Агов! Є тут хтось? Ви мене чуєте? Мені потрібно щось вам розповісти.
Сьогодні похмура погода, близько нуля градусів, жодного вітру, лише вогонь
потріскує в грубці. Сьогодні смуток оповив моє серце, сьогодні радість не
більше за картонну закладку в книжці буття і його слова… Не бога, а просто
людини, яка прожила своє життя і примудрилась затягнути в нього доволі
багатьох, які дякують йому по всій планеті, яку ми чомусь називаємо Земля, а насправді
усе це нескінченне, гаряче й темне, рветься кудись назовні, до того світла в
кінці тунелю, де чи то сонце, чи сірник запалений рвучким рухом. Усе без
відповіді, бо усе видиме й чутне, усе роздвоєне і вічне, усе музика, яка
несеться пожежею і падає водою, усе картина, яка раптом рухається далі як і
серця б'ються далі об невідоме чи пам'ять. Відповіді все немає, але світ і
самотній пустельний, і затісний у клітці зі звіром, світ змінює маски, згущує
фарби, розріджується на кожній вершині, з якої котиться твоє серце, куди
волочився твій мозок, бо хтось гукав і голос той був солодкий, і розставання
було гірким ніби ранкова кава, яку поспіхом сьорбнув щоб що?
А почалось доволі давно. З Лінчем я перетнувся ще в дитинстві, в далекому
сільському дитинстві початку 90-х років, коли "Твін-Пікс" жеврів
вечорами на ламповому телевізорі, коли ти не багато розумів, але пронизувався
наскрізь таємничістю і незвичайно, незрозумілою естетикою. Я ще не знав, але на
той час мої перспективи вижити в сім'ї, де батько твердо став на шлях
алкоголізму, були невеликими, тим більше, що сім'я вже була травмована як
багато яких інших в сільській місцевості пострадянської України. Темні фарби?
Та нехай, але Лінч розширив реальність, загартував свідомість, продемонстрував
обрії, сягнути яких можна за допомогою своєї фантазії і свого серця. Якщо
казати, що таким чином він урятував моє життя від раннього суїциду чи грубого
раннього дорослішання коли тебе проти твоєї волі вписують в темний німий світ
гонитви за довгою гривнею і випивання нескінченної чарки – то так, врятував,
подарував перспективи розвиненої уяви і любові до мистецтва, а головне, посіяв
зерна гуманізму в душі. Дейвід Лінч доволі старомодний і людинолюбивий дядько,
що повага до людини, до її свободи, зрештою, любов до людини як до неповторного
явища попри явні недоліки, більше того, гидкі недоліки, які він щедро
демонстрував у власній творчості, на інтуїтивному рівні передалися мені ще в
той час і по мірі входження в період статевого дозрівання, осягнення звичного
цинізму, в моєму серці жеврів той самий промінчик любові до лінчівської
естетики і форми. Тому коли я дякую Дейвіду Лінчу за своє щасливе дитинство
попри те, що батькам вдавалося підтримувати певний матеріальний рівень
забезпечення, що на столі була їжа, в нас були ліжка і міцний сон, я не жартую,
оскільки Лінч сприймається мною як духовний батько, тоді як біологічний мав
власний шлях самознищення, розділяти який я не мав жодного бажання.
Шкільне життя було веселим, жорстоким, небезпечним, що дітьми ми усі
фанатіли від "Твін-Піксу", по дорозі до школи розігрували
різноманітні сценки, вигадували власні продовження. Для дітей це звично, це
гра, яка насичує життя яскравими фарбами. Здавалося, що з віком інтереси
повинні були змінитися, але коли твоє серце розкривається подібно квітці за
першого весняного тепла, так і варто було телебаченню транслювати один із його
фільмів як "Вогню, йди зі мною", а ти з батьками на бабиному городі в
сусідньому селі збираєш картоплю чотирнадцятилітнім підлітком і з відчаєм
дивишся на годинник, що можеш не встигнути, що можеш пропустити такий
несподіваний дарунок долі і все підганяєш дорослих, і все демонструєш свою
холодність від перебування в колі рідних. Так, фанатизм річ страшна і за неї
нині соромно, але життя тоді було таким, що невдачі і крах сімейного життя
змушували шукати компенсації у свого духовного батька. Поступово ти переймаєш
різні звички, погляди персонажів, які представляє у своїх фільмах Лінч. Вчишся
вести щоденник, куди підлітком записуєш свої фантазії і свій досвід
мастурбації, а потім спалюєш його, дивуючись власній відвертості.
Підлітковість остаточно вивітрилась коли демонстрував повторно
"Твін-Пікс" і я кожну серію записував на відеокасети, очікуючи пряму
трансляцію далеко за північ. Вдалося записати аж 23 серії доки стихія
обледеніння не вирубила світло на всю зиму, проте і в більш зрілому віці зміст
серій запам'ятався значно краще і кожного дня без світла уява гріла душу
відтворення в голові того чи іншого естетично привабливого епізоду. При цьому я
все більше читав, набирався знань, приймав темні підвалини людської природи,
оскільки поряд із образом агента Купера, який непросто наслідувати був й образ
Боба, який так і прагнув заповзти всередину тебе крізь рани в душі.
Дорослішання роздвоювало мене, оскільки важкість життя оточення тиснула з усіх
сил, що в мене не було якогось притомного життєвого простору, але завдяки духовному
батьку Дейвіду Лінчу був свій захований теплий куточок. Пам'ятаю, як по
телебаченню проводили церемонію вручення "Оскара" в 2002-му році і я
щиро вболівав за нього і було доволі прикро коли премію віддали іншому.
А далі Політех – далі більше знайомства з Лінчем завдяки доступу до
бібліотек, до появи інтернету і розуміння того, що зацікавленість його
творчістю немає з ким розділити. Всі надто дорослі, а я надто прив'язаний до
свого духовного батька. Звісно, я розширював свій світогляд за допомогою Ніцше
та інших відомих постатей в культурі, проте не було кращого дому, аніж
повертатися до Лінча, поринати в дивний і цікавий період початку 90-х років
його творчості. Згодом перша робота, друга робота, більш зрілий інтелект, більш
гіркі невдачі в житті. Алкоапокаліпсис мого справжнього батька закінчився його смертю
і певним полегшенням, що на одного звіра в моїй клітці стало менше. Але
чудовиська не зникли і по мірі звивин життєвого шляху їх ставало більше і
арсенал для протидії їм розширювався. Ще на початку 10-х років я був глибоко
переконаний, що у творчості Лінча є все необхідне для подальшого поштовху хоча
б української культури: масовий андерграунд як в кіно так і в літературі аби
дати змогу тисячам голосів заговорити, аби дати змогу справжній культурі продемонструвати
своє існування за межами стерильних телевізійних екранів, бідних творчих
зустрічей. Лише імпульсивна мрія, лише самотність, з якою можна миритися коли й
її старанно ховаєш від усіх.
Коли вийшов третій сезон "Твін-Пікс" це одночасно стало для мене
ракетним прискоренням і часом великого переламу. Напевне, нове творіння Лінча
дало мені заряду ще років на двадцять, подарувало мені масив нового натхнення і
легке розчарування в людях, які не висловлювали захвату, не демонстрували і не
відчували великого творіння як то трапилося на початку 90-х. Направду я жалів
цього доброго сивого діда, якому ніхто не хотів виділяти кошти на його черговий
фільм, оскільки Голівуд перетворився на якусь прагматичну фірму, яка дуже
переживає за фінансовий результат. Так, наш світ не простий, так гроші мають
значення, але творчий доробок погіршується з року в рік в усіх видах мистецтва
і коли я чую слово "ринок" – моя самотність стає лише гіркішою. Коли
я написав свій роман "КУТАХАША", то знав, що він буде присвячений
Дейвіду Лінчу – великому мандрівникові у світі мистецтва, який всі ці роки він
мене за собою.
Навіть коли "День Твін-Пікс" 24 лютого було зіпсовано клятою
руснею Дейвід як справжній духовний батько подарував мені надію словами
підтримки про те, що колись уся ця війна закінчиться і світло знову сяятиме
нам. Шкода, що до цього часу йому не судилося дожити. І що тепер і куди тепер?
Мій духовний батько помер, стрічки в соціальних мережах забиті словами
вдячності і просто споминами як один великий дивний прекрасний світ віддалився
від нас на незліченні милі і спустошення, і самотність, і відчуття, що тобі й
самому тут більше немає місця. Агов! Хтось мене чує? Хтось взагалі колись мене
слухав? Я нині на цій надто спустошеній планеті, яку все ще плутають з душею,
де ростуть дерева, де роздвоєні вершини і ошатний місток, який коливається від
пронизливого вітру. Завтра надто темне, невизначене, приховане за червоними
завісами, куди ведуть криваві сліди. Завтра як і сьогодні я все ще дякуватиму
тобі, я все ще бачитиму красу в занедбаному місці, де коли мешкали янголи і
співали дивні пісні.
До зустрічі, батьку!
Коментарі
Дописати коментар