у подорожах ти оком хапаєш старовинну міську архітектуру її рельєф як місячна поверхня на якій повно кратерів од зіткнень із людською пам'яттю

полум'я літніми ночами водою м'яко переливалось зі сторінки на сторінки де повно історій якими я прагнув ув'язнити вічність літньої ночі

чисте небо чисте ніби час нам потрібна хмарка-історія і для дощу-сліз і для тіні-сну зрештою треба знати швидкість з якою вигадка синхронізується із нами

в мені ще є стежини якими боги спускаються з олімпу а на зворотному шляху люди відтворюють усе старогрецьке особливо рабовласницький лад

місто потонуло в осені тільки трамваї поверхи а хто не вміє плавати у воді за звичкою аплодує немов закінчилась вистава

письменники смертні література вічна обиватель рано чи пізно зрозуміє і бідність і порок від того хто багатства   не помітив

у жовтні ходив вулицею де багатодітна мама робила із дітей паперові літачки запускаючи їх в осінь яка колись здавалась раєм

сьогодні звуки розпочинають новий день за масивом хрущівок за сіткою дротів накочується канонада густого повітря що птахи під повіки скляного обрію умить ховають мелодії вічного червня   нова доба барабаном ломиться у двері і твій дім не фортеця а надбита мушля де море всохло частими кораблетрощами твій дім клубок теплих еротичних історій зі сторінками яких танцює вовчий вітер   новий ріст нанизує поверхи хмарочосів на стебло дароване виснаженим літом ніби колекція метеликів старого доцента де перший запитує що доброго зробити а останній вигукує господи що я наробив   усе незнайоме вчасно не дезінфіковане блошками стрибає канкан на площі міст і гуркіт аби звук поглинув нарешті простір бо не було в людини такого виснаження коли прожила сотню літ і тільки нині дозріла нотою

роками кожного холодного вечору розпалюю одну й ту саму грубку як розпалював мій дід і мій батько немов ДНК із вечірніх вогників потягнулось стежиною угору за димом у пащу нічного сну   тримаю руки над чавунною плахою а всередині повітря набуває форми вина і космос немов арктична чаша з якої роблю ковток і вогонь з-під ребер дарує тіні в альбоми родинних попелищ   підкидаю дрова деревному Харону що по той бік чекає на монети на кільця зрізаного граба і потойбіччя дерев це одне коло замордованих душ які йдуть великою стежкою диму до вічного білого цвіту сузірь   я у шумі вогню згадую старших тепло наче спільна радіочастота в якій озивається ліс він мільйони років тягнув гілки до неба не маючи змоги дістатись Стіксу доки дерева не вигадали людину

вже листя тулиться у закутки оселі де холодом осінь тихо сходить невидимим полем невидимим тілом і прикладаєш чоло до жовтого стяга що шкіра твердіє і поступається золоту яке сиплеться подзвоном оголошуючи симетрію землі   вже всі метали дістали із вогню на зрізах і гостротах температура вивела чумацькі шляхи якими слідує поцілунок шипшини завислої на краю безодні де розтанули останні ключі   вже від міста зостався лише голос викривлених в осінні тарелі площ і золото все б’є і б’є по південній воді глушачи рибу і відчуття холоду   містом вже не вимовити молитву лише кола на поверхні жовтня такі схвильовані ніжні від дотику шипшини

поліцейські зливаються із темрявою коли із ночі до тебе наближається обличчя-земля із супутником-значком і запитують чи впевнений я що йду вірною дорогою на віфлієм   я здіймаю руки в ніч і мовлю зірками що дорога від вишенського парку до вишенського озера єдино вірна тоді як мій товариш дмитро йде від ринку урожаю до ринку юності і працівники «швидкої допомоги» виривають зі своєї уніформи червоні пелюстки і осипають шлях а іншому другу сашкові МНСники кладуть шпали із пожежних сокир від коцюбинського до пирогова   поліцейські знімають свої супутники дарують їх мені в підняті долоні що я йду вперед із місяцями вінниці а позаду мене двоє копів-ночей поки ми не перетинаємося у яслах де немовля пророкує падіння листя і над головою йому кладуть сокиру у ноги валідол йод бинти і спирт у руки передаю двоє литих місяців і тут дитина сполоханою ...

слова як лицарі хрестових походів вони збираються вервечкою на схід близький і надто близький на штурм релігій і бога із богом на щиті і під богом   а в тилу повсюдно і чума й інквізиція тисяча разів славлять верлібр який в облозі чи риму що стрілою губиться в ісламському небі   вони квітнуть на папері цвітом вишні чи маковим полем бою печінка відлунює цим боєм і болем і горить усім в’язницям і людям із тунельним зором   головне виткати сенс із відчуття крові із перерізаних горлянок ворогів а не із благодаті причастя коли у роті панує хлібний смак яким заїдаєш невідворотне вино   зрештою хліб для слів як мокра земля якою вертає військо зі хресного ходу а вдома та сама свята простота коли музика додає хмизу багаттю що й цілим сходом не замінити ані ближнім ані особистим ту симуляцію хреста

у повітрі пахнуть незбирані яблука, зубці будинків усмішкою ховають холодне піднебіння космосу, у твоєму погляді ув’язнена африка жовтіє лихоманкою, коли листи від тебе мають рости кожного разу в іншому місті.   нам залишається грати в імена: як ти назвеш незірване яблуко, на чию честь носить ім’я море, на глибині якого я опиняюсь нині кожного осіннього вечора?   сполохане дзеркало вивертає псалми у контури твого краплинного лиця: в очах ані туги, ані любові, в очах ростуть листи з нових міст і риси незнайомих місць і вулиць - я приймаю їх, ніби срібло по той бік відображення.   на тому боці гілка налитих яблук подібна сонячній системі, де сила тяжіння - це сила африки: вона притягує звірів до імен і сіє дикі трави на орбітах мовчання…