слова константи лише музика пливе це невидимі човни якими можна одного дня перейти на інший берег в іншу шкіру де тоне твій дотик серед ночі яка чорним хутром стрибає крізь вогняне кільце чергового претендента на бога   залишається кільце диму пущене буддою тютюновий ом пливе до живота вагітної жінки і благословляє сансарою від музики до весляра а потім до кита і ось знову невгамовна претензія на богемність вічно мокрої глини із браком вогню   для форми потрібно двоє людей ноги взаємно сплетені і позбавлені дороги а руки вільні у проникненні й окресленні меж тіл які щомиті порушуються сміливо нахабно що рука тягнеться за рукою у пізнанні й стиранні меж доки слова не стануть константами доки музика не зрушить з божої крапки

  бачиш то вже й не дерева у дворі а цвяхи якими прибито богородицю до щита міста гартована ніччю каштанова самотність захоплює плацдарм на краю платформи залізничного вокзалу храми підкреслюють святість давніх імен які можуть досягнути надпровідності прохань до вищої сили в тобі   ножем крізь масло минає подорож одрубаної голови жовтня тоді як саме тіло зупинили на всіх в'їздах залізничний вокзал немов клубок ниток парні рейки єднають людей лише за допомогою петлювання геометрія ран географія виразок конституція святості для ще одного заскоченого на гарячому корупціонера   бачиш місто загартоване деревами практично сирота яке заздрить осені загартовані богоматір'ю на краю платформи мов на краю ночі коли дають про себе знати години безсоння огорнуте у храм де молитва ніби геракловий щит і обтяжливість божих дітей це коли вони віддають свої сім'ї у заставу гартування твого духу

  тиха вулиця ніч про відлетіле літо нагадує посивіла липа перерізані навпіл люди приповзли до гарбуза світла на першому поверсі двері під'їзду протяжно зойкають немов уривок із дворжака і в ніч виходять ноги без тулуба і йдуть вони собі аби йти доки верхи вибирають із пуза вікна запах ранкового плову   вікно вікно вікно єдиний рятівний пліт до якого тягнуться тіла мідними і всохлими руками немов гілля липи єдина незникома точка осіннього космосу де пізньої години циркулює тепло і розмови про ноги куди вони йдуть як окреслюють так і непідкорений вічно весняний світ і чи повернуться назад інфіковані війною   нічний байк летить лезом і відтинає голову жовтня яка котиться до срібної таці тулуби запускають руки в нектар вікна і розсотують нитки теплою каніфоллю задля поспішних єднань тулубів до ніг війни і світу жовтня й осені ночі і диму ночі і вулиці ночі і літа задля дороги якою проникає морфій  

  баштові крани рівняються із місяцем вони з листків простору складають оригамі тіней недобудова мачтовим кістяком нагадує жебрака який перестріває тебе на місці перетравленого заводу чи скверу і просить цигарку так як робить справжній жебрак на тому ж місці перед будівництвом під тим самим місяцем   це не твоя уява не твої спогади просто місто кінчиком фрези пройшлось твоєю пам'яттю розкидало слова і сніги по безіменним горняткам розкидало стіни які й не дістались борта не услідкувало швидкості з якою несеться зима двадцятих років   у місяця той самий лик і та сама швидкість і десь внизу баштові крани рівняються з кораблем і завмирають над вічним проханням вічних цигарок якими в тебе забиті кишені якими ти відкуповуєшся від мілини

  жовтий колір все ще тримається його лишень складують на верфях розлитим по восковим сотам перевіряють переливи і заломлення він все ще поспішає перечіплюється через запалені ґ ноти і повислі герби обережно переходить мінні поля прилипає до неону й етикеток зависає на кінчиках сигарет крапає в невиспані очі й ночі обводить контури чайних тіней розлітається давніми сторінками   жовтого кольору так багато всюди і навіть під парканом чути аміаком там його як бешкетника ставлять в куток сповненого грибниками лісу кладуть листям на мокру землю і вчать своєму болю й самотності вчать слухати як чаша повна дощу перехиляється і змішується з вогнем   а потім жовтий колір переходить у печиво паляниці мафіни набуває відтінків тілесного кольору і з їжі складають людське тіло очі якого заплющені у сні а волосся пшеничне по-тихому густе і ситне хлібна плоть м'яка і запашна на торсі проступає листопад із тридцяти трьох ребер на...

  змішались люди дерева і гриби в лісі немає тихого куточка для діалогу із собою в суміші із вином в їхніх кошиках і торбах повно відрізаних свічок із вогниками-шапочками ліс для цих людей ніби церква навспак ані молитви ані погляду вгору ніякої межі позначеного вівтаря все золото розкидане під ногами усі дубові падолисти мідні розп'яття   нещадно вирізають гриби і видно молоді деревця які щойно проросли із плода для них як для метеликів подорож під назвою життя дійшла фінішу тоді як людям ні до дерев і вина за миті зрізані грибні вогники заповнять безліч кухонь і вони випнуться рядами банок задля примарного спокою який мають великі осінні дерева під єдиною лампочкою-вогником в небі і законсервовані під ними кістки  

  і ось вечір п'ятниці немов лампадна омега люди зриваються сполоханими птахами з офісних гнізд забувають планувальники з розкритими пащами на столах вулиці напружені автомобільними канатами і лінивий чвал тротуаром вперед до мерехтливої лампадки концентрованого бурштину   люди нетлями вздовж вологих стін назустріч зойкам і неонам сільпо чеки в'ються зміями і кожен хапає свободу як діти невловимих світлячків ще одні двері зупинка сигарета ковток телефонний виклик приходь в очікуванні темряви аби віддатись світлу ліхтарів і згодом пірнути в тінь бурштину   опівнічне шаленство безлімітові ковтки не відрізнити місяць від кухонного вікна щойно почуті історії стираються об бруківку і тепер цьому світові до світанку не вижити парад тіней і голосів пливе уздовж зачинених дверей і покинутих гнізд всі у пошуку єдиного входу одного ліжка для персонального сну неповторної альфи бурштину

  якщо ти просиш підтримки подумай що із нею робитимеш чи закине мале слово до майбутнього мороку чи тепла долонь на сутулому плечі підштовхне до ранкової прогулянки в росах морфію   або ж простір загустіє в духові мертвого поета який потайки проникає в легені крізь сигаретну затяжку поманить рукою зніме циліндра і скаже mors ultima linea rerum est відчиняючи невидимі двері в бронхах   куди ж ведуть тебе мертві поети як не до шангріланівських водоспадів де вода із втраченої висоти розсіюється пухом де безіменна трава перешіптується із дактильним ритмом серця де ліс поволі вростає в твою ходу і поодинокі квіти мерехтять здалеку немов сльози родючості на обличчі жінки   ти зачудований все прямуєш вперед а мертвий поет поруч питає чи все тут як ти собі уявляв а ти все йдеш і йдеш по той бік мороку по той бік морфію боїшся сполохнути вергілія бодай словом

ти маєш достатньо дірок у тілі аби тебе вирвали зубом із щелепи міста   якщо дивишся крізь опале листя на хоку басьо ти бачиш вершину і підніжжя зими   коли похапцем дістаєш із наплічника записник і олівця то замість малюнку чи вірша олівець випадає з рук і летить так довго і падає надто голосно ніби у прірву   ти віриш у своє милосердя як у мовчання на сторонню кривду зуби по-зимньому стиснуті і кінцівки тремтять і це єдиний сніг у торішність якого ти віриш   якщо дивишся крізь хоку басьо на поля листя ти бачиш церковні бані без хрестів   ти звертаєш увагу на людину поруч на її тиху мову невибагливі погляди як довгий час вона залишалась непомітною і тільки тепер зовсім поруч тебе утворюється прірва від надкусу

  тече в мені хвоя і тіло пече близько підібралась лиса володарка до моєї комори до серпневого сараю дійшла до краю письмового столу і просить піти з нею топити кораблі і просить просіяти листя в   пошуках мушлі яка шумить попередженням про пандемію   проте з кишені володарки видно зворотній квиток арктика тримає її на короткому повідку вона хоче мою хвойну ріку в обмін на осіннє море яке завмре в ногах багном з човнами-недопалками   тече в мені хвоя і тіло пече гілля прийме усі переломи шишка серцем нависатиме доки не попливе понад містом повітряною кулею лисою як і сама володарка землі

  в дитинстві кишеньковий атлас замінював пам'ять і звужував світ в кінці городу через став я бачив антарктиду із кратерами на лисому пагорбі настільки той берег недосяжний доки взимку температура не підкорювала воду   в дитинстві осінь закінчувалась буряками аргентино-чилійський корінець вивільняв увесь майбутній холод і так корінець до корінця борхесової бібліотеки на жовтневій землі і так буряк до буряка класами кортасара подвір'ями хат і гичка до гички санта-терезівських жінок із рядків боланьо   а потім дорослість суміш клімату сулавесі сорочкою навзнак ковдра спустилась суматрою і явою порожня пляшка лягла шуазьолом і книжки відійшли до островів кука а прочитане все далі до гавайїв де або повторюєш долю божества або займаєшся серфінгом