в ковальні безлюддя що чорні легені видихають діаманти з-під ковадла слухняний вогонь пожирає твердиню ліниво гойдаючись у вугільній ямі в ковальні безлюддя а форми у повітрі немов молитви чекають на молот підкова заклинає дорогами опухлі ноги мечі одвічно молоді срібні ненажери голосять свою самотню пісню у полі   безлюддя триває і глибшають форми чорні легені мов безум гублять діаманти безсоромно вкрадені надра природи схрещено кайданами на рід людський земля мов бог пограбована релігією із сумирності вогню і гіркоти океану земля зустрілась із чорнотою подиху і відступила дзвоном голодного металу   чорне повітря приливом запускає час безлюддя глибшає народжуються форми як безліч текстів із ніжністю та світлом це ті ж діаманти зібрані з-під молоту від них не запалало жодне осіннє листя   2018

    гребля повінь русла повні часу горло повне дна не стало води і не знаєш як вийти із цієї води   один раз били дзвони болота сховались у стежках і зміями сичать скло точить зайчиків на стелю і покрівля опадає черепками усе немає води а вікна шкіряться водою   гребля дитячі акварелі заклали між ребер дитинство і не відпускають повінь альбоми рідіють у кульбабі і світлини відлітають у димарі не чути води а лики предків розмило водою   гребля повінь дно наповнилось піснями знепритомніли очі-дзвони так і не було води лише бездомні пси із даху спостерігають як час тече собі додому                                                                  2014

    пам'ять як невпевнений монах, що заглядає у дзеркало при вході до петрового бункера   пам'ять псалом на ветхому графіті: "моя самотність - моя фортеця, ніби кошик червоної шапочки, із п'ятьма хлібами і двома рибинами"   і тому ти йдеш через ліс шість днів, де кожен гість то шостий день, а на сьомий настає самотність од самотностей твоїх   пам'ять як незакінчені весни, починаючи зі страсного падолиста до тайної осені, коли після снігу тануть загублені яблука, а змій витанцьовує у ритмі сопілки факірів адама і єви   і весняні суцвіття, що не діждались бджоли, зібрані замість хлібин у кошик, який обтяжує твої ліві ребра і тому петро біля бункера запитує: "чому в тебе такі великі вуха, великий ніс, великі зуби?"   пам'ять це коли співають треті релігії і ти двічі зрікаєшся себе перед тим як зректися риб у кошику...                                                              

    зерно ніби голос землі що урвався коли моцартівська die zauberflote пішла колом на арії володарки ночі   зерно виповнює римською дорогою якою двоє чорних цуценят ходять і бачать міражі пипок вовчої суки   зерно це нижня половина прапора який зостався на териконі фронту і помахами пророчить латунні сни   зерно немов довгий вірш під вечір затримує когось над прірвою міста аби за римою вгадати в кінці слово   зерно це біла маска серпневої тиші яка лише на три чарки переростає матінку-африку і спадає в листопаді   зерно це красива мовчазна дівчина яка загубилась за монітором роботи і вже не приходить в жоден мій сон   зерно мов неможливість бути разом коли любов зачепилась павутиною за врожай і не встигає за латунним літом   2017

  на площі святих інші святі шукають монети для благословення води у фонтанах   що можна зробити за допомогою монетки закрутити шурупи провести напругу прикріпити для паперу аби вітер не загинав неслухняні сторінки зігнути півмісяцем як частину декору   але святі кидають дріб'язок у воду сповіщають вони повернуться сюди не важливо що за монету нічого вже не купиш не важливо що ввечері їх виловить якась тарасівна і перетворить воду на пиво   бо святі обіцяли повернутися на площу іншого святого вони змінять назву площі їм ніколи не бракуватиме металу   2016