Агов! Є тут хтось? Ви мене чуєте? Мені потрібно щось вам розповісти. Сьогодні похмура погода, близько нуля градусів, жодного вітру, лише вогонь потріскує в грубці. Сьогодні смуток оповив моє серце, сьогодні радість не більше за картонну закладку в книжці буття і його слова… Не бога, а просто людини, яка прожила своє життя і примудрилась затягнути в нього доволі багатьох, які дякують йому по всій планеті, яку ми чомусь називаємо Земля, а насправді усе це нескінченне, гаряче й темне, рветься кудись назовні, до того світла в кінці тунелю, де чи то сонце, чи сірник запалений рвучким рухом. Усе без відповіді, бо усе видиме й чутне, усе роздвоєне і вічне, усе музика, яка несеться пожежею і падає водою, усе картина, яка раптом рухається далі як і серця б'ються далі об невідоме чи пам'ять. Відповіді все немає, але світ і самотній пустельний, і затісний у клітці зі звіром, світ змінює маски, згущує фарби, розріджується на кожній вершині, з якої котиться твоє серце, куди волочився твій...