На Великдень до тебе ніхто не приїде. Розділ1

 

— Не можна брехати матері! — пролунало в салоні в несподіваній паузі між треками «техно-мінімал» та одночасно при різкому уповільнені оборотів двигуна «Форда Фокуса», коли він намагався пронестись коліщатами над дірявим асфальтом, не витискаючи гальмо в підлогу, аби сіру автівку раптово не занесло на порожній нічній дорозі.

Слова одночасно налякали і здивували Павла. Здивування виникло від того, що це їх вимовила Оля, без двох місяців тридцятирічна дизайнерка, яка встигає одночасно працювати в рекламному агентстві, фотостудії і ще викладає основи дизайну в місцевому коледжі. «Дівчинка з трьома роботами» — так кликав її Павло. Дивно, що дизайнерка щось говорить про брехню. Дизайнерка! Павло не вірить дизайнерам, йому здається, що професія цих людей — без розбору упаковувати в гарну обкладинку все підряд, аби тільки око споживачів могло вхопитися за красиву обгортку. Тому й дивно. Особливо тепер, коли вони вже кілька годин в дорозі, а до моря ще їхати і їхати. Мінімум чотири години. Чотири години нескінченних треків «техно-мінімал», щедро розкиданих дрібних ям на поверхні дороги і отаких зауважень з боку «дівчинки із трьома роботами», яка вічно провалює більшість дедлайнів і чотири години передвеликодньої ночі. А страшно стало від того, що Павло якусь хвилину тому спілкувався по мобільному із мамою і дійсно збрехав їй, що не може приїхати на Великдень, вигадавши переконливу версію, ніби в нього важлива зустріч десь під Одесою, пов'язана із його роботою. Павло працював керівником середньої ланки в державній установі, що забезпечувало йому нехай і не високу, але стабільну зарплатню, хоча найбільша спокуса полягає в можливості кар'єрного росту в держапараті. Йому легко було брехати. Усім підряд. Навіть матері. Щойно він сказав, що їде з колегами на зустріч. Так, зустріч відбудеться вранці на Великдень, бо це офіційний державний захід, на якому хтось має бути присутнім із Вінниці. Звучить по-дурному, але цим можна переконати, коли вони планували справжній відрив від буденних справ з початку весни, але затяжні морози все стояли на заваді природному пікніку. Тепер ніщо не повинно стояти на заваді. Навіть традиційні відвідини мами на Великдень, особливо, коли їздив до неї минулих вихідних, навіть допоміг посадити трохи ранішньої картоплі, їздив з мамою на базар, купили всі необхідні продукти — тому Павло змив із себе всі гріхи наперед та виторгував для себе великодній вікенд, що маленька брехня — не така вже й брехня, але ж стало страшно. Все це проноситься в голові в одну секунду і у підсумку Павло вірить, що робить погано, але справедливість не порушено. Він трохи вдячний Олі, яка нагадала йому, що не можна брехати матері. Він щойно все обдумав і нічого несправедливого в своєму вчинку не знайшов. Вже за секунду Павло натиснув на педаль газу і «Форд Фокус» слухняно набрав швидкості назустріч темряві. Оля поруч із Павлом втиснулась в переднє сидіння і вирішила не повторювати своєї фрази, оскільки їй здалося, що Павло або гнівається як усі чоловіки, коли робиш їм зауваження, або ігнорить, як то чинять жінки, коли розмова перетікає не за їхнім сценарієм. Оля не могла так просто стерпіти, коли людина ось так бреше своїй матері по телефону, а не мовить прямо, що сьогодні в них має бути своя вечірка. Квітнева ніч надто темна, але людська душа чоловіка за кермом в сто разів темніша, особливо, коли прагне й отримати насолоду, й показати рідним, що поїздку до мами скасовано через важливі справи. Не можна так. Не можна брехати матері! Мить минула, машина набирала швидкість і традиційна принциповість Олі поступилась від напруження набраної швидкості на нічній дорозі. Тіло втиснулось в сидіння і в голові промайнула думка, що вона дарма так стереотипно думає, що мовчання чоловіка й жінки може означати різні емоції. Це так нікчемно опускатись до сексизму!

— Дивись, дивись! На полях жодного селюка. А я думав, що вони й вночі цю свою землю перелопачують! — збуджено заговорив Толя із заднього сидіння. Його голос просто вибухнув не стільки гучністю, бо новий трек «техно-мінімал» згладжував будь-яку гучну фразу в салоні своїми ритмічними басами, а вибухнув несподіваною темою. Павло й Оля знали, до чого це призведе. Зупинити це вже було неможливо.

— Твоя манія знову дає про себе знати? — в'їдливо перепитав Паша, оминаючи невелику, але підступно глибоку яму.

— Я тобі кажу, Пашо, в мене селюкофобія чи селофобія.

— Хіба це не агрофобія? — поцікавилась Оля, перебираючи собі короткі повідомлення в смартфоні.

— Олю, агрофобія — це страх перед відкритим простором. Якщо я от на міській площі стоятиму, то зі мною буде все норм, а от на якійсь тихій сільській вуличці, вузенькій як штанці анорексичного хіпстера, мене коробитиме як дівулю, яка сплутала адаптол із модафінілом.

— Чому саме дівулю? Хіба хлопець також не може сплутати пігулки? — невдоволено зауважила «дівчинка із трьома роботами».

— Окей, Олю, будь-яка людина, яка сплутала Адаптол із Модафінілом. Це було неетично з мого боку. — із занадто іронічними нотками відказав Толя.

— Ох, з таким тоном як в тебе краще не вибачатися...

— Пофіг.

— То в чому в тебе проблема? В селюкофобії? А які симптоми такої фобії? — поцікавився Паша, знову набираючи швидкості, коли зіпсована частина асфальту залишилась позаду.

— Виникає бажання якомога швидше змахатися звідти.

— А як же сільська романтика, природа, чисте повітря?

— Купили б ви собі мила і відчистили б свої мізки від хибних стереотипів.

— Та годі тобі!

— Серйозно, мені здається що на передніх сидіннях надто багато дорожнього пилу, якого ви надихались і у вас затьмарилась свідомість. — Толя нахилився в перед і замахав руками, немов розганяючи від облич друзі невидимий пил.

— Просто ми обоє народились і виросли в селі.

— Всі хочуть мати щасливе дитинство, але й цю тупість варто долати. Олю, ти ж «дівчина з трьома роботами» і тут ніякого сексизму, — Толя швидко зреагував на невдоволене обличчя Олі, — тут акцент на трьох роботах. Наявність трьох робіт просто не дозволяє тобі припускати подібні нісенітниці. Пашо, ну а ти?

— Ну а я? — здивовано перепитав молодий чоловік, вдивляючись у світло фар попереду себе.

— Держслужба в селі? Серйозно?

— Толя, збавляй обороти. — з легким роздратуванням відказав Паша, тиснучи на газ.

— Та я просто підтримую дискусію. Мирну таку дискусію. Класичну міську дискусію. Були б ми селюками, в нас би це вже переросло в бійку із підпалом будинків.

— Нічого такого б не трапилось.

— Ми вже проїжджаємо повз сільські території і оте чисте повітря загострює вашу дискусію. Олю, Паша он так тисне на газ, ніби це він ось вже копає город. — в'їдливо підмітив Толя.

— Ой, не нагадуй мені за городи. Мої батьки вже готові в понеділок садити. На другий день Великодня! Уявляєте? Ні, краще я приїду на інші вихідні, коли вже все посадять. — Оля знову занурилась у свій смартфон.

— А мої рідні минулих вихідних вже посадили ранню. — похвалився водій.

— Ого, та ви ще трохи й почнете тут звіряти свої посівні календарі, немов ті менструальні цикли. — засміявся Толя в стелю салону.

— Сексизм! — різко зауважила Оля, повернувши до нього обличчя.

— Та ніякого в біса сексизму...

— Сексизм! — твердо стояла на своєму вона.

— Ти не права...

— Сексизм. — все так само спокійно мовила дівчина.

— Сексистська поліція... — спробував віджартуватися Толя.

— Сексизм...

— А мені цікаво, що там грають на сільському радіо? — Толі почало обридати ця гра і він загострює увагу на інших речах.

— Ти хочеш увімкнути радіо зараз? Після десятої вечора? — здивовано перепитав Павло.

— Ну, мені цікаво, на що селюки дрочать на своїй печі...

— Ти просто невгамовний, Толю. Увімкну автопошук станції... — Павло натиснув на клавішу і музика зникла.

— Та блін, кайфова була музика... — невдоволено простогнала Оля і знову почала щось перебирати собі у телефоні.

— Так, не діставай смартфон, бо він блимає мені в очі. — невдоволено буркнув Паша.

— Мені потрібно відписати другові.

Автосканування частот дозволило поринути кожному в свої думи. Оля зосередилась на переписці з другом в соціальній мережі, яка вихвалювалась як вона вдома готує великодній кошик, навіть скинула фото пасочок, на що Оля неодмінно відписувала: «огосподи» і давала зрозуміти, що жаліє подругу, яка о цій порі ще не спить, а потім їй через кілька годин прокидатись, йти до церкви, натягувати на голову хустину і стояти в оточенні старих людей, які так само мовлять кожної хвилини: «огосподи» і пахнуть старою одежею, вихвалюючись чи жаліючись, що вони багато зробили, або не зробили через свої болячки/балачки. Ні, вже краще сидіти в машині, гнатися на південь до моря і не підпускати до себе будь-якої думки про готування великоднього кошика. Ні, най ці люди самі собі готують свято, а вона мусить відпочити від своїх трьох робіт. Погано, що Паша вимкнув музику. «Техно-мінімал» приємно розхитував їхню втому, а тепер автоскан щось там намагався виловити серед пізньої нічної години, поринувши у власні цифрові циркуляції. Без музики двигун «Форда Фокус» гудів мантрою бензинових газів, від якого думки хаотично літали в голові і хотілось ще щось написати подрузі, аби впорядкувати свідомість, не дати розлетітись їй в квітневій ночі. Радіо почало видавати звук, піймавши трансляцію:

— Христос воскрес, шановне панство нашого краю. В студії для вас працює Анна.

— Вітаю, дівчатка, будьмо сильними! — почувся жіночий зухвалий голос.

— Сашко.

— Привіт, діти Орвелла! — пролунав самовпевнений чоловічий.

— І я Тимофій. Сьогодні, як ми й обіцяли, відбуватиметься наш марафон на тему приготувань до Великодня. — голос Тимофія звучав м'яко, з легкою іронією як то в якогось англійського камердинера на службі у представника дворянства.

Толя хотів за інерцією сміятись на повну силу над тим, що почує, бо це ж місцеве радіо і там за всіма законами жанру мусять крутити щось провінційно нудне. Однак, тон голосу радіоведучого в купі із озвученою темою розпалили в нього мінімальний, проте все-таки інтерес до того, що видавав радіоприймач в автівці.

— Це що, якась радіовистава? — задумливо перепитав Толя, тоді як Павло вже напружено дивився у світло фар, бо дрібненькі ями в асфальти натякали на можливу загрозу його коліщатам. Толя умів акцентувати увагу на чомусь малопомітному і неважливому, бо у всьому іншому й так все зрозуміло: Паша тікає від нудної поїздки в село, Оля тікає від нудної поїздки в село, а йому самому байдуже до Великодня, бо Толя атеїст і має свій бізнес, аби не шкодувати грошей на цю поїздку, бо Паша довго міркував як це зекономити на дорозі, доки вони втрьох не скинулись коштами, треками і спільним бажанням втекти від власної побутової рутини. Для Толі в цьому світі нічого не вартувало, аби лише вчасно оцінити річ чи людини своїми словами із цинічним забарвленням і ось він сигнал оточуючим, що він цинік, бо може собі дозволити, бо може повірити, що цим світом нічого так не рухає як ділові відносини і потрібно мати неабияку мужність, щоб приймати закон цього світу. Свято чи ні, але вони їдуть просто назустріч великій кількості цигарок, алкоголю і першим шашликам на березі Чорного моря. Ні, скупатися їм не вдасться — Толя бачив прогноз і більше десяти градусів тепла їм не випаде. Залишається одна дорога крізь сотні дрімучих сіл, під час чого він може тільки гратися в ідіотські діалоги з друзями, які не достатньо сміливі і тому обманюють самі себе, що ділові відносини все-таки мають певну красиву обгортку, яка обнадіює усіляких мрійників та селюків. Толя вірив, що мрійник це синонім селюка.

Тим часом радіоведучі продовжували вести ефір:

— Так, Великдень ще той пережиток, якому ми радо слідуємо на зустріч, коли на горизонті маячить три вихідних. — підхопив Сашко, — Це свято має неабиякий вплив в сучасній культурі.

— І чого це раптом? — іронічно перепитала Анна. — Окрім як бідолашних жінок із великодніми кошиками я нічого не помічала останніми роками.

— А ще не забуваймо про славну традицію духовного очищення і потенційної божої благодаті, якою насолоджуються люди, які не шкодують часу й зусиль, аби відвідати церкву на світанку.

— Всі вони забухають, як тільки освятять кошик і п'яні виродки півдня пролежать перед телевізором, а півдня мучитимуть жінок переїданням за святковим столом. Кому залишається посуд, питаю я вас, кому?

— Анно, ти надто гостро це сприймаєш.

— Зануда. — відрізала та.

— А ти позбавлена манер.

— От і поговорили. Як ви чуєте, Тимофій та Анна... — спробував підхопити слово радіоведучий Сашко.

— От вічно чоловіки так: спочатку чоловіче ім'я, а потім жіноче.

— Тобто, ви розумієте, що на нас очікує доволі гаряча ніч в плані дискусій. Але утримаймось від емоцій, бо на чому я хочу акцентувати увагу цієї ночі, так це на дуже спорідненій темі.

— Якій саме? — дещо вороже поцікавилась Анна.

— Зомбі-апокаліпсис.

— Та годі тобі!

— Сашко, мушу визнати, що я не у захваті від почутого. — зазначив Тимофій. — Православне свято і масова культура не надто співвідносяться.

— Ти не розумієш: православні свята це і є масова культура. Тим більше, що ти втнув одну дурницю.

— Перепрошую, яку саме?

— Мовив: «Христос воскрес» коли до Великодня ще не менше півтори години. Маєш розуміти, що це дурний знак. — зазначив Сашко.

— Одразу втручаюсь у вашу розмову із запитанням: чи не здається людині, в якої в кімнаті висить плакат «Термінатора», що це безглуздо вірити в дурні знаки?

— Анно, не зовсім. Вам може видатись дивним, але я виходжу із цілком християнської традиції воскресіння мертвих. Христос свого часу воскресив Лазаря і воскрес сам. А раптом Новий Заповіт містить в собі зашифроване застереження для людства?

— В драматургії це б назвали слабким прийомом, Сашко.

Попереду Павло помітив загрозу у вигляді суцільної ями на ямі, що асфальт являв собою розбомблену твердиню, але чоловік надто втомився від частин почергових гальмувань та натискання педалі газу. Натомість Павло вловив можливість незвичного маршрут узбіччям, де ґрунтовка вже встигла спресуватись численними проїздами багатьох інших автівок, утворивши собою більш-менш додаткову смугу для руху впритул до голої хащі. Гілля кущів відверто дряпало поверхню бортів, на що водії здебільшого із скрипінням серцям реагували як на «менше зло» у порівнянні із розбитим асфальтом і можливістю розбити коліщата в купі із ходовою частиною. Але чого Павло не знав на відмінну від місцевих водії, так це крутість ділянки пошкодженої дороги, бо коли шини потрапляють в дорожній пил, то автомобіль зносить праворуч ще далі на узбіччя. Інерція безжальна штука, проте й вона поступається людській фантазії, яка дозволяє багато чого передбачити, але не темно-коричневу куфайку, яка тінню застрягла в кущах при узбіччі. «Форд Фокус» попри легку маневреність, не міг протидіяти фізичним законам і ось, тікаючи від ям, перед Павло виникло темне павутиння кущів із своєрідним павуком в центрі — темною куфайкою.

Центр тяжіння в тілі Павла різко змістився із шлунка в голову, все полинуло в мозок, який волав сиреною загрози. Холодна квітнева ніч, вихоплена світлом фар дратує нескінченністю. Темна куфайка, темна куфайка. В селі найтепліша одежа. Кілька його однокласників ганяють на засніженому білому як борошно шкільному подвір'ї в куфайках, які поцупили із класу трудового навчання. Синьо світлі куфайки, доки йому морозно в потертому пальті і бігати йому зась, холод пече в горлянці й грудях, аби тільки прийти додому і сидіти біля розпеченої груби, дослухаючись до шкварчання вугілля всередині. Біля груби сідає тато і показує як в нього розпухла ліва нога, як потріскала п'ята, що вона нагадує картинку із скелястими пустелями далекої Америки, а потім дзенькає Атлантичний і Тихий океани склянками над столом, що тато із товаришем завершують той день наріканням на поганих дітей, які собі сидять і думають про світло на спині куфайки. А бабуся вдягає вже чорну куфайку і йде поратись біля корови, різкий аміак вдаряє в ніздрі, що відлунюється в голові чимось солодким, жовтогарячим як та лампочка в хліві. Світло вихоплює морду корови, коли надворі вже темніє сніг як темніє шкіра ноги в тата, яку вічно крутить за холодної погоди або за зайвої чарки. А морда корови апатично жує сухе сіно в очікуванні весни і телятка. Бабця поправляє хустку на голові, синю із жовтими зеленими квадратиками, невибагливими візерунками і мовить, що так краще захищаєшся від вошей, яких можеш набратися від корови. Знаєш, що таке воші? О, я колись їх дурна ходила без хустки і набралась, що мила голову в керосині і так й спала із закутаною головою, що твій маленький тато вночі відсунувся далеко від мене. Я йому, боооже, дитина боїться мене. А навесні я ходи пас корів, беручи вранці чорну куфайку, пропахлу гноєм, а мене б'є корова тітки Анфіси в спину, що лечу в хащі, але куфайка рятує, застрягає в гіллі, її вихоплюють нічні фари. Щось маю зробити! Відсовуюсь від бабці в ліжку, бо ж то вчуваю керосин немов реквієм вошам. Ближче до стіни, ближче до образів, яким й хреститися ніколи не вмів, не те що натиснути на гальмо, коли все тіло заніміло як ліва нога в тата.