серед ночі над вікном сова розплітає сміх її серце чатує польових мишей які носять крихти літа під землю і ти розмірковуєш про канта або про камю розливаючи підвіконня вічності по лікті це сліпота енергії   ти віддаєш сон сові доки всі кольори не будуть білими-білими або снів не стане більше за мишей у полі із частинкою сонця у зубах це дорога енергії   сонце загострює кути так що пітьма обростає сріблом і вам із совою обговорювати нічого ви знаєте одного і того ж ісуса це глибина енергії   не бережи літо це тільки слово під яке підставляють рани хоча немає такої книги яка змусить сову колись мовчати це краса енергії 2014

  дівчино-земле, дівчино-земле, не здіймай акацій до плес молодих дощів – вони змиють з тебе молоко і тоді усе стане білим   дівчино-земле, дівчино-земле, чуєш як перегукуються гармати у твоє молоко? чи є у тебе серце, яке шалений снаряд перелетить?   дівчино-земле, дівчино-земле, слідкуй за птахами-вузликами – колись вони повернуться до гнізда-пам’яті, ніби хрести, яким не розв’язатись   дівчино-земле, дівчино-земле, коли так по-жіночому чекають і так по-чоловічому вмирають, у твоїх копанках дістають усе більше заліза і все більше металу невпинно повертається повертається повертається   дівчино-земле, дівчино-земле, як утекти від білого світу, як узагалі полишити біле кожному воїну, якого ти зупиняєш на порозі словом: «у мене буде дитина од тебе якраз під вузликом, відчуваєш?»   а він лише відчуває, як твої ніжні пагони знову торкнулись молодого дощу   2016

    розумієш себе шукати ніби з іншою людиною уплав перетнути океан а потім на землі почути її безсилля що вода усюди однакова і береги океану пов’язані лише порожнечею серця   і що називаєш ти болем коли осінь затягується заплутується у рушниках сорочках розпашілих між тіл і між почуттів межи трав сухих як нерви столітніх воїнів які вартують береги і спалахують вогнем коли біль стає чистотою   і вогонь що не вогонь то очі то сполоханий звір ловить порухи світу і потім сохне стеблом як біль вбирає тепло а не навпаки щоб не бути порожнім   коли знаходиш вогонь вогонь стає усім вогонь долає океани розливає мед на ребра трави і що для тебе є весною її чистота у серці коли та весна проростає догори ніби тобі сниться що літаєш і це означає усе означає що є у цьому світі і ким ти є без болю                ...

могили неодмінно заростуть смерть порається в едемському саду не гірше адама вона виймає із ночі багато імен дарує їх дивовижному поєднанню бузини півоній тюльпанів барвінку вона нашіптує назви нам відвідувачам вічного саду раз на рік коми ми бачимо рідне ім'я в оточенні квітів трав і дерев життя видається мимовільним випаданням із сплаву вічності немов плюскіт флори через зіткнення із гладдю земного плеса плоть це лише слід на шляху адама ось він зробив крок і дає ім'я гравітації оступився і дає назву падінню вічність на мить поступається людині бо згодом все повернеться красивим букетом у саду смерті 2016

у снах я чую ріст волосся вчувають як земля ступає на поріг і світло вівтарних лампадок під вапняним небом зими не впускає сонця як любов не впускає любові і сутула молитва ножиці бинтує твоє ім’я зовсім іншим та чи озвешся коли сон переростає слух наточує глиняні судоми мого агамного чистилища і кожна тінь постріли слів ніби навмання заряджені фарби розколюють кожну ніч на чашу і вино чи хтось взагалі озветься тільки чутно як адам росте і єви його пручаються слову якому немає прощень і відлуння якому немає аритмії що майорить у жилах якому є сон і я не сплю і чую як волосся переповідає сонце за дверима 2016

  знаєш твоя ніжність поліетиленова закладає вуличні зливи і злами цих літніх дощів тоді як любов лише війна за зорі якими космос мовчить твоя ніжність азотова розсіює наточені висоти і шовкових птахів а риба не може пробитись крізь власне срібло і світ обіймає як мертвий туман у якому немає примар лише тужливим неоном нуль-двадцять чотири внутрішня сліпота наповнює вічність твоя ніжність і твоя ніжність і я недалеко майже зліва ніби людина ніби божа сльоза хоча боги ніколи не плачуть лише розбирають вічність на азот на пташок на риб на уста змочені ромом коли твоя ніжність безпритульна зваблює примар і в цьому бездом'ї багато поліетилену що дощі не сягають коріння зірок що азот ключами Петра відмикає повітря як рану 2015

    думки як розламані мости спалахують між в’язниць берегами нових материків   там живуть дивні племена із легкозаймистою шкірою серед них ніколи не було ані твоєї книги чи сигарет ані храмів ані каплички   думки спалахують ніжно лексиконами одкровень і решти невчасних іскор   депресія ніби знаменник урівнює подорожі і змій ліжко хворого із землею із неї тягнуться паростки корони без королівства із людьми в одежі вогню   і дикція у диференціалах і wi-fi так налив повітря кожен подих як вавилон   ти радієш коли засинаєш ніч заливає твої помилки усі хворі стануть піснями усі хвороби матимуть кольори                                                   ...