Сергій Рибницький "СВІТЛІ ДНІ ДЛЯ КАТІ". Розділ (останній) 13. Rubedo єдність протилежностей

Спека тривала майже увесь вересень і повітря із жовто-спекотного переходило випалений простір. Перші дощі вимили небо до насиченої сині, хмари нарешті отримали чіткі контури. Подих прохолодою видавався неймовірно цілющим. На полях з'являлась різноманітна техніка і гуділа збиранням врожаю. Люди на присадибних ділянках зачищали городи до зими. День немилосердно зменшувався, що в душі усе стискалося в тривожному очікуванні. На ранок туман став звичним гостем, а полудень світився сонцем і по-особливому випікав усе, що не ховалося в тіні. Під вечір панувала дивна духота, а вночі приходила прохолода. Жовтень прийшов зі справжніми дощами і тоді село раптово пірнуло в осінь. Більшість доріг перетворилися на багно, листя стрімко жовтіло, потягнулися перші причепи з дровами. Тепер робота в більшій мірі кипіла а подвір'ях, а на землі хіба що мотоблоки із плугом перекидали землю, ніби перегортали нову сторінку. Хто тут був приїжджим вже мав новий клопіт з похолоданням, що всерйоз розмірковував повернутися в місто. А хтось з молох, хто недавно поїхав на навчання, тепер частіше повертався в село, щоб "відігрітися". Дивна циркуляція людей між містом і селом закінчувалась тим, що більшість все-таки поверталася до свого попереднього місця проживання і думала як жити далі, де заробляти копійку і тому подібне. Літо остаточно розчинилося у холодному виднокраї, в стриманих розмовах і плітках, які розпускали місцеві.

За останні місяці не відбулося жодної особливої події. Померло декілька старих людей, що їхні труни несли через усе село, проте на самому цвинтарі збиралися лише найближчі люди покійників. Фермери активно збирали врожай і бідкалися, що не знають як цього року розрахуються з пайовиками. Далеко за селом виявили згорілу автівку, чому мало хто приділив увагу, лише деякі спритники ходили туди в надії узяти собі щось на металобрухт. За кілька днів від понівеченої автівки залишились сліди горіння і купа сміття. Ходили чутки, що в селищній раді очікуються зміни і руку до цього доклав заїжджий багатій. Люди і цим змінам не надто приділяли уваги, все що їх цікавило — це побутові справи, а потім всю увагу поглинали довгі вечори, коли надворі панував справжній осінній холод, а з димарів виповзали перші дими. Тут не відчувалися зміни, тут життя зациклилося на побуті і звичайний ранок вже сприймався як благодать. Трохи роботи до обіду і після — день минув і кожен липнув чи до смартфону чи до телевізора з турецькими серіалами.

Темніло дійсно рано і Вероніка не розрахувала часу коли виїздила з міста. Вірніше, вона не могла розрахувати часу кілька останніх тижнів. Запізнення на роботу ставали систематичними і вона пояснювала начальникові, заодно й собі, що це через постійну затримку на робочому місці в позаробочий час. Завдання мають бути виконані, а робочі графіки це так, папірець для сторонніх очей. Проте, як би ж усе можна було пояснити роботою. Вероніка відновила стосунки зі своїм хлопцем, старалася вибудовувати радість і довіру, і справи йшли добре поки не почала спливати агресія. Саме з її боку, тоді як він все більше уникав Вероніки. Тоді після чергового прояву гніву з її боку, хлопець заявив, що повернулися старі звички жінки. Які звички? Так, він знайшов планшетки від пігулок. То й що? Пігулки це не алкоголь і не наркотики, а сам ти хіба не п'єш пиво, а сам ти не граєшся в телефоні?! Все це невдоволення, різкі емоції проростали з годин гнітючого стану коли Вероніка не могла нікуди себе подіти, коли дивилася в осіннє вікно і думки зникали в її голові. Так, вона ні про що не думала, мозок був подібний до пустелі, яка все ширилися і все поглинала. Тоді пігулок вже було недостатньо. З першими похолоданнями відео стало звичним партнером на ніч, через деякий час і ранок починався з відео, згодом обідні переви та навіть зупинка в автівці перед об'єктом, де треба було проводити діагностику, стали буденними. Звісно, хлопець пішов, зник, не залишивши по собі жодного сліду, ніби його насправді не існувало. Відео дедалі більше ставало звичним супутником, зациклено переглядалося, що вгамовувало мозок. Зі звичайних седатиків вона перейшла на антидепресанти, а відео стало одночасно альтернативою та додатком, які посилили її свідомість. Розмови з людьми її гнітили, робота сприймалась як відверте катування коли доводиться виймати навушники з вух, готувати звіти чи проводити діагностику водопровідних труб. І тут почався сезон прискореної підготовки до опалювального сезону. Бодай хоч якась розміреність зникла, усе довкола відбувалося в хаосі, принаймні Вероніка усе довкола сприймала за хаос, оскільки її мозок прагнув бачити усе довкола як те відео з Ютюба — зациклене і передбачуване. Вона не могла з усім цим впоратися, хоча робила вигляд, що здатна готувати один звіт за іншим. Потім переробляла звіти за вказівкою начальника, мовляв, якщо вказувати у висновках усю правду, то цей клятий опалювальний сезон навіть не розпочнеться. Вероніці вже було плювати на начальника, його політику, плювати на опалювальний сезон, який, по правді, являв собою купу інструкцій, які між собою практично не узгоджувалися. Власне, їй було на все плювати, окрім зарплатні, адже чеки і рахунки кусалися з першими похолоданнями.

Аж ось почався останній робочий тиждень. Крайній робочий тиждень. Вірніше, він розпочався ще з суботи коли Вероніка спробувала взяти себе в руки, коли вона телефонувала своєму колишньому робила спроби примирення, "вмикала дурепу", а той все не вівся. Звісно, він не вірив їй, та й Вероніка сама собі не вірила, бо шукала не його, а когось, хто міг би бути поруч коли її накриває. Вероніка принижувалася і буквально благала його про допомогу, але він все твердив, мовляв, ми сходились раз, а потім ще раз і ще, і під час останнього я старався як міг. Не достатньо! — різко обірвала Вероніка. Хлопець спокійним тоном відказав, що наступного разу не буде, бо в нього не залишилося на неї сил. Він вимкнув зв'язок, а наступним, хто телефонував до неї був її начальник. І це означало, що з вихідним покінчено. Причому з усіх співробітників лише в неї. Саме так їй це здалося. Суботу було змарновано і не допомогло відео, зациклене на всі шість годин, аж поки не сів акумулятор в смартфоні. В неділю було ще гірше. Треба робити звіти, бо на ранок понеділка вони мають лежати на столі начальника. Просто божевільний нікому не потрібний темп. З понеділка нічого не змінилося. Вероніка з'явилась на роботі виснаженою і роздратованою. На одному гніві вона протримала два дня. Телефон не припиняв працювати, відео відносило її мозок кудись далі від роботи, з якою вже почалися проблеми. Вероніку постійно відправляли до житлових старих панельних будинків, де текла одна загальна труба, проте заяв по цій трубі біло півтора десятка, тобто, слід здійснити перевірку і написати звіти по кожній заяві. Звісно, нікого в поміч не дають. Звісно, хочуть, щоб ці звіти були підготовлені протягом дня. Звісно, іншим колегам дістаються більш притомні комерційні об'єкти, де ніхто не підганяє. Так все це бачила Вероніка. В четвер вже половина звітів була відкладена, так, просто відкладена через чергові виїзди по заявам з житлового кварталу. Труба тече в підвалу, але старший по будинку не впевнений, де насправді може бути порив, тому слід перевірити усю мережу будинку. В кінці дня вона вже не відповідала на дзвінки. Все, ресурс терпимості вичерпався і відео вже не допомагало, пігулки діяли на короткий час. В четвер вона напилася. Короткочасний ефект хмелю змінився головним болем і нудотою. Ніч минула без сну. Вероніка сиділа собі на ліжку, намагаючись зібратися із силами, періодично ходила в туалет і вибльовувала рештки алкоголю та їжі. Посередині осені набуте літо вичерпалося всередині Вероніки. Вона згадала про Катю, так, дозволила собі згадати, хоча направду кожного дня мимоволі образ дівчини проносився в неї перед очима. Як же тепер був потрібен її оптимізм, її світлий образ, та, чорт забирай, потрібен її світ дев'яносто шостого року!

Ранок п'ятниці почався з проблем на роботі. Як виявилося, останні дні багато працівників припустилося помилок, не встигли з підготовленими звітами і мер міста в інтерв'ю новин вже відверто говорив про зрив опалювального сезону. Начальник погрожував звільненням усім, а Вероніці вже було все одно, бо вона встигла зняти усю готівку зі своєї картки. Начальник волав, що цими вихідними працюватимуть усі і усі повинні бути на зв'язку, а не робитимуть так як вчинила Вероніка вчора. Насправді їй і на це було плювати. Єдине, на що не плювати, то це зарплата та її тінь — рахунки і чеки. Це коло не розірвати. Їй була потрібна Катя, хоч на кілька днів чи тижнів, бо ж влітку їй вдалося подолати внутрішній перелом, ніби все нормалізувалося. Тепер Вероніка розуміла, що нічого не нормалізувалося, а вона насправді збилась з робочого ритму, збилась з сучасного ритму взагалі і натомість її думка нарешті розквітла. Тобто, Вероніка збагнула, що не може тримати цей темп і відповідати вимогам якогось вищого керівництва. Не може навіть прикидатися, що встигає усе виконати і розуміє концепцію своєї посади. Ні, пані й панове, Вероніка вже випала з професійного об'єднання, давно не вірить в кар'єрний ріст і цього літа вона якщо не знайшла себе, то точно відійшла від вигаданої себе. Робоча п'ятниця минала доволі нервово, а у випадку Вероніки максимально розпачливо. Усе випадало з рук, звіти складалися з таких дубових фраз, що вона це сама помічала, але не могла підібрати слів чи перебудувати речення. Вероніка ще до обіду встигла проігнорувати дві заявки на перевірку водогону, що навіть не відписала на електронного листа. До біса! Ви дістали зі своїми водогонами! До того ж, тілом поширився дивний свербіж, ніби Вероніка не милась протягом тривалого часу. Ну от маєш. Після обіду напруження геть не зменшилося і в офісі лише зростала нервозність. Практично усі, хто був на роботі, а не на виїзді, тепер розуміли, що завтра доведеться виходити сюди. Звісно, таке траплялося не вперше, проте людський гнів шукав свого виходу, шукав жертву і кожен потрапляв під руку. Різка фраза, суперечка підвищеним голосом між колегами, перекур, який тягнеться до третьої цигарки поспіль — усе це було лише прелюдією коли начальник почав ходити поміж столами і співставляти запити і виконану роботу. Кому-кому, а Вероніці дісталося найбільше, бо зрештою, начальник вміє контролювати роботу і вказувати на прогалини там, де вона навіть не підозрювала, що є щось важливе. Вероніку осоромили перед усіма колегами, що вона особливо й не помітила, більше того, всі її думки крутилися довкола того, щоб сісти в свою автівку і помчати основною трасою… Дивно, але ще до п'ятої години все саме так і трапилося.

І найдивніше те, що вона не запам'ятала цей період від осоромлення її начальником до того як вона промчала дорожній знак із перекресленою назвою міста. Сіре сутінкове небо супроводжувало її якусь годину, а вона увімкнула Ютуб на циклічному повторі і все трималося на дивному ритмі інді-гурту.

 

ANGINE DE POITRINE — FABIENK (LIVE ON KEXP)

 

Чорно-білі костюми, довгі штучні носи і шалений глибокий нерівномірний ритм, який межував поміж джазом та роком. Одним оком на дорогу, одним оком в телефон, який вона закріпила на панелі приладів і який слугував краще за будь-який навігатор. Вероніка навіть не задумувалась на перехрестях, бо несподіваний ритм мікротонової гітари направляв її вірним шляхом. Потік автомобілів прийняв її і поніс далі менш залюдненою місцевістю. Усі дзвінки заблоковано, усі повідомлення заблоковано. Лише Вероніка, рівномірний гул двигуна, дивна майже динамічна, майже рідна музика внутрішнього стану, який підштовхує все вперед, вирватись з того всього лайна, яке люди в своїй сліпоті все ще сприймають за соціальне життя.

Траса дозволяла їй рухатися вперед. Через глибокі сутінки увімкнені фари не рятували її від сліпоти. Вероніка могла розрізняти контури предметів та ландшафтів і тримала швидкість на прийнятному рівні, але раз по раз виникало відчуття, що вона заблукала. Жінка не знала куди вона їде і по що. За кілька секунд накатувало усвідомлення і вона продовжувала впевнено тримати кермо. Музика з відео в черговий раз підхоплювала її травмовану й виснажену свідомість, що Вероніка з подивом помічала, що зовні настала справжня ніч, а вона ж буквально щойно виїхала з міста. Годинник не обманював її, це просто осінь дарувала передчасні сюрпризи. Світло від фар завдяки темряві краще вихоплювало предмети на узбіччі, що Вероніка якоїсь миті відчула хвилю втоми і зупинилася на заправці. На щастя, вона впізнала це місце і взяла смартфон, аби набрати номер. Розмова була простою, проте нервовою, що вона практично плакала під час розмови і слізно вмовляла того, хто на іншому кінці зв'язку все-таки прийти, бо Вероніка настільки рішуча, що готова власноруч виламати двері.

Так, а тепер спробувати купити трохи припасів на заправці. Ох, це буде не легко. Вона під'єднала навушники до смартфону, який продовжував все так само зациклено програвати відео, кілька разів важко вдихнула і видихнула. Вона вийшла в осінній вечір. Спомини минулого нікуди не ділися і заскочили її на всю силу. Вероніка йшла вперед, орієнтуючись на яскраву вивіску, але замість неї — обличчя її старшого брата Олега, яке нависло над нею. І жодних емоцій, лише звір, який вирвався назовні одного вечора і отримав своє задоволення. Її ноги на мить підкосилися, що Вероніка ледь вловила рівновагу. Чудовиська виринали з її підсвідомості і все завертали жінку з обраного шляху. Ні, вона зможе, бо стільки проїхати кілометрів — це не може бути марною справою. Двері на фотоелементах прочинилися перед нею і Вероніка ледь не впала на порозі. Перед очима все ще обличчя Олега, немов він наздогнав молодшу сестру крізь ці роки.

Вона з нелюдською силою бере себе в руки, підходить до продуктових полиць, вибирає все необхідне і мимоволі бачить себе у віддзеркаленні зі схудлим обличчям, темними колами довкола очей, проте касирка не зважає на її зовнішність, бо трапляються різні люди за кермом і здебільшого мають виснажений вигляд. Вероніка розраховується за пальне і товари, її координація рухів не чітка, що жінка не може з першої спроби узяти решту. Вдих і видих. Обличчя Олега перед очима, його руки стиснули її зап'ястки, його коліна відтіснюсь її стегна вбік. Вдих і видих. Вона повертається в автівку. Ось вона на одинці з багатошаровою музикою в телефоні. Запустила двигун. Полегшення. Вона рушає з заправки і на виїзді ледь не зіткнулася з вантажівкою, яка мчала нічною дорогою. Водій пригальмував і заволав щодуху на одоробло за кермом. Так, заслужила. Смерть була такою непомітною і близькою як ніколи.

Все далі нічною дорогою, цигарка в роті, яскравий вогник запальнички, зациклена дивна музика з арабськими мотивами. Практично середньовічна. Вероніці подобається, це налаштовує її мозок триматися шляху. Перед в'їздом в село вона зупиняється, вимикає відео і телефонує. Цілий день вона морочила голову місцевому чоловікові, комунальнику, саботувала власну роботу, проте знайшла потрібний номер телефону. Розмова була короткою, проте напруженою по обидва боки з'єднання. Про головне вони обоє мовчали, але розуміли все, а все решта було умовностями. Вероніка запевнила співрозмовника, що зробить усе з його чи без його допомоги. Все одно зробить. Вона вимкнула з'єднання, запалила цигарку і подивилась у темінь крізь лобове скло. З прочиненого вікна в салон заходило свіже прохолодне повітря. Там, де темінь, розкинулось село, але виднілись далекі окремі вогники від вікон будинків. Вогники скидалися на сигнали про допомогу прибережних маяків, хоча насправді маяки сигналізували про небезпеку для нічних кораблів. Мовляв, якщо наблизитеся, то розтрощите себе і вб'єте свою команду. Там попереду ніякого спасіння, просто берез, на який ти зійдеш, щоб пізнати вже звичні тобі насолоди.

Ще одна цигарка. в салоні зробилось холодно, проте Вероніка навпаки спітніла і бездушно вдивлялась в темні села. За п'ять хвилин вона підняла скло і поїхала ґрунтовою дорогою, розбризкуючи воду з калабатин. За останній місяць ями поглибшали, що Вероніка ледве уникала несподіваних вирв на шляху. Автівку гойдало ніби човен на хвилях. Ближнє світло фар вихоплювало кущі і дерева на узбіччі, і вона пригадувала, що влітку все було по-іншому та й відчувалося по-іншому. А тепер зникла та задушлива та одночасно приємна спека, яка відчувалась немов теплі обійми рідної людини. Село потемніло і зникло десь в закутках осені. Ось вже й видніються темні пагорби будинків, контури парканів. Влітку тут було тихо й порожньо, а нині усе взагалі видається величезною примарою з порожніми вулицями і темними хатинами.

На перехресті Вероніка повернула праворуч і "шкода" плавно поплила вже знайомою якщо не рідною вулицею. Кілька сотень метрів своєрідним тунелем. Всередині жінки до всього з'явилося напруження від очікувань, які виросли в голові протягом останніх годин. Вона тут чужа людина, яка ні на що не має права, проте рветься вперед, хапається за справжнє диво, яким не вміє розпоряджатися, лише зловживати для власного задоволення. Все одно, Вероніка тут з виснаженою душею та тілом, з тремтячими кінцівками і купою проблем як в особистому житті так й на роботі. Вона все одно тут, не до кінця розуміючи навіщо, не достатньо пам'ятаючи як усе закінчилось минулого разу. Вона на ці сільській нічній дорозі зі смужками будинків по обидва боки, де є або немає людей, де є куций затишок або люди несвідомо очікують на смерть як єдиний спосіб позбавитися усіх земних турбот. Вероніка націлилась очима вперед, очікуючи на знайомі орієнтири і ось високий паркан будинку Миколи Павловича, а за ним стара ґратована брама, яка відмежовувала садибу покійного Бойка. Ось і воно, ось і воно! В світлі фар з'явилося жовтувате обличчя Кланцатого, який курив і стояв у прочиненому хіднику. На його обличчі змішалися сум і невдоволення. Старий чоловік сплюнув вбік і вийшов на вулицю поки Вероніка паркувала автівку навпроти у посохлій високій траві. Вона вимкнула двигун, схопила наплічник, з якого стирчало руків'я трубного ключа, увімкнула ліхтарик і вийшла в осінню ніч. Як тільки грюкнули дверцята заволав сусідський собака, а за ним підхопили гавкіт ще декілька псів. В темряві спалахнула затяжка цигарки Кланцатого і почувся його хриплий низький голос:

— Знову ви тут. Нічого хорошого з цього не вийде.

— Я мушу з нею зустрітися. — Вероніка з увімкненим ліхтариком хотіли йти в прочинений хідник, проте старий загородив дорогу.

— Це вам не побачення. Катя вам що, собака, до якої можна приходити коли у вас паршивий настрій, отримувати своє задоволення і йти?

— Хіба з вами так не чинили, чи ви самі так з кимось не чинили?

— Я багато чого накоїв своєму житті і подібні вчинки не найгірші, але я ними й не пишаюся. Якщо я так й чинив, то із живими людьми.

— А Катя хіба не жива?

— Вона інша.

— Тим краще для неї, для вас і для мене.

— Нікому від цього краще не буде. — Кланцатий посвітив ліхтариком в обличчя Вероніки, — Гляньте на себе. Ви одержимі.

— Що ви хочете сказати, що я закохана у Катю? — з надломленим викликом в голосі запитала жінка.

— Ви одержимі своїм задоволенням. — із сумом підмітив старий, все ще не пропускаючи її, — Якби ви її справді любили, то вас тут не було б. Ви б забули сюди дорогу і далі носили в серці її світлий образ.

— Тієї миті коли ви дозволили мені відсунути бак, тієї миті як вам стало очевидно, що я зустрінуся з Катею, ви знали про мою одержимість, ви знали про моє попереднє життя і через що я пройшла? — вона дещо підвищила голос, що сусідські собаки знову здійняли гавкіт з темряви.

— Ні, не знав. Я думав про Катю.

— Ви думали про себе, про свій батьківський інстинкт. — мовила вона болючі слова, хоча їй вже було байдуже, Вероніка використовувала будь-які методи, аби дістатися до Каті, — Це і є наша спільна проблема думати про себе, коли кожен з нас перебуває поруч Каті.

— Якщо ви вже заговорили про мої батьківські почуття, то вони поширюються не лише на рідну дочку чи Катю, а й на вас.

— На мене? О, це вже зайве…

— Я хочу, щоб вам було добре. Ви…

— О, то ви тут філантроп, благодійник? То знайдіть мені пристойну роботу, знайдіть мені кохану людину, яка може хоча б не тікати від мене при моїх перших же проблемах. Може ще повернетеся назад в часі і будете моїм справжнім батьком, який зможе захистити мене від зґвалтування.

При цих словах Кланцатий трохи відступив назад, бо очі жінки вирячились в дивному, практично в хижому виразі. Але Вероніка взяла себе в руки:

— Вибачте, в мене день сьогодні поганий, а той тиждень, а може й увесь місяць.

— Я розумію, але якщо Катя з'явиться, то вам буде гірше.

— Ви ж знаєте, що вона й так кожного разу з'являється, ви ж знаєте, який нині світ став? Гірше точно не буде.

Вероніка вже й не знала як благати і переконувати старого, який все світив ліхтариком їй в обличчя, прагнучи щось там розгледіти.

— Зрозумійте, Катя не річ. — майже прошепотів Кланцатий.

— То припиніть вирішувати за неї. — так само зі сльозами в очах прошепотіла Вероніка. — Припиніть демонструвати свої права на неї.

Старий остаточно відступив і визнав свою поразку. Не тільки в цій розмові, а й загалом у житті. Все це було марним, усі застороги, усі спроби забезпечити краще майбутнє якщо не собі, то хоча б своїм дітям і внукам. Не існує кращого майбутнього, є лише циклічність одних і тих самих проблем, які перемелюють людей і в кожному поколінні ці проблеми відчуваються так, ніби людство вперше має з ними справу. Ні, його покоління своїми прагненнями доклало руку, щоб усе повторювалося, щоб зустрічати ось таких зламаних через коліно дорослих людей як Вероніка і дивуватися їхній слабкості. Ні, в людському роді є вроджена слабкість, яку не здолати, не викорінити і молоді люди все запитують чому це так — як і він свого часу запитував в старших коли вигрібав лайна на всіх роботах за копійки і жив в бараках з протягами. Чому? Чому? Чому? І ніколи не буде відповіді, хіба що передчасне розуміння, що більшість життя люди блукають у власних вигадках. То що собі вигадала Вероніка, а що вигадав сам Кланцатий?

— Краще допоможіть мені. — попросила старого спеціалістка.

В одному вона мала рацію: ніхто з них не міг розпоряджатися Катею як річчю, але Вероніка помилялась якщо думала, що Катя слугує вирішенням її психоемоційних проблем. Тому він впустив Вероніку на подвір'я і вона обережно спустилася кількома сходами біля брами. Світлом ліхтарика вона вихопила кришку люка біля колонки і передала наплічник в руки старому:

— Тримайте!

Жінка потягнула за приварене металеве руків'я і кришка відсунулась назад. В ямі на дні виявилось трохи води через дощі. Взуття і штани забрудняться, але що вдієш. Ліхтарик в зуби, руками вперлась об край люка і ось взуття торкнулося м'якого волого ґрунту. Вероніка націлила промінь світла на нижній кран, скрутила його і тепер вода не поступала до синього баку. Це перша неприємна справа. На диво, тремтіння в руках зникло. Господи, дай сил до ранку, а там усе буде по-іншому, там усе буде світле і радісне! Кланцатий подав руку і Вероніка вилізла, з гуркотом прикривши кришкою яму. Здійнявся холодний вітер, але вона не відчувала дискомфорту, її нерви поглинуло очікування.

Кланцатий відімкнув вхідні двері і Вероніка почула знайоме гримання деревини і скла. Вона знову тут, немов повернулася в будиночок зі свого дитинства. Ось тут у веранді вона розтрощила голову Каті трубним ключем, який зараз в наплічнику і вона ледь не збожеволіла від емоцій, а позаду за дверима сходи під посохлим виноградом, де вона вперше цілувалася з Катею. Вероніка добре пам'ятала той поцілунок, збудження і помутніння в голові. Власне, ці спомини залишилися тим єдиним паливом, завдяки якому вона змогла дожити до цієї миті.

— Тут трохи прохолодно. — відмітив Кланцатий, зайшовши в середину, — Доведеться пропалити, щоб хоч трохи було зручно.

— Не проблема, якщо є дрова.

— В тому то й справа, що дров немає. — хитнув головою старий.

Вони коридором дісталися кухні, де все так само стояв величезний синій бак. Вони тепер обоє знали, хто знаходиться в середині ємкості. Вероніка поклала наплічник на підлогу, дістала звідти трубний ключ, заглушку для водопровідної труби, кран на вхідну трубу, аби в будинку була хоч якась вода, кемпінговий ліхтарик, який жінка одразу увімкнула і поставила на осоння. Ніби все. Кланцатий стояв в дверях і дивився на все очима людини, яка усе це колись бачила і від того ставало особливо сумно. В його голові зринав давній образ Каті, молодої дівчини, яка навічно загубилася в цьому не менш загубленому селі.

— Вам страшно? — несподівано запитав Кланцатий.

Вероніка завмерла з трубним ключем в руках, повернулась до нього обличчям і відказала майже пошепки:

— Так, саме й тому я сюди приїхала.

Вероніка схилилась над скруткою труби, поглянула знизу вгору на синій бак у світлі кемпінгового ліхтаря на вікні. Вона знала, що робити в наступні кілька хвилин, проте, не була певна, що робитиме коли з'явиться Катя: розмовлятиме, кохатиме чи вбиватиме.

 

січень — березень 2026 року