з усіх трав найшвидше ростуть чорні списки заборонені люди заборонені місця залишається підірвати усі мости обрізати дроти але ж це унеможливить наступ   у вікно залітає жирна сорока і сідає на листя чорного списку її невгамовний голод змушує придивитись до рядка який караваном крізь вушко голки переплавляє заповіді у списи   із чим плутаєш чорний колір як не з мимовільною тінню чи космосом поміж юпітера й венери чи із стрічкою навколо вінка який відділив ще одне ім'я від щоденного ігнору   а під мостом так багато світла і гуркоту немов під час грози і вода настільки брудна що практично пахне медом і якийсь бідолаха стрибає вниз за нас усіх за нас усіх

  ти біля ріки на піщаному животі приблудний пес ворушить випаленою нічною ватрою вербу   сонце танцює лотосом хвилі накочуються абзацами десь капнув невловимий окунь ноги занурились в пісок розділовими знаками   тут мала б вестись історія про магів і невдах натомість ти закидаєш вудку сповіддю   день тягнеться газетною колонкою омиваєш пивом сухі факти і на це ведуться одні оси а далекий пес відволікається на сюжетні повороти   на записник сідає метелик і ти поволі обводиш його контур олівцем "бо ми члени Тіла Його від тіла Його й від костей Його"   потім чути як десь тріщить дерево і ти знаєш верба

  за день золото гратиме на деревах поперек відчує незачинене вікно глибокий сон виповниться годиною стежка вестиме в поліетилен туману небо розтечеться сірим перельотом хтось схожий на тебе клонуватиме ще одного тебе вже в теплій одежі   за день лінії порівняються зі сном а вино нагадає про себе буревієм і кожен ковток як грозовий фронт від якого серце стисне парасолею починатиме подорож випадкового диму в північне видноколо яке копіює і північне видноколо і дим   за день голосіння набудуть гостроти розпашілі чола вийматимуть з печі і розлетиться скибами дитячий сміх а книги захоплять в танок пам'ять що корона осені без початку і кінця перед твоїми очима гортатиме вулиці гортатиме тебе тебе тебе тебе і тебе таких клонованих і забудькуватих щодо сну який обірвався батьком

  ти несеш в руках велику білу цеглу інакше усі помітять твою самотність сягаєш в лісі випаленої сонцем точки чорні остови гілля сонними павуками вплітаються в твою подорож і кажеш що тобі осінь що тобі неодруженість коли зовсім поруч живуть чудовиська   ти несеш в руках велику білу цеглу інакше люди обзиватимуть неробою ходиш за ниткою випалених кварталів і в ніздрі б'є вологість чорної глини ти виліплюєш з неї роги і чіпляєш собі мінотавром зачитуєш бгагавад-гіту і лише новоприбульці вчувають гнів   ти несеш в руках велику білу цеглу інакше відвернуться і не пробачать товченого скла на сотій сторінці неба загуслого словом вітру поміж дерев загубленого золота якого не підняти   ти несеш в руках велику білу цеглу і не помічаєш і не робиш і забуваєш як сьогодні на пристань зійшов дедал

  давно взимку за шкільних років дні видавались худорлявими мов палиця вони щовечора тарабанили в двері темрявою та інеєм по краям щілин   ніхто не впускав їх на теплий поріг згодом вночі було перебігаєш снігом від брами до прибудинкових заметів а худорлявий день кидається на тебе   він здавлює щелепи на рукаві пальта згадує як ви із друзями йшли зі школи слиняво жували яблука і розмовляли про дрібні події і думали що коли б вони відбувались зовсім по-іншому   а потім викидаєш огризок під колеса жовтого москвича влучаєш в радіатор що далі автівка невдоволено бурчить лише водій злякано озирається на вас поглядом загнаного на дорозі кота   і надкушений день ще більше худне все швидше наточені тіні проступають на його тілі і стирають ваші обличчя   той зимовий день все тоншає роками більше ніхто не дряпається в двері тільки буває хитра приблудна кішка треться об мої ноги і мурчить жовтим москвичем

  душа ніби голосіння клаксону адресований відважній бабусі яка гойдається вітрилом коли перебігає дорогу із торбами чи малечі в шкільній уніформі коли ті біжать під колеса услід загубленому фантику   душа рветься до незнайомих тіл нанизаних на нотні стани магістральних фуг і вона розкривається в інерції в зупинці неживого масиву перед матерією безликого поспіху і густого повітря   душу ловить вуличний вітер душу настоюють в нічній задусі душу фільтрують сном адажіо а потім її підсовують під мікроскоп фар і гальм в протяжному фа і вона входить заглибоко в совиний плац   душа це лише зойк одноразове цвітіння папороті коротка мить в часовому масиві коли стрілка міста пересунулась на поділку а серце фантиком тут і тепер

  знаєш снігу більше ніколи не буде коли австралія й каліфорнія зійшлися вогняним колом і смеркання і світанок два боки монети якою не відкупитись   вогонь надпито із космічного трунку шалена магма гасає жилами планети пуми і коали мандрують до води і кола падінь в їхніх відображеннях   крізь дим зорі здаються сніжинками сонце і місяць наче тулуб сніговика якого на різдво коронує віфлеємська трьохволхвова попелиста рана сну   екватор перетинає кімнати і книги фаренгейт і цельсій дістались бірж каліфорнія шириться лісом і поліссям від австралії не відмахнутись візою   і ніжні стебла трави знову здійнялись високо їх все ще плутають зі словами їх все ще приймають за вічність

  священики приймають пожертви грошима із зображенням атеїстів паперові аватари досягли великої мудрості в щедротах і доволі зручно порівнювати архітектуру на банкнотах із справжніми місцевостями а їхні цитати лише далекий відгомін природної наготи проти якої боролись монахи   святість це як помпа для сосків суки цуценят якої порозбирали   її білосніжність німбів із нитками крові штампує конвеєрні ікони без можливості звірити їхній фон із справжніми місцевостями   і собакам байдуже до оголеності їхні вуха нашорошені до дзвону бронзи до дзвону ланцюга позаду щедрот

  вже холоне земля і липне півостровами до підошов а я жадаю повсякдення степового пилу уздовж колосків із золотом на віях   листя стає вітрувіанським центром у павутинні і простори заломлені ребрами в безодню доки я все ловлю вухом високий шепіт хлорофільних вигинів луски повітряного змія   нині тільки в поліцейських сиренах все стале по-нуарному однорідне ніч в їхньому відлунні немов шматок олова з якого мій покійний батько колись робив грузило для вудки   тоді я стояв поруч нього і вчився запускати гачок у небо ми намагались піймати поодинокі літаки на початку серпня але їхні пілоти вміло ухилялись і так само тримали курс на японію

  із чим порівняно соловейка в декамероні із чим порівняно сову в уленшпігелі знецінені крила возвеличена клітка   на площах гамірних міст замало пір'я під головою подушка схудла пухом що відчутні рельєфи сонною потилицею скидаються на звуковий відбиток опер россіні   однак залишились господарники в світі яким необхідно нарощувати обсяги зібраного пуху й пір'я   і перелітний качиний шов єднає оптику із глухотою і надмірність пуху у повітрі викривлює уві сні обірваний хребет на хвалебну оду а яблуко на голові ніби адамовий гонор

  пам'ятаю тоді хмари немов рубцем затягнули терпке весняне небо я ігнорував трамваї які безпомічно гримали колією немов ланцюгами сторожові пси периметром в'язниці   і на зустріч мені сліпий розмахував ціпком у пошуках орієнтирів а за ним жінка зодягнена в одну футболку поспішно ляскала босоніж і сліпий вдарив довгим ціпком мені по нозі   а вона з викликом бачила кожного розламувала незворушний натовп надвоє хтось гадав її минуле в сірому тоні інші невтомно вангували майбутнє і нещасна все ляскала собі залишала позаду розламану кригу   а людей все бентежила її оголеність хоча справа була не в холоді варто торкнутись руків'я дверей чи книги із малою часткою мудрості чи набитого шопеном смартфону як відчуваєш у своїх руках ціпок

  літо залишило по собі прочинені двері сховало в кишеню голосні літери осіннє пальто торжествує і важчає від осілого пилу шарф набирає ваги морського змія за течій розлитого вина   дороги позбавлені спеки й листя ти несешся вітром свинцевою хмарою до маяків які подають короткі сигнали занедбаності дороги наповнені спаленими на сонці ликами і дим випадкових багать ковтає твій подальший маршрут   залишається розсипати вірш насінням льону яким ти обережно вертатимешся ставитимеш ноги поміж кротових нір і тоді гримне натягнутий канат і свисне тятива яка вполює дичину і запалає цигарка аби в дорожнім диму не здаватись чужим коли впаде завіса приголосним звуком і не знатимеш по який бік ти відтепер