ось бар у підвалі, вино з хробаками, прийти з друзями і чекати кінця, світло штучне і холодне як ніколи, ми очікуємо на сон і на світанок, наші історії немов запальна суміш - перший сірник і спалахне правда, стільки спільного, що відводили очі, ти змінився, що іншої пожежі не буде.   неважливо ким я мав стати - це отрута на кінчику ножа, поки поволі відрізаєш скибку хліба, а далі бутерброд із безіменною плоттю.   достатньо знати, що час перебільшено, він лише множить борги, свідомість в підвалі, вино й хробаки рознесе вибухом, зітруться кордони: якщо чуєш мій голос - говори, якщо відчуваєш холодний вітер - тікай, ми грітимемось вогнем спаленого міста, бар у підвалі, спомини тягнуть на дно.   неважливо ким я став чи стану - однаково не можу комусь допомогти: ми удаємо друзів чи професії, ми удаємо світло, на яке краще не йти.   2021

  удавати, що нічого не трапилось, переповнений автобус, фляга в долоні, тіло як спадок, душа насичена листям - вчора почувався так само. ми зібрались разом в тисняві дороги, довкола ніч, довкола сморід міст, для нас важливо, щоб звільнилось місце і щоб думки повернулись до смерті.   нічний поцілунок, нічний ковток, пітьма дзвінка і наелектризована, я вдячний тобі за увагу і тепло, але попереду кінцева і свіже повітря.   наші хвороби стали спільними, розбите і одночасно зібране серце, вийти на зовні лише на кінцевій, усе решта удавання попереднього. я місто позаду, я місто позаду, я везу залишки товару, рештки тіла, фляга спорожніла, душа згасла, хтось не повернеться і я згадую їх.   ніч за бортом - перерізане горло, метал змішався з пітьмою, що не підступити, розпали багаття, розпали багаття - я листям опаду в останній вогонь.   2021

  якщо багато думати тебе розпитують, позбавляють правди і сексу: де сховано синій колір, що таке асфіксія; вдома і на роботі розкидані речі - ще один вибух залишився непомічений, додалися нулі з одиницями - все так само, тобі хочеться взяти під контроль біль, ніби в цьому хтось бачить цінність.   таким вона розповідає своє життя, стільки невдач, що аж заздрісно, а вулиці переповнені лайном і битим склом - вранці їх не встигають прибрати і ввечері синій колір безслідно зникає.   на тебе кричатимуть ще довгий час - ти не можеш приходити до них повністю, ти одночасно поруч і не тут, в місті немає доріг, аби йти босоніж, стався новий вибух і ніхто не помітив, нуль як горло стиснуте дротом, ти поділишся з нею сонцем і сторонні люди побачать в цьому цінність.   досить підглядати за втаємниченими людьми - вони безпорадні і не мають виправдань, різниця в одиницю викручує розум, ти не віриш в передбачення і сни, ти закл...

  усе починається з легень, звісно, якщо ти здатен на любов без співчуття і без імен, пірнути в плоть, пірнути в душу. як ти доведеш своє існування друзям? ось гітара і павер-акорд, ритмічний кашель, сезонний бронхіт, країна вистигає швидше за чай - задмухуй свічки, люби або вмирай.   що за питання - я тут не для розмов, настрій як павер-акорд - обирай будь-який, міряй температуру, жовте листя над головою розчинилось в слові.   ти не знаєш хороших слів - це нормально як і плакати коли тебе обманули, усе починається з легень - затяжка, яка раптово жовтіє, жовтіють побої від рідних людей; скільки вистачить повітря під водою, скільки вистачить легень, аби сягнути межі - нескінченна країна, нескінчені історії: люби або вмирай, люби або вмирай.   я нікого не торкаюсь, досить побачити ніжність, наче жовте листя - його легко сполохати словом "осінь" без співчуття і без імен.   2021

    в ковальні безлюддя що чорні легені видихають діаманти з-під ковадла слухняний вогонь пожирає твердиню ліниво гойдаючись у вугільній ямі в ковальні безлюддя а форми у повітрі немов молитви чекають на молот підкова заклинає дорогами опухлі ноги мечі одвічно молоді срібні ненажери голосять свою самотню пісню у полі   безлюддя триває і глибшають форми чорні легені мов безум гублять діаманти безсоромно вкрадені надра природи схрещено кайданами на рід людський земля мов бог пограбована релігією із сумирності вогню і гіркоти океану земля зустрілась із чорнотою подиху і відступила дзвоном голодного металу   чорне повітря приливом запускає час безлюддя глибшає народжуються форми як безліч текстів із ніжністю та світлом це ті ж діаманти зібрані з-під молоту від них не запалало жодне осіннє листя   2018

    гребля повінь русла повні часу горло повне дна не стало води і не знаєш як вийти із цієї води   один раз били дзвони болота сховались у стежках і зміями сичать скло точить зайчиків на стелю і покрівля опадає черепками усе немає води а вікна шкіряться водою   гребля дитячі акварелі заклали між ребер дитинство і не відпускають повінь альбоми рідіють у кульбабі і світлини відлітають у димарі не чути води а лики предків розмило водою   гребля повінь дно наповнилось піснями знепритомніли очі-дзвони так і не було води лише бездомні пси із даху спостерігають як час тече собі додому                                                        ...

    пам'ять як невпевнений монах, що заглядає у дзеркало при вході до петрового бункера   пам'ять псалом на ветхому графіті: "моя самотність - моя фортеця, ніби кошик червоної шапочки, із п'ятьма хлібами і двома рибинами"   і тому ти йдеш через ліс шість днів, де кожен гість то шостий день, а на сьомий настає самотність од самотностей твоїх   пам'ять як незакінчені весни, починаючи зі страсного падолиста до тайної осені, коли після снігу тануть загублені яблука, а змій витанцьовує у ритмі сопілки факірів адама і єви   і весняні суцвіття, що не діждались бджоли, зібрані замість хлібин у кошик, який обтяжує твої ліві ребра і тому петро біля бункера запитує: "чому в тебе такі великі вуха, великий ніс, великі зуби?"   пам'ять це коли співають треті релігії і ти двічі зрікаєшся себе перед тим як зректися риб у кошику...             ...

    зерно ніби голос землі що урвався коли моцартівська die zauberflote пішла колом на арії володарки ночі   зерно виповнює римською дорогою якою двоє чорних цуценят ходять і бачать міражі пипок вовчої суки   зерно це нижня половина прапора який зостався на териконі фронту і помахами пророчить латунні сни   зерно немов довгий вірш під вечір затримує когось над прірвою міста аби за римою вгадати в кінці слово   зерно це біла маска серпневої тиші яка лише на три чарки переростає матінку-африку і спадає в листопаді   зерно це красива мовчазна дівчина яка загубилась за монітором роботи і вже не приходить в жоден мій сон   зерно мов неможливість бути разом коли любов зачепилась павутиною за врожай і не встигає за латунним літом   2017

  на площі святих інші святі шукають монети для благословення води у фонтанах   що можна зробити за допомогою монетки закрутити шурупи провести напругу прикріпити для паперу аби вітер не загинав неслухняні сторінки зігнути півмісяцем як частину декору   але святі кидають дріб'язок у воду сповіщають вони повернуться сюди не важливо що за монету нічого вже не купиш не важливо що ввечері їх виловить якась тарасівна і перетворить воду на пиво   бо святі обіцяли повернутися на площу іншого святого вони змінять назву площі їм ніколи не бракуватиме металу   2016

    серед ночі над вікном сова розплітає сміх її серце чатує польових мишей які носять крихти літа під землю і ти розмірковуєш про канта або про камю розливаючи підвіконня вічності по лікті це сліпота енергії   ти віддаєш сон сові доки всі кольори не будуть білими-білими або снів не стане більше за мишей у полі із частинкою сонця у зубах це дорога енергії   сонце загострює кути так що пітьма обростає сріблом і вам із совою обговорювати нічого ви знаєте одного і того ж ісуса це глибина енергії   не бережи літо це тільки слово під яке підставляють рани хоча немає такої книги яка змусить сову колись мовчати це краса енергії 2014

  дівчино-земле, дівчино-земле, не здіймай акацій до плес молодих дощів – вони змиють з тебе молоко і тоді усе стане білим   дівчино-земле, дівчино-земле, чуєш як перегукуються гармати у твоє молоко? чи є у тебе серце, яке шалений снаряд перелетить?   дівчино-земле, дівчино-земле, слідкуй за птахами-вузликами – колись вони повернуться до гнізда-пам’яті, ніби хрести, яким не розв’язатись   дівчино-земле, дівчино-земле, коли так по-жіночому чекають і так по-чоловічому вмирають, у твоїх копанках дістають усе більше заліза і все більше металу невпинно повертається повертається повертається   дівчино-земле, дівчино-земле, як утекти від білого світу, як узагалі полишити біле кожному воїну, якого ти зупиняєш на порозі словом: «у мене буде дитина од тебе якраз під вузликом, відчуваєш?»   а він лише відчуває, як твої ніжні пагони знову торкнулись молодого дощу   2016