К У Т А Х А Ш А

ВАНАХЕЙМ

В середу Вінницю окупували війська. Що то за війська, ще й в середу, в день Меркурія або ж в день Одіна, ніхто не знав. Того дня повітря вже виповнилось вологою зимою за другої половини січня, а сонце втратило чистоту морозного сяйва. Сніг підтанув посередині товщини того покриву, яким вкривав поверхню дахів і узбіччя доріг. Транспорт невпинного і ліниво линув сірим мокрим асфальтом і гудів синьо-чорною бруківкою. Його металева ріка монотонно гойдалась брилами-автівками на плесі основних вулиць від повороту до повороту. Так, зима завмерла на місці і виповнилась легким вологим туманом. Для хлопця видалось дивним почути про окупацію міста і в той самий момент зауважити завмирання зимнього простору навколо книгарні. Це бентежило його розум не менше, аніж стійкий всепроникний запах риби у вечірніх напівпорожніх трамваях та у водопровідній воді одразу після опівночі. Мокра підлога трамваю од талого снігу, який чіпляється за підошви перехожих, помітно тремтіла маленькими брижами од стиків на колії. Щовечора він бачив як внутрішнє світло множиться у приземлених приливах, а хлопець хотів дивитися у запітніле вікно, у справжній вечір і у справжнє місто. Йому все це видавалось морем, а трамвай — човном, який по дорозі підбирає воду і людей. Так, саме в такій послідовності.

Пасажири звично собі гомонітимуть про сьогоднішні події. Хтось називатиме взяття Вінниці окупацією, дехто охрестить озброєних людей на околицях міста військовими, які перекрили усі в'їзди і виїзди. Дивно, що цих окупантів ніхто з місцевих не бачив. Мешканці обласного центру майже пошепки згадуватимуть блокпости, які військові організували на дорогах і як лише декілька їхніх представників командування відвідало міськраду та обласні керівні органи. До приміщення обласної ради запросили очільників усіх державних та комунальних служб. Все це дійство відбулось доволі тихо і без галасу з боку громадських організацій та активістів, і жодного протесту із перекриттям руху транспорту центральною вулицею.

Трапилась подія після обіду, коли до нього в книгарню завітала жінка в сірому пальті і з таким самому сірим обличчям, яке злякано дивилось на книгаря за прилавком біля каси, коли той сидів і читав книгу "Маг" Джона Фаулза. На бейджику працівника чорними літерами виднілось ім'я: "Богдан". Хлопець звично привітався до відвідувачки:

— Добрий день. — як того й вимагала неофіційна інструкція з обслуговування клієнтів консультантами книгарні. Однак, Богдан зробив це без усмішки в голосі і на обличчі, як того неодноразово вимагає їхній адміністратор. Богдан не виховав в собі звичку усміхатись без внутрішньої усмішки. Обличчя жінки йому знайоме — вона нібито працювала десь в міськраді. Більше нічого він про неї не знав. Богдан не мав звички цікавитись людьми на звичному рівні. Багато відвідувачів переступає поріг книгарні щодня і вони просто купують книги, потім невимушено залишають приміщення, повертаючись до своїх справ після придбання потрібної речі чи уточнення дріб'язкової інформації. Вони приходять, тиняються залами і йдуть невимушено, після чого не виникає жодного бажання проявляти до мінливих відвідувачів хоч якийсь інтерес.

Покупці в книгарні для Богдана усі однакові у своєму бажанні придбати книгу. І ця жінка не виділялась серед інших попри свій розгублений вигляд, напевне, викликаний подіями в місті. Вона навіть не витерла взуття об килимок на порозі книгарні, почовгавши брудними підошвами по світлій плитці. Богдан вкотре (в тисячний раз) відмітив про себе, що слід почепити при вході яскравий мотиваційний плакат для відвідувачів із написом: "Будь ласка, витирайте ноги!" і вкотре згадав, що адміністрація книгарні вважає недоцільним або просто неприпустимим вказувати відвідувачам, як їм слід тут дотримуватись побутового етикету. Хоч Богдан не раз аргументував необхідність такого плакату тим, що плитка на підлозі занадто слизька для підошви, до якої прилип мокрий сніг, і занадто світла для вуличного бруду. Тоді як адміністратор заперечував ці аргументи одностайним рішенням власника.

Крім того, що відвідувачка не витерла ноги об килимок, вона ще й поглянула на працівника книгарні і зляканим, і якимось дещо розлюченим поглядом. Він сам рідко коли міг угадати емоцію за виразом на людському обличчі, тому одразу подумав, що жінці, напевне, не сподобалось його привітання без усмішці в голосі. Мимоволі Богдан опустив очі і вдав, що він нібито читає, хоча відчуття дрібної провини не давало й слова вловити зі сторінок роману Джона Фаулза. Тим часом, жінка в своїх емоція на обличчі повернулась до виразу легкої розгубленості та попрямувала до зали дорослої художньої літератури, а саме до світло-коричневих стелажів із класичною іноземною літературою українською мовою. Так, вона не привіталась і від такого "ігнору" книгарю навіть стало краще.

Богдан прочитав кілька речень на сторінках і натрапив на слово яке видалось хлопцеві дивним, хоча не незнайомим. Більше воно здавалось для нього незвичним в цій історії. Слово зрозуміле, безперечно українське, але, певне, не на своєму місці, не за відповідного контексту. Тут книгар посміхнувся сам до себе і пошкодував, що саме в цей момент відвідувачка не зайшла до книгарні і побачила в ньому усміхненої людини. За хвилину Богдан дістав смартфон і зробив фото максимально наближено до дивного словосполучення, аби інші могли б чудово його помітити. Звісно, що хлопець згодом планував поділитися своєю знахідкою в соціальній мережі.

Він ледве встиг сховати смартфон в кишеню як на касовий прилавок лягла книга Джорджа Орвелла "1984". Жінка із розгубленим виразом на обличчі обрала собі ось таку популярну книгу.

— У вас є картка на знижку нашого магазину? — мовив Богдан механічним голосом фразу, яку він озвучує кожного дня близько сотні разів.

— Ой, — з винуватою ноткою в голосі і з більше роздратованості на обличчі мовила жінка, — так поспішала до вас, що навіть вашу картку забула на столі у своєї подруги. Знаєте, дуже хотіла придбати цю книгу, — вона вказала на "1984" — бо це щойно захопили наше місто і, щиро кажучи, не знаю, як розвиватимуться далі події.

— Захопили? — без здивування перепитав Богдан.

— Так, півгодини тому ЇХНІЙ командир на джипові, розмальованому в маскувальні кольори, під'їхав на облдержадміністрації і покликав туди геть усіх.

— Усіх? — так само без здивування в голосі перепитав книгар, пакуючи придбану книгу в фірмовий поліетиленовий пакет.

— Найбільш важливих. — підтвердила відвідувачка.

— Ем... А як щодо менш важливих? З вас сто п'ять гривень.

— Ну їм, — замислилась жінка, — певне, мають розповісти більш важливі керівники. Хіба ні? Ось, тримайте.

— Хм, тоді виходить менш важливим керівникам доведуть інформацію із не перших уст. Хіба після такого інформація не зазнає викривлень? — Богдан взяв купюру в двісті гривень, — У вас немає п'ять гривень?

— Однак, коли збираєш в лише більш важливих керівників, то завдяки цьому можна зекономити місце в кабінеті і присутні не відчуватимуть дискомфорту. Немає в мене п'яти гривень.

— Що ж, певне, ваша правда. Дуже незручно розмовляти з людьми, коли їх забагато. Хм, що ж робити? В мене не вистачає решти... Зачекайте секунду.

Богдан скористався власною дисконтною карткою на касі, чим зменшив вартість покупки на п'ять відсотків до ста гривень і, відповідно, до рівно ста гривень решти однією купюрою. Звісно, це проти правил книгарні, однак обставини із браком дрібних купюр змушують хлопця порушувати внутрішні кодекси.

— Так і я про що. Тим більше, що менш важливим керівникам не обов'язково знати все про теперішню ситуацію. — зауважила жінка, — Це обтяжує їхній розум і їхні керівні якості.

— Можливо, але від цього вони так і залишаються менш важливими керівниками.

— Таке життя. Кому той ріст потрібен. От я купила цю книгу, бо можливо заборонять, а далі історія в ній може стати нашою інструкцією.

— Ну, Орвелл, певне, цього не хотів би... — спробував делікатно заперечити Богдан.

— Та ні, я не про боротьбу, а про внутрішній спротив окупантам. — поспіхом поправила сама себе жінка, ­— Про наші мізки, які раптом почнуть наповнюватись ворожою ідеологією. Розумієте, про що я?

— Хіба відомо, яку ідеологію несуть ці сили та й чи несуть взагалі? — з цікавістю перепитав Богдан. Заяви про опір невідомій ідеології, певне, надуманій розпалювали в ньому інтерес до подальших подій в окупованому місті.

— Хм, ну це ще не відомо, але дівчата на моїй роботі впевнені, що якась ідеологія мусить циркулювати серед озброєних людей, інакше їм ніколи б не вдалося захопити Вінницю. В нашому місті взагалі живуть без ідей.

Богдан міцно стис устав в скептичній задумі, а тоді згадав смішне слово зі сторінок "Мага" Джона Фаулза та усміхнувся. Жінка сприйняла цей вираз книгаря на свій лад:

— Трохи натоптала я тут вам... — вона опустила погляд до своїх брудних слідів на світлій плитці книгарні, наче на наскальні послання первісних людей.

— Нічого страшного, ми впораємося із цим. — заспокійливо мовив книгар звичну фразу.

— Звісно, нічого страшного. Навіщо перейматись брудною підлогою, коли ціле місто окуповане збройними силами.

Богдан на таку іронію нічого не відказав, бо йому дійсно слід протерти ганчіркою брудну підлогу, аби відвідувачі книгарні раптом не почали всі як один дивитись в його бік із відчутним докором в очах. А розгублена власниця книги Орвелла "1984", нічого більше не додавши до своїх міркувань щодо ідеології збройних сил і "безідеології" мирного населення, швидко залишила на вулицю. Книгар раптом згадав, що слід промовити обов'язкову фразу під час обслуговування відвідувачів: "До побачення! Приходьте ще!" як і наказує корпоративна інструкція, але передумав, бо ця жінка в сірому пальті і з сірим обличчям могла знову поглянути на нього невдоволеним обличчям. А хлопець не любив такого несподіваного осуду в сторонніх очах і волів би, аби таке траплялось за межами книгарні. І вислів: "Приходьте ще!" видавався лицемірним з його боку, адже люди приходять купувати книги, іноді плавно линуть уявною атмосферою інтер'єру, але відвідувачі не йдуть на зустріч із ним персонально. Тому Богдан гадав, що достатньо просто попрощатися як то мовить побутовий етикет. Нічого більше, нічого зайвого і ти протягнеш ще один десь, особливо, коли твоє місто окуповане.

День добігав свого кінця як та чутлива пісня застрягла рефреном тужливого куплета в головах слухачів. Час від після обіду до повного настання темряви протікає доволі швидко, що під час сутіні гадаєш, як краще вітатися із людьми: ще "Добрий день" чи вже "Добрий вечір". Богдан віддавав перевагу останньому, бо коли все більше вікон багатоповерхівок озивалось до січня жовтим світлом - то вечір ні з чим не можливо сплутати. Темніє - означає, що слід мовити "Добрий вечір", наче за сільської звички, коли люди звикли орієнтуватися у своїй життєдіяльності тільки озираючись на колообіг сонця на обрії. Богдан вважав це корисною звичкою, оскільки для нього активна діяльність вдень корисна, коли усе за світла гомонить та рухається, а темна частина доби активізує творчу роботу, бо тоді органи чуттів не настільки перевантажені подразниками від навколишнього середовища. А ще цікаво спостерігати тих, хто з'являється на порозі і на твій "Добрий вечір" ще на автоматі відповідає "Добрий день", а потім поправляє себе на "Добрий вечір". Це по-своєму веселило книгаря.

Знадобилось хвилин десять протирання мокрою ганчіркою, аби підлога книгарні знову блищала, хоча біля порогу він зауважив сірі розводи, що чимось нагадувало Вінницю — тихе охайне місто, сполохане окупацією на виїздах. Потім тривалий час відвідувачі не з'являлись на порозі і Богдан заглиблено читав далі "Мага" Фаулза, попутно роблячи світлини сторінок із незвичними словами, які не стільки тішили, а скільки відволікали від перепитій роману. Книга видавалась тягучою і в'язкою історією, позбавленою власною атмосфери, що цікавість книгаря почала задихатись. Іноді Богдан знуджено підводився і відходив від каси в напрямку вікна, сподіваючись окрім міста, яке тонуло у пітьмі, побачити ті самі військові сили. Всередині все завмирало і хололо від однієї думки про можливість раптової появи загону чоловіків в польовій формі білих маскувальних відтінків і вони рішуче крокуватимуть холодними нічними тротуарами центральної вулиці в напрямку книгарні. Богдану неприємна картинка видавалась гіршою від пітьми, оскільки хлопець не уявляв подальшого життя без цього осередку спокою й думки не одного покоління. Чому можлива лише погана розв'язка появи тут озброєних людей? Йому здавалось, що сили окупантів ніколи не вдавались до ласки - все це він вичитав із книг, насичуючи уяву страхітливим фактажем минулих років. Він довго стояв так біля вікна, вдивляючись у вечірні ігри із тінями та світлом, намагаючись помітити перші ознаки небезпеки. Цікаво, що вони нищитимуть спершу: стелажі книг з історії? Тоді виходить, що вони анархісти? Економіку? Напевне, вони урядові війська. Дитячу літературу? В такому разі, це просто солдафонщина, яка починає натякати дітям, що тим слід готуватися до спартанського виховання.  Релігію? — Хіба воїни доходять до стану атеїстів? Філософію? — Ну, тоді вони аж занадто віруючі. Психологію? — Цілком можливо, адже вони в армії. Українську літературу? Класичну і сучасну? — Ні, вони не критики, тим більше, літературні критики. У солдат є важливіші справи. Мовознавство? — Значить, це ворожі війська. Літературу російською мовою? — Тоді це наші солдати. Зарубіжну літературу українською мовою? — Виходить, до книгарні завітають патріотичні війська і "Магові" Джона Фаулза прийде кінець. Юридична література? — Хіба це солдати, це ж переодягнені цивільні.

Богдан усміхнувся до себе, оскільки після усіх цих припущень подумав, що неважливо, яку літературу солдати нищитимуть в першу чергу, по завершенню вандалізму вони все одно заберуть собі усі антистресові розмальовки. За вікном темрява усе більше поглинала Вінницю і замість окупантів в книгарю заходили звичайні люди та з певною нерішучістю обирали собі книги, ніби так само очікували, що сюди ось-ось ввірвуться люди в одностроях і розпочнуть погром без будь-яких причин. Але вечір минав звично і тихо, тільки більшість відвідувачів припинили витирати брудне взуття об килимок на порозі. На підлозі вже утворилися цілі озерця талої брудної води, які Богдан раз по раз вимочував ганчіркою. При цьому книгар не робив зауваження жодній людині, бо на цьому наголошувало керівництво магазину і до того ж місто сьогодні окупували місто і слід думати про важливіші речі, аніж необхідність витирати ноги на порозі.

До кінця робочого дня ніхто з окупантів до книгарні не завітав. Їх навіть не бачили в центрі міста. Богдан за двадцять хвилин до кінця зміни виписав усі ці дивакуваті слова з українського перекладу "Мага", закрив касу і замкнув книгарню до наступного ранку. Після дев'ятої години вечора ріка автотранспорту розріджувалась, хоча на вулицях не видно ніяких постів із озброєними людьми. Більше того, Соборною (центральною вулицею) спокійно і повільно проїхав патруль поліцейських, трамваї та тролейбуси ритмічно курсували своїми звичними маршрутами, підбираючи змерзлих пасажирів.

Ось таким і протікав увесь день перед його очима, коли Богдан їхав трамваєм до своєї зупинки. Внизу на підлозі забагато талої води,що вона грає приливами і відливами, коли трамвай гальмує або набирає швидкість між зупинками. Богдан дивитись то на підлогу, то вкрите вологою вікно і занурюється в ліричні роздуми, коли йому здається, що брудною талою водою на підлозі б'ється змучене серце січня. Той талий сніг, яким крокували тисячі вінничан. Хлопець завмер поглядом на відблиску вечірнього світла, ніби то плавала заблукала зоря, коли вона під час загаданого бажання, яке навряд чи тепер здійсниться, впала і не згасла. Тепер небесна цятка перетворилась на луску невидимої риби. І так вільно хлопцю уявлялось такі химерні майже дитячі картинки. Його обличчя закам'яніло майже імбецильним виразом, але в голові грала ціла симфонія із загальних простих образів, яким позаздрила б будь-яка дитяча книжка.

Він ловив ці ледь помітні відтінки свободи нещасного окупованого міста, доки решта пасажирів перемовлялись між собою щодо прогнозів, як усе відбуватиметься далі з кожним із них окремо або, більше запалу в словах відчувалось щодо можливої долі усіх мешканців. Чи залишиться місце віросповіданням, чи уникнуть чисток за різними ознаками, які прапори слід вивішувати у вікнах, яких філософів необхідно цитувати і творами яких митців варто показово захоплюватися. За іншого дня почути щось подібне для Богдана видавалось постмодерною дикістю, але тепер він спокійно переводив погляд від вкритого вологою вікна, від мокрої підлоги до задніх дверей після того як почув знайому механічну фразу про те, що наступна зупинка "Лісопарк".

Скільки він повертався додому, то завжди намагався передчасно займати місце біля виходу і натиснути кнопку, аби першим покинути салон, в якому нестерпно пахло рибою. Двері відчиняються від натискання кнопки біля поручнів. Надійний швейцарський механізм трамвая післявоєнних років як своєрідна гуманітарна допомога Вінниці. Ну й нехай. Богданові подобався трамвай і в цьому салоні можна спланувати своє перебування заздалегідь: хлопець першим займав місце біля виходу, аби швидко вийти назовні і нікому не заважати, бо іноді трапляються люди, які неквапно спускаються сходинками, а книгар в тягучій паузі даремно накручує себе до роздратованості. Ні, краще не гаяти ані секунди і одразу на вихід, в холодну ніч. Він постійно передчував, що зайва мить уповільнення може призвести до неприємного інциденту із кимось з пасажирів. Трапитись може що завгодно і негативні емоції переслідуватимуть його тривалий час. Це щось подібне до вчорашнього випадку, коли Богдан ввечері переходив дорогу на нерегульованому пішохідному переході, а вже здалеку із потужним спалахом фар летіла автівка і люто сигналила хлопцеві. Богданові на мить здалось, що він дійсно зайшов на чужу територію, що він переходить вулицю в недозволеному місці і його серце із гострим болем забилось в грудях від страху зазнати наїзду від автомобіля ось тут на нічній дорозі та розпластатись тілом на холодній твердині, будучи паралізованим. Дивний страх від того, що жоден м'яз більше не зможе підпорядковуватись твоєму мозку і твоє тіло не здатне здійнятись над землею і не розуміти, чому водій автівки так люто сигналить? Хіба він не бачить? Богдана чи що він на пішохідному переході? Однаково неприємно, наче твоя одежа раптово зникає і ти оголеним (паралізованим) опинишся серед нічного міста.

Богданові неприємно згадувати цей епізод, коли дивна картинка на нічній вулиці так і свердлить  свідомість, пускаючи коріння в життя хлопця. Аж тут двері трамваю відчинились і рятівна зупинка стала цим необхідним берегом для втомленого самітника після робочого дня. Тепер він міг розраховувати на власні ноги,на звичний проспект Космонавтів як на тиху частину спального району під назвою "Вишенька" . Тепер усе навколо звично й любо. Попри пітьму дороги, близьке шосе і нескінченний гул транспорту сортували думки в голові не гірше непоганого молдавського вина. Богдан навіть планував по дорозі заглянути в місцевий супермаркет і дістати собі пляшку білого "Мускату" за помірною ціною, негострого сиру для нехитрої закуски і два літри "Пепсі" на запас такого собі допінгу.

Від зупинки Богдан толочив сіру сніжну кашу погано розчищеним тротуаром, ноги в швидкому темпі долали відстань до реконструйованої площі. Він саме минав постамент, на якому раніше здіймався літак як символ визволення міста від фашистських загарбників. Як все іронічно повернулось після зняття літака зі свого звичного посту. Пам'ятник декомунізували, бойова машина тимчасово зникла до завершення реконструкції, постамент розібрали, а місто знову окупували. Посередині площі викопали яму для майбутнього фонтану, її накрили куполом поліетиленового намету, який чимось нагадував тимчасовий пункт обігріву для безхатченків. Крізь тьмяну плівку виднівся тремтливий вогник всередині намету од грубки чи од гасової лампи і у вуличному світлі виднівся струмок сірого диму. А біля намету блукав якийсь чоловік у рваному брудному лахмітті, яке раніше слугувало верхнім теплим одягом. Голову безхатченка вкривало довге брудне волосся, яке плавно переходило в таку ж саму довгу бороду. Надто вже неохайна видалась людина, яка все блукала довкола намету, з острахом заглядаючи в середині крізь плівку поліетилену. Дивний якийсь, наче не може знайти вхід.

Почувши кроки людей, які йшли від трамвайної зупинки, дивний безхатченко повернув обличчя саме до хлопця і люто загарчав, наче справжнісінький дикун. Богдан у відповідь лише зверхньо закотив очі, так ніби хотів мовити: "та здався ти мені" і пришвидшив кроки від цього божевільного. Намет замість літака залишався позаду, однак, хлопець все ще відчував спиною скажений погляд безхатченка. На мить він зупинився і озирнувся. Ні, там самотньо стояв намет і декілька людей йшли собі подалі від нього тротуаром. З незрозумілих причин мешканці району оминали місце розібраного постаменту, яке нагадувало собою давню запалену чорним гниттям рану. Люди оминали це місце поквапом і наче із соромом. Немов не вірили у визволення, ховаючи обличчя в шапки і шалики від січневої морозної вологи. Самого ж дикуна хлопець не побачив.

Богдан зайшов в універсам, із завмиранням серця очікуючи величезної черги біля кас. Він розраховував на ажіотаж людей, які прагнули б запастись харчами, оскільки невідомо, як протікатиме далі окупація. На диво, торгова зала вмістила в собі звичну кількість в кілька десятків покупців, які ліниво блукали між стелажами о цій порі: здебільшого це працівники із тим самим графіком, що й в Богдана до двадцять першої години. А ще декілька любителів блукати вечірніми вулицями, насолоджуючись світлом ліхтарів. Оскільки хлопець не помітив жодного ажіотажу навколо можливого запасання харчами, то й він вирішив придбати собі щось їстівне лише на один вечір і ще аби зосталось щось на сніданок. Тільки на касі виникли проблеми. Після звичного і взаємного вітання "Добрий вечір" спочатку не спрацювала дисконтна картка на знижку цього магазину, тобто, Богданові довелося заплатити на кілька гривень більше. До того ж касирка не мала п'ятдесяти копійок для решти і тому мовила до хлопця з невинним видом:

— П'ятдесят копійок залишиться за мною.

Богдан здивовано насупив брови у задумі, поправив шапку і перепитав, беручи пакет із харчами в руки:

— Ну і коли можна підійти та забрати борг?

Звісно питання, попри усю простоту і логіку, викликало таке саме здивування в прищавої касирки, яка майже злякано кліпала очима і жебоніла собі під носа:

— Ну... може десь... завтра...

І тут збоку озвався менеджер, який стояв собі цілий день біля кас, що й означало його головний робочий обов'язок:

— Нічого не вдієш, місто окупували.

— Ну... так. — невпевнено погодився Богдан, якому стало незручно від свого питання, яким він заморочив голову працівникам універсаму. Що там ті нещасні п'ятдесят копійок.

Можна пережити. Однак, наступної миті хлопець все-таки вилаявся після того як завітав у лікеро-горілчаний відділ магазину. Що за чортівня?! Це коли у січні в деяких жителів проспекту з'явилась дивна звичка: після дев'ятої вечора різні люди здебільшого працездатного віку, що чоловіки, що жінки виходили з квартир на годинну прогулянку добре нині відреставрованою сучасною добре освітленою алеєю. Свіже морозне повітря під зоряним небом незбагненним чином пробуджувало в мешканцях бажання випити кави. За іронією долі, на верхню частину вулиці каву робили лише в трьох торгових точках, де також продавали харчі та алкоголь. Дві з них залишались явно непрезентабельними для більшості, а третя точна приготування кави розташувалась саме в цьому лікеро-горілчаному відділі, до якого часто навідувався Богдан. Мало того, що менеджери розташували тут кавовий автомат, так розрахунок за каву здійснювався на той самий касовий апарат, що й купівля алкоголю.

Саме тому книгар тихо вилаявся коли побачив, яка черга вишикувалась до винних поличок. І Звісно, більшість покупців бажали придбати собі еспресо, амерікано, лате в ту пору доби, що ось-ось стрілки годинника мали дійти до години відходу до сну. Його лайку почули крайні в черзі дівчатка в коротких чорних шубках із синтетичного хутра, із розпущеним довгим багаторазовофарбованим волоссям. У світлі тьмяних жовтих кімнатних ламп дівчата на мить припинили обмінюватись банальними фразами і зиркнули на хлопця в чорному бушлатовому пальті. А Богдан ще секунду гнівно думав, скільки тут "дупоруких" людей, які навіть не здатні заварити собі кави вдома, бо заварена кава вдома і смачніша, і дешевша, аби не витрачати час і кошти на бадьорий напій тут. Тим більше, займати простір і чергу перед людьми, яким необхідно придбати білий напівсолодкий "Мускат". А ще гірше, що за такого навантаження покупцями, за касою стояла лише одна працівниця, яка і готувала каву, і приймала оплату. Що за чортівня?!

Він не бачив сенсу витрачати свій час в очікуванні швидкого просування черги в задоволенні бажання смакувати вечірню каву. Ні, це безнадійно! Богдан різко розвернувся, вилаявся і вийшов на вулицю, ще із крихтою злоби піднімався догори вулицею до свого дому. Єдине, що трохи радувало — він сьогодні не послабить свідомості білим напівсолодким, і що в нього принаймні є "Пепсі". Не гірший допінг опісля виснажливого дня.

Звісно, втома давала про себе знати частковим занімінням в м'язах, особливо гуділи ноги і вологе повітря діставалось його шкіри крізь одяг. Рельєф брудного снігу на в'їздах в двори будинків  місцями плавно переходив в калюжі талої води. Хоча й відчувався мороз і місцями потовщувалсь крига на поверхні тротуарів, але усе виглядало дивним, коли води перебувала одночасно в кількох агрегатних станах. "Троєдина вода" — назвав про себе Богдан таке явище, а потім почув позаду себе швидкі кроки і голос молодої дівчини. За пізньої години ще багато людей, які лише повертаються з роботи додому. Богдан шостим відчуттям вловив синхронну своїй втому і дещо нервове в її ході та голосі, який здавлено прожебонів в той самий момент коли дівчина порівнялась із ним:

— Ну як так можна... Ну як так можна...

Рідко коли йому доводилось чути такі слова в подібній інтонації докору та відчаю. На стикові агрегатних станів води дівчина швидко обігнала і тепер віддалялась від нього, на ходу щось слізно промовляючи в мобільний телефон. Ї тінь зникала у нічній пітьмі. Затиснуті в голосі сльози, ніби ще один агрегатний стан води впирався в січневий нічний холод, а швидкі роздратовані кроки губились поміж вишенських "хрущівок", поміж жовтих вікон, які вже встигли розгубити новорічну ілюмінацію. Богдан піймав себе на думці, що він не зміг помітити, як ці новорічні прикраси зникли у вікнах сусідів, як січень лютував на початку морозами і хуртовинами, а хлопець читав різні книги від сторінки до сторінки і лише силувався відтворити в голові візуальний образ кожного прочитаного слова.

— Ну як так можна... - востаннє почув Богдан із пітьми поміж багатоповерхівками.

До серця підступила дивна тривога або ж, як він вичитав сьогодні в книзі, "непозбувна бентега". Згадка усміхнула хлопця і направила думки в русло сліпого співчуття цій дівчині, яка так слізно жебоніла одночасно просту і непрості фразу. Схоже, що за словами кинутими невідомому адресатові ховалась ціла історія трагічного або навіть комічного розливу, бо люди часто переймаються через кумедні дрібниці. Або просто це така реакція на сьогоднішні події окупації міста. І варто лише поглянути на прикрашені світлодіодними ілюмінаціями алею проспекту Космонавтів, які в своїй протяжності сягають поліетиленового намету, як середині нагнітається відчуття того, що сам Богдан заблукав знайомими тротуарами, що безвихідь зимової рутини уподібнилась підземеллю, коли блукаєш поміж голих дерев, здіймаєш обличчя вгору, дивишся на зоряне небо і все здається корінням.

Для Богдана усе це сплелось в одну мить спалаху в його уяві між кроками коли він підходив до відкритих навстіж дверей свого під'їзду. Він ще раз подивився вгору до неба, аби впевнитись, що високі темні дерева є нічим іншим як корінням в землі одного велетенського дуба, а він, Богдан, лише хробак в пальті і без пляшки вина, який точить шлях завершення цього дня, завершення світла, яке слід ховати подалі глибоко в землі, доки міріади зірок остаточно не висмоктали в себе усе до останнього фотона.

Так могло тривати вічно: Богдан дивитися в небо і думає про зорі, розмірковує на тим методом, яким небеса обманюють людей. Однак, увагу хлопця привернули металеві двері під'їзду, які стояли повністю прочинені, безсоромно випускаючи тепло назовні. Ще одне порушення звичного порядку речей на сьогодні, яке повинно обурити його як мешканця панельного будинку. Натомість свідомість книгаря вже після обіду сприймала подібні дрібні химерні речі як звичну норму нового порядку в місті, коли порушувались різні правила побутового етикету. Богдан все більше переконував себе у власній хибній оцінці навколишніх подій. Адже відчинені навстіж двері в під'їзді щось та й мають означати: хтось міг залишити їх відчиненими аби перенести великі речі, не гаючи часу на підставлення магнітного чіпу до сканеру домофона. Іншим варіантом, який визрів в думках, стало намагання когось із сусідів провітрити приміщення від сигаретного чи якогось іншого диму. Подібне вже не раз відбувалось. Міг трапитись випадок, за якого в підвалі прорвало каналізаційний злив і в прочинені двері випускали зібраний сморід з усіх квартир, таким чином натякаючи працівникам ЖЕКу про необхідність ремонту.

А потім Богдан побудував в голові одночасно ще декілька версій, від чого хлопець швидко опанував себе, привів свої думки в порядок, заспокоївшись від того, що насправді так потрібно, "бо місто окуповано". І справді в нічному холодному повітрі відчувалась якась жовто-люмінесцентна тривога у вікнах квартир і звичайних хід речей надломлювався. В поліетиленовому білому пакеті відсутня пляшка вина, мимо ходять дівчата, які плачуть у мобільний телефон, вхідні двері навстіж відчинені і випускають тепло. Богдан звів обличчя догори у зоряне небо, сподіваючись побачити там остаточну чорноту, але зорі й далі висмоктували собі світло з окупованого міста. Отже, звичні процеси навколо нього порушені, нічні дерева у своїх кронах — то коріння, яке прагне висоти, прагне рости у щось величезне і незбагненне посеред провінційного сонного міста.

А потім й ця мить минула і він полегшено зітхнув, прогнавши від себе незрозумілу тривогу, пройшов всередину, залишивши металеві двері відчиненими. Занепокоєння відступило перед страхом. Страхом від небажання в щось втрутитись, в невидимі події, які відбуваються в окупованому місті за мовчазної згоди його мешканців. Навіщо хлопцеві протиставляти себе невідомим химерним судомам пітьми? Зрештою такий дрібний безлад "зшиває" соціуми в тихі нічні міста незбагненною тривогою. Елементарний порядок, на дотримання якого він по власній дурості, кожного разу витрачає забагато сил і часу, а направду це робило його самітником — марно нервувати через не витерте об килимок взуття, коли люди самі рано чи пізно помітять в якому бруді все навколо. Нервування робить його самітником, власна роздратованість всотує в себе роздратованість з інших людей і вже нічого спільного між Богданом та рештою відвідувачів не залишається. Книгар міркує собі далі, що, певне, часто настає мить, за якої людині обридає самотність і та побутова чистота в купі із раціональністю, за якої кожен собі розплановує свої щоденні справи на благо малозрозумілих ідеалів. Тому й починається бунт проти такого жевріння в наперед визначеному бутті, тим більше, коли невідомі війська окупували місто і мешканці потребують єдності між собою. Богдан насправді вважав, що внутрішній примус зачиняти за собою двері навіть в холодну пору - це ознака самотності, ознака того, що у людській злобі більше місця для правил етикету, аніж співпереживання іншим. А вже за мить штучна стимуляція думки про необхідність співчуття будь-якій людині викликали дивний спротив всередині душі.

"Ні, думати про іншу людину — це все одно що здирати із себе шкіру і дарувати її ближньому своєму." — промайнуло в голові хлопця, — "Потім ти стоятимеш без шкіри перед ним, присвятивши ближньому свої думки, а людина все гадатиме: навіщо їй ще одна шкіра, ці рукави, штанини, волосся, повіки, коли в неї є все своє власне. А ти без шкіри стоятимеш поряд і захочеш кліпнути. Моторошне і ностальгічне відчуття неможливості виконати елементарні рухи, які щодень виконуєш тисячі і тисячі разів як от дихаєш, бо ти віддав повіки разом зі шкірою. Дивно, що вони відносяться до епідерми, а не до м'язів. Ти розриваєшся між несподіваним прозрінням та нікчемністю зациклення думок на заплющенні очей. Ти застрягаєш в цьому безглузді, яке мало хто здатен пережити, не кліпаючи, не насуваючи на свої очі темряви. Це очікування засудженим смертного вироку. Навіщо доходити до такого навіть з наміром присвятити свої думки сторонній людині?"

І Богдан на підтвердження своєї внутрішньої інтелектуально-образної дискусії, з маленькою радістю в серці кілька разів кліпнув очима, коли здіймався сходами нагору. Це немов компенсація незачиненим дверям під'їзду, відсіч колективному безладу мешканців панельного будинку, строк експлуатації якого вже закінчився, а кожен із них вдає життя на своїх квадратних метрах. А заодно це мить темряви, в якій уповільнюється ріст підземного коріння, зменшується дія подразників на рецептори, внаслідок чого думки насичуються більшою силою, навіть більшою за іншу людину. Так розправляє свої крила уява і вона вбирає в себе ледь помітні деталі з навколишнього середовища.

Справді, хлопець тільки тепер несподівано для себе помітив, що двері в квартирах на першому поверсі світяться вічком. І як тільки Богдан минає їх — яскрава цятка вічка гасне, наче хтось по той бік припадає оком до дверей. Книгар відчуває себе мешканцем зоопарку. Йому уявляється, як по той бік дверей знаходиться зовсім інший, мініатюрний досконалий вільний світ, якому не загрожує окупація міста. Богдан із цікавістю ловить себе на думці про різницю великого спільного віту і окремих квартир чи будинків, де люди наводять лад на маленькій території розміром від тридцяти до п'ятдесяти квадратних метрів. Що це як не маленьке царство правди в імперії брехні?

І що це з ним самим, коли речі навколо починають виділятися із звичного непомітного фону та викликають здивування од порушення норм буття, наче дрібниця як світло у вічку дверей підкреслює самотність. А далі відбувається внутрішній не те що діалог, а внутрішній процес самоналаштування: Богдан виокремлює свою самотність в окупованому місті і порушення норм скидається на бунт, на прагнення до єдності, на хаос, який є нормою за утворення блокпостів. Дійсно, важко миритись із навколишньою тривогою, що твоя свобода доволі умовна, а порушення побутового етикету куди сильніше впадає в око, аніж можливість мандрувати за межі міста і ти зациклюєшся на цьому — ну хіба це не безум під нічним небом? Хіба це не розтрата світла, суть якого й полягає у свободі?

Хаотичні безсенсові думки спочатку на мить пронизали незрозумілими образами втомлену робочим днем свідомість, але тут вічко в дверях знову засвітилось внутрішнім світлом і під глухий стукіт подвійних дверей згасло. Схоже, що сусідам в квартирі, в тому королівстві правди стало ніяково витримувати на собі погляд хлопця і вони зачинились на подвійні двері від імперії брехні. І вже за секунду Богдан змінив хід думок: від бунту до людської цікавості. Він ніс в собі забагато січневого холоду, темінь вулиць окупованого міста, хоча за сьогодні не побачив на власні очі жодного окупанта. Все чого хотілось — швидше перейти від міста у квартиру.

Маленькі світи поєднувались з великим, маленькі обмежували тонкими стінами, а великий світ пронизувався незліченною кількістю ходів та переходів. Великий світ розростався деревом, а маленькі ставали його плодами. І ось це образ захоплює хлопця, окуповане місто зімкнулось над його головою і уява набирає обертів: залізобетонні сходи у своїх вигинах секцій скидаються на величезного древнього змія, який причаївся поміж плодів у вітті піднебесного дерева. Зовні в нічній темряві усе видається корінням, але всередині приміщення слабке світло перетворює усе на літо. Змій звивається до п'ятого поверху, дозволяючи Богданові поволі просуватись до власного плоду-квартири. І потім ця картинка починала множитись, копіюватись такими самими будинками, однаковими квартирами і тепер не тільки він, а й сотні інших мешканців в окупованому місті здіймались вгору спиною древньої сірої гадини. Тим часом, в дверях кожної квартири, які він минав спалахувала яскрава крапка вічка, а потім одразу гасла хлопцеві у спину — кожен маленький світ-плід з дивною цікавістю позирав на свого сусіда. На всіх витках змієвої спини одного поверху за іншим у спалаху дверних вічок Богдан все більше і більше дозволяв неприємному відчуттю паралізувати його думки.

"Що їм потрібно?" — думав хлопець, коли усі вічка за незбагненним порядком проводжали його до того єдиного, що дрімало темрявою. Його квартира понуро очікувала господаря, тоді як коло за колом за ним пильно спостерігали люди, яких Богдан навіть не знав. В книгаря не виникало бажання знайомитись із сусідами, оскільки залишався впевненим, що знайомство мимоволі покладає на людину обов'язок знати свого ближнього. Так, мешкає поруч у багатотисячному місті, де ти можеш впізнати людину зі свого під'їзду тільки у своєму під'їзді. А що коли зустрічає сусідів поза межами будинку?

Для Богдана це стало одним із актуальних і принципових питань. Неодноразово він спокушався на знайомство зі своїми сусідами — людьми, поруч яких він ходить щоденно, чує їхні голоси, а також вони чують й Богдана. Звісно, таке спільне проживання повинно сприяти зародженню хоч якогось безумовного обов'язку мінімального контакту і зосередження уваги на своєму ближньому. Богдан погодився сам із собою вітатись із сусідами, пропускати когось із них вперед сходами, допомагати підняти важку ношу (насправді так трапилось аж двічі), дуже рідко обмінюватись якимись тривіальними фразами і обговорювати чергову аварію комунікацій в будинку. І все, ніяких походів, відвідин один одного в гості чи ще чогось подібного. Якби Богдан дозволив більше — довелось би впізнавати сусідів на вулицях, в транспорті, у торгових центрах. І добре, коли б міг упізнати, оскільки в Богдана не сильна пам'ять на обличчя. В цьому й вся колізія: варто познайомитись із людиною, яка живе поруч тебе, а згодом в силу обставин не бачитись із нею тривалий час і згодом випадково зустріти десь в місті й не впізнати,отримавши ярлик "грубіяна". Ким вони є один одному на далекій відстані од своїх помешкань? Одинаки, знайомі незнайомці, які настільки далеко від спільної території, що мимоволі стає соромно перед своїм ближнім за "однаковий під'їзд" у місті, яке нібито гарантує анонімність. І Богдан хапається за крихку анонімність як потопельник за уламок дерева.

Вкотре окуповане місто видозмінюється  у своїй суті всередині хлопця. Бунт закінчується анонімністю, яку блиманням світла проводжають вічка в дверях квартир уздовж усього шляху. Він прагне сховища, хоче позбутися вулиці, її пітьми і холоду, що вчепилися за плечі. Богдан на ходу дістає із кишені ключі, готуючись відімкнути замок. І саме вчасно, бо десь на сходах чути клацання інших дверей. Серце болюче скорочується в грудях від страху, що доведеться тепер з кимось зустрітися перед самими дверима квартири о такій пізній годині. До страху додалось й роздратування через дивний збіг, що протягом робочого дня йому доводиться лише двічі ходити цими сходами. По часові це займає менше хвилини. Двічі на двадцять чотири години, однак, за збігом обставин, в когось із мешканців інших дев'ятнадцяти квартир в під'їзді неодмінно з'являлось бажання вийти-зайти. Це його дійсно дратувало, особливо тут і тепер на вузьких східцях, подібних до спини величезного змія зустріти ще одну людину, аби відчути в цій тісноті себе зайвим. Відчути особисто за себе, коли з кимось розминаєшся і одночасно відчути за ту іншу людину в її навмисно направленому вбік погляді. Справді, якщо тобі неприємно, відповідно, твоєму ближньому також незручна твоя поява.

А страх? Кожна зустріч в місті містить в собі усі можливі загрози. Дивно, нині Богдан майже не стільки боявся за своє життя, скільки жахався від будь-якого вимушеного контакту із незнайомою людиною. Адже що означає такий контакт як не чергову провальну спробу прилаштувати свої думки до імперії брехні, тобто, адаптувати їх до розмовного варіанту. Богдан мав досвід багатьох провалів у своєму житті в силу того, що існувала нездоланна невидима перепона між думками в голові і розмовою з кимось. Дивовижні яскраві картинки не декодувались в словесні будови, а почуті слова від співрозмовника видавались занадто бідними й недолугими для формування в голові чіткого яскравого образу. Звичайне просте вітання не дотягувало до простого вітання так як і прочинені навстіж двері під'їзду залишені не просто так — увага хлопця здатна перечепитись за будь-що, від чого його ще довго охоплюватиме неспокій. Богданові постійно доводиться ніяковіти через дрібниці.

Він швидко відімкнув двері, а змій східців під ногами, наче вловив нервовість хлопця, почав звиватись. Але він встиг. Клацнуло двоє замків і Богдан буквально вскочив до темного коридору своєї квартири. Він швидко причинив за собою двері, намагаючись не шуміти бахканням чи клацанням замків, аби не привертати увагу незнайомця, який спускався собі сходами, а Богдан із завмиранням серця припав оком до вічка, так само як щойно робили його сусіди поки хлопець піднімався до себе. Книгареві це видавалось цілком закономірним — визирати зі свого королівства правди крізь вічко на тіні імперії брехні. Хіба не в цьому уся суть анонімності?

Сусід з горішнього поверху оминув його двері, спускаючись вниз, Богдан тепер спокійно замкнувся і полегшено видихнув повітря. Під шапкою на чолі проступив піт, а під одежею ожили точки накопиченого тепла від довгої прогулянки з роботи. Таки вдалося уникнути зустрічі. Він відчув невеличке піднесення духу від непомітної і явно жалюгідної перемоги над невидимим незнайомцем. Обличчя хлопця навіть видало дивно посмішку: криву, обрізану і ніби більше направлену всередину себе. Богдан майже постійно посміхався лише про себе, бо вже давно тренувався перед дзеркалом у ванній кімнаті, аби відточити у своїй міміці привабливу симетричність. Його потішила власна поведінка і, відчуваючи іронію моменту, хлопець до себе мовив:

— Ну як так можна... — наче прагнув відтворити в себе знайому емоцію незнайомої дівчини.

Однак, то все намарно. Голод в купі із втомою направляли думки і рухи до кухні, до столику із нехитрими наїдками та напоями. І для початку він наповнив склянку та залпом випив шипуче "пепсі", опісля чого маленький світ, те окреме королівство правди завертілось, заграло молодим вином навколо нього, ніби налагоджений годинниковий механізм.

Доки готувалась скромна бутербродна вечеря, Богдан увімкнув лептоп, слухав через бездротові навушники щось із Моцарта — окрему збірку із різноманітних частин більшості концертів для фортепіано. Усі ці Allegro, Largo, Adagio, Andante, Romance, Presto витягували поодинокі ніжності із гармонійних нот на відкуп окупованому місту за вікном. Музика не тиснула на хлопця, не зваблювала, не била струмом — Богданові важко давалась спроби пояснити своє захоплення класичною музикою людям, які не поділяли його музичних смаків. Бо зазвичай перші вступні ноти майже чистих звуків (оскільки це все-таки відтворення на програвачеві) спочатку поглинали його свідомість, а потім свідомість занурювала симфонію в якийсь особливий стан - у всевідчуття. Так називав Богдан неможливість розділити себе і музику. Ніби в думки просочуються картинки відчуття прекрасних митей як то усмішка дитини, весняне цвітіння яблуні, ранковий пташиний спів, самотній гул вітру, падіння жовтого листочка — все те, що має уявлятись чистим духом. Але це відбувається лише на початку музичної подорожі. Що трапляється далі, коли подолано перший головний лейтмотив композиції?

Вже наступної миті звичні картинки поступаються протяжному зануренню, відчуттю росту, наче то дерево. Так, звісно дерево. Богдану так важко визначитись із власним станом, який доволі органічний та звичний, що не піддається чіткій ідентифікації. А тут образ дерева добряче прислужився книгареві. Він задумливо пережовував не надто корисну для себе вечерю, що майже не хвилювало хлопця. До біса фігуру. Є й інші фігури. Богдан усе порівнював із деревом: як музика перетворюється на концентрат свідомості і циркулюється всередині химерного дерева, живлячи його нотами. Наступної миті хлопець вже ловить себе на думці, що образ дерева насправді доволі чіткий: земля, складена зі шматків безкраїх полів, яка пульсує корінням, небо в тенетах гілля і гора-стовбур здіймається над усім. Ні, це не внутрішнє дерево. Багато твердої, скам'янілої деревини, що нею котиться відлуння Моцарта, густе сплетене коріння і гілля без жодного листочка чи плоду. І чим тонша гілочка чи корінець — тим краще помітне його тремтіння. Воно ритмічно тремтить наче від обертання планети в лейтмотивах Вольфганга Амадея. Богдан різко труснув головою, намагаючись прогнати сон чи видіння, яке несподівано постало перед очима. Повечерявши, хлопець залишив брудний посуд просто на столі, не виділяючи для себе необхідним прибрати після себе, і рушив в кімнату до письмового столу, аби перед сном вирішити ще декілька справ.

Спочатку Богдан зняв навушники і перекинув на лептоп світлини сторінок роману Фаулза "Маг" із тими дивними словами українського варіанту. Для нього це звична справа. Принаймні нині, тоді як раніше він насправді не особливо виділявся працелюбством над книжками, не поглинав кожного дня десятки якщо не сотні сторінок нових історій та знань. Коли з ним трапилась метаморфоза, як то трапляється із талановитими дітьми — відбувається якийсь злам і ті більше не плекають свого таланту, не наповнюють багаж знань. Але з Богданом усе відбулось майже навпаки і десь після двадцяти п'яти років в ньому покинувся несподіваний посилений інтерес до книг, до музики Моцарта і Бетховена, натомість цікавість сучасним життям згасла. Це мало свої наслідки, коли вчорашні зарозумілі вундеркінди прискіпливо й апатично гортали по кілька сторінок книжкової новинки, він же міг взяти товстезний невибагливий роман і продовжувати наполегливо слідувати розвиткові сюжету, очікуючи знайти на кожній занудній сторінці щось цікаве. І як правило, такі очікування себе виправдовували. Не перевантажений зубрінням в молодості мозок, нині жваво реагував на все, що мимоволі розпалювало фантазію. Для Богдана це багато важило, адже уява могла постачати в кров набагато більше ендорфінів за будь-яку випивку і сигарети. Тому він часто по-різному дивився на одні й ті самі речі або людей. Хоча змінювались не вони. Змінювався він сам.

Так ось, Богдан через Інтернет виклав світлини в свій акаунт соціальної мережі і написав: "Сьогодні натрапив на дивні слова в українському перекладі "Мага" Джога Фаулза". Можливо, це він зробив невчасно, адже більшість його друзів в мережі наразі доволі активно обговорювали сьогоднішню окупацію Вінниці. Книгар рідко читав новини — він давно впевнився, що дев'яносто дев'ять відсотків подій ніколи не впливають на нього напряму, що будь-який випадок від моменту виникнення до певного кінцевого опосередкованого впливу на Богдана змінюється по своїй суті, формі, виконавцях і постраждалих. Доволі часто фанатичне намагання втілити події в реальність отримувало зовсім інші оцінки, озвучені версії, про які мало хто наважується мовити. Все заплутувалось вже на етапі підготовки новин, тому Богдан не бажав марнувати час на сторонні лабіринти і не хотів тримати в голові інформаційні факти, які мали місце далеко від нього і які для хлопця ставали цікавими залежно від частоти повторюваності в медіапросторі.

Насичені історії  із доволі багатогранними і цікавими персонажами, які, пропри свою несправжність, дозволяли Богданові виявляти в собі та в інших куди глибші і незнайомі закутки душі. Це уподібнилось до виявлення внутрішніх прихованих резервів, які книгар на певному етапі життя почав задіювати, коли накопичились забагато питань до навколишнього буття. Навзамін отримані відповіді не стали однозначними і вичерпними. З одного боку, його не надто активну, але якусь ненаситну цікавість отримані відповіді розпалювали і Богдан з легкою погордою відмічав для себе підтвердження слів одного викладача психології про те, що задоволення собою, задоволення світом означає духовну смерть індивіда. Отже, його невдоволення, його голод за невловимими сенсами означає неперервність життя. З іншого боку, чим більше суперечностей траплялось в житті книгаря — тим більше квітнув пульс душі. Звісно, Богдан розумів, що він не міг здолати власного юнацького максималізму. Це той зворотній бік із супутньою інтровертністю та самотністю, коли думки і переконання не сприймалися оточуючими як стабільний стан психіки.

А потім ураган в його голові згас коли за півгодини з'явилась різна реакція від багатьох користувачів соціальної мережі на дивакуваті словосполучення із українського перекладу "Мага" Фаулза. Богдан читав інтернетні коментарі і відчував, що десь по той бік моніторів людські душі демонструють все нові і нові свої простори. Дивовижні характери, нехай й нині заточені на злість, що не є дивним, адже більшість з них у своїх дописах завжди виливають накопичену із часом злобу. Богдан не шукав цьому пояснення — він поводився толерантно до всіх і вся в силу почуття гумору до своїх віртуальних співрозмовників. Книгар не знав, які почуття рухали ним увесь цей час: виховання чи страх зашкодити опонентам якимось образливим словом?

Тим не менш, Богдан з легкою іронією вів інтернетну дискусію, клацаючи клавішами о пізній порі в світлі гаражної переноски, закріпленої на дверцятах шафи в кутку кімнати. Він хотів визначити для себе міру допустимого використання рідковживаних слів під час перекладу модерного англійського роману. Почасти хтось із користувачів соціально мережі надавав притомне пояснення, але згодом діалоги між окремими віртуальними друзями перетворились в емоційні суперечки. Хлопець вже почав шкодувати, що події набирають таких обертів і призводять до того, що окреме словосполучення із перекладу "непозбувна бентега" переходить в ряд віртуальних персонажів із супутнім створенням різних анімаційних  картинок із використанням цих слів. Забагато шуму і гніву.

— Сука, віддай телефон! — прогримів істеричний чоловічий голос за стіною кімнати.

Сусіди вкотре почали сваритися. Богдан по-театральному закотив очі і шепотом повторив про себе щойно почуту фразу. У відповідь почулися глухі удари, які передавались стінам панельного будинку — це так люто кидали дверима кімнати, це так зароджувалась нова правда в королівстві правди серед імперії брехні. Оголені нерви індивідуальних людських стосунків знову давали про себе знати невмотивованою суперечкою, на що Богдан реагував лише фізичним завмиранням за столом, схиляючи голову на правий бік. При цьому внутрішньо він вібрував, відчуваючи роздратування коли усі інші рецептори в напівтемній кімнаті, що досягалось вимиканням трьохлампової люстри на стелі в обмін на гаражну переноску, так ось, при цьому усі рецептори не напружувались, дозволяючи його нервовій системі спокійно обробляти і всмоктувати почуті слова. Істеричні крики й удари за тонкими стінами уподібнились до урагану, який намагається розламати картковий будинок думки. А хлопець не ворухнеться, ніби інстинкт самозбереження сигналізує: рух — це провокація до злої людини за стіною.

Тим часом один із опонентів Богдана по віртуальній переписці раптом зауважив під постом в соцмережі:

"Та як ви наважилися щось оцінювати своїм куцим розумом?! Це ж слова. Слова! Вони є здавна в українській мові і ви ними не послуговуєтесь. А чому? Я вам відповім, бо ви з Вінниці — з окупованого міста!"

Такий кут зору віртуального користувача, м'яко кажучи, здивував Богдана. Звісно, налякав. Почасти для людей не важлива суть наведеної думки, важливо. є авторитетність її носія. Він налив собі ще "пепсі", випив і відчув полегкість всередині через пощипування вуглекислоти в горлі. Той момент, коли "пепсі" краще, аніж вино.

"І тим не менш, я наполягаю на недоцільності вживання цих слів в українському перекладі "Мага" Джона Фаулза." — скромно він наклоцав на клавіатурі, допиваючи солодку шипучку.

Відповідь не забарилась, а за стіною знову пролунав ряд глухих ударів. Наче січневий грім опісля новорічних свят.

"Смішно. Дуже смішно, коли люди, які проживають в окупованому місті, раптом проявляють свободу у мисленні, в критичних оцінках та у висловлюваннях. Це абсурд."

"Вперше маю справу із такою залежністю. Маю на увазі, залежність волі висловлювання від території проживання. Поясність, зрештою, в чому тут полягає проблема?" — не вгамовувався книгар.

"Гаразд, я вам спробую пояснити. Одразу попереджу, що вам нелегко сприйняти мої пояснення. Все через окупацію Вінниці. Окупація змінює свідомість людей, які опинились за межею солдатських блок-постів. Нехай це видасться вам нісенітницею, але місто перейшло під владу невідомих сил, а ви прагнете висловити свою думку щодо ляпів в українському перекладі. Хіба це не абсурд? Ви послуговуєтесь віртуальною свободою, тоді я к свобода пересування для вас це неабияка розкіш."

"Все одно, я не розумію." — Богдан не знайшов логіки в наданому поясненні від незнайомої людини.

У сусідів пролунала нова черга глухих ударів, наче хтось там ломився до когось в кімнату.

— Сука, віддай нарешті йому телефон... — ледь чутно прошепотів він, боячись, аби розлючений сусід раптом не почув його.

"Я й про що мовлю. Одна свобода не існує без іншої свободи. Хоча багато людей роблять вигляд, що це не так. І демонстрація цієї невідповідності є симптомами власної неповноцінності. Окупація несе із собою не лише обмеження свободи пересування, в цьому випадку розмиваються закони. Погодьтеся, що у вашому місті з'явилась група осіб, яка керується військовим статутом, де основним принципом виступає виконання наказів головнокомандувача чи старшого у званні. Ці накази здебільшого секретні, а рідко просто майже не публічні. Вам невідомий їхній зміст, а місцеві закони залишили по собі титульну чинність поширення на місцеве населення, але не на військових. Непроста дилема, в якій приховано механізм особливого впливу на людину та на її свободу. Ви не знаєте законів окупаційних сил, а незнання не звільняє од недотримання і супутньої відповідальності. Як ви плануєте дотримуватись тих законів, про які нічого не знаєте? Наслідок полягає в обмеженій можливості культурного обміну і подорожей. Тепер розумієте? Неможливо мати вільну думку без подорожей, без зустрічі із тими людьми, яких ви критикуєте. Для Вінниці її окупація в цілому означає право мешканців міста критикувати лише мешканців міста і нікого за його межами." — послідувала розширена відповідь опонента.

"Як же ж так? Мешканці Вінниці не зі своєї волі допустили окупацію." — гуркіт у сусідів нарешті затих. І не дивно, адже годинник перетнув початок нової доби.

"Звісно, окупація ніколи не є добровільною. Однак, що натомість роблять мешканці Вінниці? Ніхто з них не дає відсічі окупантам, не здіймає галасу на всю міць доступних ресурсів. Окупація Вінниці настільки лагідна, що мимоволі називаєш її втіленням "стокгольмського синдрому" і то це видається вам жорстким порівнянням. А що конкретно робите ви сам? Звісно, намагаєтесь компенсувати втрату свободи пересування критикою і далеко не фаховою оцінкою явищ, які нині лежать за межами вашої свободи. Бо яка воля у тих, хто легко приймає окупантів у своєму місті? Риторичне питання, чи не так?"

У Богдана сплутались думки, кров шалено гупала в скронях. Після такого повідомлення він почувався злочинцем, якого піймали на гарячому, лихим мудрецем, який усе біле навмисно називає чорним. Його не дивувала ось така несподівана істина чи такий собі раніше неозвучена закономірність про раптову окупацію, яка означає не тільки блокпости на виїздах та в'їздах, а й означає бар'єри в спілкуванні.

Далі ще хтось написав коментар до фрази його опонента:

"Дивно се чути, але таки звучить правда: ви спочатку свободу для себе вирвіть, а потім вільно собі живіть і думайте" — і смайлик в кінці коментаря. Той смайлик видався мізерними десятьма копійками, що стало байдуже жарт то чи ні. Відчуття дошкульності вразило в саме серце.

"Яка там притомна оцінка від людей, які мешкають в окупованому місті?Якщо ви хочете діалогу, то приїжджайте до нас в столицю. Ах, даруйте, у вас тепер немає такої можливості". І знову смайлик в кінці. Богдан витріщив очі, не знаючи, що писати у відповідь. Фрази жалили обвинувачуючим тоном одна за одною і той тон кутали в смайлики в кінці кожного коментаря.

"А я пропоную взагалі ігнорувати думку людей, які живуть на окупованій території. Бо нині вони ізольовані від цілої країни, а, можливо, їм їхні думки вже диктує окупаційна солдатня" — ще одне зауваження.

"Гадаю, це надто грубо. Можна просто ігнорувати думку, але натомість інформувати мешканців про події у вільній країні."

"Не марнуйте своїх сил, панове, бо в окупаційній зоні людям нічого не цікаво, крім подій на своїй вулиці. Їхній кругозір звужується до тунельних інтересів: харчі, випивка і розмноження."

"О, тоді такі тунельні інтереси нині в половини жителів країни."

"Дуже добре, що в мене немає причин їхати у Вінницю."

"Так цьому місту й треба: занадто воно сонне й провінційне. Це не Вінниця, а якесь місто овочів!"

Богдан не витримав цього потоку висміювань і звинувачень. Не маючи змоги переконливо апелювати до віртуальних користувачів, він залишив сайт соціальної мережі. Приниження од віртуальних опонентів породило гіркоту в грудях, яку важко підсолодити й охолодити глибоким диханням. Ніч все глибшала в зимовім завмиранні. Думки в голові ставали все нестерпними і гострими як ті уламки скла від відчуття власної незбагненної неповноцінності, од відчуття того, що навколо його міста зімкнулись лещата кольору хакі чи, можливо, білого маскувального відтінку із штурмовими гвинтівками в руках. І ніяк не втекти із цього нічного міста, ніяк не долучитися до вільних людей по той бік моніторів, які подорожують до різноманітних місць і легко діляться своїми думками із кожним співрозмовником.

Склянка виповнилась ще однією дозою синьо-коричневого "пепсі" і Богдан втомлено відкинувся на спинку стільця, прислухаючись до опівнічних звуків в будинку. На горішньому поверсі чомусь поскрипувала підлога. Хтось також ще не спав. І знову прорипіло кілька кроків. Згодом все затихло. Думками він повернувся до діалогів із віртуальними користувачами соціальної мережі. Богдан вважав, що ті помиляються, але сумніви закралися в свідомість із оголенням суворості теперішнього стану речей. Продуктів харчування мало, але й в більшій кількості немає потреби, вино не потрібне — воно лише на певний час поліпшує настрій, а згодом настає виноградова апатія, в нього немає нової одежі — добре, стара не привертатиме уваги окупантів і мародерів, на виїздах і в'їздах утворились блокпости і Богдана напевне не випустять особливо через його призовний вік — однак, в нього немає потреби кудись їхати. І від цього хлопцеві ставало нестерпно. Тепер він відчуває, як через окупацію в нього зникає все більше потреб в житті, все менше вибагливості до себе і до речей. Ось про це й писали віртуальні опоненти: окупація змушує самих в'язнів урізати власну свободу пересування і немає гарантії, що те саме вже не торкнулось його думок.

Він залпом осушив склянку "пепсі", розглядаючи старі плями на стінах кімнати у світлі гаражної переноски. Поруч них на гладенькій прошпакльованій поверхні виднілись ряди квадратних слідів — то залишок від клейкої стрічки, за допомогою якої Богдан колись чіпляв зображення сюрреалістичних малюнків на стіни. Таким чином, книгар шукав для себе своєрідне натхнення, намагаючись писати вірші та оповідання. Спочатку химерне поєднання образів і фарб розбурхувало його уяву, однак, пам'ять — це злий жарт для творчої людини і сотня постмодерних світлин просто одного дня обридли. За якийсь вечір вони опинились в купі десь в дивані. Натомість на зміну їм прийшли сніжинки, сотні паперових сніжинок, які Богдан чіпляв на білі нитки і на клейку стрічку до стелі. З часом і вони вкрились пилом, обридли і відправились в кошик для сміття, залишивши по собі квадратні плями. Ось такі відбитки залишає по собі час в його квартирі.

Раптом серед тиші сонного будинку почулось дивне завивання. Схоже на вітер. Можливо, якийсь собака надворі скулить од холодної вологи окупованого міста. Або це просто йому ввижається од втоми і Богдан запустив вимкнення лептопу, відчуваючи накопичену важкість у м'язах і усю тривалість цього дня. Він обережно підійшов до вікна на балкон, м'яко ступаючи скрипучою підлогою, боячись потурбувати зайвим шумом сусідів знизу. Богдан відчинив двері а балкон, пускаючи всередину холодне свіже повітря і заодно дослухаючись до звуків нічних вулиць. Тихо і гулко. Жодного собачого завивання. Однак, протяжний гул наповнив стіни кімнати ледь чутним, скрадливим "у-у-у-у-у", яке летіло від кутка до кутка. Богдан уявив, як це "у-у-у-у-у" супроводжує блимання дверних вічок в його під'їзді, наче умовні світлоспіви на східцях-змії. Серце загупало в грудях як шосте відчуття у двері його розуму, натякаючи хлопцеві про необхідність підійти до вхідних дверей і тат само зазирнути у вічко, приєднуючись до решти сусідів.

Маленький світ-плід-королівство правди зіщулився і людина відчула себе один на один із імперією брехні. Правда здавалась порожньою через обмеженість свободи пересування, через відсутність вина і час по собі нічого не полишив, крім квадратних плям на стінах і обертів лічильників. А зовні тільки коріння, яке тяжіє до зірок. Тоді Богдан згадав, що у кожного народу є своє Світове Древо.

Коли він нарешті ліг у ліжко, вимкнув переноску, то почув кроки на горішньому поверсі, кроки сусідів в кімнаті збоку, навіть відчувалося, що сусіди внизу теж ходять собі о такій пізній годині. Наче тільки тепер всі вони одночасно відійшли від вічок вхідних дверей. І тільки після цього те саме протяжне ледь чутне "у-у-у-у-у" затихло.