вона просто вдавала що
слухала мене
той вірш про зорі про
прісне небо
злився в тоненький дзвін у
вухах
слухай ну що ти ну що ти
дивишся
в далекий обрій на
затемнене сонце
той вибух вічний невідворотне
лезо
яким перетинають пуповину
війни
просто можна розповідати
історію
про мертвого пса якого
притиснеш
до грудей щільно немов той
свинець
із переспілого жовтневого
небосхилу
он сідає сонце в піднебінні
собачому
і коли білки очей молодого
місяця
ніби й вічні а так
непізнанні й нині
що без слухачів історія все
котиться
між пелюстки чорнобривця й
календули
і багато разів повторюєш
одне слово
але ж нікому до нього
приєднатись
як тварина прибігає до тебе
впізнавши
в тобі просто життя
дзеркалом його
життя що прориває пекельний
дзвін
а так доводиться вдавати цю
планету
що кругла вона що звук це
любов
що дарвін подарував
мільйони років
йти вперед запаленим колись
гнотом
обходити ворога з флангу
далі в тил
минати вірші і класиків
літератури
зустріти свого пса і свій
вибух
зустріти свою вже переспілу
осінь
і відказати так це чудовий
вірш
він про все що у світі про
повернення
туди де годі думати чи
любити
де краще за все слухати як
б’ється серце
когось поруч тебе поза
якоюсь історією
Коментарі
Дописати коментар