тобі, дзеркальній

у повітрі пахнуть незбирані яблука,

зубці будинків усмішкою ховають

холодне піднебіння космосу,

у твоєму погляді ув’язнена африка

жовтіє лихоманкою,

коли листи від тебе мають рости

кожного разу в іншому місті.

 

нам залишається грати в імена:

як ти назвеш незірване яблуко,

на чию честь носить ім’я море,

на глибині якого я опиняюсь

нині кожного осіннього вечора?

 

сполохане дзеркало вивертає псалми

у контури твого краплинного лиця:

в очах ані туги, ані любові,

в очах ростуть листи з нових міст

і риси незнайомих місць і вулиць -

я приймаю їх, ніби срібло по той бік

відображення.

 

на тому боці гілка налитих яблук

подібна сонячній системі,

де сила тяжіння - це сила африки:

вона притягує звірів до імен

і сіє дикі трави на орбітах мовчання…