що таке тибетська порожнеча це надто рання бджола у надто іржавій весні приймає холод землі як належне і вперше радіє сором’язливості п’янкого проміння і ця радість солодша за нутрощі нетерплячих крокусів коли мороз вибілює світанок світ затягує в одну точку-бджолу твердиня під лапками лунає ріхтером потягами і черевиками крильця прозорі і скляні жало як самурайський меч передає холод у середину ніби струм для спалаху в бардо на межі реального і порожнечі чи мала медоносиця пам’ять коли літала над великим плюскотом і шлях був наче камінь по той бік гладі тибетського озера а вулик а вітер а крокуси все ще на дні позбавлені звуку коли у бджоли надто мало пам’яті аби вертатися від небесного меду порожнечі

безбарв’я здіймається вгору і вся пустеля синього столу губить стежки і бурштинові сльози що травам нікуди рости й заплітати березень у хвилі у неділю за синім столом кожен текст утрачає сенс це не мапа не стоптана зима і не любов а лише брама в яку падають хребти метафор і сов за синім столом курить піхота поминає ближніх в окопах губить стежки і бурштинові сльози що пострілам нікуди рости й заплітати березень у землю тільки б пережити ще колір що окреслює геометрію столу на зламі тепла комусь ковдра а комусь морок питають що таке синій стіл просто я за ним сидів коли інші мріяли про сніг

раптово накочується розмова вона немов паніка коли хвороба відступає і батько мусить купувати тобі обіцяну машинку але на полицях її вже немає та й гроші мінливі за будь-що під зорями коли мене лихоманило і ліжко просякнуте потом дрібнило сни на гральні карти розмова текла грою в підкидного що я вирощував у собі диких бджіл які невдоволено гули на кимось підкинуту весну з часом усі хвороби мали піти і мій тато опинився у пастці він тихенько мріяв про марс про планетарні червоні уста які завершують розмови словом « Felix , qui nihil debet » розмова мов пастка для здоров’я яке слід ніби світло приглушити доки кружляє бомбардувальник і сіє соняхи на нічийній весні

крізь нічне село несеться потяг із цистернами солярки що хрест із пластмаси тремтить осінню на стіні і в молитві ісусу з полімеру мисливці розповідають про день який біжить слоновою кісткою як ранок торкається кальцієвої гладі і хмари обертаються шестернями що голка грамофону мчить на південь збираючи усю мідь із картин аверкампа а далі день нічого не важить його витісняють згадки про торішнє листя і тіні і скільки вигоріло літер у записці на згині слонячого бивня все тремтять небеса пластмаси солярка ніби відкриває фронт а торішнє серце все ще б’ється об вічну ніч і чути мідну африку яка жертвує слоном