«Терор» Дена Сіммонса: у пошуках Левіафана

Доволі часто ми отримуємо суперечливі враження від минулих часів: від ідеалізованої картинки гармонії духовного життя та героїчної слави до злиденного виживання широких мас населення та загальної деспотії неосвіченості правлячого класу. Однак, магія минулих епох, передчуття того, скільки ще попереду революційних відкриттів чекає на прадідів сучасного людства навертає нас читати книги широкого жанру пригод за минулих часів. У випадку із «Терором» Дена Сіммонса ми маємо справу із книгою, яка в однаковій мірі належить до жанру пригод, фентезі і навіть документалістики. Серйозно, історія експедиції дослідника Джона Франкліна, яка рушила на пошуки Північно-Західного шляху із Атлантичного в Тихий океан, а потім безслідно зникла в 1845-1848 роках в книзі відображена настільки детально із персонажами реально існуючими людьми, що статті в інтернеті лише розпалюють цікавість, яку в повній мірі задовольняє роман Сіммонса, але аж ніяк не серіал за книгою.

А тепер безпосередньо до самого художнього твору, який ділиться на десятки розділів, в центрі кожного з яких знаходиться один із головних героїв не в зовсім хронологічному порядку і не в зовсім поступовому висвітленні подій. Ситуація безвиході відчувається на кожній сторінці, а спомини про світлі і не дуже моменти з минулого головних героїв тільки додають гіркоти, попри це автор не показав персонажів абсолютно пригніченими і безпорадними. Як і належить епосі Просвітництва й Романтизму дух авантюризму рухає майже кожним вчинком, а безкраїм крижаним брилам протистоїть мужність й витривалість. Звісно, до певної межі, бо зустріч із дикою природою, екстремальним холодом, міфологічним чудовиськом ніяк не виключає того, що й сама пітьма людського нутра не забариться. Автор пропонує читачам парадоксальну геометрію: морська пригода без моря як такого, перебування у в’язниці, яку можна покинути будь-коли, боротьба з монстром, якого неможливо здолати (не плутайте із телевізійним серіалом), бунт моряків задля дозволу на канібалізм, що на місці катастрофи демонструються риси Британської імперії практично на піку своєї могутності коли немає уряду чи будь яких ознак держави як такої із відповідною допомогою.

Зазначу, що це моя особиста інтерпретація, на яку мене наштовхнув епізод із читанням книги «Левіафан» Гоббса капітаном на недільній проповіді. Переважна більшість тексту це боротьба за виживання у благородному, а далі й не дуже вигляді, а під кінець на читача чекає гуща ескімоської міфології в купі із духовним зростанням і зреченням власного життя одного із героїв. Однак, із «Левіафаном» Сіммонсу вдалося внести екзестенційний елемент, якщо не метафорично змінений елемент: доки ув’язнені в кризі кораблі здавалися державою без держави і піддані Британської імперії шукали спасіння (власне саму державу) персонажі під кінець доходили простого та разючого висновку, що людське життя жалюгідне та мерзенне у своїй суті, допоки всі вони перебувають в полоні такої собі державності, такого собі Левіафана британського штибу. Абсурдно, однак слідування морському уставу не піддається сумніву, коли на той світ встигла відправитись половина команди моряків, а інша половина хворіє на різних стадіях на цингу, трибунал для морських офіцерів й далі ознаменує собою того самого Левіафана, державу, до якої вони з останніх сил волочать човни по камінню безлюдного острова.

Також ми можемо відкрити для себе інші алюзії під час читання «Терору» чи то за спекотного літа в тіні із прохолодним напоєм під рукою для відчуття певного контрасту, чи холодною зимою в погано опалювальній квартирі задля спорідненості із головними героями і для того, аби вчитися гідно долати негаразди на прикладі (нехай і не на самому вдалому) цілком реальних людей. Книга розрахована на широке коло читачів, однак, особливо вразливим не рекомендую.