Перейти до основного вмісту

«Бунар» Катерини Калитко: довге прощання з водою


До поезії Катерини Калитко кожного разу варто повертатись тільки тому, що її тексти володіють нескінченним калейдоскопом образів та емоційною глибиною. Ніколи не знаєш, чим обернуться для тебе усі ці долоні, води, назви міст, ділянки шкіри, дерева, пори року, предмети побуту та історичні екскурси справжнього чи міфологічного світу. А будучи перед обличчям спокуси бачити у віршах авторки більше реальності чи міфічності, читач періодично дивуватиметься з того, що наша історія з 2014-го року набула всього того, про що багато чого написано в стародавніх текстах і навпаки: в міфотворчому тексті спливають аж надто близькі й гострі епізоди сьогодення. Уявляється, що поезія мов бог, в якого не так багато імен, аби не вести із ним діалоги, тобто, якщо відійти від миті натхнення і метафоричного вираження, то читач в текстах Калитко не стільки свідок, а скільки учасник діалогу із собою, коханим чи коханою, авторкою, вигаданою особою, природою, живими і мертвими.

«Бунар» поділено на десять частин із назвами (окрім першої та останньої частини), що, на мою думку, об’єднані навколо назви «бу-нар» (у вірші під назвою «врожаї» - як споконвік називався колодязь, бо «ось глибоке і лунке, із вологим осердям слово»), а тематично тут розлогий досвід: війна, любов, життя, смерть, пам’ять, що обрамлені у вир густих образів, які легко упізнаються картинкою в свідомості із нашого дитинства чи навіть бачену десь на екрані. Тобто, кожен вірш можна порівняти до занурення чи піднімання із колодязя, що може видатись надто узагальнено, але ж поезія та її трактування такі ж незбагненні як і бог, в якого не так багато імен, аби не просити у нього воду. І метафоричний колодязь, як і поетичні рядки починаються з першого ковтка, такого звичного як і мільйон разів до цього, просто все залежить від спраги, тобто, чи вистачить читачеві першого рядка залежно від його спраги за словом - таким несподіваним південним плодом, яке своїм смаком може розповісти нам про багато сонць і про те, що під ними відбувалось. Тут і наш досвід війни подібний до тисячі сонць, що так невблаганно сходять невтішними новинами знаходить віддзеркалення у багатьох ліричних рядках.

Поезія Катерини Калитко – це Південь, де до води особливе ставлення, де дороги можуть простягатися від колодязя до колодязя і де читач не застрахований від пустелі, що те слово, «глибоке і лунке, із вологим осердям» видасться довгим прощанням із водою, наче гойдання відра в зіниці кам’яних стін. Вода може відігравати особливість, чистоту наших мрій, наш ідеал. В текстах ми слідуємо насиченій ліриці, відчуваючи, що ідеальність тут зазнає розвінчування, втрат, що події війни не повернеш в зворотному напрямку, що ідеальність світу, тобто, вода тече і її не повернути. Тому залишається довго, протяжно на розпів прощатись із нашим ідеалом, бо ж то можна нескінченно довго рухатись на Південь і сягнути вічної мерзлоти.

Однозначно рекомендую книгу усім шанувальникам поезії.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

На Великдень до тебе ніхто не приїде. Розділ1

  — Не можна брехати матері! — пролунало в салоні в несподіваній паузі між треками «техно-мінімал» та одночасно при різкому уповільнені оборотів двигуна «Форда Фокуса», коли він намагався пронестись коліщатами над дірявим асфальтом, не витискаючи гальмо в підлогу, аби сіру автівку раптово не занесло на порожній нічній дорозі. Слова одночасно налякали і здивували Павла. Здивування виникло від того, що це їх вимовила Оля, без двох місяців тридцятирічна дизайнерка, яка встигає одночасно працювати в рекламному агентстві, фотостудії і ще викладає основи дизайну в місцевому коледжі. «Дівчинка з трьома роботами» — так кликав її Павло. Дивно, що дизайнерка щось говорить про брехню. Дизайнерка! Павло не вірить дизайнерам, йому здається, що професія цих людей — без розбору упаковувати в гарну обкладинку все підряд, аби тільки око споживачів могло вхопитися за красиву обгортку. Тому й дивно. Особливо тепер, коли вони вже кілька годин в дорозі, а до моря ще їхати і їхати. Мінімум чотири години.

Як використовувати вогнемет

В майстерні назбиралось достатньо пилу, аби присутні дозволили собі ігнорувати сірі відтінки по куткам, на осоннях, на поверхнях шаф, полиць із технічними довідниками, батареях опалення, карнизах і розібраних деталях, які більше не становили жодного інтересу. Настя, коли підводила голову чи просто виходила викурити цигарку, невдоволено морщила чоло, а за мить відволікалась на власну втому і байдужіла до сірого бруду. Нік, він же Микола, який називався Ніком, ставився до пилу більш нігілістично, мовляв, най і далі нашаровується, бо це зрештою майстерня, а не житлове приміщення. Тим більше, Настя настільки засиджувалася за лагодженням і налаштуванням техніки, що почасти палила цигарки просто за робочим столом. Нік за таких випадків дозволяв собі плюватись на підлогу і починав порожні розмови, чого Настя не любила, але терпіла, бо зайвих рук в майстерні більше не було. Поки з-під паяльника вгору здіймались струмки каніфолі, почулось клацання запальнички і Нік здогадався про майбутній супр

К У Т А Х А Ш А

ВАНАХЕЙМ В середу Вінницю окупували війська. Що то за війська, ще й в середу, в день Меркурія або ж в день Одіна, ніхто не знав. Того дня повітря вже виповнилось вологою зимою за другої половини січня, а сонце втратило чистоту морозного сяйва. Сніг підтанув посередині товщини того покриву, яким вкривав поверхню дахів і узбіччя доріг. Транспорт невпинного і ліниво линув сірим мокрим асфальтом і гудів синьо-чорною бруківкою. Його металева ріка монотонно гойдалась брилами-автівками на плесі основних вулиць від повороту до повороту. Так, зима завмерла на місці і виповнилась легким вологим туманом. Для хлопця видалось дивним почути про окупацію міста і в той самий момент зауважити завмирання зимнього простору навколо книгарні. Це бентежило його розум не менше, аніж стійкий всепроникний запах риби у вечірніх напівпорожніх трамваях та у водопровідній воді одразу після опівночі. Мокра підлога трамваю од талого снігу, який чіпляється за підошви перехожих, помітно тремтіла маленькими брижа