Сутінки відступали і в сірості все чіткіше проступали кольори ландшафтів. Толя помітив, що вогники від свічок і лампадок поступового втрачають силу. Він і Павло все тягали напівзадубіле тіло старої жінки, перепитуючи прихожан, які тремтіли на холоді і нетерпляче чекали початку православного дійства. Перепитували, чи відома їм мертва жінка. Ні, люди не були готовими до такого, вони лише очікували освячення, а не практично тицяння в очі обличчя покійниці із проханням впізнати ці холодні риси. Прихожани не могли просто відмовчатись. Вони почасти заперечливо махали головами, а далі більшість пошепки говорила, мовляв, ось настає довгоочікуване свято, яке молоді люди псують усім волочачи мертвяка перед церквою. Павло важко зітхав, голова боліла все більше. Оля ходила позаду хлопців, дратувалась через холод і відсутність доступу до інтернету. Один Толя зберігав силу і певний запал. В певній мірі йому навіть ставало цікаво слухати відмови селюків, для яких Великдень виявився важливішим...

  Тим часом, Андрій дістався місця в черзі, яку займали люди на сповідь до священика. Як тільки чоловік відділився від друзів, які волочили мертву жінку, то від задушливого повітря всередині храму його легені стиснулись, а до горла підступило відчуття нудоти. Свій стан Андрій списав на випиту каву в домі Кланцатого, але всередині нерви напружились від того, що він ось так майже на загал має зізнатися в тому, що збив жінку на нічній дорозі. Кілька секунд він боровся з відчуттям нудоти, а потім відмітив про себе, що коли був сам на сам із мертвим тілом на узбіччі нічної дороги, то його опанував страх і відчай. Ну бо так, Бога немає коли ти на самоті. А потім з'явились ці трійко туристів і знервованість в купі із відчаєм відступили. Дивовижне було відчуття, наче то й не він збив бідолашну жінку. Практично ейфорія сумління. Ось вони проїздили дорогами між сіл і думки в голові Андрія стали такими впорядкованими, немов до нього повернулась молодість і він міг дозволити собі філософствува...