Перейти до основного вмісту

«Бунар» Катерини Калитко: довге прощання з водою


До поезії Катерини Калитко кожного разу варто повертатись тільки тому, що її тексти володіють нескінченним калейдоскопом образів та емоційною глибиною. Ніколи не знаєш, чим обернуться для тебе усі ці долоні, води, назви міст, ділянки шкіри, дерева, пори року, предмети побуту та історичні екскурси справжнього чи міфологічного світу. А будучи перед обличчям спокуси бачити у віршах авторки більше реальності чи міфічності, читач періодично дивуватиметься з того, що наша історія з 2014-го року набула всього того, про що багато чого написано в стародавніх текстах і навпаки: в міфотворчому тексті спливають аж надто близькі й гострі епізоди сьогодення. Уявляється, що поезія мов бог, в якого не так багато імен, аби не вести із ним діалоги, тобто, якщо відійти від миті натхнення і метафоричного вираження, то читач в текстах Калитко не стільки свідок, а скільки учасник діалогу із собою, коханим чи коханою, авторкою, вигаданою особою, природою, живими і мертвими.

«Бунар» поділено на десять частин із назвами (окрім першої та останньої частини), що, на мою думку, об’єднані навколо назви «бу-нар» (у вірші під назвою «врожаї» - як споконвік називався колодязь, бо «ось глибоке і лунке, із вологим осердям слово»), а тематично тут розлогий досвід: війна, любов, життя, смерть, пам’ять, що обрамлені у вир густих образів, які легко упізнаються картинкою в свідомості із нашого дитинства чи навіть бачену десь на екрані. Тобто, кожен вірш можна порівняти до занурення чи піднімання із колодязя, що може видатись надто узагальнено, але ж поезія та її трактування такі ж незбагненні як і бог, в якого не так багато імен, аби не просити у нього воду. І метафоричний колодязь, як і поетичні рядки починаються з першого ковтка, такого звичного як і мільйон разів до цього, просто все залежить від спраги, тобто, чи вистачить читачеві першого рядка залежно від його спраги за словом - таким несподіваним південним плодом, яке своїм смаком може розповісти нам про багато сонць і про те, що під ними відбувалось. Тут і наш досвід війни подібний до тисячі сонць, що так невблаганно сходять невтішними новинами знаходить віддзеркалення у багатьох ліричних рядках.

Поезія Катерини Калитко – це Південь, де до води особливе ставлення, де дороги можуть простягатися від колодязя до колодязя і де читач не застрахований від пустелі, що те слово, «глибоке і лунке, із вологим осердям» видасться довгим прощанням із водою, наче гойдання відра в зіниці кам’яних стін. Вода може відігравати особливість, чистоту наших мрій, наш ідеал. В текстах ми слідуємо насиченій ліриці, відчуваючи, що ідеальність тут зазнає розвінчування, втрат, що події війни не повернеш в зворотному напрямку, що ідеальність світу, тобто, вода тече і її не повернути. Тому залишається довго, протяжно на розпів прощатись із нашим ідеалом, бо ж то можна нескінченно довго рухатись на Південь і сягнути вічної мерзлоти.

Однозначно рекомендую книгу усім шанувальникам поезії.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

"Веселка тяжіння" Томаса Пінчона: ракета, яка все ще падає

До цієї книги явно слід дорости, дотягнутися, поцілити в неї хоча б секундним сяйвом усвідомлення подій, які описані не те що потоком свідомості, а постмодерністичним нашаруванням пригод головного героя. Прочитати книгу я наважився близько трьох років опісля придбання її у Видавництві Жупанського, і от, подолавши сорокарічний рубіж, коли сумісність ментального і фізичного здоров'я змінюють свої пропорції і мозок вчиться вирізняти, відчувати більше, глибше, під іншим кутом і адаптується під тиском війни, я беруся до чтива після чого кожна сторінка пече або холодить мою свідомість по-особливому. "Веселка Тяжіння" доволі об'ємна книга, що спонукало мене до встановлення правила: читати кожного дня не менше ста сторінок. І це себе виправдало, бо якщо дозволити подібній книзі "буксування" і відкладання на потім, то можна повністю загубитися в ній і втратити інтерес до заплутаної історії. Так, з одного боку, читач мимоволі оминає деталі, не впізнає персонажів, які ...

хлопчик для биття

  в мене посада хлопчика для биття, інакше я підведу людей довкола себе, інакше вони виваляться на вулиці, стріляючи з рушниць і розмахуючи ножами. чи міг би ти зателефонувати замість мене, чи міг би ти піймати кулю замість мене, прикласти її до вуха і заплющити очі - будь чужим скільки хочеш, скільки хочеш.   тисни на газ, зшивай перехрестя, підпалюй листя, перекривай кисень - мені все пробачили, мені все пробачили, мені страшно, але вдома страшніше.   диктую штрих-код сліпій продавчині, купую пляшки чесно і почасти, прийди сюди знову і най думають: ти чоловік чи жінка, гормональний збій; обличчя впритул до лінолеуму - сниться осінь і пістолети янголів, уся плоть шипить над вогнем, а тепер будь собою і відійди вбік.   тисни на виклик, зшивай лікарів, досить біла кімната щоб удавати жертву, про мене забули, про мене забули - мене виписують, але дома страшніше.   2021

"Підземні ріки течуть" Євгена Ліра: вище від страху

Після тривалої паузи я потрохи навертаюсь до оглядів книжок, причому роблю це не на фб, а в своєму блозі (даруйте, пане Цукерберг, але той ваш виступ в конгресі був непереконливим). Цього разу я стартую із Євгенія Ліра і його збірки "Підземні ріки течуть" горор-оповідань чи містичних оповідань - тут вже кожен читач може визначитись персонально, а я переходжу до справи. Містика в людській уяві є не стільки жанром, а стільки рефлексом, що десь у просторі нашого світу відбуваються незбагненні процеси, яким наша уява мимоволі надає впізнаванні та відлякуючі образи. З одного боку, неможливо надати пояснення звивинам своєї фантазії, а з іншого, незрозуміле притягує до себе питливий розум. Закриваючи двері до пітьми перед іншими людьми, особливо, перед дітьми, ми почасти забуваємо, що й самі були маленькими, що ми велися на заборонені плоди доки не куштували їхнє солодке і всю супутню гіркоту. В своїх оповіданнях автор концентрує гіркоту, згущуючи пітьму до цілком красивих маг...