«Як читати класиків» Ростислава Семківа: 50 відтінків фетишизму

Хіба вам ніколи не здавалось, що книга є грою, поля якої поширюються значно далі, аніж можна собі уявити? Гортаючи численні сторінки, вдихаючи аромат свіжої спресованої целюлози в купі із фарбами, що здатні задурманити не гірше, аніж застояла пліснява бібліотечних закавулків, які роками слугували аеродромами для мух і їхніх каках, ми ж навіть за скрипіння ще однієї книги Святого письма приймаємо бога як правило гри, ще один кидок кубика із випаданням числа-ривка в шість ходів. Добре, з вищими силами розібрались, але як бути із вищими рівнями – нехай тільки хтось спробує заявити нам, що існує скінченна кількість рівнів. Та й коли? Після ХХ століття, коли книги ускладнились постмодерними авторами та безоднями цифрового світу. Та й після чого? Опісля вагонів літературної критики й есеїстки. Кажете, читання все одно вичерпало себе? Досягнули 800-го рівня гри, що гідних супротивників й ботів не залишилось? Ну тоді давайте займатись книжковим фетишизмом.

Тільки одразу домовимось, що «фетишизм» не сприйматиметься в поганому сенсі і з паралельною відсутністю похвали задля збереження нервових клітин опонентів. Десь й таким стає перше враження від книги Ростислава Семківа «Як читати класиків», своєрідного сиквелу «Як писали класики». Автор розкриває усі карти від самого початку: ринок української літератури (в глобальні сфери я не сунутимусь) зазнав значних змін протягом останніх воєнних років, а книга трансформувалась із безликого інструментарію поповнення знань, розширення світогляду, тобто, із речі, яка лякала більшість своєю обов’язковістю, нудністю й безглуздістю в цілком привабливу картинку: праву або ліву сторону світлини в соціальній мережі поряд із горнятком кави/пляшкою напівсолодкого/текілою, руками, квітами, ногами, що воно все гарно відфотошоплено, підписано гарним «рожевим» девізом чи псевдопанківським гаслом. Звісно, естетично вимогливе покоління зголодніло накинулось на книги, не зовсім знаючи, що під обкладинкою правила гри різко змінюються і вже стаєш невпевненим, що саме зі світлини в соціальній мережі автор допису прикінче раніше: книгу чи пляшку напівсолодкого.

Саме тут ця книга стає чудовим гідом, інструкцією з користування потенційною бібліотекою для покоління фб. Справді, в досвідченого читача може виникнути відчуття, що пан Семків говорить із ним, мов із малою дитиною, а топові блогери, які пишуть огляди книг, той взагалі піднімуть крик, що автор віднімає в них хліб. Але нічого такого, бо для себе я відмітив великий плюс книги в тому, що вона систематизує основні категорії в історії літератури, дозволяючи орієнтуватись, що таке модернізм, а що таке постмодернізм і які книги традиційно відносять до цих напрямків. Направду, рідко який підручник з літератури може так одразу і просто розставити усі категорії по своїм поличкам. Як колишній працівник книгарні, я знайшов для себе багато чого цікавого і однозначно тримав би «Як читати класиків» на робочому місці із численними закладками й помітками.

Іншим моментом, на який я сподівався, але мої сподівання не виправдались, була відсутність характеристики текстів того чи іншого класика літератури. Характеристики є, але вони представлені в категоріях «важкого» і «легкого» читання, тобто, ця книга носить зовсім інший характер на відмінну від «Як писали класики». Багато порад направлені на фетиш книги, на що, як і де читати, використання олівця для поміток на полях, яким може бути інтер’єр бібліотеки, що мимоволі іронізуєш: а що може бути першим в читача – книга чи бібліотека? Однак, жарти вбік, бо за останні роки маємо сумну статистику в півтора прочитаної книги в рік на одного жителя нашої країни, тому фетиш хоч і виглядає плацебо та най почнеться велика гра гортання сторінок хоча б цієї книги. Рекомендовано усім, крім тих, хто не любить, аби йому вказували наче малій дитині, що читати і як читати. Особливо класиків.