Перейти до основного вмісту

Із вигаданих вінницьких хронік 52

- Доброго вечора, дітки! З вами "Вінницька казочка" із Фопчиком, Смартфончиком і Вінницькою Вежунею. Сьогодні ми разом розповідатимемо цікаву казочку про пригоди Михайлика у Вінницькому королівстві.
- Жив-був Михайлик і мав він непоганий депозит у Вінницькому банку.
- Щось той Михайлик одразує викликає підозри...
- Ну, він й викликав підозри, Смартфончику, але насправді то спадок від дідуся, який ходив у довгі плавання і завозив рідкісний імпорт для реалізації.
- Фопчику, але ж то контрабанда. А контрабанда, то як відомо, не сприяє культурному розвитку.
- Вежуньо, бери й сама розповідай!
- Добре, отже жив собі Михайлик і почувався він доволі впевнено через депозит в банку. Але ріст відсотків не міг зрівнятися з інфляцією і з відчаю Михайлик подався в найми до одного дядька, який мав собі багато крамниць в місті. От прийшов він до нього, а виявилось, що той дядько то Віктор Йосипович. Михайлик тільки-но взяв в руки посадову інструкцію, як його посадили за прилавок і змусили глядіти план реалізації, приносити йому на обід і вечерю все нові і нові коробки товарів, а вранці вичищати з-під плану гори упаковки і первинної документації. Михайлик то себе веде гідно і терпить усю темінь душі Віктора Йосиповича, а той все накидає і накидає роботи, платить копійки і зве хлопця злодієм. Михайлик то все обридає і кидається він тікати, але то неможливо, бо втекти від Віктора Йосиповича можна лише, стаючи на золоті монети, які необхідно розкидати додолу, аби не оступитись і не потонути в болоті переобліку. Але того золота взяти, коли Віктор Йосипович виймає все золото із зарплати, інвестицій та оплати медичних страховок і везе то все золото за кордон, десь в Австрію і Болгарію. І тут сердешна дівчинка, яка наймитує у Віктора Йосиповича, підказує Михайлику, що можна втекти звідси і без золота. Треба тільки знайти домашній котиків, але не просто котиків, а бушушуш. І називати їх слід бушушушами, брати на руки як стемніє, давати їм частину свого обіду, галдити і мовити: "Бушушуша, рятуй мою душу, я від Віктора Йосиповича тікати мушу!". І будуть ті бушушуші робитись легшими за повітря, злітати в темне нічне небо і світитись не гірше золота як ті зірки, що відображатимуться вони на чорній землі і по тим відображенням слід ступати, аби не провалитись у болото переобліку. Так Михайлик й вчинив. Вийшов як стемніло покликав бушушушу, дав частинку обіду, погладив і мовив: "Бушушуша, рятуй мою душу, я від Віктора Йосиповича тікати мушу!". І зробився той бушушуша легший за повітря...
...
- Валеро, ходи сюди!
- Так, любий, йду!
- Слухай, яку казочку розповідають!
- Славко, коханий, але то казочка.
- Валеро, але ж в ній закладено певну істину.
- Яку, любове моя?
- Можна втратити роботу або зрозуміти, що на роботі проявився лик Віктора Йосиповича, але слід попри все зберігати в серці любов і не піддаватись нервам через роботу.
- Славко, ти такий романтичний. Ну той що коли ти потрапив під скорочення. Ми ж разом зможемо це подолати.
- А я про що, Валеро. Добре, що ми разом. Ходи до мене, коханий...

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

"Веселка тяжіння" Томаса Пінчона: ракета, яка все ще падає

До цієї книги явно слід дорости, дотягнутися, поцілити в неї хоча б секундним сяйвом усвідомлення подій, які описані не те що потоком свідомості, а постмодерністичним нашаруванням пригод головного героя. Прочитати книгу я наважився близько трьох років опісля придбання її у Видавництві Жупанського, і от, подолавши сорокарічний рубіж, коли сумісність ментального і фізичного здоров'я змінюють свої пропорції і мозок вчиться вирізняти, відчувати більше, глибше, під іншим кутом і адаптується під тиском війни, я беруся до чтива після чого кожна сторінка пече або холодить мою свідомість по-особливому. "Веселка Тяжіння" доволі об'ємна книга, що спонукало мене до встановлення правила: читати кожного дня не менше ста сторінок. І це себе виправдало, бо якщо дозволити подібній книзі "буксування" і відкладання на потім, то можна повністю загубитися в ній і втратити інтерес до заплутаної історії. Так, з одного боку, читач мимоволі оминає деталі, не впізнає персонажів, які ...

хлопчик для биття

  в мене посада хлопчика для биття, інакше я підведу людей довкола себе, інакше вони виваляться на вулиці, стріляючи з рушниць і розмахуючи ножами. чи міг би ти зателефонувати замість мене, чи міг би ти піймати кулю замість мене, прикласти її до вуха і заплющити очі - будь чужим скільки хочеш, скільки хочеш.   тисни на газ, зшивай перехрестя, підпалюй листя, перекривай кисень - мені все пробачили, мені все пробачили, мені страшно, але вдома страшніше.   диктую штрих-код сліпій продавчині, купую пляшки чесно і почасти, прийди сюди знову і най думають: ти чоловік чи жінка, гормональний збій; обличчя впритул до лінолеуму - сниться осінь і пістолети янголів, уся плоть шипить над вогнем, а тепер будь собою і відійди вбік.   тисни на виклик, зшивай лікарів, досить біла кімната щоб удавати жертву, про мене забули, про мене забули - мене виписують, але дома страшніше.   2021

"Підземні ріки течуть" Євгена Ліра: вище від страху

Після тривалої паузи я потрохи навертаюсь до оглядів книжок, причому роблю це не на фб, а в своєму блозі (даруйте, пане Цукерберг, але той ваш виступ в конгресі був непереконливим). Цього разу я стартую із Євгенія Ліра і його збірки "Підземні ріки течуть" горор-оповідань чи містичних оповідань - тут вже кожен читач може визначитись персонально, а я переходжу до справи. Містика в людській уяві є не стільки жанром, а стільки рефлексом, що десь у просторі нашого світу відбуваються незбагненні процеси, яким наша уява мимоволі надає впізнаванні та відлякуючі образи. З одного боку, неможливо надати пояснення звивинам своєї фантазії, а з іншого, незрозуміле притягує до себе питливий розум. Закриваючи двері до пітьми перед іншими людьми, особливо, перед дітьми, ми почасти забуваємо, що й самі були маленькими, що ми велися на заборонені плоди доки не куштували їхнє солодке і всю супутню гіркоту. В своїх оповіданнях автор концентрує гіркоту, згущуючи пітьму до цілком красивих маг...