Перейти до основного вмісту

"Спротив речей" Вікторії Гранецької: дуалізм війни як розширення любові


Читаючи поезію Вікторії Гранецької мимоволі ловиш себе на думці, що тут відбувається зондування позамаскового простору, що скальпель психології слова впевнено входить між шкірою та золотом/бронзою/глиною (матеріал виготовлення масок). Звісно, легко і приємно думати про відвертість авторки, але можна піймати, що отой шар читача спадає із твого обличчя і от вибір іпостасі в тебе невеликий: серце, тіло чи війна. Як на мене, квінтесенція інтимної лірики полягає в оголеності, але не сторонній, а власній, бо вона найвідвертіша, коли сповідь в неримованій поезії робить серце відкритим або свинцевим. І не має значення, що краще, бо ж власна оголеність не залишає вибору, яким би вишуканим і рельєфним не було золото/бронза/ глина на нашій шкірі. Слід поводитись обережніше із семантичними віддзеркаленнями, бо нагота передає імпульси швидше за думку.
Ліричні герої Гранецької несуть на собі увесь тягар сьогодення - будь-який турист-іноземець може погортати сторінки "Спротив речей" і частково впізнати себе крізь прості почуття, відомі кожній людині, сучасні елементи культурного життя, представлені віртуальним світом, загально відомі твори мистецтва, а також він матиме уявлення про те, що турбує жителів Україні сьогодні, що так чи інакше їхній побут коронує війна і не тільки на Сході, але й війна в душі. Якщо віртуального світу, цифрових речей в ліриці проступає все більше, бо культура все більше просідає в інформаційному потоці, то рука так і тягнеться "охрестити" все це "кіберпоезією". Авторка ж ухиляється від того, аби зробити віртуальний простір метою, ні - він лише як засіб, ще один міст, який покликаний єднати героїв.
Однак, єднати у що? Відповідь напрошується сама по собі, з огляду на назви розділів: Він (серце), Вона (тіло) і Бог (війна). Якщо в першому розділі шляхи, один із яких є віртуальний простір, направлені до коханої людини, на непевне майбутнє, на єдину чарівну мить, яка здатна вирішити все і здолати цілком реальну війну, то другий розділ більше нагадує саму непевність. Тут тіло здається лише початком, максимально можливо непіддатливим, навіть чимось подібним до віртуального простору, нескінченним множенням фракталів, мовляв, піймай мене якщо зможеш, бо тіло це ще не все. Певне, в третьому розділі перед нами розгортається справжня війна, розмах якої вражає, бо поєднання серця і тіла подібний до первісного хаосу і мільйонами варіацій взаємоіснування. Читач розуміє, що не здатен зробити якийсь певний вибір (ми ж то пам'ятаємо, що власна оголеність не залишає вибору), він слідуватиме метафоричним образам, побутовій естетиці серед того ядерного вибуху, який читач може із повним правом приймати за своє місто. Так, любов існує всюди, але чи зможеш ти розчепити її назад на серце і тіло?
"Спротив речей" Вікторії Гранецької як закон Ома рекомендовано для всіх, хто прагне перевірити власну "провідниковість поезії".

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

На Великдень до тебе ніхто не приїде. Розділ1

  — Не можна брехати матері! — пролунало в салоні в несподіваній паузі між треками «техно-мінімал» та одночасно при різкому уповільнені оборотів двигуна «Форда Фокуса», коли він намагався пронестись коліщатами над дірявим асфальтом, не витискаючи гальмо в підлогу, аби сіру автівку раптово не занесло на порожній нічній дорозі. Слова одночасно налякали і здивували Павла. Здивування виникло від того, що це їх вимовила Оля, без двох місяців тридцятирічна дизайнерка, яка встигає одночасно працювати в рекламному агентстві, фотостудії і ще викладає основи дизайну в місцевому коледжі. «Дівчинка з трьома роботами» — так кликав її Павло. Дивно, що дизайнерка щось говорить про брехню. Дизайнерка! Павло не вірить дизайнерам, йому здається, що професія цих людей — без розбору упаковувати в гарну обкладинку все підряд, аби тільки око споживачів могло вхопитися за красиву обгортку. Тому й дивно. Особливо тепер, коли вони вже кілька годин в дорозі, а до моря ще їхати і їхати. Мінімум чотири години.

Як використовувати вогнемет

В майстерні назбиралось достатньо пилу, аби присутні дозволили собі ігнорувати сірі відтінки по куткам, на осоннях, на поверхнях шаф, полиць із технічними довідниками, батареях опалення, карнизах і розібраних деталях, які більше не становили жодного інтересу. Настя, коли підводила голову чи просто виходила викурити цигарку, невдоволено морщила чоло, а за мить відволікалась на власну втому і байдужіла до сірого бруду. Нік, він же Микола, який називався Ніком, ставився до пилу більш нігілістично, мовляв, най і далі нашаровується, бо це зрештою майстерня, а не житлове приміщення. Тим більше, Настя настільки засиджувалася за лагодженням і налаштуванням техніки, що почасти палила цигарки просто за робочим столом. Нік за таких випадків дозволяв собі плюватись на підлогу і починав порожні розмови, чого Настя не любила, але терпіла, бо зайвих рук в майстерні більше не було. Поки з-під паяльника вгору здіймались струмки каніфолі, почулось клацання запальнички і Нік здогадався про майбутній супр

К У Т А Х А Ш А

ВАНАХЕЙМ В середу Вінницю окупували війська. Що то за війська, ще й в середу, в день Меркурія або ж в день Одіна, ніхто не знав. Того дня повітря вже виповнилось вологою зимою за другої половини січня, а сонце втратило чистоту морозного сяйва. Сніг підтанув посередині товщини того покриву, яким вкривав поверхню дахів і узбіччя доріг. Транспорт невпинного і ліниво линув сірим мокрим асфальтом і гудів синьо-чорною бруківкою. Його металева ріка монотонно гойдалась брилами-автівками на плесі основних вулиць від повороту до повороту. Так, зима завмерла на місці і виповнилась легким вологим туманом. Для хлопця видалось дивним почути про окупацію міста і в той самий момент зауважити завмирання зимнього простору навколо книгарні. Це бентежило його розум не менше, аніж стійкий всепроникний запах риби у вечірніх напівпорожніх трамваях та у водопровідній воді одразу після опівночі. Мокра підлога трамваю од талого снігу, який чіпляється за підошви перехожих, помітно тремтіла маленькими брижа