це вже старість коли не можеш зрушити з місця коли є простір коли є дорога і кінцівки а все топчешся тут прикутий кимось через щось чи просто закляк як від страху так і від любові коли є свій дім і коли того дому немає навіть коли їдеш на причепі крізь вітер то все одно стоїш на тому самому місці весь порожній ніби втік від смерті чи щомиті все ближче до її іржавої коси ця старість геть не про зморшки сивину не про внуків чи самоту це та сама осінь яка дісталась листопаду і довкола одні кістяки що нічого більше збирати немає ні в кого чогось питати за тепло чи листя бо усе оголилося до війни з багатьма де одне проти одного виставили багнети і все кажуть а пам'ятаєш а знаєш і цей пізньоосінній вечір лишень передчасна пітьма яку освітлює кінчик цигарки коли зізнаєшся так я там був або ж не був яка різниця коли життя мов той дим який розчиняється у вечорі а старість це ніч коли вдихаєш на повні груди і відчуваєш запах сивин...
вже ящірка ковзнула під камінь глибокий і земля протяжно позіхає залишились лише ми двоє братику у ямі на двох тож про що ти думаєш про дім чи про минуле та ні лише про майбутнє в якому ми не повернемося до живих навіть коли дістанемось своїх не буде нас серед тих тилових бо наша лінія викривлюється і відходить далеко вбік цими просторами осінніми нас заносить в легенди й вигадки бо ж спробуй їм то пояснити як метал плавиться в руках і тече в тіло не як броня а саме гострі голки цвяхи якими тебе пришпилило до цього листопада і не зрушиш не зведеш обличчям в небо до бога якого не насмілились назвати батьком якого одного разу зазирнеш у вічі і вже приречений надломлений і все тремтиш ніби від удару струмом ось це відділило нас від кожного хто хапається борсається з ями де ми покірно сидимо бо там вгорі тільки ближче до нього і він б'є сильніше струмом і люди просто не знають що бог у кожному що бог просто дрімає бурштиновою осінню т...