За великого бажання можна спробувати
розібратися у всіх тих сенсах та алюзіях, якими просякнуті тексти Томаса
Пінчона, ну а коли ви не позбавлені смаку та іронії - вам цілком вистачить
читання за інерцією, так ніби все воно дійсно мало місце, тільки запам'яталось
інакше. Справа в тому, що попри провідні риси конспірації та параної, читач
може вловити незвичну поетику слова та гру із символами. Чомусь серед деяких
читачів склалась думка, що майже всі книги потребують певного багажу знань не
тільки з літератури, але й цілого гуманітарного комплексу або й поверхневої
орієнтації в точних науках. Тому й Пінчон почасти сприймається як письменник,
який конструює лабіринти, причому не обов'язково, що в окремій книзі сформовано
повноцінний пазл - ні, його герої та алюзії можуть стрибати з одного роману в
інший. Його нитка Аріадни - нескінченні відсилання до багатьох імен в історії і
літературі, трактування чого має більше побічний сенс і на що можна й знизити
плечима, мовляв, дякую за розжовування, але від цього картина не стала яснішою
та зрозумілішою.
Збірка ранніх оповідань Пінчона
"Нетямущий учень" справила враження постбітництва, в чому зізнався
автор у передмові (так, там справді є передмова Пінчона) і подібне відчуття
виникає в того, хто прочитав декілька романів Керуака. Америка 50-х застрягла у
відчайдушному спротиві зміні поколінь, а відтак, цінностей (алюзія до всесвітнього
потопу у "Дрібний дощ", пошук себе і втеча у "Низовина", своєрідна
вечірка молодих людей у "Ентропія", тоді як "Під розою" і
"Таємна інтеграція" це більше наближення до "пінчонівської"
атмосфери: шпигунство і тероризм, неможливість ідеального світу), люди
намагаються перетравити події останніх п'ятдесяти років планетарного масштабу,
їх неабияк хитає між романтикою, алкоголем і мистецтвом перед обличчям культури
споживання. Якщо в Керуака і Гінзберга розлам покоління був доволі смачно
приправлений буддизмом, романтизмом та аполітичністю, то сам Пінчон в своїх
ідеях більше тяжіє до Берроуза, переосмислюючи ідеали бітників із часових та
математичних позицій.
Пінчон у своїх оповіданнях дійсно
постає учнем, де він з невпевненістю розв'язує рівняння: по ліву сторону
декілька невідомих змінних колективної та індивідуальної підсвідомості,
константа як мистецтво, а по праву - сучасний досвід, гротескний і
сюрреалістичний парад знеособлених людей, що слугують масовкою для
"бітницького" дійства. Зрозуміло, що Пінчон особливий автор і кожен
потребуватиме певного роз'яснення. Тому в книзі читачеві пощастило на передмову
автора, роз'яснення перекладача і окремо виведені примітки. Як математик,
Пінчон постійно виражає одні невідомі змінні через інші, немов підштовхуючи
читача до власного розуміння того великого сенсу, який ніколи і ні за яких умов
не розуміється напряму та зі сторонніх уст. Звісно, рекомендую книгу усім, хто
відчуває, що за своє життя певних рівнянь таки не розв'язав.
Коментарі
Дописати коментар