В майстерні назбиралось достатньо пилу, аби присутні дозволили собі ігнорувати сірі відтінки по куткам, на осоннях, на поверхнях шаф, полиць із технічними довідниками, батареях опалення, карнизах і розібраних деталях, які більше не становили жодного інтересу. Настя, коли підводила голову чи просто виходила викурити цигарку, невдоволено морщила чоло, а за мить відволікалась на власну втому і байдужіла до сірого бруду. Нік, він же Микола, який називався Ніком, ставився до пилу більш нігілістично, мовляв, най і далі нашаровується, бо це зрештою майстерня, а не житлове приміщення. Тим більше, Настя настільки засиджувалася за лагодженням і налаштуванням техніки, що почасти палила цигарки просто за робочим столом. Нік за таких випадків дозволяв собі плюватись на підлогу і починав порожні розмови, чого Настя не любила, але терпіла, бо зайвих рук в майстерні більше не було.
Поки з-під паяльника вгору здіймались струмки каніфолі, почулось клацання запальнички і Нік здогадався про майбутній супроводжувальний тютюновий сморід цигарки. Гаразд, сама напросилась:
— Ти читаєш фейсбук?
— Що? Що там можна окрім зарозумілості і скиглення читати? — Настя обережно від’єднала балон від вогнемету, абсолютно не переймаючись запаленою цигаркою в роті.
А ось Нік дивився на це і з завмиранням серця очікував, що ось-ось уся майстерня раптово спалахне — так само як недавно світ по-своєму спалахнув пандемією, і йому з певним полегшенням можна буде піти геть звідси в пошуках нового робочого місця і житла. Проте Настя на відмінну від молодика мала на дві голови більше досвіду і навичок.
— То що ти там вичитав? — роздратовано перепитала вона в молодшого майстра, оскільки не любила, що хтось пускає яку-не-яку інтригу, а потім мовчить.
— Один письменник написав невеличку історію.
Настя закотила очі:
— О, Двигун Внутрішнього Згорання, ці письменники й досі живі…
— Точно не знаю, чи живі, бо натрапив на посилання в ФБ-стрічці. Хіба є різниця: живий автор чи ні?
— Згодна, немає. Мертвий чи живий, але ти письменник і тебе типу треба читати. — із сарказмом сказала Настя, діставши балон із вогнемета і одразу помітила бруд на клапані, що підтвердили її здогад про забиття подавального каналу.
— Він написав історію про чоловіка і жінку, які йдуть порожньою дорогою із міста в село на Великдень. Йдуть цілий день, розмовляють, їх застає ніч, чоловік кудись зникає, а жінка кличе маму.
— І це вся історія? Оце так марнування часу. — Настя розкрутила подавальний клапан, дістала ганчірку із тонким дротом для чищення.
— Так, оповідання коротке, але воно несе в собі сенс.
— Не раджу перейматись сенсом. То просто письменнику не було чим зайнятись. Хм, смішно тепер звучить: «зайнятись».
Нік гиготнув від словесного каламбуру.
— Я й не переймаюсь.
— Чоловік полишив жінку — історія мільярдів, хоча нині лише мільйонів, а згодом можливо буде й тисяч.
— В оповіданні вони були незнайомцями.
— Ну зустрілись і розійшлись. Що тут такого?
— Мені чомусь згадалась Біблія з її першими сторінками про Адама і Єву. Правда, в оповіданні не було ні яблука, ні змія, але там певне значення має світло й темрява. Бо як настає ніч, то чоловік весь час наголошує, що необхідно йти на світло, тоді як жінка розповідає, що вона йде в село на Великдень до своїх старих батьків, бо хоче бути поруч рідних людей.
Настя погасила цигарку і невдоволено мотнула головою від порожньої розмови, яка вже почала її втомлювати.
— О, Двигун Внутрішнього Згорання, та не забивай собі голову тим, чого не можеш зрозуміти, бо то історія писаки, тобто, вигадана байка, яка ніколи не відбулася і немає нічого спільного із закономірностями в реальності.
Раптом металеві двері майстерні загриміли від ударів кулаком.
— Це хто там? — перепитав Нік, — Бурий?
— Та він. За мить виноситиме мозок… Відчинено! Заходь в ім’я Двигуна Внутрішнього Згорання!
Двері прочинились і разом з холодним свіжим повітрям в майстерню впхалась фігура в жовтому протичумному костюмі, яким піною стікав дезінфекційний засіб. Голову туго обтягнув капюшон, обличчя закривали пластикові захисні окуляри і респіратор. В правій руці людина тримала саморобний вогнемет, сопло якого вкрилось густим шаром чорної кіптяви.
— Трясця вашій матері! — загудів голос з-під респіратора, — Чим це ви заправляєте балони, що воно горить через раз?
— О, Двигун Внутрішнього Згорання, ти ж знаєш: спирт і соняшникова олія. Маємо те, що маємо.
Бурий підійшов до столу Насті і з гуркотом жбурнув саморобний пристрій, який хоч і не вирізнявся ефективною роботою, та все ж ним можна хоч цвяхи забивати, а вогнемет й далі фиркатиме вогнем. Бурий зняв спітнілі пластикові окуляри, зняв респіратор, з якого по костюму цівкою потекла накопичена слина.
— Трясця, воно ж горить через раз!
— Чим країна багата — те й даємо. — озвався Нік.
Бурий скривив обличчя в невдоволеній гримасі, а потім розщібнув протичумний комбінезон і витягнув з кишені Ніку МР-3-плеєр:
— Поміняй мені музику. Забери хіп-хоп, грандж і Моцарта. Натомість накидай мені більше з «нової хвилі» 80-х. Можна панку, тільки щоб більше був мелодійний і драйвів. А ще ти мені обіцяв медитативні треки молитов тибетських ченців. Мені це потрібно.
— Гаразд, а техно, техно-мінімал рейв, кислоту перекинути? — Нік взяв МР-3-плеєр і за допомогою кабелю підключив до лептопу.
— Ні, мені це нагадує багато чого, що вже зникло.
— Бурий, — гукнула до нього Настя коли взялася за вогнемет, який той щойно кинув на стіл, — як щодо побачення?
Бурий присів біля стіни і поличок із гаджетами, дістав флягу з поясу і відказав:
— Не хочу.
— Ти вже втретє не хочеш.
Він зробив невеликий ковток і видихнув:
— Я втомився. Втомився чути слово «побачення» і глушити в голові асоціації із вчорашнім днем, тобто, із вчорашнім світом.
— Побачення — це надто маленька річ, аби зважати на велетенський світ, який вічно котиться до свого кінця. — Настя дивилась на вогнеметника в комбінезоні як на маленького капризного хлопчика.
— Ні, ти помиляєшся. Побачення це як ланцюгова реакція — думаєш за одне, чіпляєш думками друге, третє, четверте.
— А ти не думай.
— Слухай, в тебе тут є Нік, який завжди поруч. Як я можу мати з тобою стосунки, знаючи, що ви тут разом проводите значно більше часу.
Нік посміхнувся сам до себе
— Звідки така впевненість? Може я просто в «френд-зоні».
— Бо я знаю. Так завжди трапляється і люди схильні до симпатії щодо тих, хто поруч. Хоч то друг, хоч то кат. — Бурий зробив ще один ковток і сховав флягу, втупивши погляд в підлогу, на якій біля ніжок столів і стільців вже нашарувались купки помітного сірого пилу.
— Тут Нік розповів історію — невдоволено видихнула Настя, відчищаючи від кіптяви вогнемет Бурого, — про чоловіка і жінку, які довго йшли однією дорогою, розмовляли собі аж доки їх обох не застала ніч. Жінка десь раптово зникла в темряві, а чоловік залишився наодинці.
— Агов, там навпаки… — було поправив Нік, але майстриня далі говорила:
— Тому, Бурий, роби висновки.
— Та які в сраці висновки, — сумно мовив Бурий, — коли то лише міф, яким люди мусять обмінюватись як раніше обмінювались грошима. Історія про якихось чоловіка і жінку, які йдуть собі дорогою — це настільки нереально, що нагадує потойбіччя.
— Ага, я так само подумав. — погодився Нік, перекидаючи скачані аудіо файли.
— Хтось зникає, а хтось залишається в темряві. Таку історію не варто ставити в приклад живим, бо ж ми говоримо про абсолютно дві відмінні площини існування. Реальність — це важка нудна тяганина між задоволенням і відбуттям повинності. Задоволення тяжіє до одиниці, повинність до нуля. Звідси — двійкова мова програмування.
— Не зрозумів. — озвався молодший майстер.
— Тобто, чоловік і жінка типу нуль і одиниця? — скептично перепитала Настя.
Вона замінила балон і змастила помповий механізм для полегшення подачі запальної суміші. Вогнемет — річ проста, доки ти його поважаєш, а як ні, то він «з’їдає» свого господаря вмить: забився подавальний механізм і паливо капає тобі на ноги, перетримав спуск, не струсив бак і балони можуть вибухнути, пускаєш вогонь проти вітру, стоїш надто близько до цілі і ти вже сам палаєш.
— Натомість із задоволення і повинностей ми програмуємо мільйони таких історій, де хтось зникає, а хтось залишається в пітьмі. Але то лише програма, потойбіччя, хочете — міфологія як інструкція, якій ми слідуємо коли хочемо, наприклад, когось уламати на побачення, вдаючи, ніби довкола все нормально. — говорив Бурий, його очі вкрились вологою, а на чолі виступив піт від випитого, — Я ж знаю, що таке потойбіччя, бо кожного дня доходжу до його межі.
— Ти надто зациклився. — підмітила Настя.
— Що ти хочеш від цього побачення? Поговорити, напитися чи потрахатись? Вибір тут невеликий і вже давно перевірений.
— О, Двигун Внутрішнього Згорання, та побачення існували з самого створення світу.
— Ну так, є люди — є побачення. Раніше багато людей собі спокійно жили. На початку цього року я з ними навіть вітався щодня, а тепер заходжу в їхні будинки з вогнеметом… Ні, ти помиляєшся.
— Бурий, а з чого ти вирішив, що сам маєш рацію. — перепитав Нік, від’єднуючи МР-3-плеєр від лептопу і повертаючи його назад вогнеметнику.
— Ні з чого, бо мені не потрібна причина. Я тепер правий у всьому. — безцеремонно відказав той, дістаючи з полиці заряджений «павербанк» для гаджетів і кладучи на іншу розряджений.
— Так говорять лише поци. — роздратовано відказала Настя, завершуючи налаштування вогнемету.
— Ні, тепер я правий у всьому. Погоджуєтесь ви зі мною чи ні. Бо ж я пішов на цю роботу, від якої усі відхрестилися. Зрозуміло?
— Нісенітниця. — зауважив Нік і махнув на Бурого рукою.
— Аж ніяк. Я йду туди, куди ніхто не хоче йти і виконую те, що має бути зроблено коли цю брудну справу ніхто не наважується робити. Я також не хочу, але мені сказали: «Йди і роби!» Тепер усі ті багаття від моїх рук кажуть вам, що я правий в усьому. І так, мені байдуже, що ви думаєте інакше, байдуже до самої істини, за якою вже ніякого багаття. Годі з мене поступів, бо найважливіший поступ я вже зробив. Захочу і пісні Talking Heads лунатимуть гімнами над палаючими будинками, захочу і плюватиму на побачення — ви нічого з цим не вдієте. Ви не зможете звідси вийти, бо там зовні потрібно ще дуже багато чого спалити.
Бурий одягнув окуляри, сухий респіратор, забрав заправлений вогнемет у Насті і залишив майстерню. Нік пошкодував, що не курить і важко видихнув:
— Тобі не здається, що він на тебе чимось дуже схожий?
— Та пішов він! — Настя запалила ще одну цигарку, відмічаючи про себе, що вона тут надто довго сидить без сексу.
— Амінь. — погодився Нік.
Коментарі
Дописати коментар