Схоже, що башта не пробачає легковажності. На диво, Бодя більше не відчував того страху, він звик до висоти і він почав звикати до висоти, фокусуючи власний погляд на кабелі, який перебирав руками в одному напрямку. При кожному дотику до металу він відчував як по шкірі його рук повзають мурахи.

Особливо дивно стало від того, що в його голові почали виникати різноманітні спогади. Про дитинство, про школу, про перші роки подружнього життя, зрештою, про роботу. Спочатку Бодя зауважив, що ці спогади доволі давні, практично забуті, особливо те, що стосується дитинства. Адже ці спогади хлопець вже сприймав на рівні снів і практично сумнівався в їхній реальності. Далі його вражало, наскільки хаотично вони виринали в пам'яті і практично без якогось зрозумілого логічного ланцюга. Картинка за картинкою, немов спалах і вибух змінювали одне одного на лінії фронту. За картинками слідували відтінки почуттів, які Бодя переживав саме в ті моменти, яких стосувалися спомини. Здавалося, що відчуття свіжі або післясмакові, однак настільки явні, ніби щойно пережиті. І ще: в цих картинках він бачив себе збоку, а не в центрі, не від себе. Чортівня якась. Однак, скільки він це обдумував — стільки хлопець поволі просувався кабелями попри небезпеку звалитися вниз.

Він поглянув вперед і залишився з десяток метрів, де хлопець помітив виступ, немов нагороду для втомленого мандрівника. Варто лише зосередитися і пересилити парад різних і хаотичних картинок в його голові. Вітру практично не було і Бодя відчув наскільки він спітнів під темно-синьою робою. Так, ще кілька кроків, ще кілька повільних і впевнених рухів. Ще трішки і здається, що ось він досягне металевого виступу і зможе перепочити. Бодя подумав, щоб стрибнути, проте в такому місці, яке практично межує з таїнством краще не дозволяти собі подібного поспіху.

Бодя обережно став на виступ і вхопився за перемичку. Ох, ти ж блядь! Яке полегшення, ніби вдруге народився. Тепер до нього дійшло, що він сам опинився в справжній пасці, адже з лівої башти не існувало прямого спуску, окрім як летіти стрімголов вниз. Внизу лише голі опори без перемичок, в вгору вела драбина до шпилів. А якщо назад кабелями? Тепер мозок запанікував, відчуваючи себе в справжній пастці. То що, викликати допомогу? Пожежників? Якщо вже долучився до таїнства, то певне зайві свідки не потрібні.

 

The Smiths — The Queen Is Dead

 

Він було потягнувся за цигарками, але одразу згадав про святенність таїнства і що не варто себе балувати коли досягнув такої висоти, не варто вносити дисбаланс у власну подорож до власної мрії. Гаразд, куди тепер? Вгору. Бодя вхопився за драбину і поліз щаблями, вдивляючись в прозорі ретранслятори, до яких залишалось з десяток метрів. Що ж, тільки вперед. Тепер в нього геть зникла чутливість і будь-яка важкість в тілі, немов він сягнув стану невагомості. Хлопець досягнув шпилів досить швидко і ось один із ретрансляторів навис над ним як одне велетенське прозоре яблуко. З першого погляду куля дійсно видавалась прозорою, але варто було придивитися як Бодя помітив всередині безліч тоненьких срібних ниточок, які розходились від центру і різні боки. Варто глянути під іншим кутом, то розгалуження зникало і сплав виглядав чистим склом. Бодя вхопився за шпиль, буквально вперся об нього тілом і спробував зняти прозору кулю. Вона навіть не ворухнулась. На руках залишився бруд від багаторічного пилу в перемішці із вологою. Все-таки стільки часу вони тут знаходяться, що могли практично зростися із металевим шпилем.

Хлопець вкотре пожалкував, що так поспішно поліз на башту, не продумавши можливі варіанти розвитку подій. Якби тут був Макс, то цей розумник напевне щось придумав. Бодя вхопився ще міцніше і з усіх сил шарпнув ретранслятор, але той не ворухнувся ні на міліметр. Бодя ледь не втратив рівновагу через прикладені зусилля і ледве зумів вхопитися за шпиль. Достатньо було поглянути вниз як все тіло заціпеніло і мозок ледь не відключився через переляк. Він стримав крик від передчуття миті, коли можна було розпрощатися із життям.

Хлопець перевів подих і заплющив очі, намагаючись обдумати ситуацію і зібратися із силами. Отже, кришталева куля не знімається просто так. Або вона застрягла через тривале знаходження на відкритому просторі, або вона до біса важка. Що далі? Повертатися назад з порожніми руками і запасатися інструментами на ще одну спробу? Звісно, якщо вдасться спуститися живим. Так, а якщо спробувати… Чекай, а якщо спробувати відкрутити? Бодя знову міцно вхопився за шпиль ногами і притиснувся до кришталевої кулі. В обхваті вона була трохи менше баскетбольного м'яча. Він міцно стиснув її спробував провернути проти годинникової стрілки. Нічого. Бодя додав ще більше зусиль. Стоп. Щось ніби провернулось, але все ніяк не йшло далі. Добре, а якщо спробувати провернути з такою самою силою, але за годинниковою стрілкою? Ану, щось ніби проскочило. А тепер ще раз. О, провернулось! Кришталева куля-ретранслятор гидко заскрипіла немов лампочка в старому фарфоровому патроні світильника. Ось провернулась далі. Ще і ще. Куля продовжувала видавати скрип, але з кожним разом піддавалась все легше. При цьому Бодя дедалі більше відчував її вагу. Дідько, та вона немов зі свинцю! З кожним обертом доводилося притримувати ретранслятор все більше. Ще кілька обертів і Бодя ледве втримує важку кулю у своїх руках, тримається сам на неймовірні висоті, з якою видно усе село.

Бодя підніс прозорий ретранслятор практично до свого обличчя, розглядаючи дивовижну прозорість, в якій під певним кутом просвічується дрібненьке розгалуження й цятки. Немов далекий космос, зібраний склодувом у сферу. Він перевів подих від усвідомлення, що здобув свою нагороду. Неймовірно, просто неймовірно!

 

The English Beat — Tears Of A Clown

 

Він міцно тримав свій скарб, свою ціль, до якої, як йому здавалося, хлопець йшов все своє життя. Уся втома і страхи окупилися в кілька разів. Тепер залишилося повернутися назад. Бодя притиснув важку кулю до тіла і обережно спустився драбиною, згадуючи слова почуті від капітана Девіденка, що дитя бога злилося з металевою антеною і далі понеслося радіосигналом. Так і йому здавалося, що чим сильніше хлопець притискав до себе ретранслятор, тим більше його тіло немов витягувалось поміж небом і  землею. Яка ж вона важка! Рука практично оніміла від зусиль втримати кулю. Йому вдалося спуститися драбиною ледве тримаючи ретранслятор. Однак, як бути із прогулянкою кабелем?

Діставшись виступу, Бодя зупинився, міцно тримаючи кулю обома руками і боячись хоч на мить ослабити силу хвату. Як тепер пересуватися з кулею в руках? Її не скинеш з такої висоти, оскільки прозорий ретранслятор розлетиться на шматки, Макс її не впіймає, оскільки така вага просто вб'є людину. Кабель. Так, попереду кабель, яким можна пройти, не торкаючись верхнього. Як в хлопця із балансуванням? Бодя важко видихнув і спочатку було подумав вхопитися за нижній кабель руками й ногами, рухатися так до кінця. Проте як бути з кулею, як її втримати? Замотати в одяг? Та ні, вона така тяжка, що жоден вузол її не втримає. Але зачекай, можливо якщо й вхопитися голими руками за нижню опору, то його може вдарити струм. Так, а інші варіанти? А якщо спробувати пройти так з кулею в руках попереду? Вона ж досить важка і з цього можна спробувати втримати баланс якщо тримати її перед собою. До того ж, куля абсолютно прозора і якщо тримати її націленою на кабель, то хлопець легко контролюватиме дорогу. Дивовижно, просто дивовижно як при вірному використанні кришталева куля може навіть допомогти.

Найважчим було стати на край кабелю, який прогинався одразу за кріпленням, що можна було легко посковзнутися і полетіти… Бодя навіть не хотів дивитися  куди можна полетіти стрімголов. Повільно й обережно, немов став на крихке гілля дерева. Черевики не ковзають. Перший крок, відчувається брак опори, але тримати рівновагу можна якщо куля знаходиться на рівні живота. Краще забути про варіант розставлених в різні боки рук. Верхній кабель над голою Боді ледь чутно загудів, щось спалахнуло і хлопець помітив ниткову коротку дугу, яка простягалась вгорі. Кілька кроків і здалося, що куля навіть полегшала. Хлопець намагався ні про що не думати, лише йти вперед немов гіллям дерева, крок за кроком. Проте цього разу знову почали спалахувати різноманітні картинки споминів. Тепер це виявились геть чужі, не його згадки. Бодя не знав цих людей, ніколи не брав участь у подіях, які виринали в його голові. Це були звичайні побутові сценки як от сніданок за столом в колі незнайомих людей, керуванням автобусом коли сидиш за кермом і бачиш широку панораму автостради, розмова в кабінеті з людьми, одягненими в ділові костюми, пристрасний поцілунок від звабливої білявки, коли ви обоє сховались за деревом в парку, це і цілодобове сидіння перед монітором комп'ютера коли готуєш цілу купу різних документів, це і безсонні намагання заспокоїти маленьку дитину, яка пронизливо плаче і кричить, це і знайома вулиця, якою ти йдеш, дивлячись на свої голі бліді ноги в одних черевиках, це і зріз викопаної землі, звуки вибухів і кров на твоєму обличчі, а далі поруч мертві понівечені тіла в рваних піксельних одностроях, лемент людей, це і довге протяжне споглядання порожньої дороги із свого двору із щемким сподіванням, що хтось сьогодні до тебе прийде.

Зовсім чужі спогади, які збивали з пантелику і лише завдяки великому зусиллю волі Бодя тримав рівновагу і обережно крокував далі. Діставшись середини від відчув, як  кришталевий ретранслятор став практично невагомим в руках, ніби якась сила тягнула його вгору і тут до хлопця дійшло, що це дія верхнього кабелю, оскільки йдучи проти направленого струму, як говорив дядько Коля, тому й могла вступити в дію магнітна сила. Лише минувши середину кабелю, вага кулі знову почала збільшуватися. Бодя поволі дихав, іноді робив короткі паузи, не будучи впевненим в наступному кроці. Тепер від відчув як почав прямувати під гору і чим далі тим крутіший нахил. Краще сповільнитися. Хлопець намагався не дивитися на відстань до перемичок правої башти. Головне, зосередитись на кожному наступному кроці, не дратувати себе зайвою перспективою. Крім того, картинки чужих споминів все рідше вибухали в свідомості.

 

The Police — Can't Stand Losing You

 

За кілька метрів коли права башта була перед самим носом, виникла спокуса дострибнути, здолати решту шляху одним ривком. Проте Бодя вчасно згадав, що на його голою тягнеться високовольтний кабель і стрибати з такою важкою кулею в руках також не найкраща ідея. Взагалі йому було дивно, що він здатен хоч якось мислити після усього цього потоку чужих споминів. Ще кілька кроків, ще. Він відчув, що підошва правого черевика ковзнула на провислому кабелі. Блядь, це погано. Заспокойся, не панікуй. Це крок, ще крок. Знову ковзання. Тепер сильніше. Менше метра кабелю під ногами. Достатньо вхопитися за перемичку. Тільки без різких рухів. Він перевалив кулю у праву руку, відчуваючи, що починає хитатися над прірвою. Ще крок. Повільно. Ще крок. Ліва рука витягнулась вперед до перемички башти. Ще трішки. Блядь, ковзає! Зараз нога просто злетить з кабелю. Бодя різко нахилився вперед, розуміючи, що якщо вчасно не вхопиться за перемичку то будуть сумні наслідки. При цьому він з усіх сил притиснув важку кулю до своїх грудей.

Як тільки метал врізався в його долоню Бодя з усієї сили стиснув долоню і підтягнув під себе ноги, аби тіло максимально відчувало опору. Правим черевиком він намацав перемичку, лівим ще одну і так завмер. Він важко видихнув і при цьому зареготав мов божевільний. Свідомість очистилась від чужих спогадів і до нього прийшло чітке усвідомлення, де він нині знаходиться і яку небезпечну відстань він щойно подолав. О, господи, дякую тобі! Бодя поглянув на свій трофей, який нині безумовно належав йому. Стільки зусиль, скільки випадків коли він міг звалитися вниз і все заради кришталевого ретранслятора. Тепер остання частина шляху.

Бодя кілька секунд важко дихав, а потім почав поволі просуватися перемичками до драбини, міцно притискаючи кулю до свого тіла. Висота вже давно стала звичною для нього, майже всі страхи притупилися і тепер хлопець все більше відчував втому. Він міцно вхопився за драбину і почався довгий спуск вниз. Куля тиснула усією вагою і єдине, що його турбувало — як би під самий кінець не впустити свій трофей. Рука, якою хлопець тримав кулю, раз по раз вдралась об металеві щаблі. Бодя на це не зважав, а лише спускався все вниз, тримаючи погляд націленим то вгору, то на кришталеву кулю. Зрештою, він відчув як права башта знову починає нависати над ним, немов древній велет і тіло по бокам почало тертися об металеві листи сходового тунелю. тобто, до земля залишалось з десяток метрів. Іржа сипалась практично дощем. Він кілька разів чхнув і на якусь мить здалося, що він тут застрягне через кулю, яку притиснув до себе, але шлях тривав далі.

Бодя відчув як тунель закінчується, а його нога нарешті торкнулася землі. Він вийшов із заґратованої клітки і впав на коліна, тримаючи перед собою важкий кришталевий ретранслятор. Хлопець не просто видихнув, а захрипів, його обличчя спотворила гримаса чи то відчаю, чи радості, з очей потекли сльози і він поцілував свій трофей, відчуваючи смак багаторічного пилу.

 

Men Without Hats — The Safety Dance

 

Максим дошкандибав до хлопця і глянув на прозору кулю мов на артефакт неземного походження. Чоловік весь час спостерігав знизу за просуванням хлопця мовчки, будучи ні живим, ні мертвим. В певні миті йому здавалось, що ось-ось станеться трагічна подія і все різко зміниться на гірше, і в подальшому житті Максима. Варто було хлопцеві опинитися на землі, як чоловік відчув неабияке полегшення. Тепер він розглядав кришталевий ретранслятор і все намагався зрозуміти, як цю річ можна використати.

— То це воно? — похлопав Максим Бодю по плечі, — Блядь, я думав тобі не вдасться. Ти там такі трюки виробляв. В мене ледь серце не зупинилося. Що тепер?

— Замкни двері на драбину. — промовив хлопець, витираючи обличчя шапкою.

— Дивна річ, ніколи нічого подібного не бачив. — Максим з іржавим вереском причинив заґратовані двері і заледве міг замкнути старий навісний замок, — Слухай, а якби куля впала звідти?

— Вона б розлетілась на друзки. — Бодя розкотив шапку і засунув в неї здобутий трофей, однак, все одно куля підозріло випирала.

— А якщо щось накидати внизу?

— А що ти там підстелиш? Поліцейський казав, що влітку там були лушпайки від зерна. Його сюди звозили цілими ешелонами. Ще хіба що тирси мішків зо сто.

— Можливо натягнути батут.

— Ні, не допоможе. Це хрінь дуже важка. — Бодя зняв із себе куртку-робу і загорнув в неї кулю, поверхи на хлопцеві залишилась байкова сорочка в клітинку.

— Схоже, нам треба вшиватися звідси, доки дядько Вова не прийшов. — Максим дошкутильгав ближче до Боді і простягнув йому ключ від замка.

— Так, треба. Але той охоронець не піде сюди. Він буде сидіти на місці і не відірве заду від стільця. Хіба що в туалет. — хлопець помітив ключ, — Це ти поклади назад до документів, аби усе було разом і потім повернеш Тетяні.

Бодя підвівся і взяв згорток в одну руку немов відро. Здається, так не буде надто підозрілим.

— Як? Навіщо? — здивовано запитав Максим, поспішно зашкандибав за хлопцем, який рушив територією в напрямку брами.

— Гадаю, це краще тримати в таємниці і усе слід повернути їй. Ми спробували і нам вдалося, але далі най усе залишається подалі від людей. Розумієш?

— Я так розумію, що поліцейський цим скористався, ти цим скористався, а іншим зась.

— Лізти туди це самогубство.

— О, то тепер ти це усвідомив.

— Можуть загинути люди.

— Заради чого? Ти здобув цю штуку, але що далі? Куди ти її несеш?

— Ти ще не зрозумів? Ти хіба не слухав ту історію?

 

Talking Heads — Making Flippy Floppy

 

— Ти гадаєш люди в це повірять? Все, що ти отримав — це подарунок на Різдво. Тим більше, навряд чи хтось дізнається.

— Якщо те, що ми зробили дійсно принесе результати, то повір, хтось захоче дізнатися і спробує це використати у своїх цілях.

— Це в яких цілях, лихих? Це як поліцейський, який отримав свою владу у цьому селі? Цікаво, а в тебе не лиха ціль? — іронічним тоном говорив Максим.

— Ні, через моє бажанням людям нічого боятися. Проте якщо змогли ми, зможуть й інші.

— Зможуть що? Якщо ти говорив про баланс сил, то навряд чи виконання бажання лихих людей може стосуватись розвитку глобального зла. Це як з капітаном Девіденко. Він, певне, хотів абсолютної влади над усім світом, а йому вищі сили подарували пістолета для того, аби лякати людей в одному селі. Я чомусь впевнений, що десь в іншому місці його американський "Кольт" нічого не вартий.

Бодя від слів Максима сповільнив крок і задумався, промовляючи у відповідь:

— Хм, може ти й маєш рацію. Якщо це таїнство дозволяє здійснити бажання, то лише таким чином, щоб фундамент цього таїнства не зазнав змін чи руйнувань.

— Так і я про це. Навіщо це все повертати назад Тетяні.?

Бодя дістав цигарку і закурив. Макс, помітивши це, закурив і собі.

— Воно буде в безпеці в неї. — наголосив Бодя, випускаючи солодкий тютюновий дим і відчуваючи полегшення разом із болем у м'язах.

— Через неї вже двоє людей дізналися і зняли ці штуки із башти. Не така вже й надійна з неї хранителька. Крім того, вона божевільна і може накоїти всякої хуйні.

— Нічого вона не накоїть. Вона ж обмежена в пересуванні.

— Все-таки краще, най це все побуде в мене.

— А тобі навіщо? Ти також захотів скористатися ним?

— Не сміши. Я не вірю, що ця штука може виконати бажання.

— Тоді для чого воно тобі?

— Для того, що це більше стосується вбитої дівчини. Шкода тільки, що капітан Девіденко забрав її свідоцтво про народження.

— Він все одно поверне його Тетяні.

— Чому?

— Бо згідно опису в особовій справі, це річ має бути в неї. Так само як ці конспекти і цілий згорток. Але ці речі ми йому не віддавали.

— Він так чинить? — Максим зрозумів і майже вигукнув, — Чекай, то він має владу, але все робить згідно папірців! Тобто, його влада доволі вузька і більше полягає у залякуванні?

— Схоже на те. Я тепер також розумію, чому його слухаються, адже він має владу для контролю, а не для привласнення чужого майна.

Вони дісталися прохідної, звідки виглянув дядько Вова зі своїм розчервонілим обличчям і гукнув до них:

— Що ви там, дістали того кота?

— Якого… — було відказав Бодя, але вчасно виправився, — Ага, забрали. — він показав тому згорток своє роби.

— А чого ти його так несеш? — здивувався охоронець.

— А нащо він там тобі? — відповів питанням Бодя.

— Та ці коти заїбали. — доповнив відповідь Максим, спираючись на милиці.

— Не те слово. — погодився дядько Вова і випустив їх з території непрацюючого елеватора, а Бодя в думках подякував капітану Девіденку за те, що прикрив їх, а от Максим задумався, навіщо поліцейський їх прикрив.

 

Huey Lewis And The News — Workin' For A Livin'

 

Бодя повернув праворуч і пішов у протилежному напрямку від свого дому. Максим ще було подумав над тим, чи залишилась Тетяна в будинку хлопця, хоча Мирослава могла й позбутися навіженої. Тепер несподіваний шлях хлопця спантеличив чоловіка і він закульгав за Бодею.

— Як гадаєш, це взагалі нормально коли людина одночасно хоче влади і нічого не хоче красти? — запитав Максим у Боді.

— Що? Я щось не зрозумів.

— Це я запитую за капітана Девіденка. Якщо вірити теорії, що здійснилось його бажання щодо того, аби мати владу і при цьому ти вважаєш, що він нічого собі не привласнює, то в чому полягає суть бажання? Просто влада?

— Я б краще в тебе таке запитав. Якщо просто згадати увесь той час, відколи в капітана Девіденка з'явився пістолет, то так, він собі нічого не привласнює. Ходить селом, роздає вказівки, що потрібно зробити. А так не згадаю, щоб він собі щось привласнював.

— Окрім кришталевого ретранслятора.

— Окрім нього, але це сталося до виконання бажання. А наразі я сумніваюся, що кришталева куля залишилася в нього.

— Він обміняв її на бажання? Як чарівний горішок?

— Він її використав для того, щоб втілити своє бажання. Це ж ця як її… позиція чи щось таке.

— Суперпозиція. Щось типу точки, з якої ймовірне виникнення будь-якої події. Чи як він казав, перетворення енергії в будь що. Але я мовлю про те, а що коли капітан Девіденко став заручником власного бажання.

— Тобто, він змінився під тиском виконаного бажання?

— Ага, що коли бажання, тобто, його втілення є ризиком розблокування сил і що все повернути до норми сама людина змінюється.

— Я тебе зрозумів. Це як раптом тобі випадає халява і щоб це тебе не надто розбещувало то тобі виставляють умови або просто ненавидять оточуючі.

— Практично так. тому я й попереджую, що коли ти отримаєш виконання власного бажання, а воно в реальності виявиться таким, на що ти зовсім не очікуєш.

Бодя все продовжував йти далі, а Макс шкандибав за ним на милицях. Вони повернули на вулицю, де чоловік кілька днів тому обрізав дерева і невдало впав. Тепер він зрозумів, куди вони прямують. Якось Бодя попереджав про найголовнішу людину в селі, тому тепер багато чого склалося разом. Кутта. І коп про нього читав. Як же він одразу не зрозумів.

— Ти знаєш, я пройшов доволі довгий шлях, я багато часу виношував своє бажання, аби ось так і зараз від нього відмовитися. — зізнався Бодя, — Є бажання, які досягаються довгою працею, що їхній післясмак практично гіркий або й непомітний коли взагалі чогось досягнув. А буває, рідкісний щасливий випадок робить тебе вищим на цілу голову. Тим не менш, бажання це як рухатися вперед, займати територію, це якийсь давній рух, який потребує певного підтвердження, інакше який сенс чогось бажати?

— Тоді що буде, коли ти перетворишся на раба свого бажання, яке втілиться, але при цьому змінить правила гри?

— Тобто, по-твоєму бажання якось змінює правила гри? А якщо бажання не здійснюється, то ти взагалі втрачаєш можливість жити. така виходить логіка.

 

Marc Almond — Tears Run Rings

 

Максим більше не сперечався із Бодею. Багато чого виявилось визначеним наперед задовго до цієї розмови. Можливо ще до приїзду чоловіка в це село. Хлопець довгий час важко працював, гнув спину і під тиском щоденної рутини виношував свою заповітну мрію. Неважливо яку, неважливо про що, бо усе його єство несеться до цієї будівлі покинутої перевалки із великою вірою, що тут є ті двері, крізь які хлопець може пройти. Тоді як сам Максим просто із цікавості супроводжував Бодю, забувши про свою роботу, про купу рубаних і ще більшу купу нерубаних дров. Чоловік все шкандибав на милицях в перед як рухаються мандрівники, в яких крім дороги нічого не зосталося. І всі ці розмови лише залишили кожного при своїй думці, а справжня суть оберталась довкола кінця їхньої подорожі.

Будівля старої перевалки все так само тихо стояла собі край села. Колись нетипове приміщення дивним чином заселили декілька людей, з яких показувався лише дядько Коля. Він сидів собі на дерев'яній холодній лавці, підставивши під сідниці старого м'якого рушника і поволі курив цигарку. Вигляд у нього був сонний і одночасно розслаблений, немов старий щойно побував у теплій ванні. Його погляд втупився в браму, яка була замкнена останній десяток років і кожен хто сюди заходив користувався вузеньким хідником. Коли перевалка ще працювала, то старий бував тут в якості гостя, іноді щось собі купував. Він згадував коли за золотих часів тут стояв справжній діловий гамір, вантажівки їздила одна за одною, а люди весело горлали у справах мов навіжені. Робота кипіла та й життя кипіло. колись.

Дверцята хідника пронизливо рипнули, старий сфокусував погляд на своїх гостях і важко видихнув:

— Що там, хлопці? Не сидиться вдома?

Бодя підійшов ближче і розмотав із спецівки кришталевий ретранслятор. Максим стояв дещо осторонь, спостерігаючи реакцію їх обох, аби вловити той момент, коли усе піде не так як очікував хлопець. Спочатку дядько Коля якусь секунду все так само сонно дивився перед собою, а потім його погляд вперся об кришталеву кулю і він злякано звівся на ноги.

— Блядь, Бодя ти що? — прошепотів він. — Ти там був?

— Я хочу зайти до НЬОГО. — промовив Бодя.

Дядько Коля схопився за голову і почав проходжати з боку в бік, промовляючи на ходу:

— Я вже було думав, що з цим покінчено. Ну спробували раз, вдалося, то я вже думав, що годі. Це ж вам не жарти. Блядь, це ж весь день коту під хвіст. Бодя, ти цього хочеш, ти ж ще молодий.

Власне, тут Максим почав підозрювати: або Бодя правий, або тут масовий психоз. Він розгублено дивився то на хлопця, то на старого і його власне світосприйняття поступово зазнавало змін. Виконувач бажань?! Тут, в глухому селі?

— Час настав, дядьку Коля. — відказав Бодя.

Старий розчаровано махнув рукою і поглянув розпачливо в сіре небо. Жодної пташки, лише далекий вітер. Він затужив невідомо за чим. Можливо щось нагадало старому про його молодість коли він дивився у таке саме старе небо, але сам дядько Коля був ще молодим, сповненим сил та оптимізму. А тепер все якось звелося до цієї хвилини і він слабо покликав їх за собою, запрошуючи всередину будівлі.

— Як воно все відбуватиметься? — запитав Максим їх у спину.

— Зайдете і будете чекати. Це все відбуватиметься довго. — відказав сумно старий.

 

Nirvana — Dumb

 

Вони зайшли всередину в темний коридор, де від денного світла ледь були контури внутрішнього інтер'єру. Дядько Коля поволі йшов попереду, схиливши важко голову, немов він сам йшов на власну страту. Максим залишив свої милиці припертими до стіни і важко кульгаючи йшов поруч Боді, який ніс прозорий ретранслятор, стиснувши зуби від ваги артефакту. Максим також стиснув зуби, проте від болю. В його голові усе переверталося від усвідомлення того, що в цьому світі бажання дійсно можуть виконуватись практично магічним способом. Вони вже розгледіли контури тих самих дверей із жовтими нитками світла крізь шпарини.

— Ну то вперед. — важко промовив дядько Коля.

Старий із силою смикнув на себе двері, коридором пролунав неприємний свист від тертя дверної перемички об плитку підлоги. Усі вони по черзі зайшли до вже знайомої кімнати. За столом сидів кремезний чоловік і бездумно дивився перед собою так само як і минулого разу. Дядько Коля шмигнув вздовж столу навпроти велетня і почав копошитися  в тумбочці під телевізором. Було чутно як всередині щось падає, грюкає, розсипаються дрібнички і нарешті старий дістав невелика старе портативне радіо із дротом і невеликою висувною антеною. Минулого разу воно було на телевізорі, а нині його з невідомої причини сховали в тумбочці. Старий вткнув вилку в розетку, увімкнув тумблер і динамік пронизливо зашипів. дядько Коля щось про себе прошепотів і підніс ближче до світла радіоприймач, аби краще бачити, на яку хвилю налаштувати. Динамік гарчав, хрипів, пищав доки звук не перейшов в тихий білий шум. Старий поставив радіоприймач зверху на телевізор і мовив до Боді:

— Став кулю перед Куттою по центру. Тільки став так, щоб вона не покотилась.

Хлопець обережно і поволі поставив кулю отвором від гвинтової канавки вниз у центрі столу і, як виявилось, прямо в центрі погляду кремезного чоловіка. Важкі повіки не ворухнулись і вираз обличчя не змінився. Лише бездумний незворушний погляд у простір перед собою. На якусь мить Бодя відчув, що в нього перехопило подих і через секунду усе нормалізувалося. Максим же відчув, що в нього паморочиться в голові і розболілась нога в гіпсі. Він тихо застогнав і присів на край лавки навпроти кремезного чоловіка. Таке відчуття, що вони щойно пройшли певний перелом в атмосферному тиску чи то від занурення, чи то від злету. Дядько Коля поправив радіоприймач на телевізорі і кілька разів стиснув долонями вуха і мотнув головою.

— Сідайте хлопці. — важко видихнув старий і вказав на лавку.

Бодя сів по центру, дядько Коля по його праву руку, а Максим підсунув ближче до Боді по ліву. Чоловік поморщився і витягнув ногу в гіпсі під стіл. Дія знеболювального припинилась, а періодичність навантаження без милиць не сприяла покращенню самопочуття. Подумки він картав себе за подібні випробування і вже думав над тим, аби решту дня якимось чином виторгувати собі відпочинок на ліжку. А ще Максим дивився на кришталеву кулю посеред столу, відчуваючи себе немов на спіритичному сеансі і все міркував над тим, що Бодя сьогодні практично не зробив нічого корисного, окрім як просто поїхав і залив пальне в автівку. Жодної корисної роботи від хлопця. Тому чоловік і не сприймав саму ідею виконання бажання, оскільки вона змушувала людину марнувати час, людина припиняла приносити користь для інших. І навіть коли бажання може бути виконаним, нехай навіть з благими намірами, то це лише знецінить важку працю простих людей. Хто молодший дивитиметься на тих, чиє бажання здійснилося, та й собі міркуватиме про можливість короткого шляху до власного щастя і добробуту. Так просто може бути змарнована в ціні багаторічна важка праця коли усе приходить поступово і коли навіть сягнеш невдачі, або внаслідок стихійного лиха чи нещасного випадку плоди твоєї праці будуть вщент зруйновані — у тебе все одно залишиться за плечима пройдений шлях, досвід, алгоритм як робити це ще раз, тоді як бажання ж практично одноразові і незворотні.

— Як воно взагалі далі відбуватиметься? — запитав Макс в старого.

— Сидіти і чекати. Головне, нікуди поки що з кімнати не виходити. Ніхто з нас не сміє прочинити ці двері.

 

Mr. President — Up 'N' Away

 

Щось кілька разів пронизливо заскрипіло в динаміку портативного радіоприймача крізь білий шум. Бодя відчув як в нього пересохло в горлі і він поглянув на кремезного чоловіка. Кутта. Істота, яка мешкала в селі скільки він знав. Про нього люди не розпускали плітки, не ділились особливо чутками, лише казали, що цей чоловік колись працював тут вантажником і працював з неймовірною віддачою, не шкодуючи ні здоров'я, ні часу. Тому його всі поважали і боялись. Тільки причина страху була незрозуміла. Чи то Кутта ні з ким особливо не розмовляв, чи його взагалі сприймали як розумово відсталого. Проте, його самовіддача роботі викликала у всіх повагу. Бодя ще малим кілька разів бачив тут на перевалці, коли вона ще функціонувала і він практично впевнений, що з тих пір практично не змінився. Кремезний чоловік сфокусував свій погляд на хлопцеві, але вираз обличчя не змінився. Бодя так і завмер, немов загіпнотизований. Усе довкола немов припинило своє існування, окрім білого шуму з радіоприймача, який наповнив кімнату.

Максимові дещо заклало вуха і він стиснув їх долонями, аби нейтралізувати ефект. Бодя і Кутта свердлили одне одного поглядами, а старий несподівано звернувся до нього:

— Слухай, що у вас по дровам? Треба мені завезти, бо ті надворі вже закінчуються.

— Це ви мене питаєте? — озвався Макс.

— Бодя нас вже не чує, тому в тебе.

Максим придивився до хлопця, розум якого був вже далеко звідси. Ось так, практично без жодної причини, що в чоловіка трохи похололо всередині і він запанікував, думаючи вже тікати звідси.

— То що там по дровам? — наполегливо питав старий, — Є у вас дуб, граб, акація? Мені треба тільки такі породи.

— Є… є такі. — здавлено відповів Максим, лякано позираючи то на старого, то на Бодю, то на кремезного чоловіка.

— То це може привезете мені ходку. Я дровами не дуже палю, бо в мене тут котел під вугілля, якого в мене залишилося ще трохи зі старих запасів. Це зараз всі палять дровами, а колись було вугілля, яке везли ешелонами і вистачало на всю зиму. Я пам'ятаю на зиму брав третину причепа і вистачало на весь сезон. А зими тоді були — це не така погода як зараз все одно як в березні, ще й в березні бували морози. Ти колись палив котел чи грубку під вугілля? Ні? То це ціла наука. Слухай, може колись трапиться в житті. Бо дровами палити то штука не хитра: накидай по-трохи доки не нагріється. А з вугіллям то все інше. Спочатку дрова. Треба накласти скраю в грубку під саму конфорку. І не грубих. Слухай, бо то як ви рубаєте поліна вас треба бити по сраці. Треба тонкіше, а не такі грубі ковбаси, що тоді їх в грубку не всунеш. Треба такі на два пальця грубизни і на три ширини, не більше, бо коли ширші, то вони довго розгоряються. Оце ними закладаєш грубку скраю, під конфорку. Хтось може класти менше, але точно це десь дров на відро, щоб коли розгорілися добре так і ще був запас горіти далі. Головний момент — це не проїбати. Бо треба вчасно засипати вугілля. Як тільки дрова прогоріли, просіли, що вогонь фугує на всю силу і піддувайло все червоне — сип трохи більше половини відра і дививсь, що менше пилюки у вугіллі. Краще вибирай шматочки не менше як кришка від пива і не більше курячого яйця. І трохи помочи водою. Як тільки засипеш, закриєш конфорку, то відчиняй піддувайло на всю — хай розгоряється на всю силу. Є такі, хто відчиняє трохи, але то в них своя методика і то тільки для таких, хто любить економити.

 

Coffin Break — Kill The President

 

Але не мороз може бути різна тяга і слід зважати на те, що захочеш ще вугілля підсипати на ніч, а жару може виявитись недостатньо. Краще коли плита поверхи стає аж червоною від жару, то можеш досипати або підгортати те, що погано згоріло від минулого разу. І якщо все вірно вгадаєш, вловиш момент, то всі ніч стоятиме тепло, ще зранку грубка зі стіною будуть ще гарячими. А дрова то таке. Якщо ще надворі плюсова температура, то можна собі кинути оберемок, а коли мороз, то ввечері розпалив, а вранці вже лежиш калачиком під ковдрою. Розпалюй вранці знову, а потім й ввечері. То добре коли до мінус п'яти, а якщо заверне до мінус двадцяти? Ось так і жили, бо що ж ти будеш дрова весь вечір підкидати.

Кремезний чоловік пронизливо закашляв на всю кімнату і дядько Коля замовк. Максим, який заворожено слухав старого, також звернув увагу на Кутту, як закліпали його очі і грубі риси обличчя скривились від неприємного відчуття. В динаміку радіо щось віддалено запищало і ніби як пролунав голос. Наступної секунди усе накрив білий шум. Кутта здійняв своє обличчя вгору до лампочки, яка майоріла жовтим світлом високо над столом і Максим вгледів як витягнулась шия велетня, як натягнулась його бронзованого відтінку шкіра. Після цього Кутта важко видихнув, простогнав пронизливим, практично хворим голосом і опустив обличчя поглядом в загіпнотизованого Бодю.

— Справжні кольори зими сліплять і печуть! — раптом пролунав з динаміка радіо жіночий голос.

Тим часом велетень підняв праву руку до стелі і вказав пальцем вгору:

— Он бачите там, в кутку?

Максим одразу перевів погляд на дальній лівий кут на стелі, де вчора була жовта пляма від протікання даху. На диво тепер там була чиста біла стіна без жодного сліду. Хіба що сам білий колір дещо потускнів від часу. Невже дядько Коля вчора забілив стіну якимось старим вапном? Та ні, жодних слідів свіжої побілки. Радіо знову пронизливо заскрипіло, а старий злякано втиснувся в лаку, зсутулився і зі страхом в очах почав позирати вгору, куди вказував Кутта. В динаміку ритмічно запищав сигнал, немов абеткою Морзе, який за мить перейшов в пронизливе тихе пищання, яке більше нагадувало приглушений крик. За мить повернувся білий шум і Максим відмітив, що той погустішав.

— Ти диви, що виробляє. — поволі промовив дядько Коля.

Повітря в кімнаті стало задушливим, що Максим декілька разі протер очі і на чолі з-під шапки проступив піт. Нога, яка декілька хвилин практично не боліла, знову нагадала про себе і він потер праве стегно вище гіпсу. Радіо вкотре несамовито заскрипіло і крізь перешкоди стало чутно жіночий голос:

— Повторюю: визначити власні координати не маю змоги. Замало опори. Я була в лісі, а перед цим тривала ніч. Попереду застережні вогні. Довгий червоний, два коротких жовтих. Жодного синього. Наголошую: жодного синього!

Радіо замовкло, кремезний чоловік закашлявся і все дивився на Бодю, який провалився у свою свідомість і не подавав жодних ознак присутності в цій кімнаті. Максим відчув себе ще більш незручно і поглянув на старого, який з'їжився на лавці і злякано дивився в стелю. Чоловік й сам все більше відчував страх і самотність, ніби вони знаходились не в кімнаті будівлі, а пливли в капсулі темним космосом. Кутта закашлявся, що його тіло практично затремтіло від зусиль. Максим при цьому дослухався до власного серцебиття, намагаючись зрозуміти, з якою швидкістю рухається час. Спочатку секунди ледве повзли, а тепер хвилини стрибають одна за одною все вперед і вперед.

— Бачу синій! Бачу синій! — заволав радіоприймач жіночим голосом.

Як тільки пролунали ці слова, кремезний чоловік застогнав і потягнувся руками до кришталевого ретранслятора. його велетенські долоні обхопили кулю немов м'ячик і без зайвих зусиль він підняв важку кулю над столом і підніс до світла під стелю. Світло від лампочки дивним чином заломилося крізь прозорий сплав і на якусь секунду Максим угледів напівпрозору проекцію зоряного неба на стінах. Потім Кутта підніс кулю до своїх уст і поцілував. Максимові це видалося дивним і з претензією на таїнство, немов священник у вівтарі цілує чашу причастя.

 

The Church — No Explanation

 

Далі Кутта розкрив рота і почав заштовхувати кришталевий ретранслятор собі у пащу. Максим вирячив очі на те, що виробляв велетень і поглянув вбік на старого, ніби очікував хоч якесь пояснення щодо того, що тут взагалі відбувається. Проте дядько Коля все так само дивився в стелю і щось шепотів собі. Чоловік подивився на кремезного чоловіка, який вчепився зубами в кулю і подумав, як же буде шкода, коли такий здобутий скарб цей ненормальний велетень просто розтрощить тут і тепер. І навіщо себе силувати, коли ця куля завелика для його рота? Далі почало коїтись щось неймовірне. Портативний радіоприймач заверещав завадами, заскреготав, немов у мікрофон билося тисячі крил. Кутта розкрив свого рота ще ширше, хоча фізично це булло неможливо. Його нижня щелепа опустилась практично до самих грудей, а уста захопили третину кулі. Слина цівкою потекла по його одежі.

— Та якого хуя… — вражено прошепотів Максим, втиснувшись спиною об стіну.

Цей Кутта або десь свого часу виступав в цирку в шоу потвор, або це взагалі не людина! Очі кремезного чоловіка по-дикому вирячились перед собою на загіпнотизованого Бодю як в того удава, який повністю заковтує в себе мишей. Паща розкрилась ще більше, верхня частина обличчя велетня відхилилась вгору разом з виряченими очима, нижня щелепа підборіддям вперлась в середину грудної клітки, розтягнуті уста обхопили прозору кулю, що у світлі стало видно червоно-темну носоглотку і змієподібний язик, слина текла йому на одежу, а його великі долоні штовхали кулю в середину себе доки губи не почали поступово стулятися. Тим часом шия Кутти розбухла нижче підборіддя і розширювалась більше розміру його голови, що шкіра натягнулась від тиску круглого предмету. Щелепи майже повернулись до нормального вигляду, погляд знову став спокійний і бездумний, грудна клітина велета надулася і раптово здулась до звичного стану.

Максим сидів завмерлий мов камінь, мозок не був здатен опрацювати щойно побачене. Усі попередні знання про цей світ не могли надати йому пояснення, вибудувати нову картинку світу. Все більше і більше чоловік схилявся, що Бодя у своїй гонитві за виконанням бажання таки мав рацію. Блядь, та тут всі хто живе мають свою правоту у всьому! Як тільки вираз обличчя Кутти повернувся до норми радіоприймач вкотре заговорив жіночим голосом:

— Передаю координати: чотири, дев'ять, два, три, нуль, п'ять, п'ять, вісім, два, вісім, три, дев'ять, сім, нуль, шість, дев'ять! Повторюю: чотири, дев'ять, два, три, нуль, п'ять, п'ять, вісім, два, вісім, три, дев'ять, сім, нуль, шість, дев'ять!

Кремезний чоловік рукавом витер свого рота, а Бодя тим часом закліпав очима і сипло задихав, немов повернувся з кошмарного сну. Він здивовано поглянув перед собою, на кремезного чоловіка навпроти. Здавалося, що останні кілька годин стерлися з його пам'яті і все, що пам'ятає хлопець це величезний відкритий простір, немов у космосі, немов з пташиного польоту його село, над яким він кружляв, бачив свій будинок, пролітав над ним безліч разів, бачив як згасало світло, підходив до темних вікон і все намагався когось гукнути. Страшне і одночасно дивне відчуття, коли бачив сам себе у пітьмі збоку, бачим Максима, прагнув обох зупинити з невідомої причини, але все було марно. Тепер він дивився перед собою на порожній стіл і в хлопця прокинувся просто звірячий апетит. Хотілося з'їсти чогось ситного, багато смаженої картоплі з хлібом, з порізаною копченою ковбасою чи оселедцем. Чим ситніше тим краще, а потім він помітив, що кришталева куля зникла зі столу, і до нього прийшло усвідомлення, що світобудова нарешті зрушила в напрямку, до якого він сам подумки волів останні місяці, якщо не все життя.

 

Furniture — Brilliant Mind

 

— Аутено Ваадартон спостерігає! Повторюю: Аутено Ваадартон спостерігає! — озвався з радіо жіночий голос і знову усе поринуло в білий шум.

Присутні в кімнаті знову відчули перепад тиску, в Максима розболілась голова і нога, Бодя ледь стримав нудоту, а старий просто заплющив очі, усміхнувся і прошепотів про себе:

— Ти диви, що виробляє.

— Невже це сталося? — промовив про себе Бодя, облизуючи сухі губи.

— Ще ні, треба чекати. Наразі відкритий простір — вірна смерть. — смикнув за рукав хлопця дядько Коля.

Усі троє, що сиділи навпроти Кутти відчули як якась відцентрова сила втиснула їх об стіну спинами і радіо почало відчайдушно верещати тонким сигналом, немов попереджаючи про небезпеку. Максим ледь не заволав від гострого болю в нозі і стиснув зуби. Останні секунди він уважно дивився на кремезного чоловіка, очікуючи від нього ще якихось нових дій. Подібна увага виявилась недаремною, адже Максим помітив як у велета під одежею щось заворушилося.

— Я його знаю! Я його бачила раніше! — звук писку в радіо змінився жіночим голосом і різко обірвався.

— Визначено пункт призначення. — промовив глухим голосом кремезний чоловік і широко розкрив свого рота.

Власне, його нижня щелепа почала так само опускатись вниз до грудей, очі вирячились і щось червоно-рожеве почало лізти з його пащі. Бодя втиснувся в стіну і так само вирячив очі на жахливе дійство перед ним. дядько Коля відскочив до телевізора і намагався відвести свій погляд. Максим так само відскочив незважаючи на хвору ногу до кутка між дверима "Гараж" і "Душова", притиснувшись до стіни. Радіо верещало страшними завадами, а з відкритої пащі проривалась невідома плоть назовні. Ні Макс, ні Бодя не могли зрозуміти, що то воно таке. Можливо, дядько Коля таке вже бачив, але й він злякано стояв збоку. Із пащі Кутти ліз дивний гомункул із головою без вух, очей і рота, його череп був різко витягнутий вперед зрізаним дзьобом, голова трималася на плечах і жодної шиї. Кутта все хрипів і силувався відригнути істоту, яка зародилася всередині нього.

Гомункул все рвався назовні протяжним худим тілом, його тулуб був подібний до людського із дрібними сегментованими м'язами. Руки притиснуті до тіла, тонкі мов мотузки. Слина щедро текла з відкритої пащі, місцями були помітні згустки крові, які падали на клейонку столу немов розігріте желе. На обличчі Боді завмерла гримаса відрази від появи потворної істоти, яка все перлась і перлась із горлянки кремезного чоловіка. Кутта схилив голову і з хлюпанням гомункул вивалився прямо на стіл на огляд присутніх.

Тепер Максим міг добре розгледіти "новонародженого": схожа на пташину голова, відсутність шиї, мотузкові кінцівки, де замість долонь і стоп були схожі на курячі хвати. Істота лежала на столі нерухомо, а Макс згадував усі старі фільми жахів, де смерті персонажів передувала подібна сцена. Кремезний чоловік протяжно і довго закашляв, схилившись над столом. Він заплющив очі, набирав повітря і кашляв з новою силою далі, слина все текла з його рота разом із згустками крові. Із радіо залунав уривок ритмічної електронної музики, що старий навіть закивав в її такті, але за мить музика змішалась з перешкодами і білим шумом.

— Блядь, що це таке?! — заволав Максим.

— Спокійно, спокійно. — замахав руками дядько Коля, — Я ж у вас запитував, чи готові ви йти до кінця. Ось маєте.

— Що це таке? — також запитав Бодя, який втиснувся спиною в стіну, спостерігаючи, як розтікаються слиз з-під істоти по столу і скрапує на підлогу.

— Те, що ти хотів. — коротко пояснив старий і вимкнув радіо, — Тепер слідуй за ним.

Істота на столі почала рухатись, плямкати немов мала дитина. Мотузкові кінцівки здригались кілька разів і вхопились за край столу ближче до Максима. Чоловік схопився за ніж, але Бодя замахав руками:

— Не чіпай, хай йде.

 

Radiohead — Karma Police

 

Гомункул підтягнувся своїми руками і практично потік з краю столу на підлогу з огидним хлюпанням. Червоно-рожеве тіло поволі поповзло до вхідних дверей і вперлося об них курячою долонею, безобличчова голова завмерла дзьобом в напрямку дверей і ніби на щось очікувала.

— Відчини йому. — попросив дядько Коля.

— А воно саме не може? — перепитав Бодя.

— Та воно мале, ти що не бачиш.

Бодя обережно обійшов істоту і з силою штовхнув двері в коридор. Пролунав жахливий свист і двері прочинились в абсолютну темряву. Максим забрав руку від ножа і зауважив, що надворі певне вже стемніло. Це скільки часу вони тут провели? Істота довго тримала свого дзьоба в напрямку пітьми і поволі за допомогою мотузкових кінцівок поповзла коридором. Максим і Бодя перезирнулись одне до одного із німим питанням: що робити далі? Дядько Коля, який собі стояв із занепокоєним виглядом у кутку кімнати біля телевізора, немов прочитав їхні думки і мовив:

— Йдіть, освічуйте йому дорогу, бо загубиться.

Хлопець дістав із кишені налобного ліхтарика і вийшов в темний коридор. Максим поміркував, що саме зараз стемніло і там в небі кружляє та сама дивна сила. Він пошкандибав за Бодею, діставши власного ліхтарика. На прощання він глянув на кремезного чоловіка, який все так само сидів, покашлював і бездумно дивився перед собою. Усе залишилось так само як і перед цим, хіба що Максим встиг почути як дядько Коля важко мовив до себе:

— Тепер, блядь, доведеться усе це витирати.

Бодя вихопив у світлі ліхтарика червоно-рожевого гомункула, який слабко й повільно відштовхувався кінцівками від плитки на підлозі, залишаючи після себе слід із слизу. Максим шкандибав позаду, так само наводячи ліхтарика на дивну істоту, свідком народження якої він щойно став. Той весь час прокладав собі дорогу курячими долоньками. Чоловік прикинув, що істота з тулубом мала довжину десь з метр, а з кінцівками то й півтора. При цьому вона не видавала жодного звуку, окрім дивного плямкання. Двері назовні в кінці коридору залишилися відчиненими і гомункул, прикладаючи зусилля, переліз високий поріг і опинився надворі. Бодя і Максим поспішили за ним, освітлюючи невідомо що ліхтариком. Тут Максим згадав як кілька днів тому їм обом довелося працювати надворі коли остаточно стемніло і вони користувалися ліхтариками, аби вберегти себе від дивної сили вгорі.

Істота повзла кволо і поволі вперед, а вони вихоплювали її світлом ліхтариків у темряві, не стільки вказуючи їй дорогу, а скільки боячись загубити її. Погода надворі змінилась на різкий вітер, який немилосердно бив в обличчя поривами з заходу. Доки Бодя прикипів поглядом до породження Кутти, Макс кілька разів спробував запалити цигарку, але вогник запальнички одразу гаснув при подиху холодного вітру. Гомункул ледве переповз хідник і дістався середини проїжджої частини. Бодя нервово озирнувся в різні боки чи бува не несеться якась автівка, проте дорога залишалася темною і безлюдною. Породження Кути повернуло праворуч туди, звідки прийшли Бодя і Макс. Мотузкові кінцівки в своїх рухах скидались на людські, лише кінцівки були як у жертви радянсько-російських та німецьких концтаборів тоненькі з випираючими кістками. Конусоподібна голова поверталась з боку в пік при пересуванні і тулилась до холодної землі. Істота у світлі ліхтариків скидалась на безпорадне пташеня, яке щойно вилупилось із яйця і повзало всліпу в пошуку їжі.

Коли істота повернула на іншу вулицю, то Бодя крізь гул вітру вловив завивання в повітрі над головами і щось велика пролетіло над ними разом з вітром. Максим рефлексивно пригнув голову, але втримав ліхтар твердо націлений на гомункула. Він кульгав без милиць, які залишив біля стіни будівлі перевалки, проте біль в нозі не давав про себе знати. Над їхніми головами щось хіхотнуло і ухнуло, що Бодя відчув як невидима сила підняла його на кілька сантиметрів над землею і одразу відпустила. Серце шалено закалатало, але він не відступав і так само тримав ліхтарика, націленого на породження Кутти. Пішов сніг. Раптовий сніг вихором закружляв у світлі від ліхтариків, падав на землю і одразу танув під впливом плюсової температури.

Десь ближче до елеватора щось спробувало підхопити істоту вгору, на що та лише безсило подриґала своїми кінцівками в повітрі і гепнулась назад на землю із звуком немов впало мокре рядно. Гомункул після цього кілька секунд лежав нерухомо, а потім його тоненькі кінцівки зарухалися і продовжив повзти собі ніби нічого не трапилося. Максим глянув на прохідну елеватора, де зазвичай сидів дядько Вова, проте вікна будівлі були темними і безлюдними. Так само крамниця "Сатурн" мовчала у темряві. Жодного світлого вікна, немов вони потрапили у зовсім іншу реальність. Бодя тримав ліхтарик, націлений на істоту і раптом для себе усвідомив, що не пам'ятає звідки вона взялася. Він бачив її як щось звичне і рідне як та собака, яка живе в буді на його подвір'ї.

Тим часом, сніг загустів і дорогою утворилось нове багно, на якому Максим періодично ковзав своїм гіпсом. Сила вгорі в небі ще кілька разів покружляла і, здавалось, затихла, розчинилась в нічному поривчастому вітрові. Істота залишала по собі протяжний слід на болоті. Бодя слідував за нею і, здавалося, що в його пам'яті так само залишається протяжний впалий слід, немов хтось розриває, витирає ключові події, які ув'язнювали його життя в аморфну купу. Гомункул повернув на його подвір'я, де стояв червоний ВАЗ, а позаду купи рубаних і нерубаних дров. Лише з другої спроби Бодя згадав, що це ж його подвір'я, що це ті засоби, за допомогою яких він заробляє собі на життя. З буди вискочила сучина і почала навіжено гавкати на дивну істоту, намагаючись зірватися з ланцюга. Її морда оскаженіла в собачій люті порвати те, що несло загрозу її дому.

— Ану ціба!!! — проревів Бодя і сучина відбігла до буди, заскиміла і ще кілька разів гавкнула для порядку.

Хлопець розумів, що гомункул повзе до його дому, мотузкові кінцівки вперто рухалися до вхідних дверей. Бодя поспішив, тримаючи істоту в прицілі ліхтарика, і прочинив дерев'яні двері. Максим хотів було заперечити хлопцеві, ніби відчуваючи небезпеку від подібних необдуманих дій, проте замовк, бо уважно стежив за всім, що відбувалося, вивчаючи і запам'ятовуючи кожну дрібницю. Ніби в майбутньому це чоловікові може знадобитися. Він дошкандибав і погладив збуджену собаку, не відводячи ліхтарика від червоно-рожевої плоті, яка курячими лапами вчепилася в поріг будинку і пролізла вперед. Макс пройшов за ним, а Бодя йшов попереду, відкриваючи двері в коридорі і далі. Власне, коли чоловік пройшов всередину будинку, то зрозумів, що істота прямує до кімнати подружжя.

Хлопець прочинив двері в кімнату, де в ліжку лежала його дружина із вимкненим світлом. Світло від ліхтариків заграло на стінах, Мирослава скочила з ліжка, спочатку зрадівши, що її чоловік нарешті повернувся додому, а за мить вона угледіла, що повзе підлогою.

— Що це таке?! — заволала вона.

— Спокійно! — крикнув до неї Бодя.

Діти вибігли із сусідньої кімнати і одразу закричали від побаченого монстра. Мирослава вискочила на ліжко і втислася до стіни, діти приєдналися до неї, обнявши маму і притуливши голови до її тіла.

— Що це таке ти привів сюди?! — майже в істериці волала жінка, діти запищали і розплакались.

 

New Order — True Faith

 

— Не бійся! Воно вас не чіпатиме! — заспокоював своїх Бодя.

Макс не був в цьому настільки впевненим, він висвічував істоту на підлозі, яка пролізла поріг і забруднила болотом килим. Усе інше чоловік бачив лише суцільною тінню й обрисами речей. Кімната виявилась маленькою, більшість місця займало двомісне широке ліжко, навпроти якого висів плоский телевізор із розгалуженням дротів, які тягнулися в різні боки. Між ліжком і телевізором місця вистачало для проходу лише однієї людини. Саме там стояв Бодя, обличчя якого у світлі ліхтарика мало блідий вигляд. А ще комод, тумбочка і шафа в кутку біля ліжка і двері в кімнату, де спали діти. Він тут ще ніколи не був і тепер Максим зміг розгледіти не особливо вибагливий побут людей, що нагадало йому про власний більш насичений з минулого життя. Максим посвітив на Бодю і угледів, що хлопець має геть відсторонений вигляд — такий самий загіпнотизований як і щойно за столом перед Куттою. Ліхтарик хлопця все освічував гомункула, який повністю вповз в кімнату і схопився курячою долонькою за дроти, які були під'єднані до телевізора.

— Що воно робить?! Викинь це звідси! — крикнула Мирослава, бажаючи сама це зробити, але діти так міцно вхопилися в неї, що жінка не насмілилась їх покинути.

Між іншим, істота не проявляла жодних ознак агресії чи навіть зацікавленості через відсутність органів чуттів. Вона підтягнулась вгору по дротам і вперлась в бік телевізора своєю дзьобоподібною головою. Почувся звук плямкання і дзьоб гомункула почав проникати в техніку маленький порт під пластмасовий корпус. Макс не міг в це повірити, тому навів ліхтарик і дошкутильгав ближче. Діти завили сильніше, а Мирослава розкрила свого рота від здивування. За кілька секунд півголови червоно-рожевої істоти просочилося всередину телевізора без будь-яких деформацій чи тріщини в копусі останнього. Так, практично мініатюрний порт дозволив гомункулу проникнути в пристрій, залишаючи по собі на стіні брудні сліди.

Голова породження Кутти зникла за лічені секунди, а далі всередину підтягнулось тіло із мотузковими кінцівками.

— Ой, що буде з телевізором? — глухо й стурбовано перепитала Мирослава.

Бодя на її слова посвітив ліхтариком довкола в пошуку пульту керування, підняв пластмасову коробку і натиснув на клавішу живлення. Істота практично зникла в побутовому пристрої, а екран засвітився синім кольором без жодного сигналу.

— Зламався. — промовив хтось із дітей сумним тоном.

— Та не може бути. — Бодя вимкнув і знову увімкнув телевізор.

— Що, тепер доведеться новий телевізор купувати? — з докором перепитала Мирослава.

— Та він зараз запрацює. Бачиш, он вмикається.

На екрані знову засвітилась абсолютна синя і порожня заставка. Істота остаточно розчинилась в телевізорі і Максим вимкнув свій ліхтарик. Бодя стояв в кімнаті, вихопленим синім світлом від екрану, позаду нього діти все ще стояли на ліжку, оточивши Мирославу. Хлопець мав стурбований вигляд від того, що телевізор не працює як слід і всі намагання увімкнути діагностику чи запустити "меню" закінчувалися нічим. Рамка з налаштуваннями то з'являлась, то зникала. Максим постояв кілька секунд і закульгав з кімнати, причинивши за собою двері. Там він почувався зайвим і тому дістався своєї кімнати, аби взяти відро для розпалу грубки. На диво, чоловік відмітив, що вогонь ще тріщить в грубці, в кімнаті тепло. Схоже, що хтось із сім'ї не чекав, що він сьогодні взагалі повернеться. Тоді Максим дошкандибав на ганок з ліхтариком і запалив цигарку.

 

INXS — Don't Change

 

Ніч була сповнена снігу, який кружляв у світлі ліхтарика і одразу танув на землі. Він заледве впіймав вогник цигаркою і глибоко затягнувся, випускаючи сіру хмарку в ніч. Ще одна затяжка і ще. На нього накотилась накопичена втома і гострий біль в нозі. Максим із жалем дивився на купу дров на темному подвір'ї і розумів, скільки часу він з Бодею сьогодні змарнували. Жодної користі. Хіба що Бодя сьогодні задовольнив… Блядь, Максим сьогодні став свідком стількох речей, що можна збожеволіти, якщо він вже не збожеволів. Як виявляється, реальність тонка матерія, яка може порватися навіть завдяки незначним зусиллям. Чого вартий попередній досвід коли ти абсолютно ти загублений на цьому знелюдненому острові, який ще за звичкою називають українським селом і тобі здається, що ти розмовляєш не стільки з людьми, а скільки сам із собою, намагаючись профільтрувати прожите життя, вхопитися за кінцівку часу і думати, що таким чином спомини щось таки важитимуть. Коротка затяжка. Та про що думати, коли так зголоднів!

Мокрий сніг продовжував падати в пітьму, вітер глушив його тихе шелестіння і щось кружляло в нічному небі, та сама дивна сила мовчки колотила простір. Максим викинув недопалок  у мокрі дрова і зашкандибав всередину. В кінці коридору з-під кімнати подружжя пробивалось жовтувате світло від лампочки. Було чути поодинокі голоси когось із подружжя та дітей. Максим зайшов на кухню, увімкнув світло і почав досліджувати пательню і каструлі на предмет їжі. Він нічого не розігрівав, а просто наївся усього ледь теплого, розвів у склянці води знеболююче, кинув до рота пігулку антибіотика і все випив. Він втомлено потер обличчя і подумав, що необхідно багато часу, аби переосмислити побачене сьогодні. І хтозна, чим все воно завершиться. Максим за звичкою помив посуд і склав мокрі тарілки біля мийки, аби ті стікали.

Він дошкандибав до своєї кімнати. З приємністю зайшов в тепле приміщення, увімкнув світло і став поволі роздягатися. Все як вчора: спочатку верхній одяг, потім нижній поволі із дотриманням обережності щодо ноги в гіпсі. Ніякого омивання, просто лягти собі і спати. Коли він зняв пакет, то помітив, що ступня з-під гіпсу дещо потемніла. Можливо, від бруду. Нічого страшного. Він ліг, вимкнувши світло, дослухаючись до голосів за стіною. Тепер подружжя здебільшого мовчало. Максим дивився вгору, в пітьму і чомусь згадав, що колись він також був одружений, однак з дітьми не склалося і він подумав про незбагненні шляхи людини, для якої колись здавалося, що все визначено наперед, проте усе залежить від чутливості. Коли болить, то краще більше рухатись і не зупинятися, коли чутливість знижується, то краще ловити той самий клятий сон доки він є.