На Великдень до тебе ніхто не приїде. Розділ15

 

Сутінки відступали і в сірості все чіткіше проступали кольори ландшафтів. Толя помітив, що вогники від свічок і лампадок поступового втрачають силу. Він і Павло все тягали напівзадубіле тіло старої жінки, перепитуючи прихожан, які тремтіли на холоді і нетерпляче чекали початку православного дійства. Перепитували, чи відома їм мертва жінка. Ні, люди не були готовими до такого, вони лише очікували освячення, а не практично тицяння в очі обличчя покійниці із проханням впізнати ці холодні риси.

Прихожани не могли просто відмовчатись. Вони почасти заперечливо махали головами, а далі більшість пошепки говорила, мовляв, ось настає довгоочікуване свято, яке молоді люди псують усім волочачи мертвяка перед церквою. Павло важко зітхав, голова боліла все більше. Оля ходила позаду хлопців, дратувалась через холод і відсутність доступу до інтернету. Один Толя зберігав силу і певний запал. В певній мірі йому навіть ставало цікаво слухати відмови селюків, для яких Великдень виявився важливішим за практичне питання життя і смерті. Най це смерть чужої людини, але ж смерть. і чим більше він чув жалюгідних відмовок, тим страшніше в глибині душі ставало. Перші хвилини від думав, а що коли й він сам так помре, а люди довкола відмахуватимуться від його тіла, мовляв, сьогодні свято і краще не потрібно його псувати чиєю смертю. А вже далі Толя подумав про кілька абортів, до яких змушував своїх коханок, аби унеможливити для себе сімейне життя. Доволі дивно, коли в його голові зустрілась смерть людського плоду і старої людини. Тому він й сповільнився зі своєю ношею, не звертаючи уваги на людей зі свічками навколо церкви, обличчя яких нині потемніли за різкого світанкового переходу світла й темряви, коли край небосхилу розпускається рожевим цвітом, а захід все ще чорніє корою, а тут при землі людські обличчя лише тінями коливаються під кістяками дерев. Толя думає, що немає сенсу їх розпитувати про цю жінку, як і немає сенсу думати про імена, які він міг би дати тим кільком дітям, що перетворились на післяопераційні відходи. Толя нічого не знав про нормальне батьківство. най він би й фінансового зміг підтримувати сім’ю, але натомість він не володів ні ніжністю, ні інстинктами, немов й сам залишався дитиною.

— Ой, схоже, зараз почнуть святити пасочки. — несподівано промовила Оля.

Друзі озирнулись на її голос і помітили, як з храму вийшли всі прихожани й церковні прислужники, яких можна було розпізнати за світлими ризами поверхи одягу. Сформувалась процесія попереду якої йшли чоловіки з хоругвами, на яких розпізнавались лики святих. Позаду них стояли тіні з іконами в руках, священик тримав металевий підсвічник з двома високими схрещеними запаленими свічками, в світлі яких він читав з молитовника тексти на початок освячення, а позаду нього хор жінок озивався розспівуванням окремих фраз, немов в опері.

— Що, тікаємо? — перепитала Оля в хлопців.

Толя і Павло перезирнулись між собою через профіль мертвої жінки, напівзадубіле тіло якої впиралось їм в боки.

— Де той Андрій, трясця його матері? — прошипів Толя, фокусуючи погляд на натовпі тіней, який вивалився з храму, але схоже, що той десь втік чи заховався подалі від них.

— Може, замолює гріхи? — чи то жартома, чи то всерйоз сказав Павло, розуміючи, що цей гріх лежить саме на ньому і що можна переконувати інших про свою непричетність до трагедії, але перед собою, перед вищими силами збрехати неможливо, саме тому друзі по-дивному поглянули на нього, що Павло весь стиснувся, немов закам’янів, намагаючись не виказати жодної зайвої емоції.

— Що нам тепер робити? Стояти десь в стороні? — Павло перевів уваги на щось інше.

— І що так просто стоятимемо там з мертвою бабкою на плечах? — втомлено перепитав Толя.

— Станьмо он там, за людьми в кінці кола. — вказав Павло на місце позаду церкви, де стояло найменше людей зі свічками в руках та розкладеними великодніми продуктами на покривалі на землі, бо в такому місці мало хто з людей прагнув бути, оскільки звідти священика не було видно і не чути співу.

— Давайте освячено пасочку! — запропонувала Оля з усмішкою, немов дитина, яка знайшла для себе забавку, показавши на очі хлопцям поліетиленовий пакет із пасочкою, крашанками, цукеркою і свічкою. — Дивіться, тут і свічка є.

На перший погляд це видавалось дикістю, але друзі мовчки погодились, немов прагнули одночасно не псувати людям свято та й самим долучитись до ритуалу освячення великодніх пасочок, після того як справа мимоволі дійшла ось до такого повороту. Також цей хід дозволяв їм особливо не виділятись серед решти прихожан, не провокуючи їх до чогось геть неочікуваного. Павлові це навіть видалось смішним — маскуватись подібним чином серед жителів далекого чужого для друзів села. Хоча чим особливо вони відрізнялись від решти? Наплічниками і мертвою жінкою, яку вони підтримують на плечах, а за усім іншим ані Толя, ані Оля в зовнішньому вигляді цілком скидались на місцевих. В чому тоді полягала різниця? Хіба що, які думки засіли в їхніх головах? І чим ті думки відрізнялися, коли сільські мешканці не менш активно думають і про гроші, і про сім’ю та й про все інше так само як і люди в місті. Усі їхні думки прив’язані до одноманітного образу життя, в якому іноді вдається виловити для себе незвичні і чудові миті — принаймні так щось підказує кожному його інтуїція і на цьому наголошує яскрава картинка на білбордах та на екранах телевізорів. Павло рідко вловлював подібні миттєвості, він звик занурюватись в рутину і у відпочинок коли тікав від усього світу кудись на південь, аби просто напитись і гадати, що він наповнює себе яскравими враженнями — це просте намагання видати бажане за дійсне, намагання видати головний біль за подорож. Так, його головний біль тільки посилився, коли вони зайняли місце біля худенької низенької жіночки із смуглим обличчям немов в ромки. Павло встиг помітити, як вона напружилась від того, що несподівано біля неї ще хтось стоятиме, а хлопець інстинктивно прийняв її за циганку і досить по-хлопчачому подумав, що ця жінка просто не часто миється й живе бідно, зважаючи на її старий дешевий одяг.

Оля поклала поліетиленовий пакетик на землю, розв’язала його і акуратно виставила пасочку, проштрикнула свічкою темну перепечену верхівку і хотіла застромити її глибше, але, схоже, що там всередині трапилось загустіле тісто, що тоненька свічка стирчала майже на всю довжину. Доки Павло і худенька жіночка косились один на одного напруженими поглядами, Толя подав дівчині запальничку. продовжуючи притримувати мертву жінку на своєму плечі. Павло все косився на бідну прихожанку й на свою ношу, яку підтримував плечем і думав, що то досить дивно, коли ноги покійної висять зігнутими в колінах. Оля запалила свічку, почала гріти над нею долоні і тоді стало чути як священик почав службу на освячення словами:

— І пішли дехто з наших до гробу, і знайшли так, як казали й жінки; та Його не побачили. Тоді Він сказав їм: «О, безумні й запеклого серця, щоб повірити всьому, про що сповіщали Пророки! Чи ж Христові це не перетерпіти треба було, і ввійти в Свою славу?». І Він почав від Мойсея, і від Пророків усіх, і виясняв їм за всього Писання, що про Нього було. І наблизились вони до села, куди йшли. А Він удавав, ніби хоче йти далі. А вони не пускали Його й намовляли: «Зостанься з нами бо вже вечоріє і кінчається день». І Він увійшов, щоб з ними побути. І ото, коли сів Він із ними до столу, то взяв хліб, поблагословив і. ламаючи, їм подавав. Тоді очі відкрились їм — і пізнали Його. Але Він став для них невидимий… — читав він Євангеліє від Луки.

Павло із задумливим поглядом повернув обличчя до друга і тихо промовив:

— Став невидимий для всіх…

Толя із нерозуміючим поглядом поглянув на нього, а потім подивився собі під ноги і вражено прошепотів:

— Ти диви, в неї ноги розігнулись…

Справді, ноги покійної з незрозумілої причини самі по собі розігнулись і тепер стопами торкнулись холодної землі. Павло полегшено зітхнув і зосередив далі свою увагу на словах священика, а Оля гріла долоні над свічкою і коментувала про себе:

— Цікаво, вони хоч розуміють те, про що розповідається? Де це трапилося і коли? Пам’ятаю, колись давно крутили мультик по телебаченню про біблійні історії. Я їх мало дивилась, але щось там нічого подібно не було про освячення. Навіщо це людям?

— Яка тобі різниця? — шикнув Толя.

Оля присіла навпочіпки й продовжила гріти долоні над вогником, на що невдоволено покосилась худенька жіночка, що стояла поруч.

— Є різниця, — зауважила дівчина, помітивши, як процесія із хоругвами нарешті рушила колом, — коли ти це робиш, ну бо тобі не вистачає розуму, аби не слідувати сліпо традиціям, суті яких ти не розумієш, або ж коли тебе просто примушують це робити.

— А тебе хтось примушує?

— Ні.

— Тоді, які проблеми, мала?

— Я тобі не «мала». Чого це ми тут возимося з цим тілом… — підвищила Оля свій голос.

І тут Павло шикнув на них обох:

— Заспокойтесь, он священик наближається…

Процес освячення почався з того, що священику піднесли велике пластмасове відро і далі кропило, якам служив жмуток різних висушених трав’яних стебел, тобто, щось схоже на букет із трав. Він занурив кропило із сушених трав у відро, дістав його і широким помахом руки символічно перехрестив бризками води найближчих до себе прихожан та заодно їхні кошики із запаленими свічками. Люди у відповідь голосно заохкали, засміялись і на священикові слова: «Христос Воскрес!» відказували: «Воістину Воскрес!» і ще дехто додавав від себе: «Спаси, Господи». Небо тим часом все світлішало, а повітря просякло холодом настільки, що пара виривалась із носів і ротів при кожному подиху. Далекі тіні почали вирізнятись детальнішими рисами й кольорами. Павло навіть зумів побачити однієї жінки передпенсійного віку передній золотий зуб. Зрозуміло, зо сонце починало панувати на небосхилі і перші ранкові пташки вже озивались поміж голих дерев, які оточили сільську церкву. Щебет десь згори нагадав Олі, що десь існує життя осторонь цієї кошмарної нічної подорожі. Крізь голі дерева вона озирнулась на горизонт, на смужку неба, яка вже грала золотом, але село лежало в низовині, відповідно, жовтогарячий диск для цієї місцевості губився на перепаді висот і температур. Оля рідко коли зустрічала світанок, бо почасти засинала перед монітором ще до сходу сонця, а коли й лягала раніше, то день міг достукатись до неї не раніше дев’ятої ранку. І ось золотий затягнутий спалах, немов вибух, від якого все завмирає всередині, який ось-ось знесе всю сакральність ночі, жахіття нескінченного, темного й тихого простору, усю місцевість протяжний територій із низькою густотою населення, дивні історії, які ти ганяєш своїми венами, ніби це єдина можливість не збожеволіти поміж мертвих і живих. Оля чекала на світло і відчула солодкість цього моменту, доки процесія зі священиком доводила публіку до екстазу розбризкуванням води. Їй так дивно ось тут в незнайомому місці бачити схід сонця, немов входиш в новий світ ще голого цвітіння опісля затяжної зими і бачити себе збоку маленькою «дівчинкою з трьома роботами», яка завжди встигає все виконати в крайній термін, аби взятися за щось нове, що подарує їй іскру подібну вогнику тоненької свічки в пасочці. Оля наперед знала, що опівдні від світла свічок й сліду не залишиться.

— Христос Воскрес! Христос Воскрес! — все наближався плюскіт святої води.

Вони все стояли четверо, біля них худорлява жіночка косила занепокоєні погляди. А в тому місці, з якого починалось освячення, вже копошились люди, даючи один одному частку великодніх дарів за померлих. За свитою священика йшов служка із відром, куди прихожани клали гроші, а позаду нього слідували двоє чоловіків і несли велику каструлю, куди прихожани накладали частку продуктів, які вони принесли в кошиках на освячення.

Павло рукою намацав свого гаманця і дістав сотню гривень із обличчям національного поета, який попри задумливий погляд, все-таки дивився зверхньо на своїх корумпованих нащадків. Після сотні грошей в гаманці залишалось небагато, але на хлопця раптово накотилось бажання розщедритись перед священиком.

— Христос Воскрес! — радісно вигукнув батюшка, порівнявшись із ними і при цих словах кропилом махнув холодною водою в обличчя хлопців та на лице мертвої жінки, від чого ті інстинктивно зажмурились, а обличчя бабусі й не сіпнулось.

Не встигли Павло й Толя видихнути як священик не пожалів води й свого часу та повторив широкий, сповнений святої води помах кропилом, що вся прохолодна волога вмить збадьорила обох. А бабця так і завмерла зі своїм жовто-синім обличчям, що краплинки спокійно стікали собі холодною шкірою, залишаючись краплинами в глибоких задубілих зморшках та на гладенькому чолі. Священик на мить зауважив мертву жінку, натомість йому в око впала Оля, яку помах кропилом лише трішки зачепив, а сама дівчина дістала смартфон у спробі сфотографувати свою чи покійної жінки пасочку. Батюшка поглянув на Олю, яка виглядала доволі дитинно, й особливо розщедрився на її освячення. Перший густий помах, попри те, що дівчина бачила процесію не раз, став доволі несподіваним для неї, що Оля мимоволі скрикнула на все подвір’я, а люди навколо весело засміялись на цей крик, немов незнайомка пройшла своєрідну ініціацію певної приналежності до свята.

Звісно, Оля на мить була в шоковому стані через несподіваний жест священика, який був і холодним, і надто щедрим як на неї. Смартфон ледь не випав з її рук, а вона сама інстинктивно почала судомно дихати, немов її щойно кинули у воду і вона не вміла плавати. Як тільки погляд дівчини вловив новий помах з боку священика, то вона різко заплющила очі і отримала нову порцію церковних щедрот із вигуком батюшки, який сміявся з іншими людьми:

— Христос Воскрес! Христос Воскрес! Христос Воскрес!

— Воістину Воскрес! — вигукнула Оля замість матюків і проклять, якими вона хотіла «ощасливити» служителя храму після такої кількості води.

Як тільки священик рушив далі колом навколо церкви, дівчина весело засміялась опісля стресової миті, озирнулась на хлопців і збуджено сказала:

— Клас!

Павло і Толя приємно для себе відмітили, що Оля в такому веселому збудженому стані виглядає просто чарівно, а ще й з мокрим волоссям — очей не відвести. Тим не менш, Павло поклав сто гривень у відро для пожертв церковного служки, а Толя сказав Олі:

— Поклади хоч якійсь цукерки на пожертву…

Дівчина, витираючи воду з обличчя, волосся та куртки награно перепитала:

— Що? Де? Га? А чому я? Бо я жінка? — її грайливий тон був настільки невчасним, що зіпсував ту жіночу чарівність в очах хлопців.

— Тоді давай я це зроблю, а ти замість мене потримаєш нашу спільну знайому. — практично серйозним тоном запропонував Толя.

Оля без роздумів присіла, зібрала цукерки, крашанки, печиво й склала їх у каструлю для пожертв. Залишилась лише одна пасочка із свічкою, яку Оля одразу загасила і дим ниткою витягнувся вгору. Тим часом священик дійшов до того місця звідки починав освячення великодніх кошиків, віддав відро і кропило служці, а потім став перед входом в храм і заговорив до громади навколо себе:

— Брати і сестри, ми сьогодні радіємо великому святу — Воскресіння Христове. І в такий святковий день ми повинні не забувати про вічне життя і про чистоту своєї душі. Не обтяжуймо себе речами, не обтяжуймо себе тим, що ми не візьмемо із собою у вічне життя. Бо як написано в Об’явленні Святого Івана Богослова в Плачі за Вавилоном: «І будуть плакати та голосити за ним царі земні, що з ним розпусту чинили та розкошували, коли побачать дим пожежі його. Вони через страх його мук стоятимуть здалека та говоритимуть: «Горе, горе, о місто велике, Вавилоне, місто могутнє, бо суд твій прийшов однієї години!». І земні купці будуть плакати та голосити за ним, бо ніхто не купує вже їхнього вантажу — вантажу золота, і срібла, і каміння дорогоцінного, і перел, і вісону, і порфіри, і шовку, і кармазину, і всякого дерева запашного, і всякого посуду з дорогоцінного дерева, і всякого посуду зі слонової кістки, і мідяного, і залізного. і мармурового, і кориці, і шафрану, і пахощів, і мирри, і ливану, і вина, і оливи, і тонкої муки, і пшениці, і товиру, і овець, і коней, і возів, і рабів, і душ людських. І плоди пожадливості душі твоєї відійшли від тебе, і все сите та світле пропало для тебе — і вже їх ти не знайдеш!». Отак. брати і сестри, впускаймо в наше серце радість і свято, даруємо душі світло і добро, але речі, які лише обтяжують наші кишені, забивають наші комірчини — відкидаймо їх геть від себе, бо ніякого задоволення ми від них не матимемо, а все буде як у купців, які нічого із цього знайдуть і паде Вавилон у зойках тих, хто занапастив власну душу. Зі святом, брати і сестри! Христос Воскрес! А тепер будемо мируватись!

— Що робити? — перепитала Оля в друзів.

— Мируватись. А що воно — я й сам не знаю. — задумливо відказав Толя, зауваживши, що люди тепер поволі скупчувалися біля входу до храму.

— Зараз дізнаємося. Що робитимуть люди ми повторюватимемо за ними. — мудро запропонував Павло, перезирнувшись з друзями, які попри скепсис до пропозиції не могли запропонувати альтернативи.

Вони поволочили тіло до скупчення натовпу, відмічаючи про себе, що покійниця встигла поважчати за останні півгодини.

— А як бути з тілом? — перепитав Толя, відчуваючи на плечах важкість від задубілої руки.

— Покажемо священику і перепитаємо, чи не знає він покійну бабцю.

— А де Андрій?

— Навіщо тобі Андрій? — відповів питанням на питання Павло.

— Це була його ідея.

— У нас був вибір не приставати на його ідею.

— Ти ж хотів йому допомогти!

— Я йому й допоміг.

— Я маю на увазі, що ти міг зіскочити з цієї справи, — Толя різко шарпнув тілом старої жінки, що Павло змушений був зупинитись і повернути своє втомлене обличчя до друга, — ти зробив це один раз, пожертвував автомобілем, а другий раз ти знову встрягаєш, бо пожалів якогось психованого селюка. Окей, вступився за людину, а тепер що? Виходить він, — Толя перейшов на шепіт і націлив колючий погляд на держслужбовця, — за офіційною версією не збивав незнайому жінку?

— Він її й не збивав, пам’ятаєш? — зухвало пролунало у відповідь.

Толя стояв, підтримуючи мертве тіло, з таким виразом на обличчі, немов хотів добряче дати Павлові в пику, хоча й сам пам’ятав, що кілька годин тому сказав другу, що Толі самому цікаво чим це все закінчиться, тому він буде з ними до кінця. Однак, тоді в рівнянні обставин була присутня одна константа — Андрій, а тепер цей невдаха-водій зациклений на соціальному богові зник і все повернулося до самого початку. до повторення циклу, як би зауважив той неприємний тип Кланцатий.

— Пам’ятаю. Особливо пам’ятаю, хто саме збив бідолашну жінку.

Оля несла в руці пакет із пасочкою і напружено спостерігала за двома друзями. Толя ось-ось мав щось накоїти, а Павло був готовий прийняти будь-яку кривду від нього. Їй було прикро за них не через те, що вони друзі, а через їхню суперечку на подвір’ї церкви ще й під час великого свята. Так, саме ця причина пригнічувала дівчину і вона цьому не дивувалась — немов після такого щедрого освячення водою певні її пріоритети, принаймні на цей ранок змінились. А ще Оля двояко ставилась до того, що відбувалось із самим Павлом: вона зрозуміла, що сумління в хлопця вирвалось назовні ще коли той намагався реанімувати стареньку на узбіччі дороги в присутності Андрія, але не позбавив того відчуття провини за те, що водій насправді не робив, а нині Павло переживає чергове загострення сумління і це не передбачає нічого хорошого і доведеться знову возитися із тілом.

— На цьому й зупинимось. — сказав Павло на останню фразу від свого товариша.

— А я не хочу на цьому зупинятися. — шепотів Толя злим тоном, шарпаючи руку мертвої людини, — Якщо вирішив повернути все назад, то нехай — не будемо втягувати в це Андрія, хоча знайдеться кілька свідків, які бачили його і мертву жінку. До того ж він сам їм казав, що збив її на смерть. А ти хочеш переінакшити, ну й добре, певне, ті, хто не страхалися, схильні до такого роду вчинків.

Павло не обурився, а більше просто здивувався цим словам тільки тому, що не очікував знов і знов підкреслення його особистого життя. До того ж в присутності мертвої жінки або навіть через присутність покійної, яку вони підтримують на своїх плечах. Раніше Олі це видавалось особливо смішним, але нагадування про цнотливість Павла могло тепер одразу привести до бійки.

— Тобі легко казати, зате мене можуть принести в жертву, а тебе ні. — Павло хотів мовити щось дурне, наче ображена дитина, ось і скористався нагодою.

Якусь секунду вони дивились один на одного і стало зрозумілим, що до конфронтації не дійде. Павло умів бути дипломатом в необхідні моменти — певне, це також була своєрідна риса дівичів.

— Йдемо вже, нам ще слід помилуватись — щоб це не було. — важко видихнув Павло і вони з Толею поволокли мертву жінку, ноги якої раз по раз зачіплювались за торішню траву, земляні горбики і каміння.

Прихожани після освячення збились щільний натовпом біля входу в храм і підставляли свої радісні обличчя першому видимому промінню сонця і заодно пензлику в руці священика, який олією малював хреста на чолі кожному бажаючому. Тут Павло згадам, що це за мирування — ритуал, якому від дуже давно був свідком: присутніх в церкві людей після літургії в особливі свята батюшка хрестить олією, а хто хоче — ще й підставляє долоні для хрестів та отримує два шматочки просквори, які легко змочені вином.

Толя й Павло з покійною попід руки притислися до схвильованого святом натовпу, в ті сотні мокрих від святої води облич, що весело озираються в першому яскравому сонячному промінні, натхненно при цьому видихаючи пар. Шурхотіння одежі, протяжний жіночий хор, який розтягував молитву в своєрідну мантру, що заспокоювала душу і наповнювала щастям усіх присутніх на противагу словам проповіді священика про загибель Вавилону в Об’явленні Івана Златоуста — ніхто в своїй святковій радості не згадував тих слів про речі, які обтяжують душу. Перше відчуття, яке розворушило людей, немов перемога улюбленої пари на телевізійному шоу «Танці із зірками», було завершенням урочистої служби і кожен прихожанин відбув свій великодній обов’язок, а мирування — то лише додаткова формальність. приємний бонус для зраділого серця.

Їх швидко оточили радісні люди, від яких линуло тепло святкового збудження і власна холодна одежа вжалила шкіру й оповила змією шию. прихожани не штовхались, але проникали в особистий простір, що Павлові стало незручно, особливо, коли з його носа знову потекли кляті соплі. Толя ж думав, чи відчувають люди поруч нього той запах застоялої одежі та аміаку від покійниці. Несподівано він відчув такий самий запах від живої жінки з іншого боку — старенька десь такої самої статури, згорблено опираючись на палицю, шкандибала з рештою в черзі до помазання олією на чолі. Натовп все коливався в такті якогось старечого гойдання, ніби старці із традиціями православної церкви проникли в дух замість слова. Так, краще ритуал, аніж слово із Об’явлення Івана Златоуста.

Хтось прошепотів біля вуха Олі, звертаючись до іншої людини із запаленою лампадкою в долонях:

— Треба не гасити свічку, а донести вогник додому, аби щастя було в домі цілий рік.

Оля ледь автоматично не повернула голови на цей голос, бо свою свічку в пасочці вона одразу загасила по закінченню освячення і тепер дівчина почувалось незручно серед людей, які продовжували тримати в руках запалені свічки й лампадки, якими ледь не підпалювали краї хустки тому, хто стояв попереду. Оля намагалась тримати пакет із пасочкою, аби він нікому не кидався в очі і щоб її розпущене волосся все-таки більше приховував наплічник на спині. Дівчина ловила себе на думці, що кілька хвилин перебування в такому натовпі і вона мимоволі наслідує поведінку оточуючих. Ні, Оля не страждала конформізмом, але приналежність до компанії людей із мертвою жінкою на плечах змушувала її бути своєрідним конспіратором.

— Ой, — тим часом відказала інша жінка першій буквально біля самого вуха Олі, — хочу зараз помилуватись і бігом додому, бо хто перший прийде в таке свято з церкви — той буде найкращим господарем на цілий рік.

Жінка собі розсміялася, а Оля стиснула уста від інтелектуально-емоційного напруження, що було викликано такою густиною забобонів на квадратний метр. Настільки вона знала, що церква не вітала подібної забобонності серед прихожан, християнство не стільки завоювало варварів Європи, а скільки пішло на компроміс з їхніми язичницькими віруваннями. Ото вам освячення на Великдень, Зелені Свята, Івана Купала і, відповідно, своєрідна прірва між канонами і традицією.

Течія черги поступово захоплювала їх і люди в силу радості були настільки ж ввічливими до будь-кого, хто намагався випередити їх в енергійному ривку до руки священика. Більше того, замість рефлексивного зауваження нетерплячій людині опонент широким жестом і посмішкою запрошував зайняти місце поперед себе, а потім поступливий вірянин з дивним задоволенням на обличчі дивився як поквапливій людині малюють на чолі хреста. Дивився настільки захопливо, що навіть мимоволі виставив між зубами кінчик язика від побаченої картини, ніби отримував задоволення від впевненості в тому, що ось ще одна людина отримала божу відзнаку, долучилась до касти помированих громадян, до яких за мить долучиться й сам свідок процесу помазання. Хоча особливої тисняви й не відчувалось, бо Павло із Толею тримали між собою мертве тіло і мали за плечима свій дещо масивний багаж, але Толя відчував себе доволі дискомфортно — вир людей, як і в будь-якій черзі, затягував його до кінцевого пункту, за яким будуть спостерігати всі, хто стоїть позаду нього і знатимуть, що цей молодий чоловік розділив із сільськими жителями їхню традицію, їхній культ радості Воскресінню Христову. Нехай він не був гордим чи боявся християнських традицій, але тільки тепер Толя зрозумів невідворотність доручення не до загального святкування, а саме до окремо Блохівського місцевого святкування новозавітної події, яка зломила не одну імперію в історії. і що його душа чи його чоло в порівнянні із давніми імперіями на кілька континентів? Селюки, над якими він постійно іронізує та знущається, все несуть його руслом черги в теплій одежі і з щасливими обличчями, хоча Толя впевнений, що цьому і решті подібним селам відпущено часу в ще кілька десятків років і одна серйозна економічна криза, а потім із них вичавлять все і знесуть латифундії економічної еліти чи стихійні лиха, але села все одно живуть своєю маленькою місциною. своєю однісінькою церквою на кілька сотень людей. Вир пульсує колективом, який підточено хронічним алкоголізмом та морозом, старість читається на кожному другому обличчі і бідність, бідність, бідність вкупі із неуцтвом та низьким рівнем виховання, але пацієнт швидше живий, аніж мертвий. Серце б’ється, олія капає на чоло і чутно пароль-вітання:

— Христос Воскрес!

— Воістину Воскрес!

Толя не міг цього допустити — не міг просто так взяти й долучитися до натовпу зомбованих святом селюків, які встигли освятити хлопця. а тепер його ще й помирують в кращих християнських традиціях. Хоч він і не був атеїстом, але все ніяк не міг визначитись, чи злиться він на бога через загиблу маму чи просто не хоче мати з вищою силою справ. І що виходить. нині за збігом обставин, Толя долучається до культу замість п’яного хропіння на курортній терасі, а потім послідує ранковий сніданок із пасочкою, галушкою, хроном і копченою ковбасою? Наприклад, у Кланцатого, до якого він поїде повз остов розваленого кукурудзяного комбінату і буде слухати безліч історій про те, як Драконівка стала пантеоном надто древніх богів, а Оля збоку буде промовляти оті дивні слова як то у вигаданій нею історії про нашу спільну знайому. Або в Андрія вдома. або в Олени Петрівни. Ні. ще раз ні — Толя не дозволить цьому периферійному виру диких земель Вінницької області затягнути його з головою. Він просто відкупиться. Так, гроші вирішують все. Гроші давно все вирішили наперед, навіть долю цього села Блохівка. Зараз Толя все їм нагадає. Він дістав з кілька соток гривень, немов за себе, Павла і мертву жінку.

Священик не зовсім здивовано, а скільки роздратовано поглянув на трійцю, яка постала перед, оскільки дивного чоловіка на сповіді знайшли своє остаточне підтвердження.

— Христос Воскрес! — мовив священик традиційне вітання, простягаючи пензлик, вмочений в олію, до чола Павла.

— Воістину Воскрес! — відказав той для ввічливості, — Хотіли у вас запитати, чи не знаєте ви цієї жінки?

Батюшка намалював хреста на чолі Павла і підніс свою руку до уст хлопця, мовляв, цілуй як то велить ритуал. При цьому він заперечливо мотнув головою. Ні, не знав або ж знати не хотів цієї мить й досить.

— Її на смерть збили на дорозі і шукаємо її можливих родичів. — навмисне наголосив Павло.

Люди навколо ні на ноту, ні на зморшку не змінились, а батюшка за інерцією намалював хреста олією на жовто-синьому чолі мертвої жінки, яка у своєму виразі обличчя не подавала нічого окрім смерті. Але священик не зволікаючи підніс свою руку тильною стороною до холодних уст. За інерцією ритуал здійснився і ніби де-юре вона не була мертвою. Настала черга Толі, який легким рухом кинув кілька крупних купюр у відро для збору грошей.

— Христос Воскрес!

— Воістину Воскрес! — озвався Толя, підставляючи своє чоло не просто так, а за великі гроші, аби завжди можна було вхопитися за цю деталь, якщо якийсь селюк почне брататися з ним, — Можливо, ви когось згадаєте, хто міг би нам допомогти у пошуку рідні покійної? — Толя міцніше обхопив тіло, аби воно просто тут не звалилось під ноги служителя храму.

Батюшка намалював Толі на чолі хреста олією, підніс руку для цілунку, яку хлопець із готовністю поцілував, бо він кинув гроші наперед. Так, все можна списати і забути якщо даєш гроші наперед. а священик на слова незнайомця тією самою рукою зневажливо показав, аби молоді люди зі своєю ношею йшли собі далі і не заважали. Крім того, обличчя божого слуги залишилось все таким самим радісним й світлим для решти прихожан, які терпляче очікували на олійного хреста на своєму чолі.

Далі Оля зупинилась перед священиком, який мовив так добре й щиро:

— Христос Воскрес!

Звісно, вона не могла не відгукнутись на таку щирість:

— Воістину Воскрес!

Батюшка лоскотним рухом намалював й дівчині хреста на чолі зі словами:

— До церкви треба приходити з покритою головою. — хоча це й мовлено веселим, майже жартівливим тоном, але недвозначно натякало Олі на її стать.

Вона так само стисла уста від інтелектуально-емоційного навантаження, яке чинив своєю образою служитель церкви, який традиційно підніс руку для цілунку. Але очі Олі округлились і дівчина просто відвернулась та й поволі пішла услід за своїми друзями. батюшка на це все тільки видихнув з полегшенням і продовжив мирування, знаючи, що всередині храму чекає Андрій, якого також доведеться швидко спровадити, оскільки батюшці потрібно швидко їхати в Драконівку на коротку службу та освячення великодніх кошиків. Люди самі собі створюють свято, тому кілька чужинців не повинні його зіпсувати.